ЖАНРИ ДРАМАТИЧНИХ ТВОРІВ – ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (1845-1907) – ТЕАТР КОРИФЕЇВ
Драматичні твори бувають різних жанрів: трагедія, комедія, трагікомедія, власне драма, водевіль, драма-феєрія та ін. Розглянемо основні жанри.
Трагедія (з грецьк. tragoidia – букв, цапина пісня) виникла з жалібних ритуальних пісень, що супроводжували принесення цапа в жертву богові родючості та виноградарства Діонісові. Це – драматичний твір, у якому зображено зіткнення непримиренних життєвих суперечностей, а незвичайний герой потрапляє в безвихідне становище, уступає в боротьбу з нездоланними в цій ситуації силами та, як правило, гине. Українська трагедія зародилась у XVIII ст. Серед найпомітніших зразків цього жанру у вітчизняній літературі – “Переяславська ніч”, “Сава Чалий” М. Костомарова, “Облога Буші” М. Старицького, “Украдене щастя” І. Франка, “Сава Чалий” І. Карпенка-Карого. Комедія (з давн.-грецьк. komodia – весела процесія з музикою, танцями та співами й ode – пісня) – драматичний твір, у якому за допомогою засобів гумору й сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, змальовується смішне.
Комедія утворилася в період античності (“Вершники”, “Птахи” Арістофана). За основу комедії взято смішне – це, за Арістотелем, “певна помилка та потворність, що нікому не спричиняє страждань”. Автори комедії свідомо знижують своїх персонажів порівняно із середнім рівнем, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, персонажі комедій, однак, претендують на чільні місця в родині чи суспільстві. Вони намагаються розв’язувати свої проблеми способами, які не підходять у певній ситуації. Класиками європейської комедії вважають Я. де Вегу, П. Кальдерона, В. Шекспіра (“Приборкання норовливої”, “Багато галасу з нічого”), Мольєра (“Тартюф”, “ДонЖуан”), Бомарше (“Севільський цирульник”, “Шалений день, або Одруження Фігаро”).
Початки української комедії – в інтермедіях і вертепних драмах XVII-XVIII ст. Яскраві зразки комедії у вітчизняній літературі – “Москаль-чарівник” І. Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка, “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого, “За двома зайцями” М. Старицького.
Трагікомедія – синтетичний драматичний жанр, у якому поєднуються прикметні ознаки трагедії й комедії: “Ревізор” М. Гоголя, “Володимир” Ф. Прокоповича та ін.
Власне драма – драматичний твір, за основу якого взято гострий життєвий конфлікт, напружену боротьбу й переживання персонажів, але розв’язка не має трагічного характеру, відсутня і свідома настанова на комічне (“Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Назар Стодоля” Т. Шевченка та ін.).
6. Законспектуйте матеріал про комедію І. Карпенка-Карого “Мартин Боруля”.
Афіша до фільму-вистави І. Карпенка-Карого “Мартин Боруля”.У головній ролі – Г. Юра
Комедія “Мартин Боруля”. Ідейно-тематичний зміст. Комедія “Мартин Боруля” написана в 1886 р. під час новочеркаського заслання. Цим твором І. Карпенко-Карий сатирично викриває тогочасні суспільні порядки – бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету – справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: “Згадую Борулю, хоча люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!”
Жанрові й стильові особливості. Окрім сатиричного викриття бюрократизму й судової системи, заснованої на хабарництві, І. Карпенко-Карий висміює й типову на той час (як, на жаль, і тепер) ситуацію, коли заможні українці нерідко соромляться свого походження, зрікаються рідної мови, батьківських традицій, хочуть набути “панського” статусу, наївно думаючи, що це додасть їм авторитету. Автор це робить, озброївшись багатим арсеналом засобів гумору й сатири. Отже, цей твір за жанром – комедія.
Сюжет твору (своєрідна, яскраво національна версія відомої комедії Мольєра “Мігцанин-шляхтич”) становлять гумористичні сцени з життя заможного хлібороба Мартина Борулі, який домагається втрачених дворянських прав. Щоправда, у Мольєра моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, а в І. Карпенка-Карого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих у національному художньому зрізі. У цьому, до речі, одна із суттєвих відмінностей між творами класицизму (“Міщанин-шляхтич”) і реалізму (“Мартин Боруля”).
Система дійових осіб. На відміну від Пузиря (“Хазяїн”), Калитки (“Сто тисяч”), Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за себе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно стати дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.
Яка ж мотивація такої поведінки Борулі? Її Мартин не приховує: захист людської гідності, як своєї, так і своїх дітей, прагнення оберегти їх від тяжкої селянської праці, від “давньої залежності й бідності”, Боруля марить тим, щоб хоч його онуки “були дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!”.
Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля намагається завести у своєму домі “дворянські порядки”. Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя селянина-хлібороба й омріяною панською шляхетністю.
Зокрема, Мартин Боруля:
– наказує й собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять;
– планує розвести собак та їздити на полювання;
– хоче віддати доньку Марисю за “благородного”, який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї;
– намагається прилаштувати сина на “благородну” чиновницьку посаду, проте Степана звільняють;
– прагне офіційно оформити своє “шляхетне” походження, але з’ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля).
Усі починання Бору лі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство – це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття “духовність”, “культура”, “освіченість”, “шляхетність”, “етика”. Автор саркастично змальовує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай та каву “благородному” гостю: “Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч”.
Сміх крізь сльози викликає й епізод, у якому Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї:
“Марися.
Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!
Мартин.
Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.
Марися.
Ну, а як же? Я забуваю.
Мартин.
Он як Степан каже: папінька, мамінька…
Степан.
Або: папаша, мамаша.
Мартин.
Чули: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.
Марися.
Я так і не вимовлю.
Мартин.
Привчайся: ти на такій лінії”.
Узагалі Марися – найбільш стійка до змін, бо має міцну моральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині слова: “Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє”.
Повного протилежністю Марисі є її брат Степан: він прагне отримати чиновницьку посаду не шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, а обманом, хитрістю – тобто так, як у чиновницькому колі було заведено. І батько його навчає, як вижити в цій прогнилій системі: “Ну, тепер з Богом! Прощай. Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трися, трися між людьми – і з тебе будуть люде!”
Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: “Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик – одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна… глянь на себе й глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!”
Яскравий сатиричний персонаж – повірений Тренделєв. Його спеціалізація – махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи. Саме думки вголос (через монолог) виявляють хижу сутність цього суспільного типу: “Добре діло це повіренничество, єй-богу! Другого такого прибыльного не знайдеш… діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях – і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то віднесу підписать просителю. Апеляцію треба – так саме: той же, що рішав діло, й апеляцію напише, а коли діло замисловате – ударишся до секретаря… Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи – не тужи! Усе одно що лікар: чи вилічив, чи залічив – плати!”
Один із найколоритніших образів п’єси – Омелько. За його простакуватістю прихована глибока народна мудрість, мрійливість, гумористично-філософське ставлення до мирської “суєти” і водночас життєвий практицизм.
Мартин та Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший – дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними цінностями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий – гармонійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, природним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею.
Наприкінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мартина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: “Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала”.
Ідея п’єси – смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди.
Сам І. Карпенко-Карий блискуче грав роль Мартина Борулі в “Театрі корифеїв”. Завдяки добродушному народному гуморові, упізнаваності, психологічній переконливості образів, гострій злободенності проблематики п’єса ось уже понад сто років з успіхом іде на сценах вітчизняних театрів.
7. Виконайте завдання.
1. Установіть відповідність.
Дійова особа | Репліка |
1. Націєвський 2. Мартин 3. Гервасій 4. Тренделєв | А – … а бумаги – тьфу! І в мене їх було доволі, а тілько я переконався, що нам дворянство личить, як корові сідло. Б – Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном, – це всяке знає!.. В – Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Г – Як побрачимся, тоді полюбите!.. Любов – ета злодійка приходить зря, сьогодні нет єйо, а завтра вот она! Д – Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи – не тужи! Усе одно що лікар: чи вилічив, чи залічив – плати! |
2. Серед названих ідей комедії “Мартин Боруля” провідною є
А викриття бюрократизму в новому капіталістичному суспільстві
Б засудження хабарництва як яскравого прояву корумпованої країни
В висвітлення вад тогочасної судової системи
Г осміювання міщанства як руйнівника здорової народної моралі, звичаїв і традицій
Д висміювання людей, що соромляться бути собою, надмірно захоплюються модою
3. Події в комедії “Мартин Боруля” розгортаються в такій послідовності
А звільнення Степана з посади канцеляриста – укладання угоди Борулі з Тренделєвим – відмова Борулі одружити Марисю з Миколою – утеча Націєвського
Б утеча Націєвського – укладання угоди Борулі з Тренделєвим – відмова Борулі одружити Марисю з Миколою – звільнення Степана з посади канцеляриста
В відмова Борулі одружити Марисю з Миколою – укладання угоди Борулі з Тренделєвим – утеча Націєвського – звільнення Степана з посади канцеляриста
Г укладання угоди Борулі з Тренделєвим – відмова Борулі одружити Марисю з Миколою – утеча Націєвського – звільнення Степана з посади канцеляриста
Д відмова Борулі одружити Марисю з Миколою – укладання угоди Борулі з Тренделєвим – звільнення Степана з посади канцеляриста – утеча Націєвського
4. Який факт із життєпису І. Карпенка-Карого найбільше вас вразив?
5. Розкрийте походження літературного псевдоніма Івана Тобілевича.
6. Що ви знаєте про “Театр корифеїв”?
7. Яку роль у “Театрі корифеїв” відіграв І. Карпенко-Карий?
8. Які жанрові особливості має драматичний твір? Чи обов’язково драматичний твір має трагічну кінцівку?
9. Який епізод комедії “Мартин Боруля” видався вам найсмішнішим? Які засоби комічного в ньому використав автор?
10. Доведіть, що п’єса “Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого – реалістичний твір.
11. Яке прислів’я, на вашу думку, найточніше передає сутність Мартина Борулі? Свій вибір аргументуйте.
Коваль коня кує, а жаба й собі лапку подає. Не дав Бог жабі хвоста, а то б усю траву потолочила. Не лізь, жабо, туди, де коней кують. Якби жабі хвоста, була б непроста. Не надувайся, жабо, бо до вола ще далеко.
12. Поміркуйте, чи здатне кіно повноцінно замінити театр. У чому полягають принципові відмінності між цими видами мистецтва?
8. Виконайте домашнє завдання.
1. Випишіть із п’єси І. Карпенка-Карого “Мартин Боруля” по одному-два приклади іронії, сарказму й гротеску.
2. Підготуйте невелике повідомлення про історію та сучасне життя драматичного театру у вашому обласному центрі (за бажанням).
3. Перегляньте фільм Г. Юри й Л. Швачка “Мартин Боруля” (адреса в мережі Інтернет: http://v7.arg. ua/6026- mаrtіn-bоruІуа-1953-tvrір-uкг.). Наскільки глибоко актори розкривають характери персонажів? Які сценічні засоби характеротворення використовують?
(2 votes, average: 3.00 out of 5)