Іван Карпенко-Карий (1845-1907)

В історії української культури і суспільно-політичного руху другої половини XIX – початку XX ст. І. Карпетнко-Карий займає одне з найпочесніших місць. Активний діяч аматорського театру в 60-70-х роках, діяльний член таємного революційного гуртка в Єлисаветграді кінця 70-х – початку 80-х років, театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор і організатор театральної справи – ось ті означення, які складають узагальнену дефініцію І. Карпенка-Карого як історичної особистості. Але найбільше відомий був І. Карпенко-Карий за життя (і таким лишається досі в народній свідомості) як драматург. Історики української драматургії і театру дійшли висновку, що у другій половині XIX ст., власне до виходу на суспільну арену Лесі Українки, найбільшим українським драматургом був І. Карпенко-Карий. Один з корифеїв українського театру, саме він у загальновизнаній драматургічній тріаді, поруч з М. Кропивницьким і М. Старицьким, став творцем соціальної драми, які ще продовжували живити музично-драматичну стихію українського театру, ту стихію, яка й досі інколи видається ледве не єдиновизначальною національною прикметою українського театру, що нібито становить національну його природу. І. Карпенко-Карий як новатор залишався глибого національним драматургом, але він повніше, ніж його сучасники, засвоював досвід російської і західноєвропейської драматургії, прагнучи вивести український театр на нові рубежі.

Іван Карпович Тобилевич народився 17 (29) вересня 1845 р. в с. Арсенівці Великовисківської волості Ольвіопольського (згодом – Бобринецького, пізніше – Єлисаветградського) повіту Херсонської губернії (тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області).

У діловодстві колишнього Департаменту герольдії правительствуючого сенату зберігається велика папка документів, з яких видно, що Карпо Адамович Тобілевич багато разів безуспішно добивався визнання свого шлягетського походження, оскільки в різних документах по-різному фігурувало прізвище предків Тобілевичів: Тобілевич, Тобелевич, Тубілевич. Це й було формальним приводом для відмови у затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні. Добре поінформований у цій справі, навіть беручи участь у складанні різних прошеній, Іван Карпович Тобілевич згодом покладе батькове домагання оформити своє дворянське достоїнство в основу комедії “Мартин Боруля” (1886).

Прадід Івана Тобілевича – Семен, дід Адам і батько Карпо походили з містечка Турія (колішньої Київської губернії, тепер Черкаської області), де мали власні невеличкі грунти, але рід настільки збіднів, що вже Карпо Тобілевич змушений був працювати управителем чужих маєтків, часто міняючи місці проживання.

Мати ж Івана Карповича, Євдокія Зіновіївна Садовська, походила з козацького роду, з містечка Саксагані Катеринославської губернії (тепер – с. Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області). Але цей вільний козацький рід потрапив у кріпацьку залежність до пана Золотницького. І Карпові Адамовичу довелося наречену викуповувати.

Дитячі роки Іван Тобілевич провів у сільському середовищі, в рідній Арсенівці та у с. Камінно-Костуватому, звідки виніс перші враження не тілько від краси природи й естетики народного побуту, а й дитяче сприйняття соціальної несправедлівості. Малий Іван став рано замислюватися над серйозними, не для дитячого віку, питаннями.

Коли хлопцеві минуло десять років, батько віддав його до Бобринецької трикласної повітової школи.

Перший рік навчання, коли Іван жив на чужій квартирі у сердитої, скупої жінки, яка обдирала своїх квартирантів, настільки дався взнаки, що він тяжко захворів. Це глибоко вразило батьків, і вони купили на околиці Бобринця – Рущині хату, живучи в якій і закічив школу Іван 1859 р.; тут же мешкали, навчаючись, і молодші брати.

Завдяки винятковим здібностям, наполегливості у навчанні, зразковій поведінці Іван Тобілевич здобув повагу не тільки серед учнів, а й учителів. Учитель історії Гордов навіть запрошував Івана до себе додому і давав йому книжки для читання.

Здавалося б, перший учень мав би продовжити навчання, але насправді трикласна Бобринецька повітова школа була першим і останнім офіційним освітнім закладом для майбутнього письменника і актора. Далі йому, як і багатьом іншим самородкам з народу, довелося закінчувати життєві “університети”. Оскільки для вступу на державну службу треба було мати шістнадцять років, Іван Тобілевич у чотирнадцятирічному віці змушений був заради шматка хліба влаштуватися на писарську посаду в канцелярії пристава Абрамова у Малій Висці з платнею аж 2 крб. 50 коп. на місяць. Недовго пробувши в здеморалізованому чиновницькому середовищі, Іван Тобілевич покинув Малу Виску й повернувся до батьківського дому в село Камінно-Костувате. А ще згодом, восени 1859 р., він влаштовується на таку саму посаду писарчуком в Бобринецькій ратуші. І тільки наприкінці січня 1864 р. Іван Тобілевич був прийнятий на державну службу до Бобринецького повітового суду на посаду канцелярського служителя третього розряду.

У Малій Висці і Бобринці, незважаючи на чиновницьке багно, яке замсоктувало чисті душі молодих людей, І. Тобілевич читав багато книжок і журналів, зокрема беручи їх із передовою молоддю бібліотеки. Під впливом п’єс О. Островського, натхненний ідеями Жадова з “Доходного місця”, він заснував у Бобринці аматорський гурток з тим, щоб прибуток від вистав йшов на пожервтвування бідним людям. Репертуар гуртка складали російські, передусім О. Островського, і перекладні російською мовою п’єси, а також твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Д. Дмитренка. Спочатку грали у дерев’яному благані на міському майдані, а далі перейшли до будинку Медового на Великій вулиці; таким чином в Бобринці заснувався, крім літнього, зимовий театр. Душею всього аматорського товариства став І. Тобілевич, який був і за режисера, і за актора. Восени 1863 р. до цього гуртка пристав М. Кропивницький.

Садиба Тобілевичів у Єлисаветграді була одним із осередків мистецької і громадсько-політичної роботи в місті. Тут збиралися учасники аматорського гуртка, що діяв при місцевому громадському клубі, організованому братами Тобілевичами на чолі з найстаршим Іваном Тобілевичем та Марком Кропивницьким, який виступав актором, режисером і декоратором. Гурток регулярно по суботах давав українські вистави на користь незаможних учнів. Але в травні 1876 р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою, після чого аматорський гурток занепав. У цей час у місті активізувалася революційна або радикальна, як тоді говорили, атмосфера. З’являютсья примірники підпільної преси: спочатку газета “Земля и воля”, а далі, з поділом народницької партії, відповідно газети “Народная воля” і “Черный передел”. Поширюються твори М. Чернишевського, М. Добролюбова, Д. Писарєва, М. Шелгунова, народницька белетристика, революційна публіцистика, зокрема й макрсистська. Єлисаветградський революційний гурток збирався то в Тобілевичів, то на квартирі інспектора духовного училища Лащенка. З приїздом до Єлисаветграда у 1878 р. на постійне проживання лікаря Панаса Михалевича, висланого з Києва учасника розгромленої царизмом Київської громади, близького приятеля В. Антоновича, М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Ковалевського, драгоманівця за світоглядом, у Єлисаветграді склався новий революційний гурток, до якого ввійшов І. Тобілевич.

Коли ж Херсонське губернське правління 4 жовтня 1883 р. приймає резолюцію про звільнення І. Тобілевича зі служби, йому нічого не залишалося, як прийняти пропозицію братів і друзів перейти на професіональну сцену. І він десь у ці перші дні жовтня 1883 р. робить вирішальний крок. За плечима було тридцать вісім років сповненого драматизму життя, з них двадцать – акторської і режисерської роботи в аматорському театрі, газетної театрально-публіцистичної практики в “Елисаветградском вестнике”, перші художні твори – оповідання “Новобранець” (1881), опубліковане саме у 1883 р. під псевдонімом “Гнат Карий” у київському альманасі “Рада” і драма “Чабан”, яка була прочитана перед трупою і незабаром подана під цим же псевдонімом до цензури. Як актор І. Тобілевич дебютує під псевдонімом “Карпенко-Карий”. Відтепер ці два прізвища часто мінятимуться місцями для означення однієї й тієї самої творчої особистості, але якщо літературні твори він підписуватиме і власним прізвищем, і псевдонімом, то акторська діяльність його буде назавжди позначена прізвищем Карпенко-Карий.

Наприкінці лютого 1890 р. через непорозуміння між М. Садовським і М. Заньковецькою, з одного боку, І. Карпенко-Карим і П. Саксаганським з другого, останні виходять з трупи М. Садовського і утворюють окрему, якій судилося стати наприкінці XIX – на початку XX ст. найкращим, найсильнішим в організаційному і мистецькому відношеннях українським театральним колективом. Трупа ця мала різні назви. Спочатку, до 1888 р., це було “Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. Саксаганського”. Імені І. Карпенка-Карого в офіційній назві не було, але справжнім організатором, натхненним ідеологом “Товариства” був саме він. Його драматургія становила основу репертуару, чим “Товариство” відрізнялося від інших тогочасних українських труп. Художнє керівництво і режисуру взяв на себе П. Саксаганський, а адміністративне – І. Карпенко-Карий. Фактично ж усі творчі питання вирішувалися спільно. “Товариство” стало лабораторією І. Карпенка-Карого, в якій творився його театр, театр Карпенка-Карого. Це був справжній реалістичний театр, який високо ніс і розвивав кращі традиції української сцени. І хоч “Товариство” кілька років успішно діяло паралельно з трупами М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганський та І. Карпенко-Карий постійно прагнули з’єднатися, але різні перепони, предусім договори з орендованими театрами, заважали цьому. І тільки в березні 1898 р. після розриву М. Заньковецької з М. Садовським останній пристав до “Товарства” старших братів. Відтепер до 1900 р. трупа виступала під назвою “З’єднане товаристо П. К. Саксаганського і М. К. Садовського”. А 1900 р. до “Товариства” ввійшли М. Кропивницький і М. Заньковецька. На афішах закрасувались славні імена: “Трупа М. Л. Кропивницького при участі М. К. Заньковецької під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського”. Це була трупа корифеїв українського театру, в якій І. Карпенко-Карий займав одне з головних місць. Але таке становище тривало недовго. Наприкінці зимового сезону 1903 р. спочатку М. Заньковецька, а незабаром і М. Кропивницький вийшли з трупи. Навесні 1904 р. пішов із трупи М. Садовський. І знову залишились П. Саксаганський та І. Карпенко-Карий самі, аж до тяжкої недуги останнього, яка наприкінці 1906 р. відвернула його від сценічної діяльності, а незабаром звела у могилу.

Помер він у Берліні, в клініці відомого тоді професора Боаза 2 (15) вересня 1907 р. Тіло його було перевезено на Україну і, за його заповітом поховано на кладовищі села Карлюжини поблизу хутора Надія, поруч з могилою батька.

У літературі І. Карпенко-Карий прийшов у зрілому віці, маючи значний досвід активного учасника театрального аматорства на Україні. Першим його літературним твором було оповідання “Новобранець”, написане у 1881 р. й опубліковане М. Старицьким в альманасі “Рада” тільки через два роки (1883). Оповідання свідчить про непересічний белетристичний талант І. Карпенка-Карого, глибоке знання народного побуту, психології трудящої людини. Тематично цей твір споріднений з “Народними оповіданнями” Марка Вовчка, але на ньому помітний вплив російської народницької літератури, яку письменник добре знав і навіть перекладав українською мовою. Дослідники не раз висловювали подив, чому піся вдалого дебюту в прозі письменник бійику більш не повертався до цього виду літератури. Думається, відповідь може бути одна: це оповідання, а радше невеличка повість, як визанчив жанр твору сам письменник, писалося в 1881 р., ще до видання царським урядом таємного циркуляру про пом’якшення Емського акту 1876 р., тобто до відновлення українських вистав. Отже, письменник не міг ще приступити до драматичного жанру, який вважався неперспективним. Як тільки восени 1881 р. укараїнський театр було відновлено, І. Тобілевич поринув у драматургію, створивши першу п’єсу “Чабан” (1883), а далі театр цілковито заполонив його, не залишивши в душі місця для прози.

Соціальна тема, якою зробив заявку І. Карпенко-Карий, знайшла свій дальший розвиток у його творчості. Опинившись на засланні у Новочеркаску, він весь вільний від щоденної фізичної роботи заради шматка хліба час віддає наполегливій праці для збагачення репертуару молодого українського театру. Тут Карпенко-Карий завершує розпочату ще до заслання драму “Хто винен?” (1884), пише історичну драму “Бондарівна” (1884), здійснює за допомогою дружини Софії Тобілевич, яка досконало володіла польською мовою, переробку п’єс двох польських драматургів, одноактну драму Яна Галасевича “Чортівська лава” – на драму “Чортова скала” (1885), переробляє драму “Хто винен?” на “Чарівницю” (1886), пише комедію “Мартин Боруля” (1886), першу редакцію драми “Підпанки” (1887), яка з чиєїсь руки й досі датується 1883 р. Саме в цей період драматург працював у плані, скажемо, користуючись термінологією одного з найсерйозніших дослідників драматургії І. Карпенка-Карого – Я. Мамонтова, двох театральних систем: романтично-побутової і реалістично-побутової.

Викривальну, гостросюжетну лінію “Бурлаки” І. К. Карпенко-Карий розвива у ряді інших творів, що продовжували реалістично-побутову лінію, передусім у п’єсах комедійного жанру, позначених елементами їдкої сатири. Цей ряд розпочато комедією “Розумний і дурень”, в якій уперше в творчості І. Карпенка-Карого було виведено тип українського чумазого, глитая, того самого, який уже мав своїх попередників у російській літератури (Салтиков-Щедрін) і в драмі М. Кропивницького “Глитай або ж Павук”. Спостережено на цій п’єсі вплив комедії О. Островського “Свої люди, поквитаємось”.

У комедії “Мартин Боруля” (цій, породженій характером тогочасної української дійсності, версії мольєрівського сюжету “Міщанин-шляхтич”) йдеться начебто про інші речі – про намагання простої людини вибитись у пани, намагання відновити втрачене предками дворянство. Але за всім цим другим планом вбачаємо сатиру на існуючі соціальні порядки – осуд прагнення простої людини до утвердження себе в суспільстві шляхом протиставлення іншим, таким самим гречкосіям, викриття тодішніх судових порядків, немислимих без хабарництва, бюрократичного крючкотворства. Комедія ось уже сто років не сходить зі сцени українських театрів, що свідчить про її неперехідні мистецькі цінності.

Щедрий талант сатирика гоголівсько-щедрінського типу І. Карпенко-Карий ще більшою мірою виявляє у наступних своїх комедіях “Сто тисяч” (1890) і “Хазяїн” (1900). Дехто з дослідників обидві ці комедії разом з комедією “Розумний і дурень” небезпідставно вважає своєрідною трилогією. Бо й справді, жадоба збагаження хитрого і спритного мужика, який в нових суспільних умовах вийшов на історичну арену, є визначальною і для головних героїв комедії “Сто тисяч” Герасима Калитки та комедії “Хазяїн” Терентія Пузиря.

П’єси “Сто тисяч” і “Хазяїн” – найкращі сатиричні комедії в українській дожовтневій драматургії, що ввійшли до української літературної класики і становлять злотий фонд класичного репертуару в українському радянському театрі.

І “Розумний і дурень” і “Сто тисяч” і “Хазяїн” – сатиричні комедії, хоч комедійність їх глибоко захована за дією, більш властивою драмі. Головні персонажі в цих п’єсах – не комедійні, а характерні, як прийнято визначати тип героя в театрі. Тут спадає на думку паралель до творчої практики А. Чехова, який давав жанрові визначення комедії таким своїм п’єсам, які нічим не нагадували комедій у традиційному розумінні цього жанру.

Не менш важливою була соціальна лінія і в п’єсах, визначених автором як драми і в яких Я. Мамонтов небезпідставно вбачав типові прикмети мелодрами. Щоправда, пізніші дослідники визнавали мелодраму за третьосортну драматургію, і така сумнівна репутація цього жанру зберігається й донині, але вже не раз лунали заклики на захист права громадянства мелодрами, особливо пройнятої глибокою соціальністю. Саме такими були всі драми І. Карпенка-Карого, сконструйовані за мелодраматичною моделлю. Вже, у першій з них – “Хто винен?” (1884) порушувалось не випадкове питання, а таке, яке викликало асоціацію з крилатим висловом, що йшов від назви однойменного твору О. Герцена. Драма любовного трикутника – Гната, Софії і Варки – криється у тогочасних суспільних взаєминах. Старий сюжет, запозичений з ентографічно-побутової п’єси Стеценка “Доля” (1863), звільнений від етнографічного аксесуару і розроблений в іншому плані психологічних мотивацій, зажив іншим життям. Текст п’єси побачив світ 1886 р., але для відавання вона була заборонена, бо цензурі здалося неморальним вираження конфлікту вбивством. Тим часом драматург не раз кардинально переробляв п’єсу, яка й не раз підлягала забороні, але все ж таки була дозволена під випадковою цензорською назвою “Безталанна” (замість більш узагальненого -“Безталанна”),

Драму “Наймичка” теж відносять і до жанру мелодрами, і до романтичної системи українського театру, але ніхто із сучасників, які витирали сльози від неперевершеної, геніальної гри М. Заньковецької в головній ролі нещасної, знедоленої “рідним” українським глитаєм простої української дівчини – сироти Харитини, не був байдужим до твору, не сумнівався у правдивості зображеного там життя. На виставах цієї “мелодрами” плакав не тільки простий, демократичний глядач, якому була близькою понівечена доля безталанної наймички, а й сановний – обох столиць, який не міг протовпитись на виставу, ідучи “на Заньковецьку” під час славнозвісних гастролей трупи М. Кропивницького в Петербурзі і Москві в 1886-1888 рр. Плакав Лев Толстой, прихильно настоєний до української культури, але заплакав і петербурзський зоїл О. Суворій, який знущався з української мови і відмовляв українському театрові в майбутньому. І не завадили тут формальні особливості п’єси, які лежали ще в площині етнографічно-побутового театру.

Заглиблений у проблеми сьогодення, приглядаючись до нових тенденцій у житті, І. Карпенко-Карий не обійшов у своїй творчості такого питання, як організація хліборобських спілок, що з’явилися у 90-х роках XIX ст. за ініціативою колишнього учасника єлисаветградського підпільного гуртка М. Левитського, “артільного батька”.

Окрему групу в драматургічному доробку І. Карпенка-Карого складають історичні п’єси. Писав він їх, занепокоєний відсутністю історичної тематики на українській сцені, яку він вважав одним з рушіїв у пробудженні притлумленої царизмом національної свідомості народу. Тому після реалістичної драми “Бурлака” він перш за все взявся за розробку романтичного сюжету широкопопулярної в народі історичної балади про Бондарівну – просту українську дівчину-красуню, яка сподобалась польському графові Миколі Потоцькому, що був канівським старостою, а тому й відомий у фольклорі художній літературі як “пан Каньовський” – жорстокий авантюрист, безкарний злочинець, який знущався над українськими селянами, хоч і вдавав іноді козакофіла.

Подібно до історичної драми М. Костомарова “Сава Чалий” І. Карпенко-Карий у драмі “Бондарівна” (1884) теж переніс події, зображені в баладі, з XVIII ст. у XVII, отже, фактично в героїчну епоху визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під керівництвом Б. Хмельницького. Але відтворити героїзм цієї епохи драматургові не вдалося, як не вдалося взагалі індивідуалізувати і типізувати образи твору, починаючи з головної героїні Тетяни Бондарівни, яка в народній баладі постає більш мужньою, розумною, щирою і безпосередньою в протиборстві з жорстоким і цинічним сласолюбцем Потоцьким. У п’єсі не було того історичного фону, який би відбивав рух героїчної епохи, а тому драматург не зміг вийти за межі романтично-побутової драми, позбавленої глибоких історичних узагальнень.

Незважаючи на це та на ряд інших мистецьких хиб, “Бондарівна” незмінно трималася в репертуарі театру корифеїв. Драматург постійно вдосконалював її текст, але все ж таки п’єса не зайняла поважного місця серед найдосконаліших в ідейно-мистецькому відношенні його п’єс.

Творчість І. Капренка-Карого – вершина української драматургії 80-90-х років XIX – перших років XX ст. Драматург продемонстрував глибинність аналізу соціальних конфліктів, справжню, а не показну народність, яка полягала не в простих запозиченнях з фольклору й ентографії, а в збагаченні його творів народною мудрістю. Мова його героїв, хоч і позначена поспіль, особливостями південноукраїнських говорів, яскраво індивідуалізована, насичена фразеологізмами, приказками і прислів’ями, специфічними термінами, підслуханими в сільській глибинці і в чиновницько-бюрократичному середовищі, у різних суспільних верствах, іноді й у декласованого елементу. Народна пісня в п’єсах І. Карпенка-Карого не грає ілюстративної ролі, як це часто трапляється в творах драматургів, що культивували у творенні характеру чи руханні дії твору. Всі п’єси І. Карпенка-Карого позначені динамічністю дії, яскравою сценічністю, що забезпечувало їм успіх у глядача. Майстер діалогу, І. Карпенко-Карий не гребував таким традиційним засобом, як монолог, особливо внутрішній, який, однак, ніколи не порушував загальної динаміки твору. У кращих п’єсах І. Карпенка-Карого завжди спостерігається єдність змісту і форми. Психологізм його героїв розкривається в конкретних подіях, у думках і вчинках, що ріднить його з російськими драматургами О. Островським і Л. Толстим, з творами західноєвропейської психологічної драми.

Як ніхто з українських драматургів другої половини XIX ст., І. Карпенко-Карий розгорнув широку картину життя українського народу, показавши класову диференціацію в його середовищі, опоетизувавши красу духовного світу простих людей і сатирично висміявши звиродніння панівних верхів.

Розвиваючи дві паралельні тенденції в українському театрі – роматичну і реалістичну, які органічно взаємодоповнювались, І. Карпенко-Карий створив свій театр, який, спираючись на традиції, що йшли від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка, сягнув вершин критичного реалізму, цілком відповідаючи духові часу, естетичним потребам тогочасного глядача і глядача наступної епохи.



(2 votes, average: 4.50 out of 5)