Теорія пізнання І. Канта: основні поняття і принципи
Одним з найбільших розумів людства, основоположником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724-1804). Не тільки у філософії, але і у конкретній науці Кант був глибоким і проникливим мислителем.
Людина, етика і право – ось головні теми філософського вчення Канта.
Кант вважав, що рішенню таких проблем філософії, як проблеми буття людини, душі, моралі і релігії, має передувати дослідження можливостей людського пізнання і встановлення її меж.
Необхідні умови пізнання закладені, згідно Канту, в самому розумі і складають основу знання.
Вони-то і додають знанню характер необхідності і загальності. Відкидаючи догматичний прийом пізнання, Кант вважав, що замість нього потрібно взяти за основу інший – метод критичного філософствування, що складається в дослідженні прийомів самого розуму, у розчленовуванні загальної людської здатності пізнання і в дослідженні того, як далеко можуть сягати його межі.
Кант розрізняв сприймаючі людиною явища речей і речі, як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо світ не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам являється. Нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду: світ пізнається нами тільки у своїх явлених формах.
У своєму вченні про пізнання Кант велике місце відводив діалектиці: протиріччя розглядалося ним як необхідний момент пізнання. Але діалектика для нього – лише гносеологічний принцип, вона суб’єктивна, тому що відображає протиріччя не самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності.
Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їх логічна форма, предметом діалектики стають самі ці форми.
У логічному аспекті теорії пізнання Кант ввів ідею і термін “синтетична сипа судження”, що дозволяє здійснювати синтез розуму і даних почуттєвого сприйняття, досвіду.
Кант ввів уяву в теорію пізнання, назвавши це коперніканським переворотом у філософії. Наші знання – не мертвий зліпок речей і їхніх зв’язків. Це духовна конструкція, зведена уявою з матеріалу почуттєвих сприйнять і каркаса додосвідних (апріорних) логічних категорій. Допомога уяви людина використовує в кожній ланці своїх міркувань. До своєї характеристиці людини Кант додає:
“Це істота, наділена продуктивною здатністю уяви.”
У своїй теорії пізнання Кант часто розглядає і власне антропологічні проблеми. Він виділяє в пізнанні такий феномен духу, як трансцендентальна апперцепція, тобто єдність свідомості, що становить умову можливості всякого пізнання.
Ця єдність є не результатом досвіду, а умовою його можливості, формою пізнання, що корениться в самій пізнавальній здатності. Кант відрізняв трансцендентальну апперцепцію від єдності, що характеризує емпіричне Я і складається у віднесенні складного комплексу станів свідомості до нашого Я як його центру, що необхідно для об’єднання всього різноманіття, даного в досвіді і утворить зміст усіх переживань Я. Це геніальна ідея великого мислителя.
Згідно з Кантом, ми пізнаємо тільки явища – світ речей самих по собі нам недоступний.
При спробі осягнути сутність речей наш розум впадає в протиріччя.
Скрупульозно розробляючи свою концепцію про “речі в собі”, Кант мав на увазі, що в житті індивіда, в нашому ставленні до світу і людини є такі глибини таємниць, такі сфери, де наука безсила.
За Кантом, людина живе в двох світах.
З одного боку, вона частина світу явищ, де все детерміновано, де характер людини визначає його схильності, пристрасті й умови, в яких він діє. Але з іншого, крім цієї емпіричної реальності в людині є інший, надчуттєвий світ “речей в собі”, де безсилі привхідні, випадкові, незбагненні і непередбачені ні імпульси у самої людини, ні збіг обставин, ні диктуючий свою волю моральний борг.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)