Структурність наукового знання
Наукове знання назавжди вписане в широкий інтелектуальний контекст, що визначає спосіб пізнавального ставлення до світу. Воно являє собою дуже складну розвивається систему, в якій у міру розширення і поглиблення пізнання природи, суспільства і людини виникають все нові якісні змістовні рівні. Очевидно, що тут слід назвати два рівня: емпіричні та теоретичні знання. Зрозуміло, для того щоб філософськи осмислити особливості і внутрішню суть структури кожного з цих рівнів наукового знання, необхідний усвідомлений вибір вихідного матеріалу для скрупульозного їх аналізу. Для емпіричних знань характерно те, що вони є результатом безпосереднього контакту з предметно-речової реальністю світу в результаті емоційно-чуттєвого впливу на неї. Теоретичне ж знання опосередковано розумовою діяльністю дослідника. Воно являє собою думку про предмет або явище світу. Крім того, теоретичне знання саме структурно поділяється на фундаментальне і прикладне.
Наукові знання спочатку з’явилися у вигляді тільки емпіричного факту, що фіксує спостереження над явищами природи і суспільного життя. Цей факт запам’ятовувався і передавався з покоління в покоління, наповнюючись новими відомостями в міру розвитку пізнання. Але настав час, коли знадобилася систематизація накопичених емпіричних знань і усвідомлення їх ролі в житті людей. З’явилася натурфілософія, яка стала першою формою науки і філософії. Вхідні в неї знання вже містили якісь абстракції, але вони ще не були науково-теоретичними. Різні рівні цього, вже складного знання – емпірико-теоретичного, неминуче припускали один одного, складаючи його цілісність. Перетворення одного з цих рівнів в абсолют завжди приводило до однобічного, а значить, і невірного поданням про сутність явища або предмета і їх місце в суспільному житті людини.
Тільки в цілому, в органічному взаємозв’язку всіх рівнів знання, структурно утворюється нове цілісне знання, що дає істинне розуміння розвитку світу і суспільства.
У ході внутрішнього розвитку будь-якого рівня наукового знання: емпіричного і теоретичного на основі фундаментальних закономірностей функціонування науки виникла можливість принципово по-новому, філософськи осмислити метод і змістовну структуру сучасного пізнання. Сьогодні вже майже ні в кого не викликає сумніву, що побудова чисто теоретичної або чисто емпіричної науки – завдання нездійсненне. Сучасна наука розбита на безліч емпірико-теоретичних систем. Вони існують як цілісне діалектичну єдність. Щоб з’ясувати, як практично здійснюється ця єдність, необхідно зрозуміти характерні особливості кожного рівня знання. Цих особливостей дуже багато, і вони стосуються практично всіх сторін наукового пізнання, а насамперед його структурної побудови. Адже будь-яке видалення теоретичного наукового пізнання від результатів емоційно-чуттєвого споглядання об’єктів буття, неможливість в конкретному досвіді перевірити істинність вироблених наукових понять ставить питання: а наскільки теоретичне знання, як результат умодеятельності сучасних вчених, наближене до об’єктивної реальності?
Найбільші вчені сучасності (А. Ейнштейн, Н. Бор, В. Гейзенберг, Ж. Алфьоров та ін.) Вважають, що поняття сучасної науки у своєму змісті більш об’єктивні, ніж пов’язані безпосередньо з досвідом поняття колишньої фізики. Так, наприклад, А. Ейнштейн вважав, що “будь-яка спроба чисто розумового виведення основних понять і принципів механіки з окремих дослідів приречена на невдачу” (Ейнштейн А. Фізика і реальність. М., 1965. С. 64), і все ж вона виходить з визнання об’єктивності понять сучасної фізики. “Весь наш попередній досвід, – писав він, – приводить до переконання, що природа є здійсненням того, що математично найпростіше собі уявити. Я переконаний, що чисто математична побудова дозволяє знайти ті поняття й ті закономірні зв’язки між ними, які дають ключ до розуміння явищ природи. Придатні математичні поняття можуть бути підказані досвідом, але ні в якому разі не можуть бути виведені з нього… Мислення дозволяє будувати систему; зміст результатів досвіду і зв’язки між ними викладається з допомогою наслідків, отриманих з теорії “(там же).
Саме тому однією з ключових тем філософії науки є осмислення загальних понять у структурі наукового знання як особливої форми індивідуальної та соціальної пам’яті. Поняття є результатом теоретичного пізнання світу, суспільства і самої людини. Зміст понять про дійсність носить багаторівневий і складно опосередкований характер. Але істинність отриманого знання перевіряється практикою. Знання існує як якесь ідеальне відображення світу в свідомості людини у вигляді сприймань, уявлень, понять, категорій і теорій. Це таке розуміння дійсності, яке свідчить про усвідомлення людьми глибинної суті і сенсу буття світу взагалі й людського особливо. Це осмислені індивідуальні оцінки буття, що дозволяють людині висловити свої ціннісні характеристики явищ дійсності. Цілісне знання, як правило, постає у формі чуттєвого і раціонального відображення предметів, явищ і процесів, що відбуваються в світі. У науковій сфері виділяють два структурних виду знання: природничо-наукове і соціально-гуманітарний. Є і специфічне філософське знання або рефлексивне його розуміння.
З часів елеатів, атомістів і Платона знання характеризується через протиставлення його думку як судження, що виражає особисте ставлення до чого-небудь. Думка – це по суті суб’єктивний, багато в чому випадковий, спонтанний, швидкоплинні погляд на речі і явища. У науці завжди ставлення до думки було скептичним. Однак ніхто існування думки в науці і не заперечує. Воно є первинним зведенням у всіх сферах життя як різновид безлічі видів пізнання. Вже Аристотель фактично визнавав різноманіття видів пізнання, віддаючи при цьому перевагу науковим. “Знати” для Аристотеля означає “розуміти перші причини, або елементи” речі, “яке наукове знання є знання про загальне”.
Людина в процесі чуттєвого пізнання світу вже спонтанно виробляє загальні поняття, які виражаються в його словах, мають той чи інший зміст. Саме слова створюються людиною на основі чуттєвого досвіду за допомогою абстрагування в розумі тих властивостей речей, предметів, явищ, які спільні для багатьох з них. “Слово – сигнал довільної реакції – позначає поняття, що є її узагальненим образом” (Симонов П. В. Избр. Праці: в 2 т. Т. 2-й. М., 2004. С. 31). Слово стає первинним матеріалом для звичайного когнітивного (лат. Cognition – знання) пізнання доступних об’єктів світу. На відміну від завдання когнітивних наук філософський аналіз пізнання зв’язується вже з прагненням знаходити в словах не інформацію про стан зовнішньої реальності, а елементи внутрішнього світу людини, що говорить про його здатність вносити смисловий порядок в об’єктивну реальність. А цю пізнавальну задачу вирішує теоретичне пізнання.
Теоретичне пізнання прагне до усвідомлення і пояснення світу, суспільства і людини, щоб усвідомлювати, тобто розуміти тенденції розвитку дійсності і на цій основі сприяти її якісної зміни. Але, як і інші форми пізнання, вона є частиною соціально-культурної діяльності в єдиному ряду добування добротних відомостей або істинного знання про розвиток світу, суспільства і людини. Основні сторони і рівні функціонування сучасної науки визначаються особливим характером отримання нового цілісного знання; об’єднанням всіх відомостей в цілісну, розвивається систему природознавства і соціально-гуманітарного знання. Наука – це унікальна сфера активної чувственноінтеллектуальной життєдіяльності багатьох людей – науковців. Вона, будучи соціокультурним інститутом з інфраструктурою управління науковими установами, виробляє морально-правові принципи і вимоги до дослідників. У науковій діяльності склалися професійні об’єднання вчених і різні форми їх інтелектуально-комунікаційних зв’язків і відносин.
Однією з ключових проблем філософії науки є осмислення структурування науки і за змістом, і за рівнем пізнання світу. Сучасна наука постає дисциплінарно організованим пізнанням. Це – сукупність знань, вироблених математикою, фізикою, хімією, біологією, медициною, а також науково-технічними, соціально-гуманітарними та іншими науками, в яких відображаються різні форми руху матерії. Наука сьогодні підрозділяється та на різні рівні пізнання: від пошуку емпіричних фактів до теоретичного рівня їх осмислення та узагальнення. Про це буде сказано більш докладно надалі, однак тут слід зауважити, що філософією науки і емпіричний, і теоретичний рівні знання в різних дисциплінах розглядаються як складні системи, що включають різноманітні типи відомостей про світ і породжують їх науково-пізнавальні процеси. Наука завжди починається з чуттєвого виявлення факту, але потім вона формулює проблеми і переходить до теоретичного рівня.
Визначальний вплив на спосіб постановки і рішення наукової проблематики мають, по-перше, характер філософського мислення тієї самої епохи, в якій формулюється наукова проблематика, і, по-друге, якісний рівень наукового знання про речі, предмети, явища і процеси, що відбуваються в світі та суспільстві. Помічено, що кожній культурно-історичній епосі властиві свої, характерні тільки їй, форми постановки проблемних ситуацій. Рішення будь-якої конкретної наукової задачі є істотний момент у рішенні змінити рівень наукового знання. Однак сам цей момент ставить нові проблемні завдання перед вченими. У цьому науково-пізнавальному процесі висуваються принципово нові, а часом і революційні концептуальні ідеї. Прикладом такого руху до науково-революційному стрибка є класична механіка І. Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, загальна теорія відносності А. Ейнштейна, теорія самоорганізованих цілісних систем (синергетика) і т. д.
Починаючи з XVII століття сформувалися три якісно різних моделі науки: класична, некласична і постнекласична. Всі вони складалися поступово, на різних історичних етапах як наслідок дозволу суперечливих ситуацій. Класична наука припускає, що суб’єкт дистанційований від об’єкта і як би з боку досліджує світ. Умовою об’єктивно-істинного знання вважається елімінація (лат. Eliminare – виключати, усувати) – неупереджене опис і пояснення всього, що відноситься до об’єкта пізнання. Для некласичної наукової раціональності характерний принцип відносності об’єкта до засобів і пізнавальним операціями в діяльності вчених. Експлікація всіх засобів і пізнавальних актів виступає умовою отримання як би істинного знання про об’єкт. А постнекласичної науки враховує співвіднесеність знань про об’єкт не тільки з науковими засобами, а й ціннісно-цільовими структурами науково-пізнавальної діяльності самих учених.
Для розуміння всіх цих радикальних змін у науці слід прислухатися до думки самих видатних вчених. Так, відомий теоретик систем і філософ науки М. М. Моісеєв (1917-2000) говорив, що при читанні роботи Нільса Бора в нього “йшла віра в непогрішність класичного раціоналізму, зникло уявлення про можливості існування Абсолютного Спостерігача, а, отже, і Абсолютної Істини. Прийняти останнє було для мене особливо важким, але і стало найістотнішим, бо Абсолютна Істина була головним стовпом, на якому покоїлося моє тодішнє світогляд. Питання про те, як же все відбувається насправді, мені здавався центральним питанням наукового знання. І відмова від самого питання став революцією в моїй свідомості. Наукове мислення, дуже консервативно, та затвердження нових поглядів, складання нових методів наукового пізнання, пошуки адекватного уявлення про істину і формування в умах учених несуперечливої картини світу відбувалися повільно і дуже непросто “(Моісеєв Н. Н. Бути чи не бути людству. М. , 1999. С. 99).
Кожна нова модель науки – це народження і нового наукового способу мислення, який поглиблює поле досліджуваних предметів, явищ або процесів. Це пояснюється тим, що всі вищеназвані типи наукового мислення ріднить ідеальний характер пізнання. Саме тому найважливішим завданням філософії науки стало усвідомлення феномена ідеального (лат. Idealis – вид, образ) як відображення у свідомості вченого теоретичних знань про світ і їх адекватності. Під ідеальним в сучасній філософії науки розуміють якусь інформацію, “зашифровану” в людському мозку як функцію, без якої неможлива пізнавальна життєдіяльність людини. “Ідеальне” в сучасній науці виступає у вигляді якихось умоглядних термінів-понять, що містять узагальнений зміст будь-яких знань про речі, явища, процеси природи. Це – ті абстракції (лат. Abstraction – відволікання), які є розумовими структурними конструкціями всієї об’єктивної дійсності.
Ідеальне, будучи системою абстрактних понять і категорій, використовується для оцінки структурної субординації властивостей і якостей знань про об’єктивну дійсність. Разом з тим, відзначаючи структурованість якої моделі наукового знання, не можна забувати про те, що сама наука, будучи продуктом інтелектуальної життєдіяльності людини, її волі, почуттів і розуму, має свої штучно створені структурні особливості. Причому вони неоднозначні за цілям і функцій. Наука як сфера високою розумових служить людям не лише для того, щоб ідеально відображати в їхній свідомості об’єкти дійсності, але насамперед для того, щоб пояснювати причини і наслідки життя, витоки виникнення та існування наукових знань, необхідних для ефективного використання в творчій життєдіяльності. Тим самим наука орієнтує і спонукає всіх людей до самостійного осягнення знань, розуміння їх змісту і ролі для своєї життєдіяльності в перетворенні світу.
Однак не слід сприймати сказане так, ніби життєву цінність мають тільки ідеальні (теоретичні) знання. Наука, будучи багаторівневою системою пізнання світу, спирається і на емоційно-чуттєві інформації, які дозволяють перевіряти і уточнювати всі теоретичні висновки. У сучасній науці (постнекласичної) само собою присутня певна частка скептицизму. А це означає, що вчений повинен постійно бути готовим до перевірки і повторній перевірці теоретичних знань (уявлень і понять) з урахуванням нових даних і в зв’язку з цим будувати нові гіпотези, теорії, концепти, які залежать від зовнішніх, піддаються перевірці фактів, а не тільки поглядів їх творця. Виходячи з цього, сучасна філософія науки критично осмислює роль і значення факту в науковому пізнанні. Іншими словами, справжньої науці властиво постійне прагнення встановлювати істинність всього того, що виступає проти звичних теорій на основі виявлення нових наукових фактів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)