ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (ІВАН ТОБІЛЕВИЧ) (1845-1907) – НАЦІОНАЛЬНА ДРАМА

Український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру. Брат Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та Марії Садовської-Барілотті.

Псевдонім “Карпенко-Карий” поєднує в собі ім’я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого – героя п’єси Т. Шевченка “Назар Стодоля”.

Історики літератури стверджують, що…

10 вересня 1845 року в селі Арсенівці Бобринецького повіту на Херсонщині, у родині управителя поміщицького маєтку Карпа Адамовича Тобілевича народився син Іван.

Батько походив із зубожілого дворянського роду. Не маючи ні землі, ні чинів, ні освіти, Карпо Адамович Тобілевич змушений був усе життя служити в поміщиків. Мати майбутнього письменника була кріпачкою, її Карпо Адамович викупив у поміщика Золотницького.

До чотирнадцяти років Іван жив у селі.

Початкової грамоти І. Тобілевич навчився, як тоді водилося, у дяка, а продовжував освіту в Бобринецькій трикласній повітовій школі. Навчання хлопцеві давалося легко, і закінчив він школу в числі найкращих учнів, за що йому дали в нагороду “Собрание литературных статей Н. Й. Пирогова” (Одеса, 1858) з написом: “Дана от бобринецкого уездного училища ученику 3-го класса Ивану Тобилевичу за успехи в науках и благонравие на публичном акте 21-го июня 1859-го года”. Іван Тобілевич далі вчитися не зміг, бо в батьків не було для цього коштів.

Коли Іванові було 14 років, батько влаштував його на посаду писаря у станового пристава в містечку Мала Виска. Пізніше Іван Тобілевич працював у Бобринці канцеляристом у міській управі, а потім – у повітовому суді. До установи, де служив Тобілевич, звертались зі скаргами багато людей. Іван Карпович був свідком того, як чиновники – бюрократи і хабарники – підтримували визискувачів. Ці спостереження письменник потім широко використовував, створюючи свої п’єси. У 1865 р., переїхавши до Єлисаветграда (тепер Кропивницький), І. Тобілевич був столоначальником повітової, а потім – секретарем міської поліції і мав чин колезького секретаря, хоча чиновницька кар’єра його не приваблювала. Сенсом його життя стала театральна, літературна і громадсько-політична діяльність.

У дружній сім’ї Тобілевичів діти вчились не тільки розуміти і цінувати народне мистецтво, а й любити працю. Не випадково ця сім’я дала українській культурі чотирьох видатних артистів – корифеїв українського театру: Івана, Миколу, Панаса і Марію Тобілевичів. Ще в дитинстві, щоб побувати на виставах у Єлисаветграді, Іван пішки ходив туди з Бобринця за п’ятдесят кілометрів.

1865 р. Іван Карпенко-Карий разом із Марком Кропивницьким організував аматорський театральний гурток у Єлисаветграді. Улюбленим твором артистів і глядачів була п’єса Т. Шевченка “Назар Стодоля”, у якій автор розкрив суперечності між багатими і бідними козаками в XVII ст. У цій п’єсі Іван Карпович грав Назара, а його дружина – Галю. На знак любові до творчості Шевченка подружжя дало своїм дітям імена героїв п’єси – Назара і Галі. З великим успіхом театральний гурток ставив п’єсу І. Котляревського “Наталка Полтавка”. Вистави за участі М. Кропивницького, М. Заньковецької, братів Тобілевичів піднесли український театр на небувалу височінь.

Царські жандарми переслідували учасників гуртка. В 1883 році Івана Карповича за розпорядженням міністра внутрішніх справ звільнили з роботи в поліцейському управлінні. І. К. Тобілевич вступив у трупу (колектив акторів) М. Старицького, де грав під псевдонімом Карпенко-Карий. Діячам українського театру доводилось тоді працювати в тяжких умовах, постійно зазнаючи утисків від царського уряду і його цензури. Театр не мав постійного місця і мандрував країною. І. Тобілевич писав п’єси для українського театру і брав активну участь у виставах як актор. Під час гастролей у Ростові на початку 1884 року в театрі з’явився жандарм і повідомив, що Карпенкові-Карому заборонено далі перебувати в цьому місті й не дозволено повернутись в Україну. Отже, заслання… І довелось письменникові три довгі роки прожити у вигнанні в Новочеркаську на Дону, де він працював ковалем, палітурником тощо. Митець тяжко переживав відірваність від театру, від культурного життя, від рідного народу.

Ще два роки під наглядом поліції І. Карпенко-Карий прожив на хуторі Надія неподалік Єлисаветграда. Обробляв своє поле, вивчав життя селян. Колишні знайомі чиновники, пани з погордою відверталися від Івана Карповича. Проте селяни шанували Тобілевича, бо він кому добрим словом давав пораду, а кому й грошима допоміг у скруті.

Нарешті знято поліцейський нагляд. Іван Карпович знову серед близьких людей, серед артистів, зайнятий улюбленою справою. Його талант драматурга й актора тепер був цілком відданий народові. Один за одним з’являлись на сцені й чарували публіку герої п’єс І. Карпенка-Карого в його ж майстерному виконанні: Мірошник (“Наймичка”), Бондар (“Бондарівна”), Калитка (“Сто тисяч”), Пузир (“Хазяїн”) та ін. З бурхливого театрального життя щоліта повертався Карпенко-Карий на хутір Надія відпочивати. Тут написав він драми “Сава Чалий”, “Суєта”, “Житейське море” тощо. Свідомістю високого обов’язку перед своїм народом і його культурою була позначена вся драматургічна й артистична діяльність І. Карпенка-Карого. Ось чому давній друг письменника М. Кропивницький у нарисі “Спогади про Бобринець і бобринчан” писав: “Заслуги Івана Карповича перед українським театром великі… він зоставив по собі слід, котрий не заросте і не затерніє, поки живе Україна”. .

У другій половині січня 1907 року І. Карпенко-Карий у м. Умань востаннє виступає на сцені. Через тяжку хворобу змушений припинити роботу в театрі. 31 серпня їде лікуватись до Берліна.

15 вересня 1907 року Іван. Карпенко-Карий помер у Берліні. Його тіло перевезено в Україну і поховано поблизу хутора Надія на кладовищі. с. Карлюжине, поряд з могилою його батька.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (ІВАН ТОБІЛЕВИЧ) (1845-1907) – НАЦІОНАЛЬНА ДРАМА