Цивільне право як приватне право і принцип диспозитивності
Цивільне право як приватне право
В сучасних умовах громадянське право України виступає як приватне право, яке виражає його основні характеристики, принципи, конструкції. До них відносять: децентралізацію юридичного регулювання, диспозитивність, рівність суб’єктів, майнову самостійність і автономію волі суб’єктів.
З давніх часів вислову “громадянське право” і “приватне право” визначалися як рівнозначні і взаємозамінні.
У римській юриспруденції було думка, згідно з яким все право певного суспільства поділялося на дві частини: публічне (відноситься до справ держави) і приватна або цивільне (охоплює права і обов’язки окремих осіб).
У середньовіччі, яке характеризувалося посиленням державних та громадських підходів в житті суспільства, з’явилася необхідність більш точного відмежування цивільного (приватного) права від публічного.
Після буржуазних демократичних революцій XVIII-XX століть центр уваги науки і юриспруденції перемістився на приватне право. Воно стало правовою основою для становлення принципів (в тому числі і диспозитивності) і інститутів сучасного громадянського суспільства. З цієї причини приватне право стали розуміти не тільки як синонім цивільного права, але і в більш широкому трактуванні – як найважливішу сферу юридичної регулювання Нового часу. Вона через свої початки визначала перехід від традиційних цивілізацій до демократичного устрою, в центрі якого знаходиться людина з її невід’ємними правами.
У науковій літературі з питання розмежування приватного і публічного права є два основних критерії.
Перший критерій проводить розмежування по положенню суб’єктів і особливостей їхніх взаємин: для публічного права властива перевага відносин влади і підпорядкування суб’єктів, а для приватного права характерно юридичне рівність всіх суб’єктів.
Другий критерій передбачає розмежування за загальним побудови юридичного регулювання: публічне право характеризується принципами централізації (субординації), а приватне право відрізняється відносинами децентралізації (координації).
Вищевказані критерії доповнюють один одного і можуть використовуватися одночасно.
Вимоги та риси приватного права виступають основними принципами цивільного законодавства.
Приватного права особливо важливий принцип неприпустимості довільного втручання в приватні справи, в тому числі втручання державних органів та їх посадових осіб. При цьому держава в системі суспільних відносин має забезпечувати загальну організованість, гармонійний розвиток всього суспільства, надавати так звані “публічні послуги”.
Однак дії держави в сфері майнових і особистих немайнових відносин і підприємництва, які засновані на приватному праві, повинні здійснювати відповідно до положень закону.
Найважливіше завдання держави полягає в забезпеченні належного стану приватного права, громадян та їх об’єднань, сувора реалізація основних принципів цивільного законодавства, неприпустимість порушення цивільного законодавства.
Принцип диспозитивності
Важливою особливістю цивільно-правового регулювання виступає принцип диспозитивності, який позначає одне з його основних властивостей.
Принцип диспозитивності передбачає майнову самостійність і автономію волі кожного суб’єкта, можливість вільного розпорядження своїми правами, суворого виконання своїх обов’язків. Зазначена можливість найбільш повно відображена в праві власності, в якому головним правомочием виступає право розпорядження.
Принцип диспозитивності також знаходить вияв і в інших правовідносинах: у свободі договору, в свободі заповіту, в юридичних конструкціях, де суб’єкт своєю волею і в своєму інтересі може розпоряджатися власними правами.
Отже, принцип диспозитивності і майнова самостійність суб’єктів у сфері цивільного права мають розпорядчим характером. Майнова самостійність реалізується в різних проявах правомочності розпорядження, які забезпечують високий статус, творчість, творчу активність громадян, всіх учасників соціального та економічного життя.
Відповідно до принципу диспозитивності величезне значення в цивільному праві отримали диспозитивні норми. Під ними розуміються норми, які застосовуються в разі, якщо в регламентованих в договірному порядку відносинах, це питання не вирішене самими суб’єктами договору.