МАРТИН БОРУЛЯ – ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ: ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ ДЕНЬ І НІЧ, ЩОБ ПОБІЛЬШЕ ЗРОБИТЬ ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА… – ФЕНОМЕН ТЕАТРУ КОРИФЕЇВ

Ідейно-тематичні домінанти

У новочеркаському вигнанні І. Карпенко-Карий написав один зі своїх найвідоміших творів – комедію “Мартин Боруля” (1886, уперше опубліковано в 1891 р.). У ній використано чимало автобіографічних деталей, особливо в розповідях Степана про працю в земському суді. Сюжет твору також побудовано на основі справжніх подій: батько драмаурга Карпо Адамович не один рік клопотав про визнання свого роду як дворянського.

Проте виявилося, що в офіційних документах прізвище писалося по-різному: і Тобілевич, і Тобилевич. Це й послужило підставою для відмови в задоволенні клопотання про дворянство. Сам І. Карпенко – Карий на схилі життя писатиме донькам: “…згадую Борулю, хоч люди сміються над ним, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок мали?!”.

Цими міркуваннями драматург ніби захищає свого персонажа, пояснює мотиви його поведінки.

Справді, тема твору – мрія Мартина Борулі про дворянство, намагання втілити її в життя в першу чергу заради дітей.

Чоловік прагне понад усе, щоб його і членів родини не називали принизливо “бидлом”, “телятами”, щоб син і дочка не зазнали тяжкої виснажливої селянської праці. Але ж, по-перше, сам Боруля належить до заможних селян (у нього гарний дім, є гроші, наймити, земля), а, по-друге, ті заходи, до яких він вдається, щоб стати дворянином, наївно-примітивні, бо вони поверхові, суперечать здоровій народній моралі. Драматург переконаний, що не аристократичне походження, а особисті якості людини визначають її суть. І найперше – це етичні норми, сформовані хліборобським стилем життя: любов до праці, до рідної землі, повага до своїх родинних коренів, національних звичаїв і традицій.

Постер до кінофільму “Мартин Боруля” (1953)

Сюжет

Сюжет твору нескладний, навіть можна сказати, дріб’язковий, занурений у побут. Заможний селянин Боруля посварився з поміщиком Красовським, який принизив його лайкою. Мартин затіяв судовий процес, щоб довести, що і він дворянин, а Красовський має бути покараний за образу дворянської честі Борулі: “І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обиду?”.

Дія у творі розвивається стрімко, зокрема, завдяки тому, що експозиція й зав’язка слідують одна за одною: щойно читач познайомився з головним героєм, він зразу ж дізнається про його конфлікт із Красовським, які про бажання Мартина стати “на дворянську лінію”.

Інтрига блискавично наростає. Адже дивацтва Борулі нагромаджуються: він хоче, щоб син відірвався від хліборобського ремесла і став чиновником у місті, дочка вийшла заміж не за простого парубка, а за канцеляриста. Ці сюжетні вузли досягають кульмінації й розв’язуються несподівано. Горе-жених Націєвський утік, бо, як часто трапляється в комедіях, раптово підслухав розмову Мартина й Палажки про кумів і неправильно її потрактував, вирішивши, що Марися – наречена “з приплодом”. Красовський виграє справу й погрожує викинути родину Борулі з домівки. Із сенату приходить повідомлення про відмову у дворянському званні. До всіх нещасть додається ще одна біда – Степана звільняють зі служби. Така багатоступінчаста кульмінація у творі. Вона і логічна, і несподівана. Ще в експозиції комедії згадано про папери, які можуть гарантувати Борулі дворянство. А в розв’язці він їх спалює. Вогонь остаточно знищує мрію Мартина. “П’ять літ діло йшло, зовсім було признали, сопричислили… і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах – Боруля, а у старих – Беруля!.. Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав – Беруля… Я і сам не знаю,

Хто я: чи Боруля, чи Беруля… Може, й Беруля!.. … Жаль живий бере за серце…”. Водночас події розв’язки надзвичайно сконденсовані й дозволяють по-іншому поглянути на Мартина Борулю. По-перше, його ридання і сльози викликають жалість, адже він нарешті усвідомив авантюрність, а головне – непотрібність власної затії. По-друге, головний герой спустився з небес на землю, бо просить називати себе “татком”, благословляє Марисю й Миколу на щасливе життя в шлюбі. Він наказує, щоб молодята майбутніх дітей своїх, його внуків, учили, бо вони мають стати дворянами. Отож змінюється погляд Мартина на дворянство – це не зовнішні побутові реалії, а освіченість. Чи можна стверджувати, що це його міцні переконання? Напевно, ні, бо до такого висновку головний герой приходить у стані афекту. Проте прикінцеві слова Борулі дають надію на те, що він по-справжньому прозрів:

“Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала”.

Образи

Мартин Боруля – центральний персонаж п’єси, як і його життєва історія, що засвідчується й назвою твору. Працьовитий український селянин раптом хоче приміряти на себе дворянську роль через хворобливий шляхетський гонор. Гервасій Гуляницький чесно говорить йому: “Ти осліп од дворянства! …І поки ту правду знайдеш, то все хазяйство профиськаєш і таки нічого не доб’єшся…”.

Проте жодні застереження не діють на Мартина. Навіть більш – він починає воювати не лише з паном Красовським, а й із другом Гервасієм, і зі своєю дружиною, і з дочкою Марисею, і з наймитом Омельком. Хтось не розуміє його, хтось відверто насміхається з його вчинків, лише син Степан і канцелярист-регістратор із ратуші Націєвський підтримують химерну мрію Борулі про дворянство.

Головний герой не позбавлений позитивних характеристик, він чесний, працьовитий, проте і наївний, бо орієнтується надворян Сидоровичів, неусвідомлюючи, що переймає лише зовнішні атрибути життя представників вищого класу. Боруля найперше відмовляється від праці і родині не дозволяє працювати. Натомість примушує дружину заварювати “кофій”, а дочку – вишивати на п’яльцях. Також він мріє про чиновницьку кар’єру для сина. Комічний ефект від таких дій і думок заможного селянина підсилюється тим, що головний герой серйозно ставиться до задуманого. Мартин Боруля використовує у своїй мові полонізми й русіянизми – “жеч”, “уродзоний”, “стокроць дяблі”, “папінька”, “мамінька”, бо щиро вважає, що таким чином наближається до польської шляхти та російського дворянства. Але це викликає сміх глядача, який розуміє всю марність затії Борулі.

Водночас Мартин у своїй поведінці керується прагненням відстояти свою людську гідність, оберегти дітей від важкої селянської праці та бідності. Він не хоче, щоб його і дітей називали “бидлом”, тому такою розпачливою є репліка героя в останній дії твору: “Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан – теля!”. Тут уже йдеться не про зовнішні ознаки дворянства, важливі для головного героя через

Його наївність і неосвіченість (слововживання – “самуварь”, “сахарь”, “кофій”, дії – тривалий сон, розведення собак, полювання, гра в карти), а про приниження людської гідності, яке споконвіку відчували на собі українські селяни, навіть заможні. Проте він відмежовується від хліборобської справи свого батька (хазяйство, пасіка, чумачка “голову йому заморочили”), бо прагне чина й дворянства, пояснюючи це для самого себе тим, що інший світ настав. Це справді призводить Мартина до самоприниження, хоча його сильно зачепили несправедливі й образливі слова Красовського. Так, Боруля схиляється перед чиновництвом. Знову ж таки перед тим, що назовні цього явища: для нього Націєвський, якого він і в очі не бачив, “важна птиця”, бо чоловік працює з “ісходящими” і “вступающими” в ратушу паперами. Так само головний герой самопринижується, коли говорить про “важність” служби: “Це не то, що воза підмазувать або воли на пашу гнать”, канцеляристи – це люди “іншого коліна”. Напучуючи сина Степана, як ставати “на дворянську лінію”, він цілком серйозно говорить: “…одежа перве діло”. Складається враження, що цьому назагал працьовитому й недурному від природи чоловікові якась полуда зав’язала очі. Навіть тверезі міркування його друга Гервасія не допомагають Мартинові: “Красовський – вчений, лікар, Красовський – державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порівняться, бундючишся дутим дворянством, з добра – дива посварився з ним…”. Або: “…я переконався, що нам дворянство так личить, як корові сідло”. Це новий кут зору на події, які закрутилися навколо Борулі й інспіровані ним же. Саме такий погляд є об’єктивним, але він ігнорується Мартином, бо його “вкусила шляхетська муха”. Так само тверезо оцінює вчинки й наміри батька Марися. Вона з властивою їй прямотою каже: “Жили ж ми перше без дворянства, і всі були щасливі!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? … Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном…”.

Психологічно вмотивовано роздвоєння Мартина щодо ставлення до дітей: він їх самовіддано любить, бажає щастя та водночас примушує жити й чинити за невластивими народному середовищу правилами. У результаті Боруля, знищений звісткою про п’янство сина, не хоче зрозуміти почуттів доньки.

Образ наймита Омелька протиставляється головному герою комедії. Їхні стосунки не можна трактувати однозначно.

З одного боку, Мартин Боруля називає Омелька “гавою”, “іродом”, а з іншого – щиро зізнається: “От мука мені з тим каторжним Омелъком! …І вигнав би, жаль – давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучив”. Отож непорозуміння між паном і наймитом виникають лише з приводу дворянських замашок, тому й такою гострою буває реакція Борулі на об’єктивні репліки Омелька. Насправді ж Мартин тепло до нього ставиться, бо і звик до кмітливого й працьовитого чоловіка, і навіть не уявляє свого життя без нього. Така логіка стосунків ще раз підкреслює всю химерність та надуманість мрій Мартина Борулі про дворянство, їх відірваність від народної моралі, основні приписи якої – працюй наполегливо, не покладаючи рук, і нехай праця стане мірилом твоїх чеснот, авторитету в громаді.

Омелько – щирий, дотепний, сповнений оптимізму гуморист. Це він пропонує принести побільше соломи, щоб спалити Борулині папери про дворянство, жалкує, чому хазяїн не віддав їх на цигарки як непотрібні, кепкує з панських порядків Мартина. Його вустами І. Карпенко-Карий чи не найточніше втілює основну думку твору: “Поки був чоловіком – і не вередував, а паном зробили – чорт на нього й потрапе”. Омелько втілює нехитру народну мудрість, основа якої – честь, гідність, добро.

Драматург змалював закоханих Марисю й Миколу як незіпсованих панськими звичками, з міцним внутрішнім осердям народної моралі. Так, дівчина не схвалює химери батька, не погоджується поєднати свою долю через його панські замашки з пройдисвітом Націєвським, відстоює своє право на щастя. Вона схвильовано висловлює власну позицію: “…Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забути? О, нікого-нікого. Краще – смерть, ніж заміж за другого!..”. Дівчина відверто говорить із Націєвським про свої почуття до іншого, геть відкидає залицяння канцеляриста.

І хоч ця розмова безрезультатна, бо засліплений красою дівчини і її приданим Націєвський стоїть на своєму, якийсь сумнів у нього зароджується (його бентежить, як він цинічно думає, “любов з фіналом”).

Микола також вірний своєму коханню, обіцяє Марисі не свататися до іншої, як велить розгніваний відмовою Мартина його батько. Хлопець щиро й сердечно уявляє своє майбутнє: “…а через два тижні Марися буде моя жінка! Жінка моя!.. Тільки подумать – та й гарно. А як оженюсь? О Мариночко моя кохана, ти моє сонечко, і світиш мені, і грієш мене”. (Для порівняння – вульгарні слова Націєвського: “У нас многія баришні од меня тають, і ви розтаїте”). Це “поштивий, добрий і хазяйський син”.

Микола також презирливо ставиться до канцелярської праці Степана, бо зрозумів її безглуздість і марноту: “…я б скорій рови копав, ніж таку роботу робив”.

Націєвський зображений драматургом як ница, користолюбна й цинічна людина. Він ще не познайомився з нареченою, а вже сторгувався з батьком: “…п’ятсот рублів приданого, весілля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо і деякі предмети на продовольствіє і хату поставить у городі…” Його стиль життя – гітара, тривалий сон, випивка. Відповідно – бездіяльність, безвідповідальність, вигода. Те, що, зовсім не знаючи цієї людини, Мартин Боруля погоджується породичатися з ним, ще раз підкреслює, наскільки він був засліплений ідеєю дворянства.

Мова Націєвського вульгарна. Він розмовляє суржиком, говорить банальності (“зразу збрила”, “распрекрасно”, “любов – ето злодійка приходить зря…”). Усе це – свідчення розумової вбогості й аморальності канцеляриста.

Подібним до нього зображений і повірений Трандалєв.

Це авантюрист, єдиним мірилом учинків якого є гроші. Свій обов’язок представляти інтереси конкретної особи в захисті її прав він уявляє дуже специфічно: “…чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи – не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив, – плати!”. Його кар’єра – це шлях крутія: писар, об’їждчик, прикажчик, фотограф. Нарешті він знайшов тепле місце – “повіреничество” вдовольнило його фінансові апетити. Нечесний на руку чиновник одночасно веде справу Борулі проти Красовського і справу Красовського проти Борулі. Це особа, позбавлена будь-яких людських чеснот. Його життєве кредо – “не продешевить!”.

Жанр

У творі панує здоровий народний гумор. Персонажі й ситуації, у які потрапляють дійові особи, викликають сміх – не нищівний, а співчутливий, добрий. У першу чергу це стосується Мартина Борулі, який вигадав для себе мрію-міраж і через неї втратив відчуття реальності. Особливо вражають прикінцеві сцени: хворий, морально знищений, уже немолодий чоловік так страждає через неможливість стати “на дворянську лінію”, що аж захворів.

Веселий сміх викликає образ наймита Омелька, одного з найколоритніших комедійних персонажів в українській літературі.

Водночас у творі зображені й сатиричні персонажі: Трандалєв, який не приховує своєї “багатої” на авантюри біографії; обмежений розумово та духовно панок Націєвський, життєві обрії котрого обмежуються пошуком багатої нареченої.

Драматург використовує велику палітру комічних засобів, крім комічності самого сюжету. Це гра слів: Трандалєв, неграмотний самоучка-повірений говорить про “встрєчний іск”, а неосвічений Мартин продовжує: “поперечний”. Дотепно іронізує Гервасій, коли називає таких, як він сам і Боруля, “щабльовими”1 дворянами – тобто маленькими, “що повыпадали крізь щаблі своїх, не вшитих лубками возів і розгубились… Одно слово, голопуза шляхта!”. Потенційна “дворянка” Палажка замість “регістратор” говорить “ростератор”.

Численними у творі є гумористичні епізоди. Наприклад, як подавати “кофій” – до борщу чи на ніч, міркує Мартин Боруля.

Також гумористичним є діалог Марисі й Націєвського:

Націєвський. …У нас многія баришні од меня тають, і ви розтаїте.

Марися. А я чого буду таять, я не сніг.

Націєвський. Ну, розтопитесь…

Марися. Борони Боже! Хіба я смалець?…

Сатирично змальовано Націєвського, гонитву Мартина й Омелька за ним. Образ Націєвського, як і Трандалєва, Степана, позначений гротескними рисами.

Водночас драматург зобразив образ Мартина Борулі зітканим із суперечностей. Автор не стільки акцентував увагу на подіях, скільки на внутрішньому світі цього персонажа. Боруля, попри поверхове розуміння дворянства, все-таки прагне захистити й себе, і своїх дітей від несправедливості. Тому обирає для цього єдино можливий із його точки зору шлях – документального підтвердження своїх шляхетських коренів. І коли мрія Мартина зруйнована, то герой переживає це як світову катастрофу (пригадаймо: на рівні сюжету цей епізод ускладнюється додатковими колізіями – крадіжкою коней, втечею горе-нареченого Націєвського тощо). Таким чином образ Борулі наповнюється трагікомізмом: комізм ситуацій, які він сам і створює, доповнюється крахом ілюзій.

1 Щабель – одне зі значень слова: поперечний брусок.

Отож за жанровими ознаками твір І. Карпенка-Карого – трагікомедія.

Літературознавчі координати

Основні драматичні жанри – це трагедія, комедія, драма. Щоб уникнути різночитань терміна “драма”, прийнято говорити “власне драма” або “драма як жанр”.

Найдавнішими за походженням є трагедія та комедія, їхнє коріння сягає античності.

Трагедія – це драматичний твір, у якому відображаються суттєві закономірності й суперечності людського буття, змодельовані крізь призму трагічного героя. Трагічний герой завжди опиняється перед проблемою вибору – життя чи смерть. І навіть якщо він залишається живим, то зазнає нищівної моральної, психологічної поразки.

Комедія – драматичний твір, у якому висміюються й суспільні негаразди й негативні риси людей; це будь-яка смішна п’єса.

Трагікомедія – драматичний твір, у якому тісно переплітається комічне з трагічним. Дуже часто поняття добра й зла, чітко сформульовані в класичних жанрах трагедії і комедії, у трагікомедії втрачають свою визначеність. У цьому творі життя, природа, людина зображаються як позбавлені єдності, гармонії.

Драма як жанр – драматичний твір, у якому переважає зображення буденного приватного життя звичайної людини, сповнене страждань і проблем, котрі врешті-решт вирішуються.

Твір І. Карпенка-Карого майстерно скомпонований, з комічним й інтригуючим сюжетом, яскравими реалістичними персонажами. І. Франко справедливо вважав “Мартина Борулю” однією “з найкращих українських комедій”.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Що стало сюжетною канвою твору “Мартин Боруля”?

2. Проаналізуйте образ Мартина Борулі, враховуючи складні внутрішні почуття та колізії цього персонажа.

3. Схарактеризуйте сатиричні типи Трандалєва, Націєвського, Степана. Який узагальнюючий образ чиновництва вони відтворюють?

4. Поміркуйте, як Мартин Боруля виховав своїх дітей. Чому вони такі різні? Чи вірите ви, що Степан повернеться до хліборобської праці, як радить йому Гервасій, і буде щасливим?

5. Поясніть, що мав на увазі Мартин Боруля під “дворянською лінією”.

6. Як художньо розв’язується у творі проблема зовнішнього, поверхового, і внутрішнього, суттєвого? Чи актуальна вона сьогодні? Наведіть приклади з власного досвіду.

7. У чому виявляються сюжетно-композиційні особливості твору?

8. Проаналізуйте комедію “Мартин Боруля” під кутом зору, запропонованим ученим-літературознавцем М. Наєнком: “Печать суєти як визначальної риси життя лежала на всіх драмах І. Карпенка – Карого”.

9. Окресліть жанрову природу “Мартина Борулі”. Чому в літературознавстві існує твердження, що це комедія? Свою позицію обгрунтуйте.

10. Чи погоджуєтеся ви з думкою, що в трагікомедії замало подій? Чому?

11. У чому виявляється реалізм п’єси?

12. Поміркуйте, як естетичні й світоглядні принципи І. Карпенка-Карого – простота, правда, любов до українського народу – зреалізовано у творі “Мартин Боруля”.

13. Прокоментуйте епізод зі спогадів Софії Тобілевич. Коли вона почула про гастролі в Росії, то висловила думку, що глядач не зрозуміє вистав, бо не знає української мови. Відповідь І. Карпенка-Карого була така: “Усе залежить від того, як гратимуть актори. У нас же художні, мальовничі декорації, а це не дрібниця. Крім того, у нас дуже гарний хор, оркестр. Музика і співи завжди знайдуть шлях до людини, якої б національності вона не була, а до того ж росіяни – наші близькі родичі. Не думаю, щоб вони поставились до нас з повною байдужістю. Я певний того, що наші українські вистави матимуть глядача і в Росії”. Як ви вважаєте, чи може мистецтво зближувати народи? У чому виявляється універсальність мови мистецтва? Як ви ставитесь до заборони в наш час деяких російських фільмів в Україні?

14. Продовжіть думку: секрет невмирущості “Мартина Борулі” в… .

Дайте письмову відповідь на запитання: чому І. Карпенко-Карий у “Мартині Борулі” розгортає сюжет навколо одного персонажа?

ВАШІ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

Зробіть порівняльну характеристику образу Мартина Борулі й Журдена (“Міщанин-шляхтич” Ж.-Б. Мольєра). Що між ними спільного й відмінного?

Література в колі мистецтв

Перегляньте фільм-виставу “Мартин Боруля” (1953) режисерів О. Швачки та Г. Юри. Своїми враженнями поділіться з близькими та однокласниками.

Читаємо із задоволенням

– Ознайомтеся зі спогадами Софії Тобілевич “Мої стежки і зустрічі” (Київ, 1957). Ви відкриєте багато нового й цікавого про родину І. Карпенка – Карого, про його оточення, “театр корифеїв”.

– Чи подобається вам читати мемуари видатних людей? Чи вважаєте цей жанр актуальним?



(1 votes, average: 5.00 out of 5)