Бог Спінози
Спінозу називали атеїстом, переслідували як безбожника. Це, зрозуміло, безглуздість. Спіноза вірив у Бога. Це безсумнівно. Але Бог його особливий, абсолютно абстрактний, щось в роді “нірвани” буддистів – все і нічого. Ми в цьому зараз переконаємося з аналізу його метафізичної системи, а поки нагадаємо про тих етичних принципах і приписах, які містить 5-та частина його “Етики”, і які ми навмисне привели наскільки можливо докладніше.
Який моральний ідеал проповідує Спіноза, чому він поклоняється? Він пропонує боротися з афектами, з почуттями допомогою пізнання їх, за допомогою вивчення їх зовнішніх і внутрішніх причин, за допомогою підміни живої гри почуттів і хвилювань абстрактними формулами ідей. У спогляданні ідеї Бога, як самої абстрактної і млявою ідеї, ми можемо знайти остаточне заспокоєння від усіх життєвих хвилювань. Це самозаглиблення в ідею Бога він називає “любов’ю до Бога”, але це, очевидно, тільки любов до згоди і єдності в ідеях, до абстрактній повноті істини, знання. Подивіться, яка була вся життя Спінози. Вона – чистий зразок холодного, розумового споглядання. Він прожив усе життя один, без рідних, без друзів, бо його друзі насправді – тільки тимчасові вчені співрозмовники і кореспонденти. Віндельбанд у своїй “Історії нової філософії”, йдучи слідами інших тлумачів, бачить у вченні Спінози ознаки містицизму. Але який це містицизм, якщо людина звідусіль – з вчення про світ, про людину і навіть про Бога – гнав все темне, таємниче, внушаемое почуттям і вірою! Він заперечував чудеса, але який справжній містик заперечує диво? Містицизм бачать іноді в досить неясному вченні Спінози про третій роді пізнання, про пізнання інтуїтивному, як знарядді сприйняття у самосвідомості своєму чистої ідеї Бога; але очевидно, що ця інтуїція є своєрідно виражене самопізнання Сократа і самосвідомість Декарта. Недарма ж Спіноза непохитно наполягає на тому, що ми можемо пізнати Бога тільки в собі, в своєму самосвідомості, а не поза себе, що він іманентний світу і всім речам, складаючи їх справжню внутрішню субстанцію, а не трансцендентний. Очевидно, інтуїтивне богопізнання є лише ясне і чітке самопізнання, пізнання в собі самого чистого і загального принципу буття. Тому особистість Бога поза світом Спіноза заперечує. Він пантеїст: світ є Бог, Бог є світ. Бог не поза світом, що не відділений від нього – він скрізь, у всьому, як субстанція. Бог Спінози не живий Бог живих людей, а неживе “ніщо” або вірніше “щось” буддистів. Тому й сталося те, що Спіноза, як висловлюється Віндельбанд, остаточно умертвив в собі всі потреби природного життя і залишив у ній тільки місце для святої відданості нескінченного, як абстрактної ідеї світової єдності. І чарівність його системи полягає саме в тому, що він пішов до кінця в раціоналізірованія світу, Бога, життя і дав чисту систему абсолютної рассудочності.
Ці висновки підтверджуються і багатьма частковостями його філософської системи. Філософія, за його вченням, є богопізнання, бо справжнє пізнання божества є і пізнання всіх речей. Поодинокі речі все укладені в Бозі за законом вічного порядку і незалежно від Бога не існують. Але як це можливо? Ідею самого божественного буття Спіноза не вважає за потрібне виправдовувати і виводити з аналізу основ нашого пізнання, як Декарт. Він прямо починає з визначення понять субстанції і божества, як безсумнівно готових даних знання. Цим, саме, він виявляє своєрідний характер своєї метафізики: він не потребує обгрунтування ідеї божества тому, що це для нього умовна абстракція ідеї істинного буття, абсолютної реальності, яка має знайти собі виправдання в подальшій дедукції з неї всіх понять про реальностях кінцевих. Як Спіноза мислить цю абстракцію? Субстанція-Бог єдина і є абсолютна самопрічіна: в ній і через неї все. Вона володіє нескінченною кількістю атрибутів, т. Е. Споконвічних властивостей, але людський розум по обмеженості своєї схоплює і осягає з них тільки два – протяжність і мислення. Але як же ці атрибути існують в субстанції Бога – як частини цілого, або як втілення і вираження розумного і доцільного творчого процесу? Зовсім ні: це не частини, бо тіло і думка один одного не обмежують, а взаємно проникають і наповнюють один одного, і не втілення розумного і доцільного процесу. Бог – не особистість і нічого особисто не творить. Він сам тільки в цих изначала даних атрибутах і є, через них тільки й пізнається.
Як же ставляться атрибути Бога до його субстанції? Для вирішення цього питання вірну аналогію призводить Віндельбанд. Він думає, що Спіноза бере ідею відношення Бога до його атрибутам з аналогії відносини простору до його вимірам. “Божество Спінози є метафізичний простір нескінченно багатьох вимірів, воно складається з своїх атрибутів точно так само, як простір зі своїх вимірювань”. Тому зміст цілого, будь то простір або Бог Спінози, цілком вичерпується тими чисто формальними відносинами, які визначаються вимірами першого і атрибутами второго. Звідси і гола абстрактність поняття Спінози про божество, відмінно характеризуемая самим Виндельбандом: “точно так, як простір є саме по собі тільки формальне і якісно беззмістовне уявлення, – говорить Віндельбанд, – так і для поняття божества у Спінози не залишається ніякого внутрішнього визначення”. “Божественна Спінози субстанція є сама по собі абсолютна порожнеча, математичне ніщо”. “Вчення Спінози про божество є гіпостазірованіе відомої форми мислення, і від того вся система його представляє щось безкровне”. Так говорить Віндельбанд, і після цього, здається нам, важко наполягати на життєвому значенні релігійного почуття в системі Спінози. Його релігійне почуття, як ми сказали, є очевидний варіант інтелектуального почуття “згоди”, за термінологією англійських психологів, тобто почуття задоволення, одержуваного при досягненні єдності і згоди всіх уявлень нашого розуму.
Вигода абстрактного поняття Спінози про субстанції та, що воно дає йому можливість абсолютно обійти важке запитання про взаємодію духу і тіла, що становив важливе спотикання в системі Декарта і який призвів до вченню окказіоналістов, що виник майже одночасно з вченням Спінози. Яке ще потрібно взаємодія, коли чинна причина одна: субстанція-Бог, що виявляється у відомих змінах або станах (модусах) своїх, згідно своїм атрибутам або заходам свого буття.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)