Біблія як літературний феномен – Літературна творчість у сяйві Святого Письма

Біблія творилася впродовж п’ятнадцяти століть і відображала взаємодію, своєрідну “зустріч” культурних і словесних надбань Давнього Сходу та грецької античності. Записане, впорядковане Слово легітимізувало владу і лад – на землі і на небі. Давні письменники (жреці, книжники, переписувачі) належали до елітарного суспільного прошарку і були носіями та охоронцями записаних норм, які регулювали морально-етичне, державне, правове життя людської спільноти. Зафіксоване у письмі Слово, яке уявлялося першопочатком усього сущого на землі (“на початку було Слово”), набувало сакральності через те, що було виявом волі Бога, осередком таємних, містичних знань, засобом вираження ідей, світоглядних та естетичних уявлень. Святе Письмо – це особливе мовлення, що постало як наслідок осягнення божественного і застосовувалося в особливих обставинах, коли людина зверталася до Бога. Статус особливого сакрального мовлення зумовив його високий емоційний, інтелектуальний, художній рівень, тому священний текст належить не тільки до важливих для людства ідеологічних надбань, а й до літературної творчості, самобутньої словесної спадщини давнини.

Коротко про основне

1. Біблія (грец. biblia – книжка) – це передусім священний текст християн, у якому вони знаходять відповіді на свої світоглядні та морально-етичні запити, який ідейно та духовно їх наснажує, супроводжує у високих помислах та буденних справах. Водночас Біблія – текст, який відображає багатовіковий літературний досвід близькосхідних етносів, що увібрав у себе їх різножанрову словесну творчість. Деякі книги Біблії мають безсумнівну літературну якість і цінність, бо вони не тільки створені за тогочасними літературними правилами, а й володіють магією вишуканої поезії, позначені філігранним використанням художніх прийомів. І загалом Біблія – це монументальний, складний за побудовою, високохудожній літературний твір, значення якого у світовому письменстві неперехідне.

2. Біблія – це збірник релігійних і світських творів, які належать давньоєврейській та ранньохристиянській літературі. Інша назва – Святе Письмо. Біблія творилася від XII ст. до н. е. до II ст. н. е. Складається зі Старого (Ветхого) Завіту, куди входять іудейські твори, та Нового Завіту, написаного ідеологами християнства. Поняття “завіт” (“заповіт”) сягає найдавніших уявлень про договір між Богом та людьми (Бог дарує “обраному народу” “землю обітовану”, а люди зобов’язуються дотримуватися його повелінь та законів).

3. Старий Завіт складається із: 1) П’ятикнижжя (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення закону), книг Ісуса Навина, Суддів, Руф, двох Самуїлових книг, двох книг Царів, двох книг Хроніки, книги Ездри, книги Неємії, книги Естер. Це переважно твори релігійного змісту, проте вони є значним джерелом для пізнання історії народів Близького Сходу, зародження релігії, мистецтва, літератури, юриспруденції; 2) книг повчальних і поетичних (Йова, Псалтир (збірник псалмів), притчі Соломона, Екклезіаст (Проповідник), Пісня пісень). Ці твори здебільшого мають світський характер і містять різножанрові пам’ятки, зокрема і фольклорного походження. Є поетичні міфи, героїчні описи, ритуальні і юридичні кодекси, народні пісні, любовна лірика, притчі, приказки, перекази; 3) книг пророків – Ісайї, Єзекіїля, Даниїла, Осії, Захарія тощо, а також Плачу Єремії. Для композиції Старого Завіту характерне охоплення трьох часових пластів – минулого, сьогодення та майбутнього.

4. Такої схеми дотримано і в побудові Нового Завіту, в якому йдеться про народження, життя, подвиги і дива, страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Відомо чотири канонічні (офіційно визнані за священний текст) євангелія (грец. euangelion – добра звістка) – від Матвія, Луки, Марка та Іоанна, де учні Христа викладають історію його життя. Продовжують євангелія Діяння апостолів, які складаються із послань Павла, Петра, Іоанна, Юди. Завершує Новий Завіт Одкровення Іоанна Богослова (Апокаліпсис) – передбачення майбутнього.

5. Жанровий склад Біблії різноманітний: є в ній жанри, властиві античним і середньовічним літературам, а також ті, що визначають специфіку Книги Книг як сакрального тексту. До таких жанрів належать: міфологічні оповіді, героїчний епос, генеалогічні оповіді, біографії, оповіді про подвиги праведників, “діяння” (описи діяльності апостолів), легенди-сказання, хронологічні описи (літописи), повчання, проповіді, апологетика, апокаліптика, притчі, байки, загадки, прислів’я, приказки, молитви, гімни, пісенна поезія (псалми), епістолярні і юридичні твори.

6. Головним біблійним образом є Бог (Єгова, Саваоф, Ело – гіум, Адонай) – творча і владарювальна сила у світі. З ним пов’язані оповіді про сотворіння світу і людини, керування світорухом. Допомагають здійснювати наміри і волю Божу ангели (грец. angelos – посланець, вісник) – людиноподібні особи, духи. їх поділяють на три ранги: вищий – серафими (шестикрильці), середній – херувими, нижчий – архангели (Михаїл, Гавриїл, Рафаїл). Ангели живуть на небесах. Злі, нечисті сили перебувають у підземному царстві, їх очолює Вельзевул (Люципер). Світлі, добрі духи ведуть постійну боротьбу з темними, диявольськими, а об’єкт їх боротьби – людина.

У Новому Завіті Бог триєдиний (Бог-Отець, Бог-Син, Бог – Дух Святий) і має здатність втілюватись у людині (розповідь про народження Сина Божого). В образі Матері Божої (земної жінки) виражено ідею Богородиці, заступниці скривджених та знедолених. Замість ангелів у Новому Завіті апостоли – учні Ісуса Христа, які поширювали його заповіді (вчення), а після смерті перетворилися на святих і здатні були чудодіяти. Святий – легендарний образ, призначення якого – безпосередньо спілкуватися з Богом, бути посередником між Богом та людьми.

7. У біблійному тексті використано чимало художніх засобів, властивих літературній творчості. Серед них: тропеїчні прийоми – символ, алегорія, метафора, метонімія, уособлення, персоніфікація, синекдоха, гіпербола; стилістичні прийоми – порівняння, паралелізм, інверсія, полісиндетон, еліпсис, риторичні звертання, запитання, оклики; фонічні прийоми – алітерація, асонанс, співзвучність (рима), віршова ритмічність.

До джерел

Знайти і прочитати

Аверінцев С. Софія-Логос. Словник. – К.: Дух і літера, 2004.

Біблія, або Книга Святого Письма Старого й Нового Заповіту: Пер. І. Огієнка. – Вінніпег: Вид-во Українського біблійного товариства, 1993.

Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посіб. – К.: Либідь, 2001.

Давня українська література: Хрестоматія / Упоряд. М. Сулима. – К.: Освіта, 2006.

Иллюстрированная полная популярная библейская энциклопедия. – М.: Астрель, 2000.

Менъ А. Жанры литературные в Библии; Поэтика Библии; Мифы и Библия; Эпос в Библии; Литературно-художественная интерпретация Библии // Словарь по библиологии / http: // ЬрсОбб-1 .psy. msu. ru/~f am/books/dict0.html

На ріках вавилонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавилону, Палестини. – К.: Дніпро, 1991.

Поэзия и проза Древнего Востока. – М.: Худ. литература, 1973.

Святе Письмо Старого й Нового Завіту. Мовою русько-українською: Пер. П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Пулюя. – Відень, 1903 (стереотипне видання 2003).

Святе Письмо Старого та Нового Завіту: Пер. І. Хоменка. – Рим: Вид-во о. Василіян, 1963.

Сулима В. Біблія і українська література. – К.: Освіта, 1998.

Шевчук Вал. Як би я викладав уроки Біблії в середній школі // Слово і Час. – 1991. – № 1. – С. 72-79.

Золото слів

Иллюстрированная полная популярная библейская энциклопедия. Алілуйя – єврейське слово гиллел, яке означає “хваліть Бога”. Це слово було загальним словом для вираження радості і хвали у єврейському богослужінні; воно розпочинає і завершує собою деякі із псалмів, наприклад 112-117-й. Св. Іоанн Богослов в урочистому небесному гімні, проспіваному ангелом, який зійшов з небес, чув, “ніби голос громів сильних, котрі промовляли алілуйя! Бо воцарився Господь Вседержитель” (19:6). Гімн, проспіваний Господом разом з апостолами після Таємної вечері, також належить до хвалебних псалмів.

Амінь (істинно, хай буде так). Це слово, хоч і вживається у різних випадках, по суті має одне і те саме значення. Воно слугує підтвердженням відповіді і вживається на позначення згоди або здійсненої поступки. Воно часом перекладається словом “істинно” і часто вживалося Господом, коли він прорікав якусь важливу істину. Повторення цього слова (“істинно, істинно кажу вам”) підсилює твердження. Поміж першими християнами звичаєм було для всіх присутніх на службі божій промовляти “амінь” у кінці кожної молитви або виголошення подяки (1 Кор. 14:16). Слово “амінь” є одним із імен Господа (Об’явл. 3:14), бо він – вірний і справжній Свідок. Слова “амінь і амінь” словесно прикрашають одну із урочистих пісень Давидових (Пс. 40:14)”.

Верба (Лев. 23:40, Пс. 136:2, Вих. 44:4 та ін.) – дерево, яке росте у вологому грунті біля джерел. Красивий вигляд рослини з опущеним гіллям, відомий під назвою “верба плакуча”, називають “вавилонська верба”, про що йдеться у псалмі 136-му: на “вербах посеред Вавилону повісили свої арфи” (вірш 2). В іншому місці Святого Письма гілля верби назване “агнове гілля від потоку”, тобто “річкові верби” (Лев. 23:40). Вербу використовували ізраїльтяни на свято Кущів. Береги Йордану досі порослі вербами, хоч не так густо, як за біблійних часів.

Купина (Вих. 3:2,4). Так називається терновий кущ поблизу гори Хорив, який горів, але не згоряв і з якого Єгова явився Мойсею, закликавши його до визволення народу ізраїльського із рабства єгипетського. За вченням отців церкви і за церковними піснеспівами, палаюча, але неспалима купина передвістила Матір Божу, Діву Богородицю, котра стала нетлінною після народження нею Сина Божого. На думку більшості тлумачів Святого Письма, означений терновий кущ належав до одного із видів мімози або акації, які ростуть у місцях пустельних.

Порфира (Лука, 16:19), або пурпур, багряниця. Пурпурова барва, розповсюджена на Сході, у давні часи широко використовувалася у Вавилоні (Єр. 10:9, Єз. 23:15). Завіса храму і елементи одягу священиків були зроблені із матерії, зафарбованої у пурпуровий колір (Вих. 25:4, 2 Цар. 3:14). Одяг царських та інших важливих осіб виготовляли також із пурпурової матерії (порфири) (Суд. 8:26, Есф. 8:15, Дан. 5:7). Ця обставина ще більше обтяжувала образу та насмішку над Спасителем, коли на Його ворога під час суду одягли багряницю (Іоанн, 19:2-5). Пурпурова фарба добувалася із черепашок, яких виловлювали у Середземному морі, а часом із комах, які водилися в одному із видів дубових дерев (кошеніль).

Иллюстрированная полная популярная библейская энциклопедия. – М.: Астрель, 2000. – С. 30; 34-35; 100;362; 499.

С. Аверінцев. Софія-Логос. Архангели (з грецьк. – ангелоначальники), у християнських уявленнях старші Ангели; у системі ангельської ієрархії, розробленої візантійським богословом Псевдо-Діонісієм Ареопагітом (V – поч. VI ст.), архангел – відомий із дев’ів ангельських (посідають ієрархічне місце нижче за Власті і вище за власне ангелів). Термін “архангел” з’являється вперше в грекомовній юдейській літературі перед – християнського часу (Книги Єноха, 20, 7) як передача виразів На кшталт “великий князь” у застосування до Михаїла старозавітних текстів (Дан. 12:1); згодом цей термін сприймається Новозавітними авторами (Юда 9; І Сол. 4:16) і пізнішою християнською літературою. Давній переказ, що сягає старозавітних Уявлень, розповідає про сім архангелів; із них загальнопоширена ортодоксальна традиція називає на ім’я трьох. Це Михаїл – Небесний “архістратиг” (з грецьк. – верховний начальник), Полководець вірних Богові ангелів та людей у космічній війні з ворогами Бога, переможний антагоніст сатани (Од. 12:7), покровитель і ангел-охоронець “народу Божого” (у Старому Завіті – Ізраїлю, у Новому Завіті – “войовничої Церкви”, тобто сукупності всіх віруючих); Гавриїл, відомий переважно своєю участю У Благовіщенні; Рафаїл – архангел-цілитель, супутник Товії зі старозавітної Книги Товіта. У пізньоюдейських та християнських апокрифах натрапляємо й на інші імена: Уриїл, Салафаїл, Єгудиїл, Варахаїл, Єремиїл.

Голгофа (з євр. – череп) – місце розп’яття Ісуса Христа (Мт. 27:33; Мк. 15:22; Йн. 19:17); розташоване в районі приміських садів і могил на північний захід від Єрусалима, за міським муром. Ганебна смерть Христа поза межами міста, яка здавна стала символом бездомності, безпритульності християн, відповідає старозавітним обрядам, під час яких тіла забитих Жертовних тварин прибирали за сакральну межу табору чи Міста. Середньовічна іконографія часто використовувала як тло Для сцени Розп’яття міський мур Єрусалима. Що ж до самого слова “Голгофа”, то воно позначає, власне, пагорб – круглий, як череп. Християнське богослов’я пов’язало Голгофу із черепом Адама, що волею провидіння опинився під хрестом, аби кров Христова, стікаючи на нього, тілесно омила Адама, а в його особі – і все людство, від скверни гріха. Голгофа розглядалася як “пуп землі”, сакральний “центр світу”.

Марія Магдалина – уродженка міста Мигдалель, жінка з Галілеї, послідовниця Ісуса Христа, одна з мироносиць. За євангельською оповіддю, була зцілена Ісусом Христом від одержимості сімома бісами (Лк. 8 : 2). Після цього вона йшла за Христом, служила Йому, ділилася своїми статками (Мк. 15:40-41, Лк. 8:3), була присутня на Голгофі під час Його кончини (Мт. 27:61 та ін.). Після того як минула суботня заборона на справи та пересування, разом з іншими мироносицями вона пішла до могили Христа, знайшла її порожньою і була сповіщена ангелом про Воскресіння Христове (Мк. 16:1-8). Коли Марія Магдалина побачила свого воскреслого вчителя, то не впізнала Його, прийнявши за садівника; раптово впізнавши і кинувшись до Нього, вона була зупинена Його словами: “Не стримуй мене”; на Марію Магдалину було покладено місію – сповістити про Воскресіння апостолам (Ін. 20:14-18)”.

Рай (з давньоінд. – дар, володіння), парадиз (з грецьк. – сад, парк; з давньоір. – звідусіль огороджене місце) – у християнських уявленнях місце вічного блаженства, обіцяне праведникам у майбутньому житті. З погляду строгої теології і містики, про рай відомо лише одне – людина там завжди з Богом, споглядає його віч-на-віч (те, що мовою схоластів називається visio beatifica, “видіння, що дарує блаженство”). Блаженство раю заздалегідь перевищує можливості людської фантазії: “Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те готував Бог тим, що його люблять” (І Кор. 2:9). Новий Завіт не дає чуттєвих і наочних образів раю, але суто метафоричну образність притч про шлюб, про весільний бенкет тощо (Мт. 25:1-12; Лк. 14:16-24 та ін.) або формули без будь-якої образності взагалі (наприклад: “Увійти в радість пана твого”, Мт. 25:21) дають змогу зрозуміти, що сама природа людини та її буття “у воскресінні” радикально зміняться (“У воскресінні не женяться і не виходять заміж, а є як ангели на небі”, Мт. 22:30; “Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до нього подібні, бо ми побачимо його, як є”, Ін. 3:2).

Щодо розробки, якаміфологізує, наочно опредметнює образи раю у християнській літературній, іконографічній і фольклорній традиції, то вона розвивається по трьох напрямах: рай як сад; рай як місто; рай як небеса. Для кожного напряму висхідною точкою є біблійні або навколобіблійні тексти: для першого – старозавітний опис Едему (Бут. 2:8-3, 24); для другого – новозавітний опис Небесного Єрусалима (Об. 21:2, 22:5); для третього – апокрифічні описи надбудованих один над одним і населених ангелами небесних ярусів. Кожен з них має певний стосунок до людської історії: Едем – цнотливий початок шляху людства; Небесний Єрусалим – есхатологічний кінець цього шляху; натомість небеса протистоять шляху людства, як незмінне – мінливому, істинне – фальшивому, ясне знання – похибці. А правдиве свідчення – хаотичному і беззаконному діянню. Еквівалентність образів “саду” і “міста” для архаїчного мислення висловлена вже у мові (слов’ян, “град” означало і “місто”, і “сад”, “город”, “вертоград”). Вони еквівалентні як образи простору, “звідусіль огородженого” (пор. етимологію слова “парадиз”) і через це сповненого миру, прихованого, впорядкованого і прикрашеного, обжитого і приязного до людини – на противагу “темряві кромішній” (Мт. 22:13), хаосу, що панує поза стінами.

Страшний суд, “день судний”, “всесвітній суд”, “останній суд” у християнській есхатології – невідворотний у “кінці часів” Суд удруге явленого Ісуса Христа над усіма людьми, які будь-коли жили, що воскреснуть у плоті задля цього суду та одержать за вироком судді згідно зі своїми справами вічне блаженство у раю або вічне покарання у пеклі. Вже в єгипетській міфології відомий мотив зважування на терезах під час загробного суду добрих і злих справ кожної людини перед лицем Осірі – са (пор. у західноєвропейській іконографії страшний суд архангела Михаїла, що тримає терези). У старозавітній традиції розвинулась ідея “дня Господня” – повного і доконечного торжества Господа над своїми ворогами на землі (пор. Вих. 13:2-9; Єз. 30:3 та ін.). У міру посилення есхатологічних зацікавлень (що знайшли відображення, наприклад, у старозавітній Книзі Даниїла) і поширення віри у воскресіння мертвих “день Господень” дедалі виразніше тлумачиться як Страшний суд. У новозавітних текстах неодноразово описано, найчастіше в алегоричній формі, кінцеве відокремлення злих людей від добрих (“козлів” від “овець”, “куколю” від “пшениці”, Мт. 13:30; 25:32-33 та ін.). Згадується есхатологічна з’ява “Чоловічого Сина, що ходитиме на небесних хмарах із потугою та славою великою” під громоподібні звуки ангельської сурми (Мк. 24:30-31). У присутності всіх ангелів Суддя урочисто посяде престол, перед яким зберуться “усі народи”, і звершиться Суд; виправдані стануть праворуч судді (щасливий бік), засуджені – ліворуч (Мт. 25:34-46).

Аверінцев С. Софія-Логос. Словник. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 42; 77; 143-144; 189-190.

Думки авторитетів

С. ГОЛОВАЩЕНКО. Літературні жанри в Біблії. Біблійний текст демонструє цілу низку літературних жанрів та специфічних засобів художнього вираження. Серед них трапляються властиві іншим стародавнім літературам та специфічні, що визначають особливості Біблії як релігійного, сакрального тексту. Зокрема, можна виділити такі:

– міф, або, правильніше, міфологема як особлива художня форма чуттєво-образної символізації надчуттєвого буття; розгорнута в часі оповідь, яка, проте, не претендує на історичну

Достовірність; антропоморфні чи то натуроморфні описи, котрі попри свою наочність мають витлумачуватися алегорично й символічно (наприклад, елементи етіологічних міфів у сюжетах про створення світу та гріхопадіння, в описах доби патріархів у Книзі Буття, а також у Пс. 17:8-16; Йов 40:20-26);

– героїчний епос, сповнений драматизму та гіперболізації (наприклад, оповіді про вождів-суддів у Суд. та Давида у 1 Сам.);

– генеалогії-“толедот”, де списки поколінь наводилися задля розкриття родових зв’язків між окремими людьми та народами (приміром, Бут. 10), змалювання історичної спадкоємності традиції (1-2 Хр., Езд., Неєм.), обгрунтування месіанських пророцтв (Мт. 1:1-17; Лк. 3:32-38);

– біографічні оповіді, елементи яких містяться в оповіданнях про пророків (наприклад, про Мойсея у Вих. 2) та в євангельських оповіданнях про Христа;

– оповіді про праведників (т. зв. “аретологія”), близькі до біографічного жанру та героїчного епосу (наприклад, оповіді про патріарха Ноя у Бут. 6-8; пророків Мойсея у Вих., Второз.; Іллю та Єлисея у 1 Цар., 17-2 Цар. 2);

– “діяння”, описи визначних подій життя та діяльності праведників, близькі до аретології (наприклад, оповіді про старозавітних пророків та новозавітних апостолів);

– оповіді-“сказання”, вільні за формою, близькі й до історичних оповідань, і до легенд; до них відносять оповіді про патріархів, Мойсея, Ісуса Навина, суддів;

– елементи літопису (наприклад, 1 Цар. 14:19; 1-2 Хр.; Іс. 36-39);

– законодавчі настанови релігійно-правового, морального та культового змісту (наприклад, у Вих.; Лев.; Второз.);

– повчання, настановні коментарі морального характеру до законодавчих положень; часом містили богословські роздуми та стародавні уявлення про природу; на них базується традиція повчального коментування Біблії;

– апокаліптика, компонент пророцьких писань, у якому наявні загадкові фантастичні візії, складна символіка образів та чисел, описи боротьби сил добра і зла, що часом набувають дуалістичних рис, а також есхатологічні мотиви (наприклад, “видіння” в книгах Іс., Єр., Єз., Об., численні апокрифічні Апокаліпсиси);

– пророцькі промовляння та проповіді, що вирізнялися емоційністю, метафоричністю, образністю, часто поетичною формою; стали одним із джерел церковної гомілетики (мистецтва проповіді);

– апологетична література, мета якої полягала в захисті та обгрунтуванні віроповчальних настанов (наприклад, Прем. Сол.; апокрифічна 4 книга Маккавейська; Дії 2:14-36; 7:2-53; Рим. 1:18-39);

– притчі – невеликі повчальні оповідання, сповнені алегоріями, часто побудовані на аналогіях, порівняннях (наприклад, 2 Сам. 12:1-6; Мт. 5:13; 11:16-17; 13:44-50, інші притчі Ісуса);

– байки – морально-повчальні оповідання, де реальні події приховані за алегоричним зображенням тварин, рослин, предметів (наприклад, Суд. 9:8-15; 4 Цар. 14:19);

– афоризми та прислів’я – короткі повчальні висловлювання (приміром, Прип. 16:31; Мт. 13:57; 2 Сол. 3:10; 2 Петр. 2:22);

– загадки – алегоричні описи, сформульовані як запитання для відгадування (наприклад, Суд. 14:14; 2 Цар. 10:1-3; Ез. 17:2-3);

– релігійно-культові форми – молитви, гімни (наприклад, Псалтир), славослів’я-“доксології” (наприклад, Пс. 28; Дан. 2:20-23; Лк. 1:68), благословення та прокляття (приміром, Второз. 28:2-14; “заповіді блаженства” у Мт. 5:3-12; формула відлучення у Мк. 11:12-14);

– логії – специфічний новозавітний жанр гомілетичних “висловлювань Ісуса”, прообразом яких були притчі;

– Євангелія – своєрідний жанр, що виник у лоні християнства, у ньому синтезовані жанри історичної оповіді, діянь та аретології, біографічної оповіді, притч, алегорій, загадок, прославлень, молитвослів’я, проповіді, моральних та культових настанов тощо; проте всі вони підпорядковані релігійно – догматичним завданням утвердження та сповідання віри в Христа;

– завіти (заповіти) – жанр, якому властиві опис сакральної угоди, насамперед між Богом і людьми (наприклад, Бут. 15; 17:1-14) та нормативна настанова, необхідна для виконання (Бут. 49; Іоанн 13:31-35; 16:32-33; Дії 20:17-55, апокрифічні завіти 12-ти патріархів, Успіння Діви Марії);

– різножанрова пісенна поезія – любовна лірика (Пісн.), воєнні пісні (Суд. 5), жалобні та поховальні (наприклад, 2 Сам. 1:17-27; Єр. 9:17-18; Ам. 5:16-18);

– епістолярні твори, приватні та публічні (наприклад, листи Давида в 2 Сам. 11:15 таЄреміївЄр. 29:1-28; апостольські послання);

– офіційні державні укази, що також трапляються в інших писемних пам’ятках Стародавнього Сходу та елліністичної доби (приміром, розпорядження царя Артаксеркса в Езд. 7:11-26).

Дослідження біблійних літературних жанрів, що належить до сфери літературної біблійної критики, необхідне для адекватного розуміння та витлумачення Біблії. Скажімо, у байках і притчах ваги набуває алегоричний та символічний смисл, а не

Документальна достовірність; героїчний епос або генеалогія також не вирізняються історичною точністю, утверджуючи передусім персональні приклади релігійної відданості.

Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс. – К.: Либідь, 2001. – С. 269-273.

С. ГОЛОВАЩЕНКО. Образотворчі засоби та прийоми в біблійних текстах. Серед біблійних засобів художньої експресії дослідники, зокрема, визначають:

– алегорії та метафори, коли один предмет подається в образі іншого або на одне явище перенесені властивості іншого; численні антропоморфні та натуроморфні образи людей чи Бога в Біблії являють собою метафори (наприклад, Бут. 49:27; Ам. 5:6, Іоанн 1:5); про народ Ізраїлю говориться як про виноградник (Іс. 5); Єрусалим постає в образі жінки (Іс. 1:8); вірні – як “сіль землі”, “світло світу” (Мт. 5:13-14), механізмом застосування метафори є порівняння (Єз. 1:5; Еф. 5:8; Об. 4:3);

– метонімію, алегоричне “перейменування”, близьке до метафори (наприклад, “пасха” може означати пасхальне ягня (Вих. 12:21), “очі” – розум (Прип. 12:15), “Мойсей” – Закон або всі книги Старого Завіту (Лк. 24:27);

– синекдоху, різновид метонімії, коли частина означає ціле й навпаки, однина – множину і навпаки (наприклад, Вто – роз. 32:41-42; Суд. 12:7; Лк. 2:1; Іоанн 3:16; Дії 27:37; Рим. 1:25; 2:10);

– уособлення, персоніфікацію, яка вживається для підвищення експресивності тексту (наприклад, Чис. 16:32; Пс. 113:3-4; Плач 1:1-2; Мт. 6:34; 23:37);

– стилістичну симетрію, або смисловий паралелізм, підсилювання образів у дво – та тривіршах через специфічне (симетричне, паралельне розміщення смислових фраз: синонімічне (Пс. 2:1; 102:10), антитетичне (Пс. 36:21; Мт. 6:22-23), синтетичне (Пс. 13:2; 110; 111) та ступеневе (Пс. 95:1);

– риторичні запитання, оклики, звертання – прийом, що емоційно підсилює текст (наприклад, Второз. 32:1; Іс. 1:2, 10; Мт. 11:7-9; Рим. 6:1-3);

– гіперболи, перебільшення з метою посилення виразності оповіді; у Біблії трапляються в героїчному епосі (наприклад, Суд. 15:15-17), у повчально-поетичних книгах (Йов 30:1-23), а також у Євангеліях у проповіді Христа та у мові євангелістів (наприклад, Мт. 5:29; 23:24; Мк. 10:25; Іоанн 21:25);

– інвективи – критично-полемічні висловлювання іронічного та сатиричного забарвлення, вкладені здебільшого в уста пророків, Ісуса Христа і спрямовані проти невірності, ідо – лопоклоніння (наприклад, Єр. 5:1; Ам. 4:4; Ос. 7:11; Йов 12:1;

Мт. 11:16-19) та негативних моральних якостей (Лк. 6:42; 1 Кор. 4:8-10);

– ідіоматичні вирази, що не перекладаються буквально, а потребують пояснення (наприклад, “ходити перед Богом” (Бут. 5:24) – бути праведним; “прилучитися до своєї рідні” (Бут. 25:8) – померти);

– акростих, коли перші літери кожного рядка або фрази разом утворюють самостійну смислову одиницю, найчастіше, ім’я чи абетку (наприклад, Пс. 11:118; Плач Єремії);

– алітерацію, повторення співзвучних складів або літер у межах однієї фрази; у близькосхідній поезії саме алітерація є експресивним еквівалентом “нашої” рими (наприклад, “берешіт бара елогім ет гашамаім веет гаарец” (Бут. 1:1);

– ампліфікацію, тобто повторення слів та конструкцій задля посилення думки (наприклад, Іс. 2:12-16);

– вживання архаїзмів як наслідування пізнішими авторами стилю попередників;

– звукоімітацію для посилення враження (наприклад, Йов 39:25);

– виділення смислових фрагментів-строф через застосування спеціальної пунктуації та кантиляції (наспівності);

– рими – досить рідко трапляються в Біблії, поступаю – чись алітерації; їх знаходять, зокрема, у Пс. 73 та Пісн. 5;

– поетичний ритм – сумірність звуків та наголосів, що в Біблії пов’язана зі стилістичною симетрією і є доволі специфічною порівняно з європейською поезією.

Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс. – К.: Либідь, 2001. – С. 275-277.

Варто знати й це

Армагедон

У християнській есхатології армагедон означає місце битви при кінці світу, у якій візьмуть участь “царі цілого всесвіту” (Об. 16:14-16). Слово походить від єврейського словосполучення har megiddo, яке позначає “гору біля міста Мегідо(н)” на півночі Палестини, з якою пов’язані деякі важливі битви старозавітних часів. З Мегідо ототожнювалися “гори ізраїльські” (Єз. 38:8), де пророкувалося остаточне знищення полчищ Гога (за християнським розумінням – антихриста). У пізнішій християнській традиції (наприклад, в ідеології свідків Єгови) армагедон вживається на позначення самої битви у “кінці часів”.

Василіск

У Біблії з василіском (аспидом) пов’язана смерть вождя філістимлян Ахаза. Пророк Єремія з василісками порівнює халдеїв (мешканців Вавилонії, у полоні якої тривалий час були іудеї), котрі начебто були послані Богом для покарання іудеїв, які не розкаялися за нечестивість. Таке символічно-алегоричне тлумачення василіска. Насправді василіск – земноводна істота, змія, яка належить до найотруйніших. Її можна виявити за шипінням. Василіск не вигинає тіла, коли повзе. Водився за біблійних часів у Єгипті та Палестині. Яйця василіска також отруйні, можуть спричинити смерть того, хто їх з’їсть. Зазвичай василіск ховається у піску, від якого не відрізняється своїм забарвленням, тому помітити його можна за вистромленими ріжками. За найменшого дотику до василіска він вистрибує і швидко хапає свою здобич. Образ василіска надихнув пророка Ісайю вдатися до сатиричного інакомовлення щодо справ нечестивих іудеїв, котрі “висиджують зміїні яйця і тчуть павутину”; “хто з’їсть ті яйця, то помре, а якщо роздавить, то виповзе єхидна” (Іс. 59:5).

Грааль

У західноєвропейських середньовічних легендах грааль – таємнича чаша, заради наближення до якої і здобуття магічного впливу від неї лицарі здійснюють свої подвиги. Вважалося, що це посудина з кров’ю Ісуса Христа, що її зібрав Йосиф Арима – тейський, який зняв із хреста тіло розіп’ятого Ісуса. Припускали, що ця чаша спочатку використовувалася Христом та апостолами під час Таємної вечері, тобто була потиром (посудиною для причастя). Легенди про грааль переплетені з оповідями про такі дива, як перетворення хліба та вина на тіло і кров Христа. Невіддільними від грааля є: чудодійний спис, що пронизав тіло розіп’ятого Христа (він живить і зцілює), та заповітний меч царя Давида, призначений герою-лицарю.

Грааль – це табуйована таємниця, недосяжна для негідних, а гідним вона являється у різний спосіб: під час ув’язнення Иосифа Ариматейського грааль нагодував його неземним їством; вірних християн він причащає “хлібом ангелів” та манною небесною. Місцеперебування грааля також утаємничене. Серед місць, де він зберігається і з’являється, називають місто Саррас, де Йосиф Ариматейський навернув до християнства тамтешнього короля, а також загадковий замок Кобернік (Карбонік).

Грааль і священна зброя при ньому допускають до себе лише праведних, а негідники, які наближаються до святинь, зазнають ран чи смерті. Пошуки і здобуття грааля, а з ним списа і меча – приваблива мета, яку ставили перед собою лицарі, державні

Особи не одного покоління. Легенда про грааль була покладена в основу багатьох літературних творів, надихала письменників на творення гостросюжетних пригод та мандрівок. Фігурує грааль як символ, як оповита таємничістю річ і в популярних сучасних романах: “Бавдоліно” У. Еко, “Код даВінчі” Д. Брауна.

Колодязь

Колодязі, про які йдеться у Святому Письмі, у більшості випадків були більшими чи меншими водосховищами для зберігання та використання води. Найзнаменитіші колодязі, згадувані у Біблії, – Віфлеємський (2 Цар. 23:15), Беєр біля Йордану (Числ. 21:16-18), Есек (Бут. 26:20), колодязь Якова (Іс. Нав. 4:6), колодязь Агарі (Бут. 21:19). Колодязі утворювалися від джерельної води, яка була рідкістю у пустельних землях Палестини.

За біблійних часів кожне поселення мало свій колодязь, з якого черпали воду місцеві мешканці. Щоб обгородити колодязь він нанесення піску, як кришку використовували великий камінь (Бут. 29:2,3). На Сході вважалося ворожою справою засипати колодязь землею (Бут. 26:15), а незаконне привласнення колодязя часто ставало причиною сварок та розбратів (Бут. 21:25).

У давнину біля колодязів для набирання води збиралися жінки. Воду брали відрами, до яких прикріплювали мотузку або дерев’яну жердину. Біля колодязів зупинялися перепочити мандрівники (паломники). У східних краях, де завжди було спекотно і сухо, вода здавна цінувалася, тому й поставала у літературних творах як образ щедрот і благословінь Господніх, тоді як нестача або відсутність води вважалася нещастям.

Напередодні семінарського заняття

План

1. Біблія як священний текст.

2. Зміст і композиція Старого Завіту.

3. Зміст і композиція Нового Завіту.

4. Літературні жанри у Біблії.

5. Самобутність біблійних образів.

6. Поетика біблійного тексту.

Методичні поради:

1. Уважно прочитайте Біблію, зосередившись не так на релігійно-ідейних сентенціях (це прерогатива тих, хто шукає у Біблії духовну опору), як на її літературних, образно-художніх особливостях. Читайте Біблію, відзначаючи ті місця чи образні вислови, які найбільше вразили.

2. Опрацьовуючи текст Біблії, заведіть нотатник для цікавих за смислом і художньою формою висловлювань, а також для запису своїх вражень та міркувань з приводу прочитаного.

3. У Біблії можуть бути поняття, історичні та географічні реалії, зміст і значення яких вам невідомі. У такому разі звертайтеся до енциклопедичних видань, у яких пояснено біблійні назви, історичні події та особи, алегоричні образи, фразеологічні вислови та ін. (наприклад, “Иллюстрированная полная популярная библейская энциклопедия” або словник С. Аверінцева ” Софія-Логос “).

4. У процесі читання Біблії зверніть увагу на її структуру, відзначте книги, які відтворюють минулі часи, оповідають про сьогодення (для авторів оповідей), пророкують майбутнє. Такі спостереження дають змогу поміркувати про універсальність змісту Біблії, її повсякчасність та актуальність.

5. Зверніться до коментарів Біблії, джерел, які її тлумачать і пояснюють: підручників із релієзнавства та біблієзнавства, окремих наукових робіт, присвячених змісту та літературній формі Біблії.

Перевірте себе

Варіант І

1. Розкрийте поняття “священний текст”.

2. Зазначте, у яких художніх образах у Біблії постають картини “випробовування” людей, які відійшли від віри і почали грішити.

3. Охарактеризуйте зміст і художній спосіб висловлювання такого фрагмента із Євангелія від Луки:

А вам, хто слухає, Я кажу: “Любіть ворогів своїх, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить. Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, – не забороняй і сорочки. І кожному, хто в тебе просить, подай, а від того, хто твоє забирає, – назад не жадай. І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їх і ви…” (Лука, 6:27-31).

Варіант II

1. Проаналізуйте, синтезом яких культур є Біблія.

2. Визначте символічне значення основних образів в Об’явленні (Одкровенні) Іоанна Богослова.

3. Охарактеризуйте зміст і художній спосіб висловлювання такого фрагмента із Пісні пісень Соломона:

Ночами на ложі я шукала того, кого серцем кохаю.

Шукала його, не знаходила.

Встану я, обійду-но місто, по вулицях

І провулках, пошукаю того, кого серцем кохаю.

Я шукала його, не знаходила,

Тут зустріла мене сторожа, що проходила містом:

“Кого серцем кохаю – не бачили ви?”

Ледве їх проминула, як знайшла, кого серцем кохаю.

Я схопила його, не відпустила, і ввела його в дім материнський, у світлицю неньки моєї.

Заклинаю вас, дівчата Єрусалиму, газелями й оленями степовими, – не будіть, не пробуджуйте Любов, поки не прокинеться!



(2 votes, average: 3.50 out of 5)