СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ, КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ В УКРАЇНІ КІНЦЯ ХVIIІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст. – НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА(КІНЕЦЬ ХVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ ст.)

Суспільно-історичні обставини. Духовне поневолення нації

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. розпочинається новий етап розвитку української літератури. Хоча літературні епохи не завжди доречно співвідносити з певною датою, початок нової української літератури датують 1798 р. – роком першого виходу друком “Енеїди” Івана Котляревського.

Населення Східної України, остаточно узурпованої Російською імперією, потребувало нового явища: давня література, писана книжною староукраїнською мовою, перестала бути зрозумілою для більшості українців. Те народне живе слово, в якому в усіх барвах засяяла краса українського духовного світу, в літературі запровадив саме Іван Котляревський: вихід його “Енеїди” став початком успішного застосування української мови як літературної. Разом із українською мовою на сторінки літератури ввірвалась стихія народного життя, багатих традицій, потужної сміхової культури, волелюбного лицарського духу. Над мороком ідеології Російської імперії пролунав життєствердний сміх, розвіюючи імперську доктрину про те, що українського народу, за Валуєвським циркуляром, “не было, нет и быть не может”.

У підросійській Україні на кінець ХVIII – початок ХІХ ст. цілеспрямовано проводилася політика агресивного і невідворотного зросійщення. У всі сфери життя українців проникали імперські порядки й ідеологія. Активним знаряддям колонізації та примусової асиміляції українців виступала Російська православна церква1.

Метою якнайшвидшої і остаточної політичної й культурної асиміляції свідомих верств українського народу була зумовлена й видана царським урядом у 1712 р. заборона друкувати оригінальні твори українською мовою. З цієї причини українська література в другій половині XVIII ст. постає як рукописно-анонімна.

1Київську митрополію, що із часів хрещення Русі була автономною і підпорядковувалася патріархові Царгородському, ще в 1684 р. підступом було офіційно підпорядковано Московському патріархатові.

Якщо взяти до уваги, що ще в 1764 р. Катерина II ліквідувала гетьманство, чим остаточно знищила будь-які прояви державної автономії України, а в 1775 р. за її наказом було підступом зруйновано Запорозьку Січ і сама назва “Україна” опинилася під офіційною забороною, то стає зрозуміло, що все це робилося з прицілом на далеку перспективу, тому й після Петра I і Катерини II Російська імперія неухильно тримала курс на викорінення українського духу в усіх сферах життєдіяльності поневоленої нації.

Запровадження царським указом у 1783 р. на Лівобережній Україні кріпосного права спричинило руйнівні наслідки для національної самоідентифікації українців. Загнавши більшість українців у ярмо кріпаччини, Російська імперія постійно вдосконалювала процес духовного поневолення. Масово закриваються народні школи; втрачають своє значення Києво-Могилянська академія та численні українські колегіуми; денаціоналізується й русифікується споконвічна українська шляхта. З Росії споряджаються нібито наукові експедиції, що розкопують і плюндрують давні могили на українських теренах, вилучають і нищать пам’ятки української писемності, вивозять до Росії раритетні книги й предмети мистецтва. У Москві та Петербурзі створюють цілі комісії, які переписують історію, цинічно крадуть минуле Київської держави і привласнюють найцінніше з надбань українського народу. Українське отримує право існувати лише як екзотичне. Водночас активно нав’язується стереотип “хохла” – сумирного, байдужого, духовно ледачого, з життєвим девізом “моя хата скраю” обивателя, нездатного піднятися до рівня громадянина.

У Європі ж перша половина XVIII ст. пройшла під знаком визвольних воєн, які вела Франція, і національних революцій – “весни народів”. Європейська історія після поразки революційної й наполеонівської Франції, за словами українського філософа Мирослава Поповича, “розв’язує драму свободи й деспотизму”. На противагу західному світові Російська імперія залишається “жандармом Європи”. Прагнення свободи жорстоко придушуються імперським деспотизмом як у самій Росії, так і в загарбаних нею землях.

Здавалось би, у таких нещадних умовах існування українська нація, її мова та культура приречені на загибель. Однак стається диво: посеред мороку імперської ночі з’являються перші паростки національного відродження. Грунт для нього підготували ідеї європейського Просвітництва. Як ви уже знаєте, французькі енциклопедисти пропагували ідеї рівності, свободи, вільного розвитку людини, вірили в силу розуму й освіти, засобами яких можна змінити суспільство. В Україну ці ідеї прийшли й благодатно проросли ще в кінці XVII ст. Уже творчість Григорія Сковороди, за словами Івана Франка, позначена новими ідеями “європейської філософії та етики, тими самими ідеями рівності людей, простоти і натуральних їх взаємних відносин, котрі у Франції проповідував Руссо”. Силою, здатною змінити несправедливе суспільство, мала стати освіта й наука. Тож не дивно, що виникнення першого університету на території України було пов’язане саме з тими місцями, які пам’ятали Г. Сковороду.

Просвітництво – це водночас доба й ідейно-естетичний рух, що підніс розум і “природну рівність” людини, яка, на думку просвітників, покликана володіти світом, створити гармонійне суспільство, розкрити свій творчий потенціал.

За короткий час правління молодого царя Олександра І, який багатообіцяюче приміряв на себе роль реформатора й ліберала, в Україні почалось певне піднесення науки й освіти: 1805 р. засновано Харківський університет, 1817-го – Рішельєвський ліцей в Одесі, 1820-го – починає свій відлік Ніжинська гімназія вищих наук князя О. Безбородька. Звісно, що про викладання українською мовою чи вивчення історії й культури України в них не могло бути й мови. Однак освітні установи ставали центрами гуртування вчених, носіїв передових суспільних ідей. Діяльність науковців Харківського університету сприяла заснуванню в Україні періодичної преси: журналів “Харьковский Демокрит” (1816), “Украинский вестник” (1816-1819), “Украинский журнал” (1824-1825). Хоча всі тодішні часописи друкувалися російською мовою, дух цих літературно-наукових видань був прогресивний, власне, український, відчувалася нерозірвана тяглість прогресу від часів культури й літератури Київської Русі, освіти козацької держави і меценатства1 часів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького й Івана Мазепи.

1Меценатство – безкорислива фінансова діяльність, добровільні пожертви багатих людей на розвиток науки, літератури, різних видів мистецтва.

Фольклористика, етнографія

Серед викладачів Харківського університету поширювались ідеї національного відродження, цінності історії, мови, культури кожного народу, що на той час заполонили всі сфери життя європейців і особливо яскраво виявились у літературі романтизму. Це надихало українських учених звертатися до скарбів української народної творчості. Перші друковані збірки народних пісень заклали основи української фольклористики та етнографії, а також виявилися початковим етапом (“фольклористичний преромантизм”) утвердження потужного мистецького напряму – романтизму – в українській культурі, мистецтві й художній літературі.

Ідеями естетичної цінності народної творчості пройняті збірки “Досвід збирання старовинних малоросійських пісень” Миколи Цертелєва (1819), “Малоросійські пісні, видані Михайлом Максимовичем” (1827, 1834), шість томів “Запорозької старовини” Ізмаїла Срезневського (1833-1838). Серед відомих українських етнографів і фольклористів вели перед такі яскраві особистості, як Микола Костомаров, Микола Маркевич, Осип Бодянський, Пантелеймон Куліш.

У Галичині також зростало зацікавлення народною творчістю. Відомі фольклористичні збірники Йосипа Лозинського “Руське весілля” (1835), Вацлава Залєського “Пісні польські й руські люду галіційського” (1833), та все ж початком українського національного відродження в Галичині вважають вихід друком альманаху “Русалка Дністровая”, один із розділів якого був присвячений фольклорові.

Перше видання першого тому “Запорозької старовини” Ізмаїла Срезневського (1833)

Актуальність фольклорної традиції

Уже в передмовах до перших збірок народних пісень українські фольклористи небезпідставно висловлювали власне розуміння значення народної творчості для розвитку художньої літератури, а науковці поділяли переконання німецького вченого Йогана Готфріда Гердера про фольклор як вмістилище народного духу. Народні пісні, думи, легенди, перекази надихнули на особисті творчі пошуки українських письменників – Івана Котляревського, Григорія Квітку-Основ’яненка, Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша. Саме з українського фольклору вони черпали не тільки матеріал для сюжетів, образи, мотиви власних літературних творів, а й питому українську демократичну традицію і виразний національний дух.

Віховим твором нової української літератури стала “Енеїда” Івана Котляревського, написана живою українською розмовною мовою. Перші три частини цієї великої за обсягом, водночас пародійної (стосовно однойменного твору римського поета Вергілія) і високо патріотичної (з проекцією героїв І. Котляревського на українське козацтво й Запорозьку Січ) поеми було видрукувано в 1798 р. в Петербурзі. Заслугою автора “Енеїди” стало те, що українська пародія на античний твір насправді програмувала позбавлену колишньої слави й чільного місця в Європі українську націю на живучість, відродження з попелу й неодмінне здобуття державності в майбутньому.

Національні духовні цінності утверджувалися й у першому драматичному творі нової української літератури – п’єсі Івана Котляревського “Наталка Полтавка” (1819). Яскрава особистість із народу як носій найвищих морально-етичних рис постає у прозових творах Григорія Квітки-Основ’яненка, зокрема в ключовому прозовому творі нової літератури – повісті “Маруся” (1832). Отже, виразними рисами нової української літератури з самого початку були її народність та гуманізм, на тісному взаємозв’язку яких небезпідставно наголошував І. Франко.

Український літературний герой того часу, наче на зло імперській політиці, не хотів проявляти себе примітивним малоросом. За його плечима стояла вікова історія, а народна мораль та ідеали спонукали навіть убогого вихідця з народних низів залишатися повноцінною особистістю, а не ущербним покручем, патологічним невдахою чи злочинцем. Використання живої розмовної мови в літературі стимулювало процес творення єдиної для всіх українських земель літературної мови, а відтак і народження тієї національної ідеї, що знайшла свій вияв у творчості Тараса Шевченка.

Стильові течії і напрями в українській літературі першої половини ХІХ ст.

Для літературного процесу початку й першої половини ХІХ ст. в Україні характерне поєднання різних мистецьких напрямів і стильових течій. Бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм у цей період всебічно відображали процеси, які відбувалися в нашій літературі під впливом літератур Західної Європи та Росії.

Народність – “достеменне зображення свого, рідного, з усім скарбом національного характеру”; бо “ідея народності оживила нашу літературу: і читачі, і письменники шанують народність як головне досягнення будь-якого твору витонченого мистецтва”.

Микола Костомаров

Таке важливе поєднання – стильовий синкретизм1 – характеризує насамперед художню літературу народів, які тривалий час не мали своєї державності, зазнали засилля чужої мови.

Класицизм (від лат. “взірцевий”) – художній стиль, а водночас естетичний напрям, який досягнув особливого розквіту й визнання у Франції в XVII ст. і поширився в європейських літературах XVII – початку XIX ст. Серед ознак, які притаманні класицизму, – виразна орієнтація на естетичний ідеал античності, дотримання нормативності: чітко визначених мистецьких канонів, вироблених теоретиками класицизму, зокрема запропонованих Ніколя Буало (1636-1711) в трактаті “Мистецтво поетичне”.

1Синкретизм – поєднання, злиття, монолітна єдність.

У класицизмі чітко розмежовувалась система жанрів – “високих” і “низьких”. Персонажі також поділялись на позитивних і негативних; більше того, уважалося, що простолюдини не гідні бути позитивними персонажами “високого” жанру (трагедії, оди, роману, елегії). У “високих” жанрах дозволялося змальовувати античних героїв або дворян. Герої класицизму повинні були втілювати ідеал громадянських доброчинностей, проявляти готовність пожертвувати особистим благополуччям і навіть щастям чи й життям задля загального блага. Натомість у “низьких” жанрах класицизму (травестійна поема, комедія, байка) дозволялося відтворювати характери представників простого народу, побутові сцени, примітивізм мислення і поглядів персонажів. Унаслідок дотримання письменниками таких приписів персонажі літератури класицизму поставали спрощеними, статичними.

Для класицистів основою буття, діяльності людини виявилося раціональне начало людської свідомості – холоднокровний розум. Світ вони вважали пізнаваним і зрозумілим, у ньому нібито не було таємниць, непідвладних людському інтелекту, отже, ні поетичне натхнення, ні будь-що інше зі сфери нераціонального (пристрасть, кохання, фантазія) не сприймалося як цінність. Тому народні звичаї, традиції, фольклор не привертали уваги прибічників класицизму, сприймалися як щось мало не дикунське.

Не можна заперечувати, що письменники-класицисти залишили в скарбниці європейських культурних досягнень значні здобутки. Це твори П’єра Корнеля (“Горацій”, “Сід”), Жана Расіна (“Федра”, “Андромаха”, “Александр Великий”), Мольєра (“Тартюф”, “Дон Жуан”, “Міщанин-шляхтич”, “Мізантроп”), байки Жана де Лафонтена; твори Йоганна Фрідріха Шиллера (“Марія Стюарт”, “Орлеанська діва”, “Розбійники”), Вольфганга Гете (“Егмонтон”, “Коринфська наречена”). Проте вимогам нового часу ці твори вже не відповідали. Новий читач шукав у художній літературі відповідей на животрепетні питання доби.

В Україні класицизм не сягнув такого розвитку, як в інших європейських літературах. Ідея “освіченого абсолютизму” для українців виявилася чужою і навіть ворожою їхньому демократичному духу, тому в нашій літературі ХVII-ХVIIІ ст. представлені переважно “низькі” жанри класицизму: травестійна поема, комедія, байка. Та й назагал класицизм проіснував в українській літературі недовго й проявлявся епізодично: тільки на його окремі елементи натрапляємо у творчості Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Петра Гулака-Артемовського. Риси класицизму відчутні в одах, авторами яких були Іван Котляревський, Григорій Кошиць-Квітницький, Петро Данилевський, Кіндрат Пузина. Однією з найважливіших причин того, що “український класицизм був слабкий та мало виразний”, дослідники вважають “неповноту нації” (Дмитро Чижевський): народ залишався без українського духовенства та вищого дворянського лідерства, культурні потреби України її зросійщена еліта нехтувала, власної Української держави не існувало. Окрім цих, була ще й інша причина, закорінена у світогляді й традиціях українців. Нормативний, раціональний, холодний світ “високого” класицизму, в якому не залишалося місця простій людині, українцям органічно був чужий і навіть відразливий. Натомість бурлескно-травестійний стиль відгукувався на художні багатства народної сміхової культури. Досить узяти до уваги, що й попередня літературна традиція – бароко – зверталась до пародіювання, а переінакшування виявлялися однією з найулюбленіших форм творчості барокових письменників, тому в естетичному світі нової української літератури органічно поєдналися три художні стихії: народна сміхова культура, “низове” бароко й “низький” класицизм. А загалом класицизм в Україні виявився реально представленим тільки бурлескно-травестійною стильовою течією.

Утім, український класицизм постає далеко не тільки черговою зміною літературного стилю: саме в цей час в українському красному письменстві відбувся перехід до єдиної літературної мови, до того ж – народної, започаткувалося літературне відродження, отже, відбулася й національна самоідентифікація письменників, а через художні твори – етнічна ідентифікація літературних персонажів читачами, що вело до своєрідного прозріння, усвідомлення власної приналежності до народу.

Творчість українських письменників початку ХІХ ст. позначена й рисами просвітницького реалізму. Його прикметами були принцип правдивості літератури, увага до важливих деталей у змалюванні життя і побуту народних мас, відсутність критики існуючого ладу, дидактичне начало – покликання на Біблію, повчання апостолів, пріоритети1 сімейного виховання, етнопедагогіки. В Україні знайшли відгук ідеї Просвітництва про позастанову цінність особистості, природну рівність усіх людей, важливу роль освіти й виховання. Відгук цих ідей знаходимо у байках Петра Гулака-Артемовського, творах Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Котляревського, навіть Тараса Шевченка (“Розкуйтеся, братайтеся”, “Не дуріте дітей ваших, / Що вони на світі / На те тілько, щоб панувать…” (“І мертвим, і живим…”); “І царята, і старчата – / Адамові діти” (поема “Сон”)).

Дослідники небезпідставно ведуть мову і про риси сентименталізму в українській літературі першої половини ХІХ ст. Сентименталізм (від фр. “почуття”) – літературний напрям, який виник у європейських літературах у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст., тобто на пізньому етапі класицизму як заперечення його раціоналізму. Сентименталізм постав на основі ідеології Просвітництва, тому на першому плані втілилося художнє вираження ідеї природної людини, її цінності, незалежно від майнового чи соціального стану, оспівування глибини прекрасних почуттів. Письменники-сентименталісти прагнули показати благородство, духовне багатство й велич людини в буденних ситуаціях. Типовий герой літератури сентименталізму – виходець із простого народу, але з великим духовним багажем, релігійна, високоморальна, жертовна, чуттєва, вразлива, цілісна людина. Своїм природним благородством вона виявляється набагато вищою за представників дворянства. Письменники розуміли ці особливості сентименталізму як власну внутрішню настанову художньо переконливо творити літературні характери, варті наслідування й захоплення. Наприклад, повістю “Маруся”, взірцевими вчинками її персонажів Григорій Квітка-Основ’яненко прагнув довести, “що й під сірою свиткою б’ється благородне серце”.

1Пріоритет – поняття найважливішого, найбільш цінного, домінуючого.

Однак сентименталізм домінував у творчості небагатьох українських авторів і мав особливий, національно-органічний відтінок. Цьому сприяла українська природна чуттєвість, здатність сприймати світ не стільки крізь призму холодного раціоналізму, скільки вразливою душею, благородним серцем без проливання сліз безпричинно й виправдовування всіх без винятку негідних учинків. У національній літературі України персонажі не проявляли себе безвольними й покірними маріонетками долі, а гинули тільки через непереборні обставини, упродовж твору виклавшись до кінця в боротьбі за власне життя чи щастя. Багатий світ української пісні, балади, думи, переповнений глибокими переживаннями простої людини, становив долітературний пласт “української емоціональності”. Органічність окремих виявів цього літературного напряму в українській культурі забезпечувалась і нерозривним зв’язком із національною філософською думкою попередніх століть, зокрема з ученням про “життя серця”, викристалізуваним мандрівним філософом Григорієм Сковородою. Культ природи й природності, перевага “серця” над розрахунком, “холодним розумом”, увага до життя простої людини, повага до невсипущого трудівника – усе це надавалось для творення привабливої картини українського буття, використання відповідних зображально-виражальних засобів, які опоетизовували це буття. Заслугою сентименталізму в українській літературі стала успішна спроба створення нового героя, серйозного, чутливого, здатного на глибокі почуття – отже, діаметрально протилежного до вульгарних і своєю поведінкою грубих персонажів бурлескно-травестійних творів. Такі облагороджені письменниками персонажі з’являються в “Наталці Полтавці” І. Котляревського, у повістях Г. Квітки-Основ’яненка. Сентименталізм української літератури далекий і від російського сентименталізму, що, як підкреслив Дмитро Чижевський, “ідеологічно нічого не прийняв з основних ідей європейського передромантизму”, адже сентименталізм якраз і належить до явищ і тенденцій передромантичних, які готували грунт для нового потужного мистецького напряму.

Діалог із текстом

1. Розкажіть про суспільно-політичні умови в Україні кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.

2. Чому ідеї Просвітництва поширились в Україні саме в цей час?

3. Який вплив мало використання народної мови як літературної на консолідацію українців, на саме народження прогресивної національної ідеї? Відповідь обгрунтуйте.

4. Як ви розумієте поняття народності? Прокоментуйте вислів Миколи Костомарова про народність.

5. Розкрийте роль зацікавлення фольклористикою в розвитку української літератури першої половини ХІХ ст. Назвіть відомі вам збірки народних пісень та їхніх упорядників.

6. З яких міркувань початок нової української літератури пов’язують саме із виходом “Енеїди” Івана Котляревського? Поміркуйте, чому перший твір нової української літератури написаний у бурлескно-травестійному стилі.

7. Назвіть основні стильові напрями в українській літературі першої половини ХІХ ст.

8. У чому проявлялася “нормативність” естетики класицизму? За якими правилами будувалися зразки класицистичних творів?

9. Перелічіть основні особливості просвітницького реалізму у творчості українських письменників початку ХІХ ст.

10. Якою мірою притаманні українській літературі ХІХ ст. риси сентименталізму?

НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА(КІНЕЦЬ ХVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ ст.)

СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ, КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ В УКРАЇНІ КІНЦЯ ХVIIІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.

Суспільно-історичні обставини. Духовне поневолення нації

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. розпочинається новий етап розвитку української літератури. Хоча літературні епохи не завжди доречно співвідносити з певною датою, початок нової української літератури датують 1798 р. – роком першого виходу друком “Енеїди” Івана Котляревського.

Населення Східної України, остаточно узурпованої Російською імперією, потребувало нового явища: давня література, писана книжною староукраїнською мовою, перестала бути зрозумілою для більшості українців. Те народне живе слово, в якому в усіх барвах засяяла краса українського духовного світу, в літературі запровадив саме Іван Котляревський: вихід його “Енеїди” став початком успішного застосування української мови як літературної. Разом із українською мовою на сторінки літератури ввірвалась стихія народного життя, багатих традицій, потужної сміхової культури, волелюбного лицарського духу. Над мороком ідеології Російської імперії пролунав життєствердний сміх, розвіюючи імперську доктрину про те, що українського народу, за Валуєвським циркуляром, “не было, нет и быть не может”.

У підросійській Україні на кінець ХVIII – початок ХІХ ст. цілеспрямовано проводилася політика агресивного і невідворотного зросійщення. У всі сфери життя українців проникали імперські порядки й ідеологія. Активним знаряддям колонізації та примусової асиміляції українців виступала Російська православна церква1.

Метою якнайшвидшої і остаточної політичної й культурної асиміляції свідомих верств українського народу була зумовлена й видана царським урядом у 1712 р. заборона друкувати оригінальні твори українською мовою. З цієї причини українська література в другій половині XVIII ст. постає як рукописно-анонімна.

1Київську митрополію, що із часів хрещення Русі була автономною і підпорядковувалася патріархові Царгородському, ще в 1684 р. підступом було офіційно підпорядковано Московському патріархатові.

Якщо взяти до уваги, що ще в 1764 р. Катерина II ліквідувала гетьманство, чим остаточно знищила будь-які прояви державної автономії України, а в 1775 р. за її наказом було підступом зруйновано Запорозьку Січ і сама назва “Україна” опинилася під офіційною забороною, то стає зрозуміло, що все це робилося з прицілом на далеку перспективу, тому й після Петра I і Катерини II Російська імперія неухильно тримала курс на викорінення українського духу в усіх сферах життєдіяльності поневоленої нації.

Запровадження царським указом у 1783 р. на Лівобережній Україні кріпосного права спричинило руйнівні наслідки для національної самоідентифікації українців. Загнавши більшість українців у ярмо кріпаччини, Російська імперія постійно вдосконалювала процес духовного поневолення. Масово закриваються народні школи; втрачають своє значення Києво-Могилянська академія та численні українські колегіуми; денаціоналізується й русифікується споконвічна українська шляхта. З Росії споряджаються нібито наукові експедиції, що розкопують і плюндрують давні могили на українських теренах, вилучають і нищать пам’ятки української писемності, вивозять до Росії раритетні книги й предмети мистецтва. У Москві та Петербурзі створюють цілі комісії, які переписують історію, цинічно крадуть минуле Київської держави і привласнюють найцінніше з надбань українського народу. Українське отримує право існувати лише як екзотичне. Водночас активно нав’язується стереотип “хохла” – сумирного, байдужого, духовно ледачого, з життєвим девізом “моя хата скраю” обивателя, нездатного піднятися до рівня громадянина.

У Європі ж перша половина XVIII ст. пройшла під знаком визвольних воєн, які вела Франція, і національних революцій – “весни народів”. Європейська історія після поразки революційної й наполеонівської Франції, за словами українського філософа Мирослава Поповича, “розв’язує драму свободи й деспотизму”. На противагу західному світові Російська імперія залишається “жандармом Європи”. Прагнення свободи жорстоко придушуються імперським деспотизмом як у самій Росії, так і в загарбаних нею землях.

Здавалось би, у таких нещадних умовах існування українська нація, її мова та культура приречені на загибель. Однак стається диво: посеред мороку імперської ночі з’являються перші паростки національного відродження. Грунт для нього підготували ідеї європейського Просвітництва. Як ви уже знаєте, французькі енциклопедисти пропагували ідеї рівності, свободи, вільного розвитку людини, вірили в силу розуму й освіти, засобами яких можна змінити суспільство. В Україну ці ідеї прийшли й благодатно проросли ще в кінці XVII ст. Уже творчість Григорія Сковороди, за словами Івана Франка, позначена новими ідеями “європейської філософії та етики, тими самими ідеями рівності людей, простоти і натуральних їх взаємних відносин, котрі у Франції проповідував Руссо”. Силою, здатною змінити несправедливе суспільство, мала стати освіта й наука. Тож не дивно, що виникнення першого університету на території України було пов’язане саме з тими місцями, які пам’ятали Г. Сковороду.

Просвітництво – це водночас доба й ідейно-естетичний рух, що підніс розум і “природну рівність” людини, яка, на думку просвітників, покликана володіти світом, створити гармонійне суспільство, розкрити свій творчий потенціал.

За короткий час правління молодого царя Олександра І, який багатообіцяюче приміряв на себе роль реформатора й ліберала, в Україні почалось певне піднесення науки й освіти: 1805 р. засновано Харківський університет, 1817-го – Рішельєвський ліцей в Одесі, 1820-го – починає свій відлік Ніжинська гімназія вищих наук князя О. Безбородька. Звісно, що про викладання українською мовою чи вивчення історії й культури України в них не могло бути й мови. Однак освітні установи ставали центрами гуртування вчених, носіїв передових суспільних ідей. Діяльність науковців Харківського університету сприяла заснуванню в Україні періодичної преси: журналів “Харьковский Демокрит” (1816), “Украинский вестник” (1816-1819), “Украинский журнал” (1824-1825). Хоча всі тодішні часописи друкувалися російською мовою, дух цих літературно-наукових видань був прогресивний, власне, український, відчувалася нерозірвана тяглість прогресу від часів культури й літератури Київської Русі, освіти козацької держави і меценатства1 часів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького й Івана Мазепи.

1Меценатство – безкорислива фінансова діяльність, добровільні пожертви багатих людей на розвиток науки, літератури, різних видів мистецтва.

Фольклористика, етнографія

Серед викладачів Харківського університету поширювались ідеї національного відродження, цінності історії, мови, культури кожного народу, що на той час заполонили всі сфери життя європейців і особливо яскраво виявились у літературі романтизму. Це надихало українських учених звертатися до скарбів української народної творчості. Перші друковані збірки народних пісень заклали основи української фольклористики та етнографії, а також виявилися початковим етапом (“фольклористичний преромантизм”) утвердження потужного мистецького напряму – романтизму – в українській культурі, мистецтві й художній літературі.

Ідеями естетичної цінності народної творчості пройняті збірки “Досвід збирання старовинних малоросійських пісень” Миколи Цертелєва (1819), “Малоросійські пісні, видані Михайлом Максимовичем” (1827, 1834), шість томів “Запорозької старовини” Ізмаїла Срезневського (1833-1838). Серед відомих українських етнографів і фольклористів вели перед такі яскраві особистості, як Микола Костомаров, Микола Маркевич, Осип Бодянський, Пантелеймон Куліш.

У Галичині також зростало зацікавлення народною творчістю. Відомі фольклористичні збірники Йосипа Лозинського “Руське весілля” (1835), Вацлава Залєського “Пісні польські й руські люду галіційського” (1833), та все ж початком українського національного відродження в Галичині вважають вихід друком альманаху “Русалка Дністровая”, один із розділів якого був присвячений фольклорові.

Перше видання першого тому “Запорозької старовини” Ізмаїла Срезневського (1833)

Актуальність фольклорної традиції

Уже в передмовах до перших збірок народних пісень українські фольклористи небезпідставно висловлювали власне розуміння значення народної творчості для розвитку художньої літератури, а науковці поділяли переконання німецького вченого Йогана Готфріда Гердера про фольклор як вмістилище народного духу. Народні пісні, думи, легенди, перекази надихнули на особисті творчі пошуки українських письменників – Івана Котляревського, Григорія Квітку-Основ’яненка, Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша. Саме з українського фольклору вони черпали не тільки матеріал для сюжетів, образи, мотиви власних літературних творів, а й питому українську демократичну традицію і виразний національний дух.

Віховим твором нової української літератури стала “Енеїда” Івана Котляревського, написана живою українською розмовною мовою. Перші три частини цієї великої за обсягом, водночас пародійної (стосовно однойменного твору римського поета Вергілія) і високо патріотичної (з проекцією героїв І. Котляревського на українське козацтво й Запорозьку Січ) поеми було видрукувано в 1798 р. в Петербурзі. Заслугою автора “Енеїди” стало те, що українська пародія на античний твір насправді програмувала позбавлену колишньої слави й чільного місця в Європі українську націю на живучість, відродження з попелу й неодмінне здобуття державності в майбутньому.

Національні духовні цінності утверджувалися й у першому драматичному творі нової української літератури – п’єсі Івана Котляревського “Наталка Полтавка” (1819). Яскрава особистість із народу як носій найвищих морально-етичних рис постає у прозових творах Григорія Квітки-Основ’яненка, зокрема в ключовому прозовому творі нової літератури – повісті “Маруся” (1832). Отже, виразними рисами нової української літератури з самого початку були її народність та гуманізм, на тісному взаємозв’язку яких небезпідставно наголошував І. Франко.

Український літературний герой того часу, наче на зло імперській політиці, не хотів проявляти себе примітивним малоросом. За його плечима стояла вікова історія, а народна мораль та ідеали спонукали навіть убогого вихідця з народних низів залишатися повноцінною особистістю, а не ущербним покручем, патологічним невдахою чи злочинцем. Використання живої розмовної мови в літературі стимулювало процес творення єдиної для всіх українських земель літературної мови, а відтак і народження тієї національної ідеї, що знайшла свій вияв у творчості Тараса Шевченка.

Стильові течії і напрями в українській літературі першої половини ХІХ ст.

Для літературного процесу початку й першої половини ХІХ ст. в Україні характерне поєднання різних мистецьких напрямів і стильових течій. Бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм у цей період всебічно відображали процеси, які відбувалися в нашій літературі під впливом літератур Західної Європи та Росії.

Народність – “достеменне зображення свого, рідного, з усім скарбом національного характеру”; бо “ідея народності оживила нашу літературу: і читачі, і письменники шанують народність як головне досягнення будь-якого твору витонченого мистецтва”.

Микола Костомаров

Таке важливе поєднання – стильовий синкретизм1 – характеризує насамперед художню літературу народів, які тривалий час не мали своєї державності, зазнали засилля чужої мови.

Класицизм (від лат. “взірцевий”) – художній стиль, а водночас естетичний напрям, який досягнув особливого розквіту й визнання у Франції в XVII ст. і поширився в європейських літературах XVII – початку XIX ст. Серед ознак, які притаманні класицизму, – виразна орієнтація на естетичний ідеал античності, дотримання нормативності: чітко визначених мистецьких канонів, вироблених теоретиками класицизму, зокрема запропонованих Ніколя Буало (1636-1711) в трактаті “Мистецтво поетичне”.

1Синкретизм – поєднання, злиття, монолітна єдність.

У класицизмі чітко розмежовувалась система жанрів – “високих” і “низьких”. Персонажі також поділялись на позитивних і негативних; більше того, уважалося, що простолюдини не гідні бути позитивними персонажами “високого” жанру (трагедії, оди, роману, елегії). У “високих” жанрах дозволялося змальовувати античних героїв або дворян. Герої класицизму повинні були втілювати ідеал громадянських доброчинностей, проявляти готовність пожертвувати особистим благополуччям і навіть щастям чи й життям задля загального блага. Натомість у “низьких” жанрах класицизму (травестійна поема, комедія, байка) дозволялося відтворювати характери представників простого народу, побутові сцени, примітивізм мислення і поглядів персонажів. Унаслідок дотримання письменниками таких приписів персонажі літератури класицизму поставали спрощеними, статичними.

Для класицистів основою буття, діяльності людини виявилося раціональне начало людської свідомості – холоднокровний розум. Світ вони вважали пізнаваним і зрозумілим, у ньому нібито не було таємниць, непідвладних людському інтелекту, отже, ні поетичне натхнення, ні будь-що інше зі сфери нераціонального (пристрасть, кохання, фантазія) не сприймалося як цінність. Тому народні звичаї, традиції, фольклор не привертали уваги прибічників класицизму, сприймалися як щось мало не дикунське.

Не можна заперечувати, що письменники-класицисти залишили в скарбниці європейських культурних досягнень значні здобутки. Це твори П’єра Корнеля (“Горацій”, “Сід”), Жана Расіна (“Федра”, “Андромаха”, “Александр Великий”), Мольєра (“Тартюф”, “Дон Жуан”, “Міщанин-шляхтич”, “Мізантроп”), байки Жана де Лафонтена; твори Йоганна Фрідріха Шиллера (“Марія Стюарт”, “Орлеанська діва”, “Розбійники”), Вольфганга Гете (“Егмонтон”, “Коринфська наречена”). Проте вимогам нового часу ці твори вже не відповідали. Новий читач шукав у художній літературі відповідей на животрепетні питання доби.

В Україні класицизм не сягнув такого розвитку, як в інших європейських літературах. Ідея “освіченого абсолютизму” для українців виявилася чужою і навіть ворожою їхньому демократичному духу, тому в нашій літературі ХVII-ХVIIІ ст. представлені переважно “низькі” жанри класицизму: травестійна поема, комедія, байка. Та й назагал класицизм проіснував в українській літературі недовго й проявлявся епізодично: тільки на його окремі елементи натрапляємо у творчості Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Петра Гулака-Артемовського. Риси класицизму відчутні в одах, авторами яких були Іван Котляревський, Григорій Кошиць-Квітницький, Петро Данилевський, Кіндрат Пузина. Однією з найважливіших причин того, що “український класицизм був слабкий та мало виразний”, дослідники вважають “неповноту нації” (Дмитро Чижевський): народ залишався без українського духовенства та вищого дворянського лідерства, культурні потреби України її зросійщена еліта нехтувала, власної Української держави не існувало. Окрім цих, була ще й інша причина, закорінена у світогляді й традиціях українців. Нормативний, раціональний, холодний світ “високого” класицизму, в якому не залишалося місця простій людині, українцям органічно був чужий і навіть відразливий. Натомість бурлескно-травестійний стиль відгукувався на художні багатства народної сміхової культури. Досить узяти до уваги, що й попередня літературна традиція – бароко – зверталась до пародіювання, а переінакшування виявлялися однією з найулюбленіших форм творчості барокових письменників, тому в естетичному світі нової української літератури органічно поєдналися три художні стихії: народна сміхова культура, “низове” бароко й “низький” класицизм. А загалом класицизм в Україні виявився реально представленим тільки бурлескно-травестійною стильовою течією.

Утім, український класицизм постає далеко не тільки черговою зміною літературного стилю: саме в цей час в українському красному письменстві відбувся перехід до єдиної літературної мови, до того ж – народної, започаткувалося літературне відродження, отже, відбулася й національна самоідентифікація письменників, а через художні твори – етнічна ідентифікація літературних персонажів читачами, що вело до своєрідного прозріння, усвідомлення власної приналежності до народу.

Творчість українських письменників початку ХІХ ст. позначена й рисами просвітницького реалізму. Його прикметами були принцип правдивості літератури, увага до важливих деталей у змалюванні життя і побуту народних мас, відсутність критики існуючого ладу, дидактичне начало – покликання на Біблію, повчання апостолів, пріоритети1 сімейного виховання, етнопедагогіки. В Україні знайшли відгук ідеї Просвітництва про позастанову цінність особистості, природну рівність усіх людей, важливу роль освіти й виховання. Відгук цих ідей знаходимо у байках Петра Гулака-Артемовського, творах Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Котляревського, навіть Тараса Шевченка (“Розкуйтеся, братайтеся”, “Не дуріте дітей ваших, / Що вони на світі / На те тілько, щоб панувать…” (“І мертвим, і живим…”); “І царята, і старчата – / Адамові діти” (поема “Сон”)).

Дослідники небезпідставно ведуть мову і про риси сентименталізму в українській літературі першої половини ХІХ ст. Сентименталізм (від фр. “почуття”) – літературний напрям, який виник у європейських літературах у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст., тобто на пізньому етапі класицизму як заперечення його раціоналізму. Сентименталізм постав на основі ідеології Просвітництва, тому на першому плані втілилося художнє вираження ідеї природної людини, її цінності, незалежно від майнового чи соціального стану, оспівування глибини прекрасних почуттів. Письменники-сентименталісти прагнули показати благородство, духовне багатство й велич людини в буденних ситуаціях. Типовий герой літератури сентименталізму – виходець із простого народу, але з великим духовним багажем, релігійна, високоморальна, жертовна, чуттєва, вразлива, цілісна людина. Своїм природним благородством вона виявляється набагато вищою за представників дворянства. Письменники розуміли ці особливості сентименталізму як власну внутрішню настанову художньо переконливо творити літературні характери, варті наслідування й захоплення. Наприклад, повістю “Маруся”, взірцевими вчинками її персонажів Григорій Квітка-Основ’яненко прагнув довести, “що й під сірою свиткою б’ється благородне серце”.

1Пріоритет – поняття найважливішого, найбільш цінного, домінуючого.

Однак сентименталізм домінував у творчості небагатьох українських авторів і мав особливий, національно-органічний відтінок. Цьому сприяла українська природна чуттєвість, здатність сприймати світ не стільки крізь призму холодного раціоналізму, скільки вразливою душею, благородним серцем без проливання сліз безпричинно й виправдовування всіх без винятку негідних учинків. У національній літературі України персонажі не проявляли себе безвольними й покірними маріонетками долі, а гинули тільки через непереборні обставини, упродовж твору виклавшись до кінця в боротьбі за власне життя чи щастя. Багатий світ української пісні, балади, думи, переповнений глибокими переживаннями простої людини, становив долітературний пласт “української емоціональності”. Органічність окремих виявів цього літературного напряму в українській культурі забезпечувалась і нерозривним зв’язком із національною філософською думкою попередніх століть, зокрема з ученням про “життя серця”, викристалізуваним мандрівним філософом Григорієм Сковородою. Культ природи й природності, перевага “серця” над розрахунком, “холодним розумом”, увага до життя простої людини, повага до невсипущого трудівника – усе це надавалось для творення привабливої картини українського буття, використання відповідних зображально-виражальних засобів, які опоетизовували це буття. Заслугою сентименталізму в українській літературі стала успішна спроба створення нового героя, серйозного, чутливого, здатного на глибокі почуття – отже, діаметрально протилежного до вульгарних і своєю поведінкою грубих персонажів бурлескно-травестійних творів. Такі облагороджені письменниками персонажі з’являються в “Наталці Полтавці” І. Котляревського, у повістях Г. Квітки-Основ’яненка. Сентименталізм української літератури далекий і від російського сентименталізму, що, як підкреслив Дмитро Чижевський, “ідеологічно нічого не прийняв з основних ідей європейського передромантизму”, адже сентименталізм якраз і належить до явищ і тенденцій передромантичних, які готували грунт для нового потужного мистецького напряму.

Діалог із текстом

1. Розкажіть про суспільно-політичні умови в Україні кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.

2. Чому ідеї Просвітництва поширились в Україні саме в цей час?

3. Який вплив мало використання народної мови як літературної на консолідацію українців, на саме народження прогресивної національної ідеї? Відповідь обгрунтуйте.

4. Як ви розумієте поняття народності? Прокоментуйте вислів Миколи Костомарова про народність.

5. Розкрийте роль зацікавлення фольклористикою в розвитку української літератури першої половини ХІХ ст. Назвіть відомі вам збірки народних пісень та їхніх упорядників.

6. З яких міркувань початок нової української літератури пов’язують саме із виходом “Енеїди” Івана Котляревського? Поміркуйте, чому перший твір нової української літератури написаний у бурлескно-травестійному стилі.

7. Назвіть основні стильові напрями в українській літературі першої половини ХІХ ст.

8. У чому проявлялася “нормативність” естетики класицизму? За якими правилами будувалися зразки класицистичних творів?

9. Перелічіть основні особливості просвітницького реалізму у творчості українських письменників початку ХІХ ст.

10. Якою мірою притаманні українській літературі ХІХ ст. риси сентименталізму?




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ, КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ В УКРАЇНІ КІНЦЯ ХVIIІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст. – НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА(КІНЕЦЬ ХVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ ст.)