ДІЯЧ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ – ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (Іван Карпенко-Карий) (1845-1907) – НАЦІОНАЛЬНА ДРАМА
ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (Іван Карпенко-Карий) (1845-1907)
Іван Карпенко-Карий
З гордістю несемо
З собою кращі здобутки минулого, –
Отже, несемо і творчість
Великого драматурга,
Поборника правди
І простоти на сцені –
Івана Карпенка-Карого.
М. Рильський
“ДІЯЧ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ”
Український театр, його історію неможливо уявити без яскравої особистості Івана Карповича Тобілевича (Карпенка – Карого), який не лише заклав підвалини національної драматургії, а й уславив український театр на весь світ. Крилатими фразами з його комедій буквально насичений наш побут, а безсмертні образи живуть на сцені вже близько ста років! Ви, напевно, вже розумієте: якщо твір витримав нелегкий іспит часом, то це справжня класика, якою могла б пишатися будь-яка література світу.
Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині – Кіровоград) у родині збіднілого шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Ця талановита родина дала українській культурі таких славних діячів, як Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Садовська-Барілотті.
Любов до театрального мистецтва в Івана Тобілевича родом з дитинства. Мати любила вистави мандрівних театральних труп, особливо “Наталку Полтавку”, і захоплено розповідала про них дітям.
Чотирикласну Бобринецьку повітову школу Карпенко-Карий закінчив за три роки (1856-1859). На цьому, власне, офіційна освіта завершилася, бо матеріальна скрута великої родини змушувала йти на заробітки. Вища освіта, університет так і залишилися недосяжною мрією, бо з 14-ти років хлопчина вже працював писарчуком у канцелярії. Понад 20 років терпів осоружну канцелярську працю Іван Тобілевич, заробляючи собі на прожиття. З 1864 року, часу переїзду на службу до Бобринця, почалося справжнє захоплення театром і невтомна праця на його ниві.
– Пригадайте, яку освіту мали українські письменники, відомі вам. Чому шлях до освіти для них був настільки складним? Чи просто сучасній людині з провінційного містечка або села здобути освіту?
Саме Іван Карпович ініціював першу театральну постановку “Назара Стодолі” в Єлисаветграді в 1875 році. Він був також одним з головних натхненників вшанування пам’яті Тараса Шевченка, опублікувавши в 1878 році в місцевій газеті відкритий лист із закликом збудувати школу імені Кобзаря. Збереглися фотознімки тих часів – Іван Карпович і його перша дружина Надія в ролях Назара і Галі.
Ця драма настільки захопила майбутнього драматурга, що він узяв для свого псевдоніма прізвище одного з героїв – Гната Карого, а дітям дав імена Назар і Галя.
– Чому саме Шевченкова п’єса була настільки важливою для Карпенка – Карого? Чому він так прагнув поставити її на сцені?
Українофіл Тобілевич брав участь у гуртку місцевої інтелігенції, що розповсюджував нелегальну літературу. Своє службове становище Іван Карпович використовував для допомоги політичним діячам, яких переслідував царський уряд. Це призвело до того, що в 1883 році за особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ його, як людину неблагонадійну, було звільнено зі служби.
Щастя спілкування і співпраці з однодумцями було перерване арештом у 1884 році й адміністративним засланням до міста Новочеркаська. “Гласний” нагляд поліції, заборона жити в Україні та у великих містах Росії, допити, обшуки. І за таких умов Іван Карпович пише “Безталанну” і “Бондарівну”, “Наймичку”, “Мартина Борулю”, “Розумного і дурня”. Щоб мати засоби до існування, працював у кузні ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню, на якій була вивіска: “Переплетчик Иван Тобилевич, работа исполняется чисто и аккуратно”.
– Чим, на вашу думку, Іван Карпенко-Карий так роздратував царський уряд?
У 1887 році йому дозволили повернутися в Україну, і він оселився на хуторі Надія біля села Кардашеве, поблизу Єлисаветграда. Цей хутір відігравав велику роль у житті родини Тобілевичів, зігріваючи серця всім, хто бодай ненадовго зупинявся чи гостював тут. Земля належала поміщикові Тарковському, що походив із давнього шляхетського роду.
Саме дочка Тарковського, Надія, була першою дружиною Карпенка-Карого. Вони разом грали в драматичному гуртку, і так само, як їхні герої Назар і Галя із драми Шевченка “Назар Стодоля”, – спізнали болісних перешкод на шляху до одруження. Старий поміщик Тарковський не погоджувався на їхній шлюб, вважаючи чиновника Тобілевича нерівнею шляхтянці. (До речі, внучатими племінниками Надії Карлівни Тарковської були видатний російський поет Арсеній Тарковський та його син – усесвітньо відомий кінорежисер Андрій Тарковський).
Але закохані Іван і Надія побралися, а незабаром частина батькової землі дісталася Надії Карлівні у спадок. Першим оселився тут Карпо Адамович, батько драматурга, що поставив на пагорбі просту сільську хату. Вона стоїть над дорогою і нині, перетворившись на літературно-мистецький музей.
В. Пінчук, Р Рубін. Битою стежкою йдемо до “Батькової хати”
Надія Карлівна померла навесні 1880 року, залишивши Іванові Карповичу чотирьох дітей. На спомин про дружину назвав він хутір Надією.
Уся велика родина Тобілевичів знаходила тут тепло і прихисток. Микола, Панас, сестра Марія, колеги-актори часто гостювали в Надії. Оскільки батькова хата була вже замалою, Іван Карпович збудував нову, куди перебралися в 1890 році, але невдовзі під час гастролей драматург дізнався, що пожежа знищила більшу частину небагатого домашнього скарбу, а найголовніше – чернетки, записники, замітки до нових творів. Цілий вік трудилася родина Тобілевичів на невеликому хутірському клаптеві землі, щоб перетворити його на затишну, мальовничу і гостинну садибу.
Нині хутір Надія – видатна пам’ятка національної духовності, аура тут і досі збереглася такою, як за життя І. Карпенка-Карого. Могутніми велетнями стоять знамениті дерева, що їх саджали всі Тобілевичі, їхні діти, гості – славетні діячі української культури, корифеї театру. Дуби Миколи Садовського і Марії Заньковецької символізують їх незрівнянний творчий дует і велике кохання. Дуб “Соловейко” – пам’ять про сестру Карпенка-Карого – Марію Садовську-Барілотті. Трьох братів-велетнів української культури – Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського і Миколу Садовського – уособлюють могутні дуби “Вартові”.
Це місце стало символом творчого подвигу, осередком національної культури, роду і народу українського.
– Ви вже знаєте, що в Україні створено багато літературних і меморіальних музеїв, музеїв-квартир. Поміркуйте, яку роль відіграють вони в суспільстві. Наскільки і як саме допомагають пізнати особистість людини, на честь якої їх створено?
“Гласний” нагляд тривав іще два роки. Заняття хліборобською працею, спілкування із селянами, пильні спостереження за новими суспільно-економічними процесами дали драматургові неоціненний матеріал для кращих його комедій – “Сто тисяч” (1899), “Хазяїн” (1900). У цей час ім’я автора було вже широко відоме. Франко звернувся до Івана Карповича з проханням надіслати автобіографію. Відповідь на запит Франка по-своєму теж характеризує Карпенка-Карого: “Писати свою автобіографію не буду, бо не хочу я смішить людей…”.
– Прокоментуйте ці слова драматурга.
На сцену він повернувся 1889 року й устами свого героя твердо проголосив: “Сцена ж – мій кумир, театр – священний храм для мене!”.
У 1905 році Іванові Карповичу винесли жорстокий медичний присуд – рак печінки. Усі зусилля лікарів виявилися марними, і в 1907 році він змушений був, тепер уже остаточно, піти зі сцени.
15 вересня 1907 року видатний український драматург і актор помер у Берліні, куди поїхав на лікування. Згідно із заповітом його прах було перевезено в Україну й поховано поряд з батьком неподалік від хутора Надія в селищі Карлюжино. На могилі встановили простий дубовий хрест і литу чавунну плиту з написом, складеним Миколою Садовським: “Люде вмирають – ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду, полягло помеж ним, а дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячії тепер прозріють, тебе в сім’ї своїй вільній, новій, спом’януть…”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)