Специфіка, рівні, форми і методи наукового пізнання
Основне завдання наукового знання – виявлення об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних (громадських), законів самого пізнання, мислення та ін. Звідси орієнтація дослідження головним чином на загальні, істотні властивості предмета, його необхідні характеристики і їхнє вираження в системі абстракцій. Сутність наукового пізнання полягає в достовірному узагальненні фактів, у тому, що за випадковим воно знаходить необхідне, закономірне, за поодиноким – загальне і на цій основі здійснює передбачення різних явищ і подій.
Наукове пізнання прагнути розкрити необхідні, об’єктивні зв’язки, які фіксуються в якості об’єктивних законів. Якщо цього немає, то немає і науки, бо саме поняття науковості передбачає відкриття законів, поглиблення в сутність досліджуваних явищ.
Безпосередня мета і вища цінність наукового пізнання – об’єктивна істина, осягається переважно раціональними засобами і методами, але, зрозуміло, не без участі живого споглядання. Звідси характерна риса наукового пізнання – об’єктивність, усунення по можливості суб’єктивістських моментів у багатьох випадках для реалізації “чистоти” розгляду свого предмета.
Наука в більшій мірі, ніж інші форми пізнання орієнтована на те, щоб бути втіленою в практиці, бути “керівництвом до дії” по зміні навколишньої дійсності і керуванню реальними процесами. Життєвий сенс наукового вишукування може бути виражений формулою: “Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб практично діяти” – не тільки в сьогоденні, але й у майбутньому.
Суттєвою особливістю сучасної науки є те, що вона стала такою силою, яка зумовлює практику. З дочки виробництва наука перетворюється на його матір. Багато сучасні виробничі процеси народилися в наукових лабораторіях. Таким чином, сучасна наука не тільки обслуговує запити виробництва, але і все частіше виступає в якості передумови технічної революції.
Наукове пізнання в гносеологічному плані є складний суперечливий процес відтворення знань, що утворюють цілісну розвивається систему понять, теорій, гіпотез, законів та інших ідеальних форм, закріплених у мові – природному або – що більш характерно – штучному (математична символіка, хімічні формули і т. П.). Наукове знання не просто фіксує свої елементи, але безупинно відтворює їх на своїй власній основі, формує їх у відповідності зі своїми нормами і принципами. У розвитку наукового пізнання чергуються революційні періоди, так звані наукові революції, які призводять до зміни теорій і принципів, і еволюційні, спокійні періоди, протягом яких знання поглиблюються і деталізуються. Процес безперервного самооновлення наукою свого концептуального арсеналу – важливий показник науковості.
У процесі наукового пізнання застосовуються такі специфічні матеріальні засоби як прилади, інструменти, інше так зване “наукове обладнання”, найчастіше дуже складне і дороге (синхрофазотрони, радіотелескопи, ракетно-космічна техніка і т. Д.). Крім того, для науки в більшій мірі, ніж для інших форм пізнання характерне використання для дослідження своїх об’єктів і самої себе таких ідеальних (духовних) засобів і методів, як сучасна логіка, математичні методи, діалектика, системний, гіпотетико-дедуктивний та інші загальнонаукові прийоми і методи (див. про це нижче).
Наукового пізнання притаманні сувора доказовість, обгрунтованість отриманих результатів, достовірність висновків. Разом з тим тут немало гіпотез, здогадів, припущень, імовірнісних суджень і т. П. Ось чому тут найважливіше значення має логіко-методологічна підготовка дослідників, їх філософська культура, постійне вдосконалення свого мислення, вміння правильно застосовувати його закони і принципи.
У сучасній методології виділяють різні рівні критеріїв науковості, відносячи до них, крім названих, такі як внутрішня системність знання, його формальна несуперечність, досвідчена проверяемость, відтворюваність, відкритість для критики, свобода від упередженості, строгість і т. Д. В інших формах пізнання розглянуті критерії можуть мати місце (у різній мірі), але там вони не є визначальними.
Методи наукового пізнання. Поняття метод (від грецького слова “методос” – шлях до чого-небудь) означає сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності.
Метод озброює людини системою принципів, вимог, правил, керуючись якими він може досягти наміченої мети. Володіння методом означає для людини знання того, яким чином, в якій послідовності здійснювати ті чи інші дії для вирішення тих чи інших завдань, і вміння застосовувати це знання на практиці. Метод (в тій чи іншій своїй формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є система розпоряджень, принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретної задачі, досягненні певного результату в даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє (якщо правильний) заощаджувати сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом.
Методи наукового пізнання прийнято поділяти за ступенем їх спільності, т. Е. За широтою застосовності в процесі наукового дослідження.
Загальних методів в історії пізнання відомо два: діалектичний і метафізичний. Це загальфілософські методи. Метафізичний метод з середини XIX ст. почав все більше і більше витіснятися з природознавства діалектичним методом.
Другу групу методів пізнання становлять загальнонаукові методи, які використовуються в самих різних областях науки, т. Е. Мають дуже широкий, міждисциплінарний спектр застосування.
Класифікація загальнонаукових методів тісно пов’язана з поняттям рівнів наукового пізнання.
Одні загальнонаукові методи застосовуються тільки на емпіричному рівні (спостереження, експеримент, вимірювання), інші – тільки на теоретичному (ідеалізація, формалізація), а деякі (наприклад, моделювання) – як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях.
Емпіричний рівень наукового пізнання характеризується безпосереднім дослідженням реально існуючих, чуттєво сприймаються об’єктів. Особлива роль емпірії в науці полягає в тому, що тільки на цьому рівні дослідження ми маємо справу з безпосереднім взаємодією людини з досліджуваними природними або соціальними об’єктами. Тут переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний момент і його форми (судження, поняття та ін.) Тут присутні, але мають підпорядковане значення. На цьому рівні здійснюється процес накопичення інформації про досліджувані об’єкти, явища шляхом проведення спостережень, виконання різноманітних вимірів, поставки експериментів. Тут виробляється також первинна систематизація одержуваних фактичних даних у вигляді таблиць, схем, графіків і т. П. Крім того, вже на другому рівні наукового пізнання – як наслідок узагальнення наукових фактів – можливо формулювання деяких емпіричних закономірностей.
Теоретичний рівень – більш висока ступінь в науковому пізнанні. На даному рівні відбувається розкриття найбільш глибоких суттєвих сторін, зв’язків, закономірностей, властивих досліджуваним об’єктах, явищам шляхом обробки даних емпіричного знання. Ця обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій “вищого порядку” – таких як поняття, умовиводи, закони, категорії, принципи та ін.
Виділяючи в науковому дослідженні зазначені два різних рівня, не слід, однак, їх відривати один від одного і протиставляти. Адже емпіричний і теоретичний рівні пізнання взаємопов’язані між собою. Емпіричний рівень виступає в якості основи, фундаменту теоретичного. Гіпотези і теорії формуються в процесі теоретичного осмислення наукових фактів, статистичних даних, одержуваних на емпіричному рівні. До того ж теоретичне мислення неминуче спирається на чуттєво-наочні образи (в тому числі схеми, графіки і т. П.), З якими має справу емпіричний рівень дослідження.
На емпіричному рівні наукового пізнання основними є методи спостереження і експерименту. Спостереження – це навмисне і цілеспрямоване сприйняття явищ і процесів без прямого втручання в їх перебіг, підпорядковане завданням наукового дослідження. Основні вимоги до наукового спостереження наступні: 1) однозначність мети, задуму; 2) системність в методах спостереження; 3) об’єктивність; 4) можливість контролю або шляхом повторного спостереження, або за допомогою експерименту. Спостереження використовується, як правило, там, де втручання у досліджуваний процес небажано або неможливо. Спостереження в сучасній науці пов’язане з широким використанням приладів, які, по-перше, посилюють органи чуття, а по-друге, знімають наліт суб’єктивізму з оцінки явищ. Важливе місце в процесі спостереження (як і експерименту) займає операція вимірювання.
Вимірювання – є визначення ставлення однієї (вимірюваної) величини до іншої, прийнятої за еталон. Оскільки результати спостереження, як правило, набувають вигляду різних знаків, графіків, кривих на осцилографі, кардіограм і т. Д., Остільки важливою складовою дослідження є інтерпретація отриманих даних. Особливою складністю відрізняється спостереження в соціальних науках, де його результати багато в чому залежать від особистості спостерігача і його відношення до досліджуваних явищ. У соціології та психології розрізняють просте і бере участь (включене) спостереження. Психологи поряд з цим використовують і метод інтроспекції (самоспостереження).
Експеримент, на відміну від спостереження – це метод пізнання, при якому явища вивчаються в контрольованих і керованих умовах. Експеримент, як правило, здійснюється на основі теорії або гіпотези, що визначають постановку задачі та інтерпретацію результатів. Переваги експерименту в порівнянні зі спостереженням полягають у тому, по-перше, що виявляється можливим вивчати явище, так би мовити, в “чистому вигляді”, по-друге, можуть варіюватися умови протікання процесу, по-третє, сам експеримент може багаторазово повторюватися. Розрізняють декілька видів експерименту. 1. Найпростіший вид експерименту – якісний, що встановлює наявність або відсутність пропонованих теорією явищ. 2. Другим, більш складним видом є вимірювальний або кількісний експеримент, що встановлює чисельні параметри якої-небудь властивості (або властивостей) предмета, процесу. 3. Особливою різновидом експерименту у фундаментальних науках є уявний експеримент.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)