Мартин Боруля – Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич) (1845-1907) – ТЕАТР КОРИФЕЇВ

(Скорочено)

Комедія в 5 діях

Дієві люде

Мартин Боруля – багатий шляхтич, чиншовик.

Палажка – його жінка.

Марися – їх дочка.

Степан – син їх, канцелярист земського суду.

Гервасій Гуляницький – багатий шляхтич, чиншовик.

Микола – його син, парубок.

Націєьський – регістратор з ратуші.

Трандалєв – повірений.

Протасій Пеньожка, Матвій Дульський – чиншовики.

Омелько, Трохим – наймити Борулі.

Гості.

Дія перша

Кімната в хаті Мартина Борулі. Двері прямо і другі з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев’яні стільці, канапка і стіл, покритий білою скатеркою.

Ява І

За столом сидять Трандалєв, аз бокових дверей виходить Боруля з бумагою в руках.

Б о р у л я. Нате, читайте! (Дає бумагу) Читайте відціля. Трандалєв (чита). По выслушании всех вышеизложенных обстоятельств и на оснований представленных документов Дворянское депутатское собрание опрєделяет Мартына, Геннадиева сына, внука Матвея Карлова, правнука Гервасия Протасьева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX гома Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить к дворянскому его роду, признанно йому в дворянском достоинстве, по определению сею собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением во 2-ю часть дворянской родословной книги и дело сие с копиями, как настоящего определения, так равно и определения от 14-го декабря 1801 года представить на утверждение в Правительсгвующий Сенат, по Департаменту Герольдии.

М а р т и н. О!.. Виходить, я – не бидло і син мій – не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обіду? Та скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую.

Т р а н д а л є в. Так, виходить, візьмемо на апеляцію?

М а р т и н. (б’є кулаком по столу). На апеляцію! Безпремінно на апеляцію! Що то за суд такий, що признав обіду обоюдною?.. Я вас питаю: яка тут обоюдна обіда? Він каже на мене – бидло, а я мовчи? Він кричить на сина, на чиновника земського суда – теля, а я мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тоді за дворянин? Ну, і я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обіда?

Т р а н д а л є в. А Стривайте, не гарячіться! Будем апелювать.

Мартин. Апелювать!

Т р а н д а л є в. А за вивод подамо встрєчний іск.

М а р т и н. А коли треба, то й поперечний!

Т р а н д а л є в. Поперечних не полатається. Ви заспокойтесь, уголовна палата одмінить рішеніє – ми виграємо діло. Когда я був ще фотографом, то для практики вів діло Горбенка з Щербиною, таке саме діло, як ваше, тілько там не словесная була між ними обіда, а кулачная. Щербина, знаєте, схопив Горбенка за чуба і так ним мотнув кругом себе, що і сам не вдержався на ногах – упав! А магістрат признав, що драка була обоюдна. В рішенії сказано було: “Хотя Щербина, взяв Горбенка за волоса, обвел его вокруг себя, причем в руках остался значительный пучок волос, имеющийгя при деле как вещественное доказательство; но, принимал во внимание, что при зтом действии, тяжестью тела Горбенка и сам Щербина был повергнут на землю, то признать обіду обоюдною”!.. Це було перве моє діло, я апелював, і уголовна палата одмінила… І по вашему ділу одмінить – не журіться… Ітак, виходить, по ділу об обіді апеляція?

М а р т и н. Апеляція! Та таку апеляцію напишіть, шоб у Красовського у носі закрутило, щоб йому свербіло!.. Я грошей не пожалію, аби мені Красовського у Острог посадить.

Т р а н д а л е в. О, не я буду, – ми йому докажемо! Всі ходи знаю, вже мені прошеній не вернуть за нехворменноє написаніє, ні! Як напишу, то прямо точная копія з форми – усе по пунктах.

М а р т и н. І скажіть, що буде коштувать?

Т р а н д а л є в. Стрічний іск… і апеляція… (Набік.) Як би не продешевить! (До Мартина.) Щоб і для вас не було обідно… з бумагою… Сто рублів, а непредвіденниє расходи на ваш кошт.

М а р т и н.. Дам сто двадцять! Тілько ж і накрутіть йому; щоб нюхав, чхав, щоб… Усі закони виставте!

Входе Омелько.

О м е л ь к о. Коні їх готові, фурман послав мене сказать, що той…

М а р т и н. Скажи там, щоб дали на дорогу дві мірки вівса, – ну, чого очі вивалив?

О м е л ь к о. (іде). Ніколи він тобі не дасть договорить. (Пішов.)

Т р а н д а л є в. Я б вам і не казав… знаю, що від вас будлі-коли получиш… та… здержався…

М а р т и н. Гроші? За цим діло не стане – я зараз! (Пішов у бокові двері.)

Ява II

Трандалєв (сам). Добре діло це повіренничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не був? Був і писарем в пітейній конторі, був обер об’їждчиком, був прикащиком по економіях, держав биржу в городі, служив у маклера, – скрізь важко! І роботи до біса, і користі мало, а тілько схибив де – рощот, і бігай, шукай місця… Зробився я сам хазяїном: купив машину, одкрив фотографію… Хліб не важкий, і на первих перах копійчина гарна стала перепадать; коли ж і тут біда: усі патрети виходили без очей! Приняв я у компанію лабаранта Плащинського, і як ми не билися – не виходять очі. Усе як слід, а очей нема… Плащинський і очі добре од руки навчився робить, а діло не пішло. Скасував я свою фотографію і взявся за повіренничество – пішло як по маслу. От і тепер: діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. їздю на своїх конях по просителях, – і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, щ, о й діла послі буде рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба – так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате – вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи – не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив – плати!

Входе Мартин.

М а р т и н. (дає гроші). Я вже на вас покладаю всі свої надії.

Т р а н д а л є в.. Не турбуйтесь – докажемо! Ну, прощайте.

Чоломкаються і цілуються.

Якщо буде нове діло, то дайте звістку, я приїду; а може, й сам заверну. (Пішов.)

Ява III

Мартин, а потім Степан.

М а р т и н. Діловий чоловік! Нема розумнішої служби, як гражданська! Здається, якби мене опреділив був покійний папінька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покійний і не думав про це – все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба – самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка. Щось Степан мені казав про одного чиновника…. Треба з ним побалакать.

Входе Степан.

С т е п а н. Я вже зібрався, папінька, в дорогу.

М а р т и н. От зараз коні запряжуть, та й з богом! (У двері.) Омелько! Запрягай коней, та натачанку підмазать не забудь! Я хотів з тобою ще побалакать про того… як його? От що був у нас з тобою на масниці… А, дай бог пам’ять… чиновник. На гитарі добре грає.

С т е п а н. Націєвський.

М а р т и н. Еге-ге! Націєвський! Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась?

С т е п а н. Він питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно, уподобалась.

М а р т и н. А він же сам має який чин чи так ще – канцелярист?

С т е п а н. Ні, він уже губернський секретар.

М а р т и н. О, чин має немалий!

С т е п а н. Давно веде ісходящу.

М а р т и н. Ісходящу? А що то за штука та ісходяща?

С т е п а н. Така книга. Через його руки всі бумаги ісходять: він їх і в розносні записує і печата пакети. Без нього ні одна бумага не вийде з ратуші.

М а р т и н. Виходить, важна птиця.

С т е п а н. Скоро і вступающі йому поручать.

М а р т и н. Вступающі?!

С т е п а н. Тоді вже всі бумаги і в ратушу, і з ратуші будуть іти через його руки.

М а р т и н. Яка ж це должность?

С т е п а н. Регістратор.

М а р т и н. М а р т и н. Губерський секретар, ще й регістратор?!.. Якраз для нашої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб приїздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях і приїде, я його і звідціля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним… так, знаєш, політично, і, коли тепер не приїде, то напиши мені, що скаже.

Входе Марися.

М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!

М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.

М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька…

С т е п а н. Або: папаша, мамаша.

М а р т и н. Чула: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.

М а р и с я. Я так і не вимовлю.

М а р т и н. Привчайся: ти на такій лінії. (До Степана) Ходім! (Обніма його за стан) Канцелярист!

Пішли.

Ява IV

Марися, а потім Микола.

М а р и с я. (одна). І що це з батьком сталось, все псреіначують! Папінька… Мамінька… Аж чудно! Папаша… Мамаша… ще чудніше! Ха-ха-ха! Не можу я так балакать.

Входе Микола.

А ти чого притисся?

М и к о л а. Хіба не можна?

М а р и с я. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджаємо в город. А я люблю з тобою сидіть і розмовлять так, щоб нам ніхто не заважав і ніхто нас не бачив.

М и к о л а. А мені вже обридло ждать і ховаться од людей. Сьогодня скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після провід і поженимся. Чи так, Марисю?

М а р и с я. Авжеж так, чого ще ждать?

М и к о л а. Поклич мені Степана, я хотів з ним побалакать. Марися. Зараз.

М и к о л а. А йому сказать?

М а р и с я. З якої речі? ‘

М и к о л а. А щоб на весілля приїхав.

М а р и с я. Поспіємо ще. (Іде)

М и к о л а. М и к о л а. (оглядається). Марисю!

М а р и с я. Чого?

М и к о л а. (підходе). Не будеш сердиться, я тебе поцілую?

М а р и с я. Ну, мерщій!

Микола цілує її раз, хоче ще, Марися одводить його.

Годі! (На відході) А то ти до весілля націлуєшся, а послі обридну. (Пішла)

Ява V

М и к о л а, а потім Степан.

М и к о л а. (один). І ніколи більше разу не хоче, тілько оскому наб’є!.. Стривай же, я женюсь. Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тижні Марися буде моя жінка! Жінка моя!.. Тілько подумать – та й гарно, а як оженюсь? О Мариночко моя кохана, ти, моє сонечко, і світиш мені, і грієш мене.

Входе Степан.

Здрастуй, Степане!

Чоломкаються.

Сьогодня вже й їдеш? І до нас не зайшов. Може, гордуєш?

С т е п а н. Та знаєш, не через те, щоб там що… а від того, що… той… якось часу не було – короткий отпуск. Непремєнний засідатель одпустив мене на малий срок з родителями повидаться… А тут бумаги про дворянство… то все з папінькою читали… А ти ж як поживаєш?

М и к о л а. Нам що? Вдень наробишся, а ввечері, разом з соловейком, щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там у городі?

С т е п а н. Чого нам скучать? У нас є біліярд, бульвар чудесний, панночок скілько хочеш: у неділю бульвар ними цвіте, мов маком всіяний… А то збереться компанія, та поїдемо на Сугаклей, варимо кашу, ловимо рибу, печеруємо раки ілі запиваємо трьохпробною і співаємо крамбамбулі!

М и к о л а. Що ж то: трехпробная і крамбамбулі?

С т е п а н. Ха-ха-ха! Трьохпробная – водка, а крамбамбулі – романс! І скучать немає часу: у нас щодня бумаг приносять з пошти по мішку…

М и к о л а. Що ж ви з ними робите?

С т е п а н. Записуємо у діжурну, а потім у вступающу, списуємо копії.

С т е п а н. Навішо ж то?

С т е п а н. Степан. А які є бумаги? Ай-ай-ай! Особливо як заведеться пререканіє: кому діло треба зробить. Тут один другого бриє так… що аж пальці знать!.. Наш секретар пише:

“Прошу не вдаваться в ізлішнюю, обременітельную, безполезную і для времені разорітельную переліску, ібо 215, 216 и 217 ст[атьи] XV тома II часті ізданія 1857 года научают, как следуєт сіє дело направить..” А нам знову отвічають: “Селі категоричеські вникнуть в указанниє статьї, то ониє к дєлу не относяться, ібо…” Чудесно!

М и к о л а. Ти їх, як молитви, знаєш…

С т е п а н. Напам’ять заучую. Мені Антон Спиридоновнч совітують виучувать бумаги напам’ять. Він тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовній часті.

М и к о л а. Ну, як собі хочеш, а я б скорій рови копав, ніж таку роботу робить.

С т е п а н. Да, ето правда – важко… Умственная робота – висшого порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як опреділили мене в казначейство. Дали мені, знаєш, якусь відомость одні графки та цифри. Очі розбіглися – не знаю, котру поставив, котру ставить: проминув одну графку, всунув цифру – не туди, нагородив харків-макогоників і заморочився так, що замість пісошниці взяв чорнильницю і покропив відомость. Злякався, щоб не прив’язали до столу, та й утік… А потім опреділили мене у земський суд. Тут зовсім другі діла… Два годи писав присяжні листи та всякі копії, а тепер і сочиняємо…

М и к о л а: До чого ж ти там дослужишся?

С т е п а н.. Столоначальником буду, а потім, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатій…

М и к о л а. Гак. А мені скучно за тобою: умісті вчились у отця Ксенофонта, умісті й науку скінчили, та й розійшлися* Пам’ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили десятого псалма? А ми повтікали додому й поховалися у бур’янах, а Марися нам їсти носила… Сміха!

Ява VI

Ті ж і Мартин.

М а р т и н. Ну, сину, поснідаєш, та й з богом в путь! Уже коні готові, щоб сьогодня за сонця в город поспів, бо завтра і на службу треба, – це не то, що воза підмазувать або воли на пашу гнать, там діла поважній, і до Миколи.) А ти, хлопче, все батькові воли пасеш?

М и к о л а. Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, і в чиновники йти…

М а р т и н. Правда, правда! Не всякий може діло розуміть… Кому до волів, кому до бумаг – така жеч.

М и к о л а. (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобі дороги.

С т е п а н. Спасибі.

М и к о л а. Прощайте, дядюшка Мартин.

М а р т и н. Іди здоров!

Микола пішов.

Чого він до тебе в’язне, які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас інша дорога! Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик – одно слово, а ти на такій линії, трешся між людьми іншої о коліна… Може, бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового – це не то, що “цоб, половий!..”, “цабе, перістий!”, а піт йому ллє, а пил припада на лице, і смуги по всій тварі, та дьогтьом смердить від Нього, лк від мазниці, а у тебе друга линія! Одно те. що не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, та от тобі й чин на той рік дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав мені секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз:, глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регістратор, то тобі й мундир який полатається, і кокарда?

С т е п а н. Аякже. Воротник, вишитий по чорному бархату золотом, застібається в один борт на дев’ять пугвиць!

М а р т и н. От бач! Де ж йому рівняться? Коли 6, господи, тілько утвердили у дворянстві мерщій. Ти кажеш, що Каєтан Іванович завіря, що коли вже депутатське собраніє признало, то й сенат признає.

С т е п а н. Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові і скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремінно утвердять, бо діло в сенаті вже шостий місяць!..

М а р т и н. Треба йому четвертей п’ять вівса послать. Там як побачиш Каєтана Івановича, нагадай йому про мендаль, він вже знає. Скажи: папінька просили за мендаль. Не забудь.

С т е п а н. Добре, не забуду.

М а р т и н. Іди ж снідай, а я дещо звелю Омелькозі.

Степан пішов.

Ява VII

М а р т и н, а потім О м е л ь к о.

М а р т и н. (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тілько дворянські порядки позаводить… Вирядю Степана і приймусь за дворянські порядки. (У двері) Омелько, Омелько!.. (До себе) Хоч і коштує багато, та зате ж порівняюся з Красовським.

Входе Омелько.

Ти б надів чоботи.

О м е л ь к о. На біса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах.

М а р т и н. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського – і в постолах!

О м е л ь к о. Хіба я його буду везти? Коні повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сіно засуну, то мені й байдуже.

М а р т и н. Не базікай! Надінь, кажу тобі, чоботи!

О м е л ь к о. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?

М а р т и н. Роби, що велять! Візьми рядно велике квітчасте та гарненько закрий сіно, щоб панич у реп’яхи не вбрався.

О м е л ь к о. Який панич?.. Хіба Красовського панич поїде з нами?

М а р т и н. Сто чортів тобі в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським… Степан Мартинович – такий самий панич!

О м е л ь к о. Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн?

М а р т и н. От я як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тілько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.

О м е л ь к о. Та за що ж биться? ГІанич-то и панич, пан – то й пан! Хіба мені язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, мені однаково. Звелите, то й юнкером вас зватиму.

М а р т и н. Та одшукай ще, там, у коморі, був вандальський дзвінок, і причепи під дугу.

О м е л ь к о. Добре, пане.

М а р т и н. Ти яких коней запріг?

О м е л ь к о. Лиску, Красавку і Блоху.

М а р т и н. Ну й не ірод ти? Всі три з лошатами, а у Блохи аж двоє… Панича везе в город тройкою з дзвінком, і ззаду табун лошат буде бігти? Зараз мені перепряжи!

О м е л ь к о. Та хіба я знав, що його призвели! Яких же запрягти, бо знову не вгодю, то до вечора буду запрягать та випрягать…

М а р т и н. Кулката в корінь. Зозулю і Карякошку на пристяжку. Іди мерщій!

О м е л ь к о (про себе}. Поки був чоловіком – і не вередував, а паном зробили – чорт тепер на нього й потрапе. {Пішов)

Ява VIII

М а р т и н, а потім Степан і Палажка.

М а р т и н. (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було “Мартин, дядьку Мартине”, а тепер – пан!.. Нічого, призвичаяться!

Входять Степан і Палажка.

П а л а ж к а. Гляди ж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали. Там я тобі вирізала три пари нових онучок і все поскладала як слід.

М а р т и н. Яка це в тебе шинеля? Я ж тобі казав: зроби таку, як у сто лоначальника.

С т е п а н. Сукна не стало на дармовіса.

М а р т и н. На ж тобі грошей і безпремінно зроби дармовіса та купи самуваря, чаю, сахарю і… кофію і пришлеш з Омельком. А там, що останеться, візьмеш собі: може, рукавички купиш… Дивись, як люде, так і ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засідателя” одежа – перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай приїздить хоч і на наших конях – я його і назад одіїилю.

П а л а ж к а. Хто?

М а р т и н. А, послі! Як приїде, тоді побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так годиться. Я на неділю пришлю Каєтану Івановичу вівса і сіна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль…

Входе Омелько, в чоботях і в дранім кобеняку.

О м е л ь к о. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.

М а р т и н. Ти б ще мішок драний надів на голову. Він там осоромить панича! Надінь мені добрий кобеняк!

О м е л ь к о. Та ви ж за кобеняк нічого не казали, а тілько за чоботи! {Набік.) От наказаніє господнє з таким паном: звелів надіть чоботи, а чіпляється за кобеняка. (Пішов.)

М а р т и н. Ну, тепер з богом! (Встає.) Прощай. (Цілує Степана.) Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми – і з тебе будуть люде!

П а л а ж к а. Здоров’я бережи, шануйся, сину. (Цілує його.) Молися богу по книжці.

С т е п а н. Прощайте, папінька! Прощайте, мамінька!!

М а р т и н. Кланяйся ж там Каєтану Івановичу, Свириду Петровичу…

Виходять.

Завіса.

Дія друга

Кімната у Борулі.

Ява І

За столом сидять Мартин, Гервасій і Матвій.

Ге р в а с і й. Так от яке діло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловік не бідний, Микола у мене один, то й він не буде бідувать; а в тебе одна дочка…

Мій Микола і твоя Марися умісті виросли і полюбили одно другого, а ми з тобою давні приятелі… То як ти скажеш: чи не поженимо ми своїх дітей? Нехай давня наша приязнь закінчиться весіллям наших діток!..

М а т в і й. І я з охотою потанцюю на весіллі свого хрещеника! Ану, Мартине, рішайте, бо мені вже танцювать схотілось!

М а р т и н. Так-то так, приятелю мій, я знаю, що ти не бідний, і, може, справді діти наші любляться, та не випада тепер віддать мені Марисю за твого Миколу.

Г е р в а с і й. Чого так?!

Мартин. Дочка моя дворянка, а твій син… ні дворянин, ні чиновник… так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…

Г е р в а с і й. Он що! Я тебе, Мартине, не пізнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде; тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєш себе з Красовським…

Мартин. Що мені Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Красовський був безштанько, і батько його так само сидів у Шадурського на чинші, як і ми; а шо він женився на дочці Шадурського і через те зробився державцем, то це ще не велика жеч! І мій Степан, бог дасть, дослужиться до чина та жениться на Тридурській, і ми зовсім тоді порівняємся з Красовським!

Ге р в а с і й. Далеко ходить! Красовський вчений, лікар, Красовський державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порівняться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, – – вір мені, що як будеш отак роздувать свій гонор, то Красовський з’їсть тебе!..

М а р т и н. Подавиться, пане Гєрвасію, подавиться – я глевкий!

М а т в і й. Глядіть, шоб він вас не підпік, ха-ха-ха!

Ге р в а с і Й. Що ж ти тепер зробиш? От він не хоче, щоб ти сидів на його власності, – і вибирайся! А сам не підеш – під руки виведуть, за ноги витягнуть, викинуться за межу зо всім збіжжям! Що. там рівняться!..

М а р т и н. Мене викинуть? Мене за ноіи витягнуть з прапрадідівського грунту?! О-о!.. Та хто посміє? А стрічний іск, а апеляція? Я його ще в острог посадю за обіду, я правду судом одшукаю, я йому покажу, яке я бидло і яке теля мій син!

Ге р в а с і й. Ти осліп од дворянства! І поки ту правду знайдеш, то все хазяйство пролиськаєш і все-таки нічого не доб’єшся, і Красовський тебе випре звідціля!

М а р т и н. Не діжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все хазяйство сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як і він. (Б’є себе в груди) Уродзоний шляхтич Мартин, Гениадієв син, внук Матвія Кардова, правнук Протасія Гервасієва, Боруля з сином Степаном, герба Тшівдар!.. О, стокроць дяблів його мамці і йото таткові!

Г е р в а с і й. Гай-гай! Та ще й зелененький! Герб?.. А звідкіля, що означа те слово Тшівдар, ти сам не знаєш.

М а р т и н. А нащо мені знать? Герб – то єсть знак шляхетського достоїнства!

Г е р в а с і й. Де вже нам носиться з гербами! Правда, що ми всі шляхтичі і всі дворяни, тільки щабльові.

М а т в і й. Ха-ха-ха! Щабльові? Як-то, пане Гервасію, щабльові?

Ге р в а с і й.. Такі, виходить, маленькі, що повипадали крізь щаблі своїх не вшитих лубками возів і розгубились… Одно слово, голопуза шляхта!

М а т в і й. Ха-ха-ха!

Мартин. Може, ти й щабльовий, і голопузий шляхтич, а я уродзоний! Не віриш? У мене є копія з протоколу депутатського собранія, коли хочеш – покажу. Я і сам не знав, а тепер довідався, що прапрадід мій був стражником таможеного скарбу і на його бумагах підписаний сам суперетендент Ссвастян Подлевський… от що! І у Красовського не кращі бумаги.

Ге р в а с і й. Що там бумаги! Красовський на лікаря вивчився, то йому і шляхетство пристало. Тепер він їздить у калясі, його вже крізь щаблі не протягнеш, а бумаги – тьфу! І в мене було їх доволі, а тілько я переконався, що нам дворянство так личить. як корові сідло.

М а р т и н. Може, ти й корова, а мій прапрадід…

Г е р в а с і й. Був, стражник? Чув! А мій був підкоморій!

М а р т и н. Твій під коморою тілько сидів, то інша жеч…

Ге р в а с і й. А твій стеріг тієї самої, комори, де мій сидів?.

М а т в і й. Ха-ха ха! Та буде, панове, а то ще полаєтесь! Цо там по титулі – коли нема ніц в шкатулі!.. Краще, пане Мартине, віддайте Марисю за Миколу та зап’ємо могорич!

М а р т и н. Ні, пане Дульський… У мене, слава богу, є і в шкатулі… Я на другій лінії…

Гервасій. Він дворянин!

М а р т и н. Щоб ти знав!

Ге р в а с і й. Горе з такими дворянами. А по-моєму, хто вчену голову має, то дворянин, а вже як неграмотні дворяне, то…

М а р т и н. Я неграмотний? Вибачай! То ти неграмотний, бо умієш тілько молитви чи гать, та й то по батьківському молитвенику, а по чужому не втнеш!.. А я й скоропись розбираю.

Ге р в а с і й. По батьківському молитвенику тепліше молиться.

М а т в і й. Н), годі, панове, бо я бачу, що посваритесь! Що там до титулу, якщо немає нічого в гаманці!..

Ге р в а с і й. І справді! Як наше не в лад, то ми з своїм назад!.. Прощайте, пане уродзоний! Тілько глядіть, щоб не чухалися, як дворянство крізь щаблі випаде. (Іде.)

М а р т и н. Не журись, у нас вози лубками вшиті!

М а т в і й. От і не вгадав: думав могорич пить, а піднесли дулю, – і ніс, здається, не свербів.

М а р т и н. Чого ж, милості просю: сідайте, я зараз почастую, то одна жеч, а це друга.

Ге р в а с і й. Де вже нам з дворянами за одним столом сидіть. (Пішов.)

М а т в і й. Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось.

М а р т и н. Оставайся, закусимо.

Матвій. Нехай другим разом, а тепер не приходиться: умісті прийшли, умісті й вийдем… Іще раз скажу: жаль, що ви не віддаєте Марисю за мого хрещеника, сласний парубіяка…

М а р т и н. Я й сам знаю… так не рівня по званію.

М а т в і й. До зобачення! (На відході.) Може, ще роздумаєте і на тройцю потанцюємо! (Пішов.)

Ява II

М а р т и н, а потім П а л а ж к а.

Мартин (один). Може, й на тройцю потанцюємо, тілько не на Миколинім весіллі. Бач, хлоп, підніжок пана Красовського! Туди ж, у рідню лізе, – умийся попереду!.. Якби не в моїй хаті, єй, наплював би Гервасієві у самісіньку пику за його хлопські речі… І він зо мною рівняється!.. Далеко!.. От як приїде сьогодня з города наш жених – губернський секретар-регістратор, – тоді милості просю подивиться, за кою Боруля віддає свою дочку!.. Ха!

Входе П а л а ж к а.

П а л а ж к а. Чого це Гервасій і Матвій заходили?

М а р т и н. Гервасій свата нашу Марисю за свого Миколу.

П а л а ж к а. От і слава богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий, добрий і хазяйський син.

М а р т и н. І хлоп.

П а л а ж к а. Такий, як і ми.

М а р т и н. Дурна!

П а л а ж к а. Палажка. Сам ти дурний! Чото лаєшся? Що ж ти маєш против Миколи?

М а р т и н. М а р т и н. М а р т и н. Сліпа!

П а л а ж к а. Тьфу! То тобі, мабуть, повилазило. Мартин. Глуха!

П а л а ж к а. Отже, єй-богу, так і вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!

М а р т и н. (набік). Чого доброго, вчепиться! Це буде не по-дворянськи. (До Палажки.) Не сердься, Палазю, а скажи мені – ти бачила ту бумагу, що Степан привіз?

П а л а ж к а. Бачила.

М а р т и н. І чула, що він читав у бумазі?

П а л а ж к а. П а л а ж к а. Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки; кажи товком: чи віддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене.

М а р т и н. Діло шість місяців в герольдії, не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, а я дочку віддам за мужика!.. Що ж то я з глузду з’їхав, чи як?

П а л а ж к а. Здається мені, що з’їхав: не велиш ні мені, ні дочці робить, сам не робиш, понаймав наймитів, наймичок, хазяйство псується…

М а р т и н. Палазю! Дворянин – одно, хлоп – друге!.. Може, ти цього не розумієш, то тобі ясніше скажу: сметана – одно, а кисле молоко – друге! О! Розумієш?

П а л а ж к а. Мартин. О господи, о господи! Нащо ти мене довів до того, що я одружився з простою мужичкою! Нічого не тяме – як до пенька ба лакаєш. І казав же покійний папінька: женись, сину, на шляхтянці. Ні, таки погнався за чорними бровами! От і дожив: брови злиняли, а гонору як не було, так і нема!

П а л а ж к а. Божевільний! Єй-богу, божевільний! Ти б дроку напився.

М а р т и н. Що ти з нею будеш балакать?.. Хіба тобі краще буде бачить свою дочку за репаним мужиком Миколою, ніж за губернським секретарем-регістратором? Краще? Кажи!

П а л а ж к а. А де ж він у біса, той… ростератор?

М а р т и н. Регістратор.

П а л а ж к а. Та не вимовлю.

М а р т и н. Ото-то ж бо й є! Приїде, душко, приїде! Про нього же й казав Степанові на од’їзді – чула?

П а л а ж к а. То чом же ти мені не сказав? А то: і сліпа, і глуха – тілько роздратував мене… Ну, а Марися? Ти ж її питав. – може, вона не схоче?

М а р т и н. І питать не буду, нащо питать? Вона не дурна, в ній батькова кров, розбере, не бійсь де пан, а де мужик!

П а л а ж к а. Дай боже! Хіба я їй ворог?

М а р т и н. І я не ворої своїм дітям, хочу обох дітей пристроять по-дворянськи!.. Тілько ти, Палазю-душко, зділай милость, не супереч мені, слухай мене.

П а л а ж к а. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.

М а р т и н. Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять.. Піди ти зараз до Сидоровичам – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?

П а л а ж к а. А коли ж приїде жених?

М а р т и н. От Омелько привезе звістку, а може, й самого привезе, бо недурно ж його так довго нема, мабуть, задержав, поки з присутствія вийдуть.

П а л а ж к а. То я ж зараз і піду, бо, може, сьогодня й привезе.

М а р т и н. Іди, іди, душко! Та розпитай гарненько про всі звичаї і порядки дворянські.

Палажка пішла.

Ява III

Мартин, а потім Трохим і Омелько.

Мартин (один). Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха. Та вже пора 6 йому й приїхать давно. Треба буде попросить на вечір Протасія; він гарно і багато уміє балакать… А важко і в дворянстві жить: розходу, розходу, – самим робить якось не приходиться..

Входе Трохим.

Т р о х и м. Пане! Наших дві пари волів і дві корови зайняв економ У Двір.

М а р т и н. Де ж вони паслись?

Т р о х и м. Та ь череді, з череди й зайняв!

М а р т и н. Як він смів?!

Т р о х и м. Так пан Красовський звелів.

М а р т и н. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За що ж?

Т р о х и м. Каже, що на вас накинули чинш і поки не заплатите – не віддасть.

М а р т и н. Не віддасть7.. Бери палицю і мені знайди доброго дрючка!.. Я їм покажу… Я… Ми їм покажемо!

Т р о х и м. Ні, пане, я не піду. Він похваляється і вам на спині горба зробить. Каже: Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спині горба надрюкую.

М а р т и н. Хто це казав?

Т р о х и м. Економ.

М а р т и н. О, хлоп поганий! Він, наймит Красовського, мені горба зробе? Мені?.. Та я… Запрягай коней, поїду зараз в стан! Це грабіж, грабіж!…

Т р о х и м. Нема ж натачанки ще з города.

М а р т и н. Біжи до Сидоровички, позич.

Трохим пішов.

Граблять!.. Граб.. Граб… Це мені ще і на руку – нехай граблять!.. Разом за все отвіт даси! Ні, пане Красовський, Боруля ще потягається з тобою! Мабуть, почув, що діло в герольдії… апеляція… стрічний іск йому в печінку сіли… О пресвята діво! Вмішайся в моє діло, поможи мені ворога свого доканать.

Входе Трохим.

Т р о х и м. Там прийшов Омелько.

М а р т и н. Який Омелько?

Т р о х и м. Та наш же Омелько.

М а р т и н. Сам?

Т р о х и м. Сам.

М а р т и н. (набік). Що ж це за знак: і забарився, і жениха не привіз? (До Трохима.) Запрягай же свіжих коней у нашу натачанку, та поїдемо зо мною у стан, а Омелько нехай зараз іде в хату…

Т р о х и м. Він боїться іти в хату.

М а р т и н. Чи ти не здуріп? Чого він боїться?

Т р о х и м. Та коней наших покрали в городі.

М а р т и н. Як?.. О господи! Нова напасть… Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей.) Омелько! Ірод! Супостат! Іди в хату!

Входе Омелько, босий.

М а р т и н. Де коні, азіят?

О м е л ь к о. Украли.

М а р т и н. Украли?

О м е л ь к о. І чоботи, і кобеняк украли…

М а р т и н. Як жев тебе голови не вкрали?

О м е л ь к о. Бо нікому не потрібна: у кожного є своя, хоч поганенька.

М а р т и н. Що ж мені тепер з тобою робить? І а? Що?.. Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?.. Розказуй, анахтема, як було діло?

О м е л ь к о. Та так було діло. То як приїхали ми з паничем, зараз понаходило цих судейських видимо-невидимо. Послали за горілкою, панич достали сало, курей і прийнялися трощить та пить. А далі, спасибі їм, і мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить; я довго не хотів випить повної і таки випив; випив, закусив салом – у мене з дому було своє сало і хліб…

М а р т и н. Мерщій розказуй! Ти з мене печінки витягнеш.

О м е л ь к о. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зіб’єте з пантелику.

М а р т и н. Я тебе з ніг зіб’ю і шерсть на тобі вискубу!

О м е л ь к о. От я й забув, що казав.

М а р т и н. Говори, говори, бісова патяка, буду мовчать, говори!..

О м е л ь к о. Випив, закусив салом.

М а р т и н. Ну?

О м е л ь к о. У мене з дому було своє сало і хліб.

М а р т и н. (крізь зуби). Чув, чув!..

О м е л ь к о. Напоїв коней і хотів спать лягать, а тут, спасибі їм, ще піднесли… Потім третій раз почастували, і вже не скажу вам: чи частували ще й четвертий раз, чи ні, бо не пам’ятаю, як і заснув. Вранці, до схід сонця, прокинулся – не можу голови підвести… Почав пригадувать: де я? Не пригадаю. Глянув набік: чиїсь босі ноги на полудрабку. Що воно за твар, думаю собі, втислася до мене на ловозку, чи не Горпина. Далі думаю: коли є ноги, то повинна буть і голова, – а голови не видко, тілько моя, та й своєї голови не бачу, а чую, що на в’язах щось таке важке теліпається мов хто начепив клунок з піском… Помалу-помалу підвів я голову. Дивлюсь: нікого нема, кругом чужа оселя… Боже мій! Тут зразу голова моя зробилась легка, як вівсяна полова, і я догадався, де я і що зо мною було! Схопивсь… сюди, туди — нема ні коней, ні чобіт, ні кобеняка. Сів я та й заплакав.

М а р т и н. Заплакав?

О м е л ь к о. Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові і кобеняк…

М а р т и н. Луципір. А коней тобі не жаль?

О м е л ь к о. Та коні знайдуться, бо там якийсь судейський з мідною бляхою на грудях, списав усе: і як коней звуть на ймення, і до якого полудрабка котра коняка була прив’язана, і полудрабки розгляділи, – усе як слід, я розказав усі прикмети. Записали і те, що як удариш батогом, то Кулкат крутить хвостом соб, а Зозуля крутить хвостом цабе, – все записали, коні знайдуться!.. (Зітхає.) А чоботи і кобеняк…

М а р т и н. Геть з очей, паршивий робітник! Тобі гиндики пасти, а не коней глядіть! Самі кращі коні пропали! Будеш же ти одслужувать мені за коней шість літ.

О м е л ь к о. А буду. Таке діло. (Набік.) А хто ж мені одслуже за чоботи та за кобеняк? Якби не ти, то я б їх і не брав.

М а р т и н. (до Трохима). Біжи до Сидоровички, візьми натачанку чи візок, запрягай коней, та хоч уночі поїдемо до станового.

Трохим вийшов.

(Омелькові). Ти чого стоїш? Пішов, не печи моїх очей!

О м е л ь к о. Та тут ще лист від панича.

М а р т и н. Чого ж мовчиш? Давай мерщій, шелепа!

О м е л ь к о. (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко – боявся, щоб хто не вкрав. Думаю – “Хоч шапку і вкраде, то лист буде цілий, чорта з два найде”. Нате.

М а р т и н. (прочитавши). Що його робить?.. Жених обіщав приїхать, як коней пошлю з натачанкою… Тут грабіж… гам коней покрали!.. Памороки забило… (До Омепька.) Іди, розумна голово, надівай постоли, поїдем зо мною у стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра і натачанку привіз… Упряж де ти зоставив?

О м е л ь к о. Злодії взяли, тілько черезсідельник зостався.

М а р т и н. Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич в Сидоровички.

О м е л ь к о. А коней яких запрягать?

М а р т и н. Не питай мене!. І дорогою не балакай до мене, бо я тебе, каплоуха собако, чисто всьоіо обпатраю!

О м е л ь к о. Ну й сердитий… Що то пан! (Пішов.)

М а р т и н. (один). І язик став як кілок, і в роті пересохло!.. А синок… синок!.. Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п’янствує….

Входе Омелько.

Ти чого знову у вічі лізеш? Кортить, щоб поскуб?

О м е л ь к о. Письмоводитель станового приїхав, питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли… Що йому сказать?

М а р т и н. Зви! Проси! Бачиш – дома, хіба тобі повилазило?

Омелько вийшов. Мартин біжить до бокових Дверей.

Палажко! Письмоводитель приїхав… І і! Я й забув, що її нема! Марисю! Пошли за матір’ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат, нехай дівчата печериць назбирають, у сметані насмажиш, та яєць звари уснятку і молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить… Та квас, квас щоб був, бо він раз у раз з похмілля… Певно, привіз утвержденіє в дворянстві. Отепер, пане Красовський, я тобі покажу, яке я бидло і яке теля мій син,.. (До дверей.) А, Нефодій Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!..

Завіса.

Дія третя Декорація та ж.

Ява І

М а р т и н. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п’ять котів вскочило у груди і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, – і я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже: це уголовне діло!.. Красовський хвалиться та похваляється!.. Хвались, хвались!.. Коли б мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, та на Сибір… Що Сибір? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю і дітям закажеш!.. Я не буду хвалиться, ні, а тим часом і в острог, і в Сибір, і на каторгу тебе запру… О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город – до повіреною, там голова: губернею править! Ну, та день-два підожду… Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тоді заживу насгоящим дворянином: собак роз веду, буду на охоту їздить, у карти грать.

Входе Омелько.

Чого ти лізеш, як черепаха?

О м е л ь к о. А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш…

М а р т и н. Ну, ну, годі…

О м е л ь к о. Коли б чоловік крила мав…

М а р т и н. Годі!

О м е л ь к о. (набік). Ніколи не дасть договорить…

М а р т и н. Іди мені зараз аж на шпиль, звідтіля видко верстов на п’ять по дорозі в юрод, там будеш сидіть і ждать…

О м е л ь к о. Чого?

М а р т и н. Слухай!

О м е л ь к о. Та яж слухаю.

М а р т и н. Мопчки слухай!

О м е л ь к о. Омелько. Мовчу…

М а р т и н. Як побачиш наші коні і нашу натачанку і буде гам сидіть двоє, прибіжиш додому попереду…

О м е л ь к о. А як я не добіжу попереду?

М а р т и н. Що ти йому будеш казать?

Омелько. Трохим же буде кіньми їхать, а я пішком бігтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспію вперед, хіба разом прибіжимо.

М а р т и н. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив і вперед прибіг

О м е л ь к о. Не прибіжу. Годів п’ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу. Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака! Га Т р о х и м, на зло мені, запустить так коней, що й чорт з ним не збіжить.

М а р т и н. Хіба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кіньми біг?

О м е л ь к о. А хіба я знаю.

М а р т и н. (бере його за груди). Не знаєш?

О м е л ь к о. (набік). Отже, останню свиту порве.

М а р т и н. Звістку, звістку, звістку щоб подав вперед – гость важний приїде!

О м е л ь к о. То дозвольте коня взять.

М а р т и н. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тілько не муч мене!

О м е л ь к о. А якого ж коня взять? Я візьму Рака…

Мартин бере його за шиворот, поверта до дверей і виводить.

Та постривайте, пане, я сам піду, а то ви мені свиту порвете. (Випхнув.)

Ява II

М а р т и н, а потім Марися.

М а р т и н. От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би, жаль – давно служить, і привик до нього так, шо як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чіт нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився.

Входить Марися і ниє клунок.

Куди це? Що це?

М а р и с я. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.

М а р т и н. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв?

М а р и с я. Вони на городі копають, а я ж що буду робить?

М а р т и н. (набік). Справді!., і сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти… (До Марисі.) Нічого не роби!

М а р и с я. Та я ж так занудюсь без роботи, захворію.

М а р т и н. Глупство? Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, – є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається…

М а р и с я. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть.

М а р т и н. Не смій мені, кажу! (Набік.) Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисі.) Я тобі п’яльця достану, будеш вишивать у п’яльцях.

М а р и с я. Та я ж не вмію.

М а р т и н. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад.

Марися знизує плечима і виходить.

Піду справді до Сидоровички, я бачив у неї п’яльця, вона вже стара, не бачить, то віддасть для Марисі, для своєї хрещениці, і покаже, як на них вишивать… Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобі свердлом стане! {Пішов.)

Ява III

Марися, а потім Микола.

Марися (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тікай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а ніяк не розберу, чого-то дворянці стидно робить. Дивно… Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тілько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворіт. Коли б Миколу побачить… Вчора був його батько у нас, чи говорив же він про наше весілля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душі, наче що недобре серце віщує!.. Хотіла вчора увечері вийти до Миколи, лихий приніс письмоводителя, з ним порались до півночі… поки нагодували… Сьогодня ввечері побачусь…

М и к о л а (під вікном). Марисю, можна зайти?

М а р и с я. Микола! Заходь, заходь – я одна: ні батька, ні матері нема.

Входе Микола.

М и к о л а Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твій батько не хоче віддать тебе за мене!..

М а р и с я. Чом?!

М и к о л а. А що я не дворянин! І тепер мій батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котовича.

М а р и с я. Шо ж ти зробиш?

М и к о л а. Не знаю!.. Посватать, замість тебе, дочку Котовича, розбить свої надії, а з ними й серце – все одно що живим лягти у домовину!.. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покірна волі свого батька, підеш за другого, тоді удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю і батькову ласку, і тебе!.. О, чом я не дворянин?!

М а р и с я. Ти мене любиш?

М и к о л а Умру без тебе!

М а р и с я. І я люблю тебе так само і ні на кого не проміняю. Слухай же мене. Корися батькові своєму, та тілько сватать Юльку не спіши! Проси його, щоб підождав, поки її ти сам не розпізнаєш, – він тебе любить і згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь і розміркую, що робить.

М и к о л а (кидаються до неї). Марисю! Ти Мій розум, моє серце, мої очі! Дай поцілую тебе за пораду!

М а р и с я. Тепер нам не до того! Іди додому краще, щоб нас тут не зуспіли, – тоді й заміри наші розлетяться…

М и к о л а Іду, іду, Мариночко моя! А ввечері ж ми зійдемось знову?

М а р и с я. Жди мене під яблунею у садку.

М и к о л а. О, коли б мерщій зайшло сьогодня сонце; (Пішов).

Ява IV

Марися, потім Палажка.

М а р и с я. (одна). Так от яке зуспіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось. О боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого, нікого! Краще смерть, ніж заміж за другого!..

Входе Палажка.

Мати! Вони, певне, не знають нічого… Мамо!

П а л а ж к а. Чого, дитино моя?

М а р и с я. Що в нас робиться? Чом батько від Миколи старостів не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що він буде мене сватать, і ви самі тому раділи..

П а л а ж к а. Ох, дитино моя! Не пристало тобі тепер іти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяни вийшли – панами стали, а Микола не дворянин і через те нерівня тобі.

М а р и с я. Нерівня?.. Боже мій! А хто ж нам рівня? Хіба хочете, щоб я дівкою посивіла?

Палажка. Не журись, дочко, не посивієш – жених є… гарний… і чин має.

М а р и с я. Є?! Хто?

П а л а ж к а. Отой судейський, що приїздив до нас з Стьопою на масляній… Ти йому уподобалась… Пам’ятаєш? Що грав на гитарі і співав… Чин великий на ньому… ростиратор, либонь…

М а р и с я. Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тілько раз бачила, не знаю його – і знать не хочу.

П а л а ж к а. Ох, не завдавай же і мені жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю… та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяни вийшли.

М а р и с я. Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, і всі були щасливі!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мій вік молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров, – не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном, – це всяке знає!..

П а л а ж к а. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною – і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по-старобожому, – то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, загиркає, зіб’є з пантелику, і я думаю: може, ми й справді вже дворяне, – і починаю по-падськи привчаться, і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!.. Тепер не знаю, шо й казать, що і робить, вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо він сьогодня і приїде.

М а р и с я. Сьогодня?! Мамо! Уговоріть же татка, щоб не і убили мене!

П а л а ж к а. Ох, не можу, дочко, не можу, тілько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб’ємось на старість, бо вже два рази мало-мало не бились…

За коном голос Мартина: “Сюди, сюди, помалу тілько!”

Батько іде!.. Ходім звідціля. (Пішла.)

М а р и с я. Що мені робить?.. Ще батькові упаду в ноги… (Пішла.)

Ява V

М а р т и н, а за ним хлопець вносить п’яльця; потім Марися.

М а р т и н. М а р т и н. Отут, хлопче, постав та й іди собі.

Хлопець ставить п’яльця на місто і виходить

П’яльця! І нехитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала! Кумів завше треба вибирать значних і благородних! А як, бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука он як охрестю: кумом візьму, полковника Лясковського, а за куму – генеральшу Яловську.

Входе Марися і пада йому в ноги.

Що це?!

М а р и с я. Не губіть мене, не топіть мене – я у вас одна!

М а р т и н. Ото господи, як злякала, аж ноги затруситись… Встань! Чого тобі?

М а р и с я. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що приїде з горо – да, – я його не люблю, я за нього не хочу…

М а р т и н. Як?! За благородного чоловіка не хочеш? За кого ж тебе тоді віддать?

М а р и с я. Віддайте мене за Миколу.

М а р т и н. Світ навиворіт. Панночці – мужика забажалось!.. Не смій мені про це й заїкаться!

М а р и с я. Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі…

М а р т и н. Що то за слово таке – любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа чина чи дворянство?

М а р и с я. Я не вмію розказать… Я…

Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб’ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!..

М а р и с я. Я собі смерть заподію, коли…

М а р т и н. Не сердь мене, бо я порву на собі всю одежу!.. Чуєш?.. Здуріла цівка, ще й не розгляділа добре благородного жениха, а вже єретується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пішла б за нього, – от приїде, то побачиш!.. А про Миколу і не думай! Та я скоріше вб’ю тебе, ніж віддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дітки! Ти для них піклуєшся, побиваєшся, з шкури лізеш, а вони, замість дяки, серце тобі надвоє роздирають! Мало мені муки з Красовським і так, та ще тебе віддам за мужика, щоб він зуби скалив?.. Іди! Жених, може, вже з гори з’їжджає… Іди одягнися мені у нове плаття, а цих речей щоб я більше не чув!

М а р и с я. Тату?..

М а р т и н. Який я тато? Що то за тато?

М а р и с я. Папінька!

М а р т и н. І слухать не хочу! Іди роби, що велять.

Марися пішла.

Не знає свого щастя, сказано: молоде – дурне… Ох, діти-діти! Якби ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли… Якби-то знали… годі 6 ви зрозуміли, що батьки не вороги вам… От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичєства… А чого мені це коштує?.. Колись подякує.

Входе О м е л ь к о.

Ідуть?

Ява VI

О м е л ь к о. (задихався, не може говорить). І-ї-ду-уть!

М а р т и н. Чого ти так засапався? Сопеш, як підпалений кінь. Далеко?

О м е л ь к о. Ху-ху-ху!.. Утомився…

М а р т и н. Ти ж конем їхав?

О м е л ь к о. Де гам! Упав, к бісовому батькові, з коня…

М а р т и н. Яж кажу, що так!.. Далеко?

О м е л ь к о. Ні, зараз за могилою і впав! Тілько що виліз на Рака, а… Мартин Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть?

О м е л ь к о. Та, мабуть, уже близько біля двору.

М а р т и н. Ти ж бачив, хто їде?

О м е л ь к о. А хто ж? Трохим їде – нашими кіньми і нашою натачанкою…

М а р т и н. А в задку сидить хто-небудь?

О м е л ь к о. В задку?.. Не примітив!

М а р т и н. Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна.)

О м е л ь к о. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!.. Чорт на тебе угодить… (Пішов)

М а р т и н. Він… Жених!.. (До дверей.) Душко! ГІалазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А господи, аж серце забилось! Принять треба на славу… (Відчиня середні двері.)

Входе Націєвський, з гітарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки.

Милості прошу, дорогий гостю!

Націєвський кладе гітару на стілець. Обнімаються і цілуються.

Завіса.

Дія четверта

Декорація та ж.

Ява І

Омелько і Трохим вносять стола.

О м е л ь к о. То це жених нашої Марисі?

Т р о х и м. Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку, – гарний панич!

О м е л ь к о. Він же й мене частував годі, як чоботи і кобеняк украли, бодай йому…

Т р о х и м. І що вони там роблять, ті судейські, – такого їх, як галок восени?

О м е л ь к о. Бумаги, каже, пишуть.

Т р о х и м. Нащо ж ті бумаги?

О м е л ь к о. На продаж. Продають.

Т р о х и м. Та хто ж їх купує, кому вони пбтрібні. хіба на цигарки?

О м е л ь к о. Виходить, є такі люди, що купують. От бачив повіреного, що приїздив? Коні, як змії, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!.. Бачив? Отже він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну і розказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям, що кому потрібно, з того і хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, і він продав йому бумаги вже ка нашого пана. Так і торгує!

Т р о х и м. Диви!

О м е л ь к о. Всякому чоловікові назначено, що робить, з чого хліб їсти і що йому мать! От мені назначено, щоб я без чобіт був і без кобеняка, – і вкрадено.

Т р о х и м. Мабуть, що так… А не чув, коли буде весілля?

О м е л ь к о. Не чув. Вчора гуляли довго, – жених і досі спить.

Ява II

Входе Мартин.

М а р т и н. Чого ви тут стовбичите?

О м е л ь к о. Стола від Сидоровича принесли.

М а р т и н. Ага! Ну, біжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничеві.

Омелько і Трохим виходять.

Ще спить. Сказано, чиновний чоловік, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо вже я, от, здається, зовсім вибився на дворянську линію, а не можу уранці довго спать – боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! “Дома пан?” – питають. “Та ще сплять!” О! І всі на паль тиках… Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку.

Омелько несе ночви і відро води.

Що це?

О м е л ь к о. Та умиваться ж.

М а р т и н. Ну і що тобі сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люди в ночвах умивались? Поросят тілько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка…

О м е л ь к о. Та я ж письмоводителеві над ночвами ціле відро води на голову вилив.

М а р т и н. То інша річ, чоловік сирий і на похмілля.

О м е л ь к о. А цей хіба тверезий вчора ліг?

М а р т и н. Не твоє діло! Іди візьми велику дерев’яну миску і води в полив’яний глечик.

О м е л ь к о. І щоб то відразу сказать, а то носись. (Пішов.)

М а р т и н. (один). Треба десь такого служку достать, що при горницях був, бо Омелько старий для послуги, нічого не тяме.

Омелько вертається з глечиком і мискою.

Там постав, і якщо спить, то навідайся через яке время.

Омелько пішов у другу хату, входе П а л а ж к а.

Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово?

П а л а ж к а. Поки люде посходяться, усе буде готово.

Входе Омелько.

М а р т и н. А що?

О м е л ь к о. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бік і знову захріп.

М а р т и н. Навідайся ж опісля.

О м е л ь к о. Може б, я там посидів, поки прокинеться?

М а р т и н. Опісля, кажу тобі. Чого ти там будеш стирчать, ще й сам заснеш.

О м е л ь к о. А потім прозіваю – будете лаять.

М а р т и н. Не патякай! Поклич панночку. Де вона?

О м е л ь к о. Порося патрають.

М а р т и н. О-о-о!.. Нехай одягнеться і сюди йде.

Омелько пішов.

(До Палажки.) Я ж тобі казав, я ж тебе прохав, щоб ти їй не давала ніякої роботи, руки чисто порепаються, а ти порося її заставила патрать!

П а л а ж к а. Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обід варить, коли робітниці не тямлять нічого.

М а р т и н. Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почує. Ну, іди, душко, сама обід готов, а вона нехай ще побуде з женихом.

П а л а ж к а. Аги ж з ним балакав?

М а р т и н. Та ми вже зовсім скінчили з ним: п’ятсот рублів приданого, весілля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо і деякі предмети на продовольствіє і хату поставить у городі – місце у нього є.

Входе Марися.

Ну, то іди ж, Палазю, щоб справді там робітниці не нашкодили чого в обідіГ а то замість поросяти подадуть обгорілий оцупок.

Палажка пішла.

Ну, моя дитино, я вже скінчив з твоїм женихом. Сьогодня заручини, а на тройцю й весілля.

М а р и с я. Не любите ви мене… випихаєте з дому…

М а р т и н. Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобі віддать!.. Для кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще білий хліб, ніж чорний, краще пан, ніж хам! І батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокійно, бо душа моя знатиме, що мої унуки – дворяни, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усіх бояться, усіх лічить вищими від себе! І дай бог, щоб ги не знала; а я всього попробував і знаю. Не хмурся ж, не хмурся… Жених вийде, а ти сядь за п’яльці, будь з ним приязна. Сядь, доню, за п’яльцями якось пристойніше сидіть… так, ніби за роботою. (Садовить її.) Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом, як слід дочці Мартина Борулі, уродзоного шляхтича! (Пішов.)

Ява III

Марися, потім Омелько, проходе у кімнату, де спить Націевський.

М а р и с я. (одна). Ох тату, тату! Якби ви знали, як мені тяжко слухать ваші речі! Наче тронулись, борони боже. Що мені робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покірствую, а чого наговорю женихові, то нехай тілько слуха! Коли ж і після того не одчепиться, то піду вже на одчай: нехай хоч б’ють, хоч ріжуть – однаково!

Входе Омелько.

О м е л ь к о. (несе обома руками миску, а в мисці глечик). Вже одягся! Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очі в себе вбирає.. Одчиніть мені двері, а то воду розхлюпаю…

Марися одчиня.

Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й випить… (Вийшов.)

М а р и с я. (одна). Виходь, виходь скорій… Може, сам одцураєшся, коли почуєш, як я тебе поважаю.

Ява IV

Входе Націевський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей ужчі, а біля руки ширші. Штани широкі, трубою, коло чобота зовсім узенькі. Жилетка червона, двобортна, без манишки,

З мідними пугвицями, шия пов’язана чорним шовковим платком.

Н а ц і є в с ь к и й. З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалось-спочивалось?

М а р и с я. Лягли легко, встали ще легше; а ви як? Здається, і лягли важко, і встали тяжко…

Н а ц і є в с ь к и й. (набік). Зразу збрила! (До Марисі.) О, яка ви гострая і строгая!.. (Бере гітару і побренькує.) Нам з привички. Інший раз, як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, одначе діла за нас ніхто не робе!.. А ви вишиваєте?

М а р и с я. Ні, я не вмію, так сидю, батько звеліли вас піджидать за п’яльцями, щоб ви подумали, що я баришня…

Н а ц і є в с ь к и й. А хіба ви не баришня?

Марися. Не знаю, як вам здається… Я проста дівчина, мужичка, нічого не вмію; я умію жать у полі, громадить, мазать, корів доїть, свиней годувать… Подивіться, які у мене руки…

Н а ц і є в с ь к и й. І розпрекрасно! Л як вийдете за мене заміж – ібо ми вже з папінькою вашим сіє діло покончили, не знаю, як ви, – тоді не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная… і руки побіліють… А по вечорам я буду вам грать на гітарі. Буде весело, у мене знакомих доволі…

М а р и с я. Я за вас не хочу заміж, то гатко мене силують, а я вас не люблю…

Н а ц і є в с ь к и й. Як побрачимся, тоді полюбите!.. Любов – ета злодійка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б’є акорд на гітарі і співа.)

Гандалер молодой,

Взор твой полон огня,

Я стройна, молода,

Не свезешь ли меня?

Я в Риальто слешу до заката.

Видишь ли пояс мой

С жемчугом, с бирюзой?

А в средине его

Изумруд дорогой?

Вот тебе за провоз мол плата!

Нет, не нужен он мне,

Твой жемчужньїй убор:

Ярче камней и звезд

Твой блистательньїй взор, –

Жажду я одної о поцелуя!

У нас многія баришні од

Меня тають, і ви розтаїте.

М а р и с я. Ая чого буду таять, я не сніг.

Н а ц і є в с ь к и й. Ну, розтопитесь…

М а р и с я. Борони боже! Хіба я смалець?..

Н а ц і є в с ь к и й. Ха-ха ха! Остроумно! Одно слово, полюбите мене – ручаюсь.

М а р и с я. О ні! Ви мені противні…

Н а ц і є в с ь к и й. Что даже обідно, ібо я всегда нравілея женщинам… Почему же у вас такая злость протів меня?

М а р и с я. Я вас не люблю і прямо вам кажу, а ви таки лізете у вічі, от через це ви мені противні.

Н а ц і є в с ь к и й. Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говоріте по той простой причині, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотрітесь і апробуєте – как пишегся в журналах, – тогда другоє скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцілуєм, как жених і невеста. (Співає.) Жажду я одного поцілуя!.. Позвольте!

М а р и с я. Цього ніколи не буде! Мені легше випить оливи з мухами, ніж вас поцілувать! Душа моя до вас не лежить, і очі мої не стрінуться з вашими; а коли ви й після цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, і не розлучить нас ніхто – хіба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у спасівку соловейко заспіває! От вам уся моя правда. І нічого нам балакать, розміркуйте гарненько і більше до нас не приїздіть; а тепер – прощайте! (Хутко виходе).

Ява V

Націєвський, а потім Мартин і П а л а ж к а.

Націєвський (один). Любить другого… Положим, єжелі только любить, то це крупний пустяк, но сжелі любов з фіналом… Це для меня мучітєльно будить і позорно даже!.. Впрочем, до свадьби далеко, ми і ето разузнаем; а отказаться і перед вінцем можна… Как би я не вскочіл у корито!

За коном голос Мартина: “Так я хочу!” Голос Палажки “А я не хочу!”

Голос отца і матері… один – хоче, другий – не хоче. Желательно по слушать, об чом спор? Наверно, про меня… Сюда, здається, ідуть! Сховаюсь. Де б же?.. Тут нема місця… А, в етой комнаті, де спав, біля дверей є шкап, за шкапом стану. (Пішов.)

Входять Палажка і Мартин.

П а л а ж к а. Не хочу, не хочу я твоїх кумів!..

М а р т и н. Цс-с! Дурна! (Іде на пальчиках до дверей і загпяда) Нема. Пішли, мабуть, з Марисею на проходку у садок. Так не буде, як ти, душко, кажеш! Кумом візьмемо Лясковського, – чоловік значний і нужний, а кумою буде генеральша Яловська – вона крижмо хороше дасть…

П а л а ж к а. Та кажу ж тобі, що я не хочу ні Лясковського за кума, ні Яловської за куму.

М а р т и н. У Лясковського дітей нема, багатий, він і дитину воспитає по-дворянськи.

П а л а ж к а. Якраз! Такий скупий та буде він тобі пеклувагься про чужу дитину? Мені страшно на нього й глянуть. Краще ми візьмемо кумом Гарбузинського, а за куму Трощинську.

М а р т и н. От вигадала! Ну, Трощинська ще нічого кума, а в Гарбузинського своїх десятеро, чого від нього можна сподіваться для хрещеника?

П а л а ж к а. І ніколи ти мені не уважиш; я ж згодилась, щоб хлопчика звали Матвієм, а ти уваж за кумів.

М а р т и н. Га не уважу! Лясковський полковник, а Гарбузинський копитан,

П а л а ж к а. Та нехай же тобі чорт, коли так! Вибирай собі сам кумів, нічого було й питать мене! (Іде назад.)

М а р т и н. Куди ж ти, стривай!

П а л а ж к а. Ніколи мені, через тебе порося ще перепечеться! Бери собі кого хочеш. (Пішла.)

Мартин (іде за нею). Та ж розміркуй… Нічого в чинах не тяме. (Пішов.)

Ява VI

Входить Націєвський, з накидкою в руках, а потім Омелько.

Н а ц і є в с ь к и й. (надіва накидку). Це так! Невеста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тілько сватаю дівку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть. Ні, шукайте собі дурнішого. (Бере гітару під полу.) Давай бог ноги від такого шлюбу. Піду наче у проходку і – поминай, як звали! (Хоче йти).

Входе Омелько.

О м е л ь к о. Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босі, тепер тепло…

Н а ц і є в с ь к и й. (набік). От тобі й маєш! (До Омелька.) З якої статі? Для якої надобності?

О м е л ь к о. Та я достав трохи галанської сажі, то почистю, щоб блищали… Я вмент… я чистив і письмоводителеві, і…

Н а ц і є в с ь к и й. А!.. Не нужно, брат. Скажи мені,, чи тут є корчма?

О м е л ь к о. А як же без шинку? Отут зараз за містком… Без шинку не можна.

Н а ц і є в с ь к и й. То я піду трохи пройдусь, а кстаті у мене є діло до жида… (Пішов.)

О м е л ь к о. (один). Похмелиться пішов… І не диво! У чоловіка голова тріщить після вчорашнього, по собі знаю. А наші завели сварку за кумів.

Ну й чудні! На тройцю ще тілько весілля, та, може, й дітей у Марисі не буде, а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче кумом полковника, а стара – копитана! І таке підняли, що страх! Стара вже двічі за качалку хапалась!..

Ява VII

Входять Мартин і Палажка.

М а р т и н. Ну, годі, ну, не сердься, душко, а то ти і при гостях надмешся, як гиндичка!.. Я вже згоджуюсь: нехай первого охрестять твої куми, а другу дитину мої…

П а л а ж к а. Отак добре! Як так, то я вже не сердюсь… Натомилася з обідом, а тут ще й через і. варку… Ну, обід, слава богу, готов…

М а р т и н. А ти чого тут виснеш?

О м е л ь к о. Та я достав галанської сажі, хотів паничеві чоботи почистить, а він пішов у корчму…

М а р т и н. Чого?

О м е л ь к о. Похмелиться.

М а р т и н. (підступа до нього). А ти почім знаєш? Га? Хіба він тобі казав, що йде похмелиться? Звідкіля ти це узяв?

О м е л ь к о. Та я так догадуюсь, а він казав – діло є до жида.

М а р т и н. Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобі зубів не повибиваю за твої речі, те не я буду!.. Так і ляпнеш, що в голову влізе. У чиновників V кожного є діло до жида! Біжи поклич його зараз, скажи – гості збираються, будемо обідать. А Марисі не бачив?

О м е л ь к о. У садку сидять.

М а р т и н.. Гукни й на неї, щоб ішла.

Омелько пішов.

П а л а ж к а. (у двері). Дівчата! Готуйте стіл!

М а р т и н. Що ж це нема гостей?

Входять дівчата і пораються коло столу.

П а л а ж к а. Кого ж ти кликав?

М а р т и н. Дульського, Прогасія, Сидоровича, Рочинського, з жінками, з дочками, – набереться доволі.

Ява VIII

Входе Дульський з жінкою.

Д у л ь с ь к и й. Здоровенькі були!

М а р т и н. Просимо, просимо…

Жінки цілуються, сідають і тихо балакають.

Д у л ь с ь к и й. Ну, поздоровляю тебе! Дай боже діждать онуків!

М а р т и н. Спасибі!

Входе Протасій з жінкою, двома дочками.

От і Протасій з сімейством.

Дульський ховається між бабами.

П р о т а с і й. Всього доброго вам у хату! (До Мартина.) Голова трохи боліла після вчорашньою… А добре співа гражданський офдер, твій зять! Я ще як жив на Дідовій Балці… А там здавна осівся Кирило Гарболінський, він був, кажуть, маркитантом в тисяча вісімсот двадцять дев’ятому году і нажився здорово: свій табун коней, пар сорок волів, корови, вівці… тоді не гак ще сутужно було на землі, як тепер… А ми держали сад і став графа Рипяшинського, на одкупі… Сад був чудесний… Одних груш, бувало, в Херсонщину фур десять одішлемо, а скілько свині поїдять, та доволі того з тебе, що ми тоді вигодували десять кабанів, та які кабани!..

Тимчасом як Протасій говоре, входе ще Сидорович з жінкою, здоровкаються, жінки цілуються; входе Марися; Сидорович глянув на Протасія, махнув рукою і пішов до Дульського. Слуха один Мартин, которий теж покида Протасія, і той, сказавши слів десять на вітер, заміча, що ніхто його не слуха, замовк і в цей мент побачив Дульського.

Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обідать?

М а р т и н. От зараз прийде панич наш, він пішов трохи прогуляться…

П р о т а с і й. (Дульському). От і добре, поки обідать, я тобі скінчу про церкву, – вчора недоговорив, хтось перебив.

Д у л ь с ь к и й. (набік.). Нікуди від нього не сховаєшся, заговорить на смерть.

Входе Рачинський з жінкою і ще гості. Цілуються. Протасій застукав Дульського і розказує йому, а той тілько головою хитає. Мартин почина нудиться: то в двері вигляди, то на столі поправля, то жінку манить до себе пальцем, шепнеться з нею, розводить руками, зве Марисю. Під кінець монологу він зовсім стурбований.

П р о т а с і й. Так ото, знаєш, поїхали ми у Кременчук з Сидором Карповичем Жироїдовим, може, чув?.. Він літ п’ятнадцять, а може, й двадцять буде, як умер в Яструбинцях… царство йому небесне… Балка упала на голову і вбила йою… славний чоловік – я з ним спізнався ще у Плископі, іменії графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу… Я в нього достав собі хорта, та така була собака, що зайцеві й писнуть не дасть… Поїхав у Плисків до свого давньої о знакомого Івана Жука, а старий Жук і каже: шкода, млин стоїть, поправляють. Нічого робить, стали ми годувать воли, а тут прийшов Сидор Карпович – він підрядився в Розлогах, у Херсонщині, строїть церкву і ото попросив мене поїхать з ним у Кременчук лісу куповать. Діло було напровесні. Не доїжджаючи Кременчука, є город Крилов, а там живе давній мій приятель, ще й кум – Супостатов. Лісом торгує. Ми з ним у венгерську кампанію познайомились; я хрестив з його жінкою дочку у Митрофанова, – може, знаєш? Єлена Вікенгіївна…

Входе О м е л ь к о.

О м е л ь к о. Оказія, пане,..

М а р т и н. А що? Де панич?

О м е л ь к о. Подався у город.

М а р т и н. Як?

О м е л ь к о. Наняв Шулима, і той його повіз на своїй коняці у город.

М а р т и н. Брешеш, іроде!!

О м е л ь к о. Побий мене бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще й сказав мені: кланяйся своєму панові, скажи, щоб не ждали мене більш ніколи… Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтіла, і я більш нічого не чув.

М а р т и н. О господи! Що ж це? Насмішка? Не може статься, тобі так здалося!

О м е л ь к о. Та нехай мені повилазять! Коли не вірите, то спитайте Голду.

Мартин хватається за голову і сіда, гості сполошилися, шепчуться.

Д у л ь с ь к и й. Ходім, панове, бачите – чоловік у такій оказії, чого нам тут стирчать.

Виходять.

Перший гість (на відході). От тобі й заручини.

Другий гість. От тобі й чиновний жених… Ха-ха!

П р о т а с і й. То я тобі другим разом розкажу. Прощайте!

Всі виходять.

Мартин {вскакує). Осудовиеько! На весь світ осудовисько!! Палажко! Що мені робить? Що нам робить?..

П а л а ж к а (обніма Марисю). Бідна моя дитина! Ославив, покинув!.. (Плаче.) Хто тебе візьме тепер?..

М а р т и н. Цить!! Я йому гак не подарую!. О мізерний, о паскудний! Кипить моя кров!.. Кипить!! Мені страм, дочці страм!.. Перед усіма дворя нами страм. Ні! Я ж і тобі, я ж і тебе… (Біжить до дверей і гука.) Омелько! Омелько. Я тут, ось.

М а р т и н. Сідлай мені Рака, а сам сідай на Блоху.

Омелько вийшов.

Палажко! Достань гарапник, давай шапку!

П а л а ж к а. Опам’ятайся, що ти робиш?..

Мартин (тупа ногами). Не питай!! Роби, що велю!

Палажка пішла.

Я ж на твоїй спині всю свою обіду випишу!.. Я ж тобі…

М а р и с я. Папінька…

М а р т и н. Мовчи! Геть пішла!

Марися вийшла.

Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоїть! Палажко! Давай шапку, давай гарапник!.. О, злість мене задавить… Омелько! Мерщій!

Входять Омелько з середніх дверей, Палажка – з бокових. Палажка подає шапку і гарапник.

О м е л ь к о. Готово!

М а р т и н. (надіва шапку, бере гарапник). Бери і ти батога, за мною! Я ж з тебе зроблю писанку!.. Я ж тобі покажу, як шуткувать з дворянином!

Мартин і Омелько виходять. Палажка обнімає Марисю, плачуть.

Завіса.

Дія п’ята

Декорація та ж.

Ява І

Входять Степан і Омелько. Степан одягнений по-дорожньому. Омелько несе за ним скриньку.

С т е п а н. Ну, слава богу, – дома. (Роздягається.)

О м е л ь к о. Де його поставить?

С т е п а н. Став тут і доказуй мерщій, як далі було. Далеко ж ви його догнали?

О м е л ь к о. От зараз на повороті, біля розкопаної могили.

С т е п а н. Ну?

О м е л ь к о. Стали наближаться, а панич той, певно, пізнав нас, почав штовхать жида у спин); а жид оглянувся і зараз затріпав обома руками, зашарпав кобилку віжками і ну її цвьохать батогом; а кобилка вскач пустилась, а ми ще гірше припустили. Коні наші потомились, бо ми з копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне під паном! Вони не втечуть, а ми не доженем… А біля могили дорога переорана, по возка застрибала по борознах, потім задок схиливсь на лівий бік, потім одскочило колесо, вісь одбилась, кобилка стала, жид схопився і що є духу попер у бур’яни. Отут ми їх догнали… і я напарив жида, а панича пан частували. Спасибі, чумаки одняли, а то, мабуть, і вбили б. А потім пан злізли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як неживі… Чумаки ті їх і додому довезли.

С т е п а н. От нещастя!.. Іди ж випряг ай коні.

Омелько пішов.

Ява II

Степан, а потім Марися.

Степан (роздягається). І хто б сподівався, що так скінчиться сватання? Добре й Націєвському сердешному досталось, одначе хоч би тобі пару з рота пустив!.. Як приїхав, то слабів дві неділі. Я його питаю; а що, як?.. Нічого, каже, приймали гаряче. Тепер і сам бачу, що гаряче. Погані наші діла, усе пішло шкереберть – і в дворянстві одказали, і земський суд скасували, і я остався за штатом – і куди примоститься, сам не знаю…

Входе Марися.

М а р и с я. Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братику! (Обніма його.) Слава богу, що ти приїхав, – ми вже з мочі вибились і ради не дамо!.. Батько дуже слабі, – мабуть, умруть. (Плаче.)

С т е п а н. Що ж йому таке?

М а р и с я. Одно до другого… Тут оказія з тим женихом, ти, мабуть, чув?

С т е п а н. Чув, Омелько розказував.

Марися. Не вспіли батько очунять після тієї оказії, а тут Красовський зібрав людей, виганяв пас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, і з ними зробилась якась причина: упали на землю зовсім як мертві. А, не доведи господи!.. Ми з матір’ю в ногах у Красовського валялись – насилу одпросились на місяць, та й то дядько Гервасій заступились… І це ще не кінець! Пройшло скілько днів, батько стали поправляться, як знову получили бумагу. що в дворянстві одказано, і зовсім уже занедужали, з сили вибились, нічого не їдять… все зітхають та читають ту проклятущу бумагу… Коли б хоч з Красовським помирились, а го він знищить нас зовсім; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком, самі не знаємо! Слава богу, хоч ти приїхав!

С т е п а н. От наказаніє господнє!.. Не знаю, як і признаться тепер батькові!.. Я вже, Марисю, теж не служу – мене за штатом оставили.

М а р и с я. Не кажи, не кажи батькові, борони боже! Вони зараз і вмруть, як ще довідаються, що й ти не служиш. Після скажеш…

С т е п а н. А мати ж де?

М а р и с я. Пішли до дядюшки Гервасія просить, щоб помирився з батьком, чи не дасть якої ради, – його так татко любили, завжди слухали – і посварились…

С т е п а н. А за що ж уже з Гервасієм папінька посварився?

М а р и с я. Багато говорить, я тобі послі розкажу, – а тепер іди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тілько не кажи, що ти не служиш, борони боже! Послі…

С т е п а н. У мене аж ноги стали труситься… Стілько біди кругом, що й… (Махнувши рукою, пішов у бокові двері.)

Ява III

Марися, а потім Микола і Степан

Марися (одна). А, господи милосердний! Верни ти спокій і мир у нашу сім’ю! Так уже вимучились всі, що, здається, і умерти було б краще, ніж щодня турбоваться і не бачить краю всім бідам і напастям! На дядюшку Гервасія уся надія… Чи ублагають же то його мати?

Входе Микола.

Ну що? Мати у вас?

М и к о л а У нас. Батько згодилися, зараз прийдуть сюди. Я почув і побіг мерщій тобі сказать про цю радість! Може, й нам щастя знову усміхнеться!

М а р и с я. Слава богу!

М и к о л а. Здається, і Степан приїхав?

М а р и с я. Приїхав, він у батька.

М и к о л а. То я зостанусь…

Входить Степан.

С т е п а н. Іди, Марисю, папінька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй. Микола (поцілувавшись). А що, як батько?

С т е п а н. Хоч і не питай!.. Змарніли зовсім.

М и к о л а. Ти ж надовго приїхав?

С т е п а н. Зовсім!

М и к о л а. От і чудесно! І який же я радий, що ти зостанешся у селі! Знов затоваришуєм.

Ява IV

Входять Палажка. Гервасій і Протасій.

П а л а ж к а. Стьопа! (Обніма і цілує його.) Що? Бачив батька? Степан (зітхнувши). Бачив.

П а л а ж к а. (через сльози). Як смерть… як смерть.

Г е р в а с і й. Заспокойтесь, заспокойтесь, – сльозами не поможете. Степан. Здрастуйте, Гервасій Семенович! Протасій Матвійович!

Г е р в а с і й. Здоров, козаче, здоров!

Чоломкаються.

П р о т а с і й. (чоломкається). Як же служебні діла?

Г е р в а с і й. (побачивши Миколу). А ти чого тут опинизся?

М и к о л а Почув, що Степан приїхав.

П а л а ж к а. (до Гервасія). Заходьте ж, Гервасій Семенович, прямо сюди. Гервасій. Може б, попереду ви йому сказали, щоб не стривожить. Палажка. Ну-ну, добре, я скажу. (Пішли.)

Г е р в а с і й.. А що ж, Степан Мартинович, скоро столоначальником будеш?

С т е п а н. Де там! Ч вже не служу, Гервасій Семенович.

Г е р в а с і й. Гервасій. Ну?!

С т е п а н. За штатом остався.

Г е р в а с і й. О?! Чув, чув, – мені казав Красовський, що земський суд скасували. Так ти, виходить, лишній! І нащо тобі та служба? Чи багато ж ти там брав жалування?

С т е п а н. Два годи нічого не получав, а оце на третій, по розкладці, два з половиною у місяць назначили.

Г е р в а с і й. Два з половиною?! Господи! Здоровий, молодий чоловік два годи дурно сидить, а на третій у місяць получа два з половиною!!

П р о т а с і й. Я ще, як служив у покійного землеміра, Харитона Харитоновича Кацавейченка, він жив у Трахтомирові, на Дворянській вулиці, в будинку… дай бог пам’ять… в будинку графа…

Г е р в а с і й (маха рукою на Протасія і перебива його). Послухай мене, Степане, покинь ти думку про чиновника! Зовсім одурів старий: робітникові плате на своїх харчах тридцять рублів, а сина, замість того щоб привчать до хазяйства, віддав у службу – байди бить!.. Тепер не ті часи, з твоєю наукою далеко не заскочиш. І все то дворянство наробило. І батька треба збить, щоб він з дворянської зарубки зскочив, бо все хазяйство піде прахом, а чиновника з тебе не буде…

С т е п а н. Га я вже набив руку, Гервасій Семенович, деякі бумаги і сам умію писать…

П р о т а с і й. Покійний землемір Кацавейченко…

Г е р в а с і й. (не слуха Протасія, до Степана). Плюнь ти на це діло! Батько старий, слабий, а одному синові, мавши добре своє хазяйство, не варт тиняться по канцеляріях і за два з половиною в місяць тратить здоров’я, зводить готові гроші на одежу, на харчі… Добре, як дослужишся до чого путнього; а як так і вмреш канцеляристом, а хазяйства не навчишся, не привикнеш, – що ж робить під старість? От і тепер – за штатом, якби не було хазяйства, що його робить? Покинь, сину, берись за прадідівське рукомесло.

С т е п а н. Та… воно… я й сам бачу тепер… я не від того… не знаю, як батько…

Г е р в а с і й. От я з ним побалакаю.

С т е п а н. Тепер не кажіть, Гервасій Степанович, бо, борони боже, ще гірше заслабне…

Ге р в а с і й. Я знаю, коли сказать, тілько не потурай батькові, не шукай дворянства, усе буде гаразд.

П а л а ж к а. (з дверей). Ідіть, Гервасій Семенович!

Гервасій іде.

Зрадів старий, аж наче ожив трохи!

Гервасій і Палажка пішли.

Ява V

Протасій, Микола і Степан.

П р о т а с і й. Стьопа! Микола! Ідіть, я вам розкажу.

Миколи і Степан беруть стільці і сідають коло Протасія.

От Гервасій каже, що два з половиною мало, а як я у покійного землеміра Кацавейченка брав півтора! Правда, раз у раз в командировках, то на його харчах… Раз, знаєте, поїхали межувать землю до Губачевських-Носачів… Вони жили тоді всі вмісті у Семикратах… а батько їх, – ніхто з вас не знав батька? Він літ п’ятдесят тому як умер, не знали?.. Ні, ні, не знали… Перерізав собі горло бритвою… Він був жонатий на Свербихвостовій, – там лукава була жінка, борони боже всякою хрещеного від такої!.. Змо лоду крутила хвоста з уланами… Недалеко від них стояв уланський полк, так вона одного улана… от забув, як його фамилія… на умі вертиться… так якось чи на птицю чи на лоша скидається… так окрутила, що він покинув службу і переїхав до неї у село ніби управляющий і почав заправлять. .Ги! Ги! А сам Губачевський-Носач тут же живе і нічого не каже… Заперся собі в своїм кабінеті і наче його нема… Ги! Ги!.. Так мужикам стало жаль пана, він, покійний, добрий чоловік був, і таки улан той… от забув фамилію… обіжав їх. Застукали мужики того улана… Ксьокачевський! А бодай тебе, гак-так, Ксьокачевський! Я ж кажу, шо на лоша скидається, – ксьо, ксьо – Ксьокачевський! Застукали на току, зв’язали і одвели в стан! Отаке було… А під старість, як уже почало від старої Губачевської трухлявим деревом одгонить, вона добивалась від старого Губачевського-Носача любові… все співала йому: гори, гори, моя лампада… Ги! Ги! І’до того його довела, що він перерізав собі горло бритвою. Гак з’їхались наслідники, і треба було розмежувать землю. Кацавейченко покійний – царство йому небесне – й каже мені: бери астролябію – поїдемо! А дощ як із відра…

Виводять Мартина під руки Гервасій і Палажка, Марися йде з а ними.

То я вам послі докажу. Це дуже цікаво!

Ява VI

Мартин, Гервасій, Протасій, Палажка, Марися, Микола і Степан.

Мартина садовлять на стільці. Він жовтий – від розлиття жовчі.

М а р т и н. Здрастуйте!.. Бачите, як перевівся Боруля!

Г е р в а с і й. Послухай же мене. Мартине, я тобі добра зичу. Зараз і поздоровшаєш.

М а р т и н. Ні… ще поїду в город, повезу всі дворянські бумаги Каптану Івановичу…

Г е р в а с і й. Знову за своє! Мало тобі лиха через те химерне дворянство?

Мартин. Бумаг же, бумаг багато… П’ять літ діло йшло… зовсім було признали, сопричислили… і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах – Боруля. а у старих – Беруля!.. Бодай тому писару ті руки назад лопатками повикручувало, що написав – Беруля… Я і сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля… Може, й Беруля!.. Та так і покинуть? Жаль живий бере мене за серце… А може, ще Каєтан Іванович…

Г е р в а с і й. Витягне з тебе яку сотню або й дві.

М а р т и н. А як докаже, що Боруля й Беруля – однаково?

Г е р в а с і й. Чом же він і досі не доказаз? Повір мені, Мартине, нічого з цього не буде, тілько хазяйство зведеш, дітей старцями зробиш і сам у бідності помреш. Чого ж ти хочеш?

М а р т и н. Дворянства…

Г е р в а с і й. Ні, торби! Воно ж тебе в хворобу угнало, глянь на себе… воно тебе посварило з Красовським і зо мною, – всі біди твої від нього.. Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму і без науки хліба не дасть. Послухай мене: спали всі бумаги, щоб і не свербіло, бо ти слабий на дворянство і умреш від цієї хвороби.

М а р т и н. А як у твердять?.. Може, хоч після смерті утвердять…

Г е р в а с і й. Ну, роби як хочеш!

П а л а ж к а. Старий, зглянься на нас, послухай Гервасія, нащо нам те дворянство, як ти помреш, а ми без хліба останемся…

М а р и с я. Рідний мій, дорогий тат… папінька! Нам не треба дворянства; одного бажаєм: щоб ви одужали, і знову будем жить весело, як колись…

Борупя шука очима Степана.

С т е п а н. І я, папінька, не хочу дворянства…

М а р т и н. І ти, Стьопа?! Не хочеш? Дворянства не хочеш?.. Ти? (Зітхає.) Всі не хочуть… Хлопи… хлопи!.. (До Палажки.) Піди, душко, принеси палятурку, там у мене під подушкою…

Палажка пішла.

Нехай Омелько принесе соломи і затопе грубку.

Марися пішла, а через яке время вертається з Омельком, котрий вносе солому, запихає у грубку і підтоплює.

Потухне послідня іскра від бумаг, потухне моє життя… Умру на ваших очах, побачите!

Палажка вносе палятурку, повну бумаг. Мартин розв’язує.

Право па дворянство!.. Грамота… герб!.. І це все спалить?.. (Читає крізь сльози.) Отношеніє Дворянского депутатського собранія от 16 февраля 1858 года за. № 1541 о признанії рода Борулі в дворянстві. (Говоре.) Було ж, виходить, за що признать… Атестат прапрапрадіда. Підписав сам суперетенден Савтостьян Подлевський… Бумага синя… як лубок… старинна бумага! (Чита.) Отношеніє Казенной Палати о несостоянії рода Борулі в подушнім окладі… (Говоре.) Скрізь Боруля, а там десь Беруля!.. Ох!.. Копія свидетельства дванадцяти дворян, що весь рід Боруль завше вів род жизні, своиственний дворянам… Особливо я! Герб… герб!.. Червоне поле, а но червоному полю хрест голубий, знамена зверху і внизу дві пушки…

О м е л ь к о. Підпалив, горить!

М а р т и н. Не кричи! Чого кричиш? Бодай тебе чорти підпали ти у пеклі, – поспішаєш! І своїми руками спалить дворянські достоїнства?.. Не можу!..

Г е р в а с і й (хоче взять). То давай, я спалю.

М а р т и н. (захища бумаги). Стривай, стривай! Дай я ще надивлюся на них!.. Хоч герб оставить на пам’ять онукам, і грамоту прапрапрадіда, і атестат…

Ге р в а с і й. Щоб знов розсвербілось дворянство? Та не будь дитиною, пали!

М а р т и н. А!! Ну, підведіть мене!

Підводять.

(Він бере бумаги, робе два ступні до грубки і стає.) Не можу!! Руки тремтять… у серце шпигає…

О м е л ь к о. То віддайте, мені, пане, на цигарки!

М а р т и н. А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянські бумаги на цигарки?! Щастя твоє, що я слабий.

О м е л ь к о. Та що ж я таке сказав?

М а р т и н. Мовчи! Бо я тобі з носа печерицю зробдю!

О м е л ь к о. Поки зберетесь, то воно й погасне. Піду ще соломи внесу.

М а р т и н. Стьопа!.. А як же ти будеш служить без дворянських бумаг? Тобі й чина не дадуть?

Ге р в а с і й. Та він і так не служить, його оставили за штатом, – земський суд скасували, тепер такі чиновники не нужні.

М а р т и н. Як?!

С т е п а н. Так, папінька! Це правда, та я боявся вам сказать! Нас тридцять чоловік оставили за штатом.

М а р т и н. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда нема?.. Ведіть мене!!

Ведуть.

За штатом!.. (Кида бумаги в піч) Горять червоно, як кров дворянська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан – теля! (Ридає.) Пустіть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду… (Підбіга до печі.) Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки – бидло! (Тихо плаче.)

П а л а ж к а. Годі, старий! Слава богу, що дворянство згоріло! Тепер будемо жить по старосвітськи…

Степан і Марися (цілують його). Папінька, заспокойтесь!

М а р т и н. Не кажіть на мене тепер папінька, кажіть татко!

Ге р в а с і й. Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов проект тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!

М а р т и н. Я з радістю! Ідіть, діти, сюди. Нехай вас бог благословить, та вчіть, вчіть дітей своїх, щоб мої онуки були дворянами.

Марися і Микола обнімають Гервасія, Палажку, цілуються з Степаном.

П р о т а с і й. А я вам на цей случай розкажу Цікаву річ… Літ тридцять тому назад…

Ге р в а с і й. Нехай на весіллі кому небудь розкажеш.

П р о т а с і й. Га?

Г е р в а с і й. Кажу, на весіллі кому небудь розкажеш.

П р о т а с і й. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасія, то прямо і рота не роззявляй…

Входе Омелько з соломою.

М а р т и н. Не треба, згоріло Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!..

Омелько. І що б то було на цигарки віддать!

Завіса.

ПІДСУМУЙТЕ ПРОЧИТАНЕ

1. Прокоментуйте розмову Мартина з Гервасієм:

“М а р т и н. Я неграмотний? Вибачай! То ти неграмотний, бо умієш тілько молитви читать, та й то по батьківському молитвенику, а по чужому не втнеш!.. А я й скоренись розбираю.

Г е р в а с і й. По батьківському молитвенику тепліше молиться”.

2. Доведіть, що твір має гостре соціальне спрямування та віддзеркалює сучасну І. Карпенкові-Карому дійсність.

3. Для Карпа Тобілевича, як і для Мартина Борулі, відмова у дворянстві була горем, трагедією всього життя. Чи так само сприймає ситуацію читач?

4. Жанр п’єси “Мартин Боруля” визначають як трагікомедію. Доведіть, що твір має жанрові ознаки і комедії, і трагедії.

5. Доведіть, що драматург психологічно вмотивовано підготував розв’язку твору, переконавши читачів, що спроби Мартина підмінити особистісні етичні цінності становою належністю – велика помилка.

6. Чи можете Ви назвати схожих на Мартина Борулю персонажів у світовій літературі? Що між ними спільного, що відмінного?

7. Як характеризує Мартина Борулю його мова?

8. Хто, на Вашу думку, найколоритніший персонаж твору? Відповідь аргументуйте.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)