Реформація як культурний феномен
Що стосується другого фактора – Реформації, то її значимість у справі становлення новоєвропейської культури і науки визначається насамперед тим, що вона, за словами Спінози, “пробудила розум в людині”, відкрила шлях розуму, точніше, науковому розуму в нашій культурі.
Біля витоків реформаційного руху стояв католицький чернець Мартін Лютер (1483-1546), який висунув широку програму радикальних перетворень. Ідейно Реформація виросла з спроби відродити раннє християнство у всій його первозданній чистоті. Ця необхідність була викликана тими деформаціями, які зазнала до XV-XVII ст. католицька церква. До вказаного періоду католицизм піддав первісне християнство немислимою деформації, значно спотворивши його як в теоретичному, так і практичному плані. Так, основний догмат католицизму – догмат про непогрішимість папи – перебував у кричущому протиріччі зі Святим Письмом, де Христос, за намісника і служителя якого папа себе видає, заявив Пилатові: “Царство Моє не від світу цього” 1. Адже тато, як і всякий раб божий, – “жалюгідний, смердючий грішник… він теж людина, а не Бог, підлеглий Самому Собі” 2. Подібне піднесення тата призвело до того, що християни стали більше вірити йому, ніж Богу, вони втратили особисту віру в Бога. Тому першим своїм обов’язком у справі “виправлення християнства” Лютер бачив зміцнення особистої віри в Бога.
Він також вважав, що необхідно виправити здійснене католицькою церквою поділ християн на духовне і світське стану. “Вигадали, – зауважує в цьому зв’язку Лютер, – нібито тата, єпископа, священиків, ченців варто відносити до духовного стану, а князів панів, ремісників і селян – до світському стану. Все це вигадка і обдурювання.. Адже всі християни воістину належать до духовного стану і між ними немає іншого відмінності, крім хіба що відмінності за посадою [і заня – тию] “3. Тому перед Богом усі рівні: хто винен, той і відповідай. Святий Павло проголосив для всіх християн: “Нехай кожна людина кориться вищій владі; бо немає влади не від Бога.
Лютер вбачав “збочення” істинного християнства католицькою церквою в намірі тата бути єдиним тлумачем Писання, оскільки нібито він не може помилятися у вірі. Христос же сказав, що всі християни будуть від Бога навчені. У цьому сенсі тато не повинен бути єдиним авторитетом.
Виходячи з усього цього, Мартін Лютер прийшов до зовсім справедливого висновку про те, що в особі папи християнська церква має найбільшого антихриста на Землі. Тому для справжнього “виправлення” християнства слід відмовитися від основного догмату католицизму і направити всі свої зусилля на зміцнення особистої віри в Бога.
Що стосується практичної сторони “збочення” християнства католицькою церквою, то тут слід вказати, слідом за Лютером, на світський і пишний спосіб життя, який веде тато, брехня, обман, грабіж, крадіжка, розкіш, блуд, підлість, що панують серед католицьких священнослужителів, зневага Богом у всіх видах, так що гнуснее не міг би правити і антихрист, продаж знаменитих індульгенцій1, з якими на практиці католицька церква пов’язувала Таїнство Покаяння, розтління моралі, яке проникло навіть в цитаделі моральності – монашество2.
Як вже зазначалося, висуваючи свою програму реформування католицької церкви, Лютер робив акцент на зміцнення особистої віри в Бога, мимоволі відкриває шлях новому розуму. Це можна пояснити насамперед тим, що зміцнення особистої віри в Бога вимагало “знання” істини. Віра сама по собі не містила в собі ніякої гарантії своєї істинності. Для такої віри був необхідний критерій, яким для протестантів служить Святе Письмо. Але останнє, як відомо, є не тільки Одкровення Бога, але і потаємні (Таємниця Бога), яке потребує розуміння. А для нього потрібні урозуміння, роздум, тобто діяльність особового розуму, який, зрештою, і виявляється дійсним критерієм для вивірення істин віри.
Таким чином, сам того не бажаючи, прагнучи зміцнити особисту віру в Бога, викорінити у вірі розсудливість, Лютер фактично відкрив шлях розуму, пробудив його в людині. На ділі виявилося, що істинне одкровення, яке несе в собі віра, є розум. Народжений в “істинної віри”, оновлений розум виявляється за своєю природою сакральним1: він не потребує ні виправдання, ні прощення, ні в якому-небудь зовнішньому авторитеті. Розум сам стає вищим авторитетом для секуляризованому віри, тобто віри, яка вимагає не просто вірити даремно, але знати те, у що віриш. Людина не просто вірить, але заглиблюється в своє сповідання, відчуває його істинність, розмірковує, а це, по суті, вже не є вірування, а розуміння. Мабуть, таким чином розум проник в новоєвропейську культуру і став простувати по Європі, підкоряючи собі все більше число сфер людської життєдіяльності. А до кінця XVII – початку XVIII в. розум був проголошений єдино непогрішною інстанцією, подібно до тієї, в яку досі в європейській культурі зводилася лише релігійна віра. З часом віра у всемогутність і всесилля людського розуму була зведена в культ, який, як здавалося тоді, вже ніщо не може зруйнувати. Але насправді – це був всього лише “черговий міф” (втім, міцно закріпився у свідомості більшості сучасних інтелектуалів), він був поступово розвінчаний лише до кінця другого тисячоліття завдяки зусиллям багатьох західних мислителів.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)