Середньовічна філософія

Поняття “Середньовіччя” введено гуманістами Відродження в XVI ст. Спочатку, аж до XVIII ст. його вживали в зневажливому сенсі. Проте з часом воно стало використовуватися як вираження якісно нового стану морально-світоглядної думки європейців. Для християнської думки з самого початку стрижневим принципом був теоцентризм (грец. Theos – Бог). Цей принцип став основою нового філософського світогляду, в центрі якого лежало пояснення сущого через панування надприродної сили – Бога, який створив світ з нічого актом своєї волі. Таке вчення отримало назву креоцінізма (лат. Creatio – створення). Крім того, в християнстві є і ще одна світоглядна ідея – одкровення. Бог відкривається людям нібито через їм обраних особистостей. Крім того, Бог свою сутність несе людям і через безпосереднє спілкування з ними шляхом входження в душу людини. Це – вища осяяння чи духовний екстаз (грец. Ekstasis – бути поза себе).

Однією з причин виникнення християнства, його тріумфального поширення в Європі стало розчарування в філософських системах і язичницьких релігіях. Нова релігія зверталася до кожної людини, вселяючи в нього надію на винагороду після смерті за страждання за життя. Християнська теологія захищала і просувала свою філософсько-релігійне вчення. У середні століття сформувався новий вид розумової діяльності, пов’язаний з визначенням взаємин віри і розуму. Це зумовило тісну сполучення теології та філософії, викликане історичною необхідністю осмислення долі людини в реальному світі і в майбутньому – загробному. Так зароджувалася і якась роздвоєність особистості – її чуттєвою та інтелектуального життя.

Релігійна віра у потойбічний світ, як не дивно, тісно пов’язана з раціональним мисленням. Це своєрідний зріз розумової діяльності, багато в чому відмінною від класичної античної філософської думки. Принципово новим моментом у підході християнських мислителів до змісту і форми розумового творчості стало прагнення до зміцнення гармонійного поєднання віри і розуму при згоді з принципом теоцентризма. Теологія орієнтувала людину не тільки на повну довіру до авторитету Святого Письма та згоду з ним, але й на творення, здійснення благих справ в земному житті. У Святому Письмі сказано: “Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра? “.

Християнська філософія виникла як своєрідне духовне явище з III-IV ст. Вона увібрала в себе ряд елементів античної філософії, іудейських і християнських релігійних вчень. Вступивши на арену розумової полеміки, християнська філософська думка надовго заволоділа вільним людським розумом, піддавши критичному осмисленню проблеми буття і свідомості. Вона претендувала на роль основи всієї духовного життя людей, представляючи їх увазі численні релігійно-моральні сюжети, пов’язані ортодоксальної релігією. Нова філософія спиралася на античні вчення і на погляди так званих гностиків (грец. Gnosis – знання). Їх знання були таємні, що протистоять вірі. Гностики створили своєрідну систему філософсько-релігійного розуміння божественної істини як результату особистого внутрішнього одкровення. Але найбільшого впливу домоглися апологетики (грец. Аpologetes – захисник), т. Е. Захисники філософії віри.

Виняткова роль у становленні та розвитку апологетики як першої філософії віри належить Філону Олександрійському. Його вже тоді називали “батьком християнства”. Він вміло синтезував ідеї грецької філософії та старозавітного вчення. Його вважають засновником релігійно-філософської течії – екзегетики (грец. Exegesis – тлумачення) – тлумачення релігійних текстів. Філон на відміну від філософів античності розглядав Бога як абсолют і як абстрактну цілісність і єдність – особистість. Але були й інші апологети, для яких зв’язок християнської віри з античною філософією, з розумом була принципово неприпустима. Так, Квінт Тертуліан запевняв, що віра в Бога і розум людини несумісні і взаємовиключні. Віра у нього – це антипод розуму. Для того й дана вона людям, щоб сприймати все, що вище людського розуміння. Чи не мудрість, а невігластво – ось оплот віри, по Тертулліану.

Такі принципові розбіжності з приводу взаємозв’язку віри і розуму породили запеклі богословські суперечки. У цьому зв’язку особливо виділявся своїм інтелектом і умінням дискутувати Августин Аврелій. Його заслуга в тому, що він збагатив доктринальну частину християнства філософсько-теоретичним змістом, раціонально обгрунтувавши багато положень віровчення про Бога і шляхи його осягнення. В цілому ж його філософія була більш поміркованою і виваженою в порівнянні з крайнощами навчаннями Тертуліана або гностиків. За духом своїм вона більш оптимістична і більше моральна. Вона цуралася і пізньої античної філософії, беспокоящей душу християнина скептицизмом, сумнівом, агностицизмом. На відміну від античної філософії, де істина розумілася самою людиною, теологічний світ виявляв істину інтуїтивно в результаті божественного одкровення (“істина мешкає у внутрішній людині”).

Августин міркував про людину і сенс його життя на землі і на небі. Людина – це не просто “раб Божий”, він – особистість. Мислителю неприємно будь-яке насильство над особистістю. Людина унікальний і цінний, тому що здатний вільно вибирати між добром і злом. Людська особистість одночасно відповідальна і перед людьми, і перед Богом за свої вчинки і навіть думки, але жорстко з позиції інтересів християнства. Людина, будучи створеним за образом і подобою Бога, володіє своєю волею і розумом. Більше того, йому треба бути розумним, щоб розуміти і любити Бога. У книзі “Про град Божий” він вказує на два різновиди любові: любов до себе виникає в граді земному, а до Бога – у небесному. Перша підносить саму себе, шукає людську славу, друга спрямована до божественного досконалості. Філософська новизна вчення Августина про людину – в тому, що він постає не абстрактної фігурою, а конкретною особистістю, “людиною внутрішнім”, подобою Бога.

Філософія Августина та його однодумців надовго запанувала в Європі, отримавши назву патристики – вчення отців церкви про духовно-релігійних засадах християнства. На її теоретичній базі в IX-XII ст. склалося нове філософсько-релігійний напрям думки з назвою “схоластика” (лат. schola – школа). Воно сформувалося в умовах абсолютного панування християнства в усіх сферах суспільного життя. Схоластика викладалася в школах, а потім і в університетах. Вона являла собою класичне релігіознофілософское вчення, що обгрунтовують суть християнських догматів. Без солідного філософського фундаменту традиційна релігійна догматика могла б стати предметом поверхневим і навіть повністю розчинитися в більш пізніх церковних поглядах на християнство.

Головним питанням, яким займалися схоласти, було питання спряженості знання і віри. З регресом загальної культури в середньовічній Європі філософія позбулася багатьох поживних основ, які вона черпала з наукових відкриттів того часу. Проте обсяг успадкованих від античності класичних літературних і філософських джерел, доступних європейської філософії в середньовіччі, був обмежений. Справа в тому, що багато філософські твори були або втрачені, або грунтовно призабуті. При цьому ідеологи церкви вживали заходів для боротьби проти поширення ідей античного вільнодумства. Ось в таких непростих умовах розроблялися принципи філософсько-схоластичного мислення. Згодом воно, скуте жорсткими вимогами дотримання чистоти віри, стало синонімом “безплідного мудрування”, порожнього сперечання, а точніше – догматичного роздуми про буття світу і життя людей.

Багато представників схоластики прагнули підміняти вивчення проблем реальної дійсності процедурою формальних логічних умовиводів. Вони приводили нескінченні множини дефініцій, визначень і понять. І нехай тут не було самого творчості, але зате явно проглядалося прагнення схоластів до творчого викладу. Від них стало залежати зміст усіх філософських течій того часу. Саме це і наклало відбиток на характер, стиль і форму середньовічного мислення, яке по суті своїй теоцентрично, тобто для нього єдиною реальністю, що визначає все суще, є Бог, а не природа, космос, людина, як в античності. Ідея божественного творіння лягла в основу середньовічної онтології, а ідея одкровення склала фундамент вчення про пізнання – її теорії.

Незважаючи на підпорядкування філософії інтересам теології, її давньогрецький сенс в основному зберігався, бо спирався на античні ідеї – умогляд Платона, а пізніше – Аристотеля. У схоластиці жива філософська думка обмежувалася тільки “авторитетом” релігійних догматів, так як філософія служила богослов’я. І тим не менше весь комплекс релігійно-філософських ідей був сконцентрований на людину, її духовних потенціях. І цим вона була цікава і корисна всім, хто прагне осягнути себе і впливати на характер власного саморозвитку. Так, Піко делла Мірандола в “Промови про гідність людини” писав: Бог, звертаючись до Адама, вимовив такі наповнені філософським змістом слова: “Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, який ти віддаєш перевагу. Ти можеш переродитися в нижчі, нерозумні істоти, але можеш переродитися за велінням своєї душі і у вищі, божественні “.

До честі схоластів, в їх роздумах про Бога і людину чимало й здорових суджень про взаємозв’язок категорій загального і одиничного, що послужили поштовхом для подальшого осмислення ключових філософських категорій. Причому схоласти самі досить принципово розходилися в поглядах на співвідношення одиничного і загального і дуже по-різному судили про реальність існування загального. В історію філософської думки цей спір схоластів увійшов як дискусія про діалектику загального, або універсалій (лат. Universalia – загальні поняття), і одиничного. Ця дискусія велася за двома направ-

Явищам. У першому випадку стверджувалося, що універсалії існують самі по собі, незалежно від людської думки й мови, тобто абсолютно реально. Загальне знання іменувалося “реалізмом”, вважалося ідеальним поняттям, попереднім речі. Другий варіант загального захищали схоласти-номіналісти (лат. Nomen – найменування). Вони стверджували, що універсалії існують в одиничних речах і немислимі поза їх існування.

У IX-X ст. більшість схоластів були переконаними реалістами. Їх точка зору дуже перегукувалася з платоновим вченням про “світ ідей”, хоча і переосмисленим на християнський лад (“реально існує тільки загальне”). Але в XI-XII ст. верх взяли номіналісти, що спиралися на вчення Аристотеля. Вони стверджували: реально існування тільки окремих речей і явищ природи, а загальне існує після них. До речі, номіналісти не сварились що універсалії існують, але вони їх вважали продуктом осмислення й узагальнення знань про одиничні речі. Односторонньо підходячи до цієї проблеми, вони стверджували, що загальні поняття є назвами (іменами) предметів одного класу і їм нічого не відповідає в самих речах. Згідно номіналізму, “людини взагалі” як родової спільності ні – це тільки слово (ім’я – номен). А реально існують тільки окремі людські індивіди. Помірних номіналістів ще називали концептуалістами, бо носієм загального вони вважали поняття (концептуса).

Яскравим представником філософської схоластики був Фома Аквінський. Він одночасно вважається і великим схоластом, і генієм метафізики. Згідно з ним, загальне є продукт нашого розуму. Основна філософська конструкція Фоми: “Розум є могутня природа людини”. У житті треба виходити з розуму, бо тільки йому дано все і всіх розуміти і примиряти. Однак “розум і філософія суть преамбула віри”. Особливе місце в роботах Фоми займають докази буття Бога. Як прекрасний систематизатор схоластики, мислитель доводив буття Бога в гранично ясною формі. У нього таких доказів п’ять. Все, що в світі рухається, рухомо чимось. Таким перводвигателем є Бог. Все в світі має свою причину. Першопричина – Бог. Все, що є в світі, має свою необхідність. Така необхідність – Бог. Будь-яка річ має свій ступінь досконалості. Вища досконалість – Бог. Всі речі і явища світу мають сенс буття. Вищий сенс буття – Бог.

Протягом усього середньовіччя, згідно з Гегелем, панувала думка, що “самосвідомість, мислення людини, його чистий самість, все це отримує в християнській релігії негативне становище”. Християнські теологи вчили, що мислення – це і є Бог, який створив світ і самої людини. Щоб заслужити порятунок, людина, стверджують теологи, повинен не розмірковувати, а твердо слідувати християнським догмам, погоджувати всі свої вчинки і думки з вимогами цих догматів. У християнстві людину називають вмістилищем всіх чуттєвихсприймань. Людина – це істота, що втілює в собі тілесно почуває субстанцію, особливо одушевлену розумом, духовністю. Людина постає як якась самоцінність, тому що несе в собі відбиток абсолютної особистості Творця, і розглядається як вища мета світобудови.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Середньовічна філософія