РЕВІЗОР – МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852) – РЕАЛІЗМ ХІХ ст

В нього пика бридка, а він на дзеркало наріка.

Народна приказка

ХАРАКТЕРИ І КОСТЮМИ.

Уваги для акторів

ГОРОДНИЧИЙ, уже постаріла на службі й дуже недурна, по-своєму, людина. Хоч і хабарник, але поводиться дуже солідно; досить серйозний, трохи навіть резонер; говорить ні голосно ні тихо, ні багато ні мало, його кожне слово значуще. Риси обличчя його грубі й жорстокі, як у всякого, хто почав тяжку службу з нижчих чинів. Перехід від страху до радості, від низькості до пихи досить швидкий, як у людини з грубо розвиненими нахилами душі. Він одягнений, як звичайно, у свій мундир з петлицями і в ботфортах зі шпорами. Волосся в нього стрижене, з сивиною.

АННА АНДРІЇВНА, жінка його, провінціальна кокетка, ще не зовсім у літах, вихована наполовину на романах та альбомах, наполовину на клопотанні коло своєї комори та в дівочій. Дуже всім цікавиться і при нагоді виявляє гонористість. Бере іноді владу над чоловіком тому тільки, що той не знає, що відповідати їй; але влада ця поширюється тільки на дрібниці й полягає у доганах та насмішках. Вона чотири рази переодягається в різні сукні протягом п’‎єси.

ХЛЕСТАКОВ, юнак років двадцяти трьох, тоненький, худенький; трохи придуркуватий і, як кажуть, без царя в голові – один із тих людей, яких у канцеляріях звуть найпустоголовішими. Говорить і діє без будь-якої тями. Він неспроможний зупинити сталої уваги на якій-небудь думці. Мова його уривчаста, і слова вилітають із уст його цілком несподівано. Чим більше виконавець цієї ролі виявить щиросердності й простоти, тим більше він виграє. Одягнений за модою.

ОСИП, слуга, такий, які звичайно бувають слуги трохи в літах. Говорить серйозно, дивиться трохи вниз, резонер і любить собі самому читати повчальні нотації для свого пана. Голос його завжди майже рівний, у розмові з паном набуває суворого уривчастого й трохи навіть грубого виразу. Він розумніший за свого пана і тому швидше догадується, але не любить багато говорити, і мовчки крутій. Костюм його – сірий або синій приношений сюртук.

БОБЧИНСЬКИЙ І ДОБЧИНСЬКИЙ – обидва низенькі, куценькі, дуже цікаві; надзвичайно схожі один на одного; обидва з невеличкими черевцями, обидва говорять скоромовкою і надзвичайно багато помагають жестами й руками. Добчинський трошки вищий, серйозніший за Бобчинського, але Бобчинський розв’‎язніший і жвавіший за Добчинського.

ЛЯПКІН-ТЯПКІН, суддя, людина, що прочитала п’‎ять чи шість книг, і тому трохи вільнодумна. Охочий дуже до здогадів, і тому кожному слову своєму надає ваги. Той, хто грає його, повинен завжди зберігати на обличчі своєму значущу міну. Говорить басом, довго розтягаючи, з хрипом і сопінням, як старовинний годинник, що перше шипить, а потім уже б’‎є.

ЗЕМЛЯНИКА, попечитель богоугодних закладів, дуже товста, неповоротка й незграбна людина, але до всього того проноза й крутій. Дуже прислужливий і метушливий.

ПОШТМЕЙСТЕР, простосердна до наївності людина.

ДІЯ ПЕРША

Кімната в домі городничого.

ЯВА І

Городничий, попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, суддя дільничний пристав, лікар, двоє квартальних.

Городничий. Я запросив вас, панове, на те, щоб сказати вам пренеприємну звістку: до нас їде ревізор.

Амос Федорович. Як, ревізор?

Артемій Филипович. Як, ревізор?

Городничий. Ревізор із Петербурга, інкогніто. Та ще з секретним дорученням.

Лука Лукич. Господи боже! Ще й із секретним дорученням!

Городничий. Я начебто передчував: сьогодні мені цілу ніч снилися якісь два незвичайні щури. Справді, таких я ніколи й не бачив: чорні, неприродно великі! Прийшли, понюхали – і пішли геть. Ось я вам прочитаю листа, що його одержав я від Андрія Івановича Чмихова, якого ви, Артемію Филиповичу, знаєте. Ось що він пише: “Любий друже, куме і благодійнику” (бурмоче півголосом, пробігаючи швидко очима)… “і повідомити тебе” А! Ось: “спішу, між іншим, повідомити тебе, що приїхав чиновник з дорученням оглянути всю губернію й особливо наш повіт (значущо підносить палець угору). Я дізнався про це від щонайпевніших людей, хоч він удає з себе приватну особу. А знаючи, що в тебе, як у всякого, водяться грішки, бо ти людина розумна й не любиш пропускати того, що пливе до рук…” (спинившись), ну, тут свої… “то раджу тобі бути обережним: бо він може приїхати кожної години, якщо тільки вже не приїхав і не живе де-небудь інкогніто… Вчорашнього дня я…” Ну, тут уже пішли діла сімейні… То от яка річ!

Лука Лукич. Навіщо ж, Антоне Антоновичу, чого це? Навіщо до нас ревізор?

Городничий. Навіщо! Така вже, видно, доля! (Зітхнувши.) Досі, хвалити Бога, добирались до інших міст, тепер прийшла черга до нашого.

Амос Федорович. Я думаю, Антоне Антоновичу, що тут тонка і більш політична причина. Це значить ось що: Росія… егеж… хоче провадити війну, і міністерія ото, як бачите, й підіслала чиновника, щоб дізнатися, чи немає де зради.

Городничий. Глядіть, у своїй галузі я деякі розпорядження зробив, раджу й вам. Особливо вам, Артемію Филиповичу! Нема сумніву, проїжджий чиновник захоче перш за все оглянути підвідомчі вам богоугодні заклади – і тому ви зробіть так, щоб усе було пристойно: ковпаки були б чисті, і хворі не скидалися б на ковалів, як звичайно вони ходять по-домашньому.

Артемій Филипович. Ну, це ще нічого. Ковпаки, хай так, можна надягти й чисті.

Городничий. Так. І теж над кожним ліжком надписати по-латині чи іншою якою мовою… це вже з вашої галузі, Христіане Івановичу, – всяку хворобу: коли хто захворів, котрого дня і числа… Негаразд, що у вас хворі такий міцний тютюн курять, що завжди розічхаєшся, коли увійдеш. Та й краще, якби їх було менше: зразу прикладуть до поганого догляду чи до невмілості лікаря.

Артемій Филипович. О! Щодо лікування ми з Христіаном Івановичем добрали своїх способів: чим ближче до натури, тим краще – ліків дорогих ми не вживаємо. Людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо видужає, то й так видужає. Та й Христіанові Івановичу важкувато було б з ними розмовляти: він по-руськи й слова не знає.

Городничий. Вам теж порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на урядові установи. У вас там у прихожій, куди звичайно приходять просителі, сторожі завели свійських гусей з маленькими гусенятами, які так і сновигають попід ногами. Воно, звісно, домашнім хазяйством заводитися всякому похвально, і чому ж сторожеві й не завести його? Тільки, знаєте, в такому місці непристойно…

Амос Федорович. А от я їх сьогодні-таки звелю всіх забрати на кухню. Хочете, – приходьте обідати.

Городничий. Крім того, погано, що у вас висушується в самому урядовому приміщенні всяке дрантя, і над самою шафою з паперами мисливський гарапник. Я знаю, ви любите полювання, та все ж на час краще його прибрати, а там, як проїде ревізор, хай уже, знов його можете почепити. Також засідатель ваш… він, звичайно, людина знаюча, але від нього такий дух, наче б він оце зараз вийшов із винокурного заводу, – це теж негарно. Я хотів давно вам про це сказати, але був, не пам’‎ятаю, чимсь заклопотаний. Є проти цього засоби, коли вже це, дійсно, як він каже, в нього природний запах: можна йому порадити їсти цибулю, або часник, або що-небудь інше.

Амос Федорович. Ні, цього вже неможливо вигнати; він каже, що в дитинстві мамка його прибила, і з того часу від нього відгонить трохи горілкою.

Городничий. Та я так тільки сказав вам. Щодо внутрішнього розпорядження і того, що називає в листі Андрій Іванович грішками, я нічого не можу сказати. Та й дивно говорити: нема людини, що за собою не мала б яких-небудь гріхів. Це вже так самим Богом заведено.

Амос Федорович. Що ж ви вважаєте, Антоне Антоновичу, за грішки? Грішок від грішка різниться. Я кажу всім одверто, що беру хабарі, але чим хабарі? Хортенятами. Це зовсім інша річ.

Городничий. Ну, а що з того, що ви берете хабарі хортенятами? Зате ви в Бога не віруєте; ви до церкви ніколи не ходите; а я принаймні у вірі твердий і кожної неділі буваю в церкві. А ви… О, я знаю вас: ви якщо почнете говорити про створення світу, просто волосся на голові здіймається.

Амос Федорович. Та ж бо сам собою дійшов, власним розумом.

Городничий. Ну, в іншому разі багато розуму гірше, ніж би його зовсім не було. А втім, я так тільки згадав про повітовий суд; а по правді сказати, навряд чи хто загляне коли-небудь туди; це вже таке завидне місце, сам Бог ним опікується. А от вам, Лука Лукич, то, як доглядачеві навчальних закладів, треба потурбуватися особливо щодо вчителів. Вони люди, звичайно, вчені й виховувалися в різних колегіях, але коять дуже химерні вчинки, натурально, нерозлучні з ученим званням. Один із них, приміром, отой, що має товсте обличчя… не пригадаю його прізвища, ніяк не може обійтися без того, щоб, зійшовши на кафедру, не зробити гримасу, ось отак (робить гримасу), і потім почне рукою з-під галстука гладити свою бороду. Звісно, якщо він школяреві скривить таку пику, то воно ще нічого: може, воно там і треба так, про це я не можу судити; але ви подумайте самі, якщо він зробить це одвідувачеві – це може бути дуже погано: пан ревізор чи інший хто може взяти це проти себе. З цього чорт зна що може вийти.

Лука Лукич. Що ж мені, справді, з ним робити? Я вже кілька разів йому говорив. Ось іще цими днями, коли зайшов був у клас наш предводитель, він склеїв таку пику, якої я ніколи ще й не бачив. Він ото її скривив від щирого серця, а мені догана: навіщо вільнодумні мислі прищеплюються юнацтву.

Городничий. Те саме я повинен вам сказати і про вчителя історичної науки. Він учена голова – це видно. І знання нахапав силу, але тільки пояснює з таким запалом, що не тямить себе. Я одного разу слухав його: ну, поки говорив про ассиріян та вавилонян – ще нічого, а як добрався до Александра Македонського, то я не можу вам сказати, що з ним зробилось. Я думав, що пожежа, їй-богу! Збіг з кафедри, і, скільки сили, тарах стільцем по підлозі. Воно, звісно, Александр Македонський герой, але навіщо ж стільці ламати? Від цього збиток казні.

Лука Лукич. Егеж, він запальний! Я йому це кілька разів уже зауважував… Каже: “Як хочете, для науки я життя не пожалію”.

Городничий. Отож, такий уже незбагненний закон долі: розумна людина – або п’‎яниця, або пику так скривить, що хоч святих винось.

Лука Лукич. Не доведи Боже служити по вченій галузі! Всього боїшся: всякий втручається, всякому хочеться показати, що він теж розумна людина.

Підозрюючи донос, городничий просить поштмейстера кожного листа, що приходить і виходить з містечка, прочитувати і, якщо натрапить на яку-небудь скаргу, затримувати її. Приходять поміщики Добчинський і Бобчинський і переконують присутніх, що ревізор уже в місті. Він оселився у місцевій гостиниці під іменем Івана Олександровича Хлестакова, їде з Петербурга в Саратовську губернію і предивно себе атестує: другий уже тиждень живе, з трактиру не їде, забирає все набір і ні копійки не хоче платити.

ЯВА V

Ті самі й дільничний пристав.

Городничий. А, Степане Іллічу! Скажіть, Бога ради, куди ви пропали? На що це схоже?

Дільничний пристав. Я був тут зараз за ворітьми.

Городничий. Ну, слухайте ж, Степане Іллічу. Чиновник ось з Петербурга приїхав. Як ви там розпорядились?

Дільничний пристав. Та так, як ви наказували. Квартального Пуговіцина я послав із десяцькими підчищати тротуар.

Городничий. А Держиморда де?

Дільничний пристав. Держиморда поїхав на пожарній трубі.

Городничий. А Прохоров п’‎яний?

Дільничний пристав. П’‎яний.

Городничий. Як же ви це так дозволили?

Дільничний пристав. Та Бог його знає. Вчорашнього дня трапилась за містом бійка – поїхав туди для порядку, а повернувся п’‎яний.

Городничий. Послухайте ж, ви зробіть ось що: квартальний Пуговіцин… він високий на зріст, то хай стоїть, для благоустрою, на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що біля шевця, і поставити солом’‎яну віху, щоб було схоже на планування. Воно, чим більше ламання, тим більш означає діяльності градоправителя. Ох, Боже мій! я й забув, що під тим парканом навалено на сорок возів усякого сміття. Що це за погане місто! Тільки-но де-небудь постав який-небудь пам’‎ятник або просто паркан – чорт їх знає, звідки й нанесуть усякого сміття! (Зітхає.) Та якщо приїжджий чиновник буде питати про службу: чи задоволені? – щоб говорили: “Всім задоволені, ваше благородіє”; а котрий буде незадоволений, то я йому потім дам такого незадоволення… О-ох, хо, хо-х! Грішний, багато в чому грішний. (Бере замість капелюха футляр.) Дай тільки, Боже, щоб з рук зійшло швидше, а там я поставлю вже таку свічку, якої ще ніхто не ставив: на кожну бестію купця накладу приставити по три пуди воску. О, Боже мій, Боже мій! їдьмо, Петре Івановичу. (Замість капелюха хоче надягти картонний футляр.)

Дільничний пристав. Антоне Антоновичу, це коробка, а не капелюх.

Городничий (кидаючи коробку). Коробка, то коробка. Чорт з нею! Та якщо спитають: чого не збудована церква при богоугоднім закладі, на яку тому п’‎ять років було асигновано суму, то не забули б сказати, що почала будуватись, але згоріла. Я про це і рапорта подавав. А то, чого доброго, хто-небудь, забувшись, здуру скаже, що вона й не починалася. Та скажіть Держиморді, щоб не дуже давав волю кулакам своїм; він, для порядку, всім ставить ліхтарі під очима – і винному, і невинному. Їдьмо, їдьмо, Петре Івановичу! (Іде і повертається.) Та не випускати солдатів на вулицю без усього; ця рвана гарніза надягне тільки поверх сорочки мундир, а внизу нічого нема. (Всі виходять.)

ДІЯ ДРУГА

Маленька кімната в гостиниці. Ліжко, стіл, чемодан, порожня пляшка, чоботи, щітка для одягу та інше.

ЯВА І

Осип (лежить на пановому ліжку). Чорт забери, їсти так хочеться і в животі тріскотнява така, начебто цілий полк затрубив у труби. От, не доїдемо, та й годі, додому. Що ти скажеш робити? Другий місяць пішов, як уже з Пітера. Протринькав дорогою грошики, голубчик, тепер сидить і хвоста підгорнув, і не гарячиться. А стало б, і дуже б стало на прогони; ні, бачиш, треба в кожному місті показати себе! (Перекривляє його.) “Гей, Осипе, біжи, оглянь кімнату кращу, та обід замов найкращий: я не можу їсти поганого обіду, мені потрібен кращий обід”. Якби ж ото було, справді, що-небудь путнє, а то ж єлистратишко простий! З проїжджими знайомиться, а потім у карточки – от тобі й догрався! Ех, набридло таке життя! Бігме, на селі краще: воно хоч нема публічності, та й турботності менше, візьмеш собі бабу та й лежи увесь вік на полу та їж пироги. Ну, хто ж заперечує, звісно, якщо піде на правду, то життя в Пітері краще за все. Тільки б гроші були, а життя делікатне й політичне: театри, собаки тобі танцюють і все, що хоч. Розмовляє все на тонкій делікатності, що хіба тільки дворянству поступиться. Одне погано: іншим разом добре наїсися, а іншим – мало не луснеш з голоду, як тепер, приміром. А все він винен. Що з ним зробиш? Батенько пришле грошики, що б то їх притримати – та куди… як почне гуляти: їздить візником, кожний день ти діставай до театру квиток, а там через тиждень, диви – й посилає на товчок продавати новий фрак. Іншим разом усе до останньої сорочки спустить, так що на ньому тільки й залишиться що сюртучина та шинелина.. Їй-богу, правда! І сукно таке важне, аглицьке! карбованців півтораста йому один фрак стане, а на базарі спустить карбованців за двадцять; а про штани й говорити нема чого – за ніщо йдуть. А чому?- а тому, що за діло не береться: замість того, щоб на посаду, а він іде гуляти по прешпекту, в карти грає. Ех, якби знав це старий пан! Він не подивився б на те, що ти чиновник, а, піднявши сорочинку, таких би гарячих всипав тобі, що днів би з чотири ти почухувався. Коли служити, то служи. Ось тепер трактирник сказав, що не дам вам їсти, поки не заплатите за попереднє; ну, а коли не заплатимо? (Зітхаючи.) Ах, Боже ти мій, хоч би який-небудь капусняк! Здається, так би тепер увесь світ з’‎їв.

Перша постановка комедії “Ревізор” на професійній сцені театру ляльок: Харківський державний академічний театр ляльок імені В. Афанасьєва. Режисер – заслужений діяч мистецтв України Євген Гімельфарб

ЯВА V

Хлестаков (сам). Це погано, одначе, якщо він зовсім нічого не дасть їсти. Так хочеться, як ще ніколи не хотілось. Хіба з одягу що-небудь спустити? Штани, або що, продати? Ні, краще вже поголодувати, та приїхати додому в петербурзькому костюмі. А гарно б, чорт забери, приїхати додому в кареті, підкотити отаким чортом до якого-небудь сусіда-поміщика під ганок, з ліхтарями, а Осипа ззаду одягти в ліврею. Як би, я уявляю, всі переполохались! “Хто такий, що таке?” А лакей входить (виструнчуючись і вдаючи лакея): “Іван Олександрович Хлестаков із Петербурга, скажете прийняти?” Вони, бовдури, і не знають, що таке значить “скажете прийняти”. До донечки якої-небудь гарненької підійдеш: “Панно, як я…” (Потирає руки і підчовгує ніжкою.) Тьху! (плює) аж нудить, так їсти хочеться.

Дізнавшись, що ним цікавиться городничий, Хлестаков перелякався, адже трактирник, якому він заборгував, грозився поскаржитися.

ЯВА VIII

Хлестаков, городничий та Добчинський. (Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва з переляком дивляться кілька хвилин один на одного, вирячивши очі).

Городничий (трохи підбадьорившись та простягши руки по швах). Бажаю доброго здоров’‎я!

Хлестаков (вклоняється). Моє шанування.

Городничий. Вибачте.

Хлестаков. Нічого…

Городничий. Обов’‎язок мій, як градоначальника тутешнього міста, дбати про те, щоб проїжджим і всім благородним людям ніяких утисків…

Хлестаков (спочатку трохи заїкується, але накінець говорить голосно). Та що ж робити?.. Я не винен… Я, їй-богу, сплачу… Мені пришлють із села. (Бобчинський виглядає з дверей.) Він більше винен: яловичину мені подає таку тверду, як колода; а суп – він чорт знає чого хлюпнув туди, я мусив вилити його за вікно. Він мене морить голодом ці дні… чай такий химерний: смердить рибою, а не чаєм. За що ж я… От новина!

Городничий (торопіючи). Вибачте, я, бігме, не винен. На базарі в мене яловичина завжди добра. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже й не знаю, звідки він бере таку. А коли що не так, то… Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зо мною на іншу квартиру.

Хлестаков. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто – в тюрму. Та яке ви маєте право? Та як ви смієте?.. Та ось я… Я служу в Петербурзі. (Бадьориться.) Я, я, я…

Городничий (набік). О, Господи ти Боже, який сердитий! Про все дізнався, все розказали прокляті купці!

Хлестаков (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою – не піду. Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу.) Що ви? Що ви?

Городничий (виструнчившись і тремтячи всім тілом). Згляньтесь, не занапастіть! Жінка, діти маленькі… не зробіть нещасною людину.

Хлестаков. Ні, я не хочу. От іще! Мені яке діло? Через те, що у вас жінка й діти, я повинен іти в тюрму, от прекрасної (Бобчинський виглядає в двері й злякано ховається). Ні, дякую красно, не хочу.

Городничий (тремтячи). Через недосвідченість, їй-богу, через недосвідченість. Недостатність статків… Самі з вашої ласки поміркуйте: казенної платні не вистачає навіть на чай та цукор. Якщо ж і були які хабарі, то тільки дрібниця: до столу чого-небудь та на пару одягу. Що ж до унтер-офіцерської вдови, яка живе з купецтва, яку я нібито висік, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали лиходії мої; це такий народ, що на життя моє ладні замах учинити.

Хлестаков. Та що? Мені нема ніякого діла до них… (У роздумі.) Я не знаю, однак, навіщо ви говорите про лиходіїв або про якусь унтер-офіцерську вдову… Унтер-офіцерська жінка зовсім інше, а мене ви не смієте висікти, до цього вам далеко… От іще! Дивись ти який!.. Я сплачу, сплачу гроші, але в мене тепер нема… Я тому й сиджу тут, що в мене нема ні копійки.

Городничий (набік). О, тонка штука! Ач, куди метнув! Якого туману напустив! Розбери, хто хоче! Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну, та вже спробувати, хай там що! Хай буде, що буде, спробувати на щастя. (Вголос.) Якщо ви справді маєте потребу в грошах або в чому іншому, то я готовий служити цю хвилину. Мій обов’‎язок допомагати проїжджим.

Хлестаков. Дайте, дайте мені позичково! Я зараз-таки розплачусь із трактирником. Мені б тільки карбованців із двісті або хоч навіть і менше.

Городничий (підносячи папірці). Рівно двісті карбованців, хоч і не трудіться лічити.

Хлестаков (беручи гроші). Найщиріше дякую. Я вам ту ж мить пришлю їх із села… у мене це враз… Я бачу, ви благородна людина. Тепер інша справа.

Городничий (набік). Ну, слава Богу! Гроші взяв. Діло, здається, піде тепер гаразд. Я таки йому замість двохсот чотириста всунув… (Вголос.) Чи насмілюсь спитати: куди і в які місця їхати зволите?

Хлестаков. Я їду в Саратовську губернію, у власне село.

Городничий (набік, з обличчям, що набирає іронічного виразу). В Саратовську губернію! Га? І не почервоніє! О, та з ним бережи вуха! (Вголос.) За добре діло зволили взятись. Адже от про дорогу: кажуть, з одного боку, неприємності щодо затримки з кіньми, але, з іншого боку – розвага для ума. Адже, ви, гадаю, більше для власної приємності їдете?

Хлестаков. Ні, батечко мене викликає. Розсердився старий, що досі нічого не вислужив у Петербурзі. Вій гадає, що так от приїхав, та зараз тобі Володимира в петлицю й дадуть. Ні, я б послав його самого поштовхатися в канцелярію.

Городничий (набік). Добре зав’‎язав вузлика. Бреше, бреше, – і ніде не обірветься. А який же непоказний, низенький, здається, нігтем би придушив його. Ну, та зажди, ти в мене проговоришся. Я тебе вже примушу більше розказати! (Вголос.) Справедливо зволили сказати. Що можна зробити в глушині? Адже от хоч би тут: ночі не спиш, стараєшся для вітчизни, не жалієш нічого, а нагорода невідомо ще, коли буде. (Оглядає кімнату.) Здається, ця кімната трохи вогка?

Хлестаков. Кепська кімната, і блощиці; такі, яких я ніде ще й не бачив: як собаки кусають.

Городничий. Я б насмілився… У мене в домі є прекрасна кімната, ясна, спокійна… Але ні, почуваю сам, що це вже занадто велика честь… Не розгнівайтесь – їй-богу, від щирого серця запропонував.

Хлестаков. Навпаки, будь ласка, я з охотою. Мені багато приємніше в приватному домі, ніж у цьому шинку.

ДІЯ ТРЕТЯ

Кімната першої дії.

ЯВА V

Квартальні одчиняють обидві половинки дверей. Входить Хлестаков; за ним городничий, далі попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, Добчинський і Бобчинський з пластиром на носі. Городничий показує квартальним на підлозі папірець – вони біжать і підіймають його, штовхаючи один одного.

Хлестаков. Хороші заклади. Мені подобається, що у вас показують проїжджим усе в місті. В інших містах мені нічого не показували.

Городничий. В інших містах, насмілюсь доповісти вам, градоправителі і чиновники більше турбуються про свою, тобто, користь; а тут, можна сказати, немає іншого помислу, крім того, щоб благодіянням і невсипущістю заслужити увагу начальства.

Хлестаков. Сніданок був дуже добрий, я зовсім об’‎ївся. Що, у вас кожного дня буває такий?

Городничий. Навмисно для такого приємного гостя.

Хлестаков. Я люблю попоїсти. Адже на те живеш, щоб зривати квіти насолоди. Як називалась та риба?

Артемій Филипович (підбігаючи). Лабардан1.

Хлестаков. Дуже смачна. Де це ми снідали? В лікарні, чи що?

Артемій Филипович. А так, у богоугодному закладі.

Хлестаков. Пам’‎ятаю, пам’‎ятаю, там стояли ліжка. А хворі видужали? Там їх, здається, не багато.

Артемій Филипович. Чоловік з десять залишилось, не більше; а інші всі видужали. Це вже так заведено, такий порядок. З того часу, як я перебрав начальство, – може, вам здасться навіть неймовірним – всі, як мухи, видужують. Хворий не встигне увійти до лазарету, як уже здоровий; і не стільки медикаментами, скільки чесністю і порядком.

Городничий. Вже який, насмілюсь доповісти вам, запаморочливий обов’‎язок градоначальника! І скільки лежить усяких справ щодо самої чистоти, лагодження, направи… одне слово, найрозумніша людина натрапила б на труднощі, але, дякувати Богу, все йде добре. Інший городничий, звичайно, дбав би про свої вигоди; але, чи вірите, що навіть, як лягаєш спати, все думаєш: “Господи Боже ти мій, як би так улаштувати, щоб начальство побачило мою відданість і було вдоволене?!” Чи нагородить воно, чи ні, звичайно, його воля, принаймні я буду спокійний у серці. Коли в місті у всьому порядок, вулиці заметено, арештантів добре тримають, п’‎яниць мало… то чого ж мені більше? Їй-богу, і пошани ніякої не хочу. Воно, звичайно, привабливо, але проти доброчинності все прах і суєта.

Артемій Филипович (набік). Ото, дурисвіт, як розписує. Дав же Бог такий дар!

Хлестаков. Це правда. Я, скажу вам, сам люблю іноді замудруватись: іншого разу прозою, а іншого й віршики викинуться.

Бобчинський (до Добчинського). Справедливо, все справедливо, Петре Івановичу! Зауваження такі… видно, що наук навчався.

Хлестаков. Скажіть, будь ласка, чи нема у вас яких-небудь розваг, товариств, де б можна було, наприклад, пограти в карти?

Городничий (набік). Еге, знаємо, голубчику, в чий город камінці кидають. (Вголос.) Боже борони! Тут і чутки нема про такі товариства. Я карт і в руки ніколи не брав; навіть не знаю, як грати в оті карти. Дивитись не міг на них байдуже: і якщо трапиться побачити отак якого-небудь бубнового короля або що-небудь інше, то така огида охоплює, що просто плюнеш. Раз якось трапилося, забавляючи дітей, поставив будку з карт, та після того цілу ніч снились прокляті. Бог з ними! Як можна, щоб такий дорогоцінний час марнувати на них?

Лука Лукич (набік). А в мене виграв, падлюка, ще позавчора сто карбованців…

Городничий. Краще ж я зуживу цей час на користь державну.

Хлестаков. Ну, ні, ви це вже даремно, одначе ж… Все залежить від того, як хто дивиться на річ. Якщо, наприклад, хто-небудь забастує, тоді, як треба гнути трьох ріжків… ну, тоді, звичайно… Ні, не кажіть, іноді дуже вабить пограти.

1 Лабардан – свіжосолена тріска.

ЯВА VI

Ті самі, Анна Андріївна та Марія Антонівна.

Городничий. Насмілюсь познайомити з родиною моєю: дружина і дочка.

Хлестаков (вклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю в своєму роді приємність вас бачити.

Анна Андріївна. Нам ще більш приємно бачити таку особу.

Хлестаков (хизуючись). Даруйте, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.

Анна Андріївна. Як можна! Ви це так зволите говорити для компліменту. Прошу вас сідати.

Хлестаков. Коло вас стояти вже є щастя; а втім, якщо ви вже так неодмінно хочете, я сяду. Який я щасливий, що нарешті сиджу коло вас.

Анна Андріївна. Даруйте, я ніяк не смію взяти на себе… Я гадаю, вам після столиці вояжування здалося дуже неприємним.

Хлестаков. Надзвичайно неприємне. Звикши жити у блискучому товаристві, та враз опинитися в дорозі: брудні трактири, пітьма неуцтва… Якби, скажу вам, не такий випадок, який мене… (поглядає на Анну Андріївну і хизується перед нею) так винагородив за все…

Анна Андріївна. Як можна! Ви робите мені велику честь. Я цього не заслуговую.

Хлестаков. Чому ж не заслуговуєте? Ви, пані, заслуговуєте.

Анна Андріївна. Я живу на селі…

Хлестаков. Так, село, зрештою, теж має свої пагорбки, струмки… Ну, звісно, хто ж порівняє з Петербургом! Ех, Петербург! Яке життя, справді! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зо мною на дружній нозі. Отак ударить по плечу: “Приходь, братіку, обідати!” Я тільки на дві хвилини заходжу до департаменту, для того тільки, щоб сказати: “Це ось так, це ось так! А там уже чиновник для письма, отакий щур, пером тільки тр, тр… заходився писати. Хотіли були навіть мене колезьким асесором зробити, та, думаю, навіщо. I сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: “Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам, каже, чоботи почищу”. (До городничого.) Чого ви, панове, стоїте? Без чинів, прошу сідати. (Городничий і всі сідають.) Я не люблю церемонії. Навпаки, я навіть стараюсь завжди прослизнути непомітно. Але ніяк не можна сховатись, ніяк не можна! Тільки вийду куди-небудь, вже й кажуть: “Он, кажуть, Іван Олександрович іде!” А одного разу мене вважали навіть за головнокомандувача: солдати вискочили з гауптвахти і зробили рушницею. Потім уже офіцер, який мені дуже знайомий, каже мені: “Ну, братіку, ми тебе зовсім вважали за головнокомандувача”.

Анна Андріївна. Скажіть-но, як!

Хлестаков. Та мене вже скрізь знають… З гарненькими актрисами знайомий. Я ж бо теж різні водевільчики… Літераторів часто бачу. З Пушкіним на дружній нозі. Бувало часто кажу йому: “Ну, що, брат Пушкін?” – “Та так, брат, відповідає бувало, – так якось усе…” Великий оригінал.

Анна Андріївна. То ви й пишете? Як це, мабуть, приємно письменникові. Ви, певно, і в журнали вміщуєте?

Хлестаков. Так, і в журнали вміщую. Моїх, зрештою, багато є творів. Уже й назв навіть не пам’‎ятаю. І все принагідно: я не хотів писати, але театральна дирекція каже: “Будь ласка, братіку, напиши що-небудь”. Думаю собі: “Хай уже так, будь ласка, братіку”. І тут-таки в один вечір, здається, все написав, усіх вразив. У мене легкість надзвичайна в думках. Усе оте, що було під ім’‎ям барона Брамбеуса, “Фрегат Надії” і “Московський телеграф”… все це я написав.

Анна Андріївна. То, певно, і “Юрій Милославський” ваш твір?

Хлестаков. Так, це мій твір.

Анна Андріївна. Я зразу догадалась.

Марія Антонівна. Ах, мамуню, там написано, що це п. Загоскіна твір.

Анна Андріївна. Ну, от: я й знала, що навіть тут будеш сперечатися.

Хлестаков. Ах, так, це правда: це, справді, Загоскіна; а є інший “Юрій Милославський”, так той уже мій.

Анна Андріївна. Ну, це, певно, я ваш читала. Як гарно написано!

Хлестаков. Я, скажу вам, з літератури живу. В мене дім перший у Петербурзі. Так уже й відомий: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх.) Зробіть ласку, панове, якщо будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Я ж бо теж бали влаштовую.

Анна Андріївна. Я думаю, з яким там смаком і пишністю влаштовуються бали!

Хлестаков. Просто не говоріть. На столі, наприклад, кавун – на сімсот карбованців кавун. Суп у каструльці просто на пароплаві приїхав з Парижа; відкриють накривку – пара, якій подібної не можна відшукати в природі. Я всякий день на балах. Там у нас і віст уже свій склався: міністр закордонних справ, французький посланик, англійський, німецький посланик і я. І вже так утомишся, граючи, що просто ні на що не схоже. Як вибіжиш сходами до себе на четвертий поверх – скажеш тільки кухарці: “На, Маврушко, шинель…” Що ж я брешу – я й забув, що живу в бельетажі. У мене самі сходи коштують… А цікаво заглянути до мене в прихожу, коли я ще не прокинувся: графи та князі товчуться і дзижчать там, як джмелі, тільки й чутно: ж… ж… ж… Іншим разом і міністр… (Городничий та інші боязко встають зі своїх стільців.) Мені навіть на пакетах пишуть: “Ваше превосходительство”. Одного разу я навіть керував департаментом. І дивно: директор поїхав – куди поїхав, невідомо. Ну, натурально, почались балачки: як, що, кому заступити посаду? Багато з генералів знаходилось охочих та брались, але підійдуть бувало, – ні, мудра річ. Здається, і легко на вигляд, а роздивишся – просто чорт забери! Потім бачать, нема чого робити, – до мене. І в ту ж хвилину по вулицях кур’‎єри, кур’‎єри, кур’‎єри… можете уявити собі, тридцять п’‎ять тисяч самих кур’‎єрів! Яке становище? Я питаю: “Іване Олександровичу, ідіть департаментом керувати!” Я, скажу вам, трохи зніяковів, вийшов у халаті; хотів одмовитись, але думаю: дійде до царя, ну, та й послужний список теж… “Будь ласка, панове, я приймаю посаду, я приймаю, кажу, хай так, кажу, я приймаю, тільки вже в мене: ні, ні, ні!.. В мене вже гав не лови і я вже…” І справді: бувало, як проходжу через департамент, – просто землетрус, все дрижить і труситься, як лист. (Городничий та інші трусяться від страху. Хлестаков гарячиться більше.) О! Я жартувати не люблю! Я їм усім завдав страху. Мене сама державна рада боїться. Та що, справді? Я такий! Я не подивлюсь ні на кого… Я кажу всім: “Я сам себе знаю, сам”. Я скрізь, скрізь. У палац кожен день їжджу. Мене завтра ж поставлять відразу на фельдмарш… (Підковзується і мало не гепається на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники.)

Городничий (підходячи і трусячись усім тілом, силкується вимовити). А ва-ва-ва… ва…

Хлестаков (швидким, уривчастим голосом). Що таке?

Городничий. А ва-ва-ва… ва…

Хлестаков (таким самим голосом). Не розберу нічого, все дурниці.

Городничий. Ва-ва-ва… шество, превосходительство, чи не накажете відпочити? От і кімната, і все, що треба.

Хлестаков. Дурниці – відпочити. Будь ласка, я ладен відпочити. Сніданок у вас, панове, добрий… Я задоволений, я задоволений. (З декламацією.) Лабардан! Лабардан! (Входить до бокової кімнати, за ним городничий.)

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Та сама кімната в домі городничого.

ЯВА II

Хлестаков (сам, виходить із заспаними очима). Я, здається, хропнув як слід. Звідки вони набрали таких тюфяків та перин? Аж спітнів. Здається, вони вчора мені підсунули чогось за сніданком: в голові досі стукає. Тут, як я бачу, можна з приємністю перебути час. Я люблю привітність, і мені, по правді, більше подобається, якщо мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А дочка городничого дуже непогана, та й матінка така, що ще можна б… Ні, я не знаю, а мені, справді, подобається таке життя.

ЯВА III

Хлестаков і суддя.

Суддя (входячи і спиняючись, про себе). Боже, Боже! Винеси щасливо; так ось коліна й ламає. (Вголос, витягнувшись і притримуючи рукою шпагу.) Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Ляпкін-Тяпкін.

Хлестаков. Прошу сідати. То ви тут суддя?

Суддя. З 816-го був обраний на триріччя з волі дворянства і перебував на посаді до цього часу.

Хлестаков. А вигідно, одначе ж, бути суддею?

Суддя. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня за ухвалою з боку начальства. (Набік.) А гроші в кулаці, та кулак ото весь в огні.

Хлестаков. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не так.

Суддя (висуваючи потроху вперед стиснутий кулак. Набік). Господи Боже! Не знаю, де сиджу. Наче шпилька під тобою.

Хлестаков. Що то у вас у руці?

Амос Федорович (розгубившись і впускаючи на підлогу асигнації). Нічого.

Хлестаков. Як нічого? Я бачу, гроші впали?

Амос Федорович (тремтячи всім тілом). Але ж ні. (Набік.) О Боже! От уже я й під судом і візка підвезли схопити мене!

Хлестаков (підіймаючи). Так, це гроші.

Амос Федорович (набік). Ну, всьому кінець – пропав! Пропав!

Хлестаков. А знаєте що? Дайте їх мені позичково.

Амос Федорович (поквапливо). Аякже, як же… з великою охотою. (Набік.) Ну, сміливіше, сміливіше! Вивозь, Пресвята Мати!

Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився: те та се… А втім, я вам із села зараз їх пришлю.

Амос Федорович. Даруйте, як можна! І без того, це така честь… Звісно, слабкими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства… постараюся заслужити… (Підводиться зі стільця. Виструнчившись і руки по швах.) Не смію більше непокоїти своєю присутністю. Не буде ніякого наказу?

Хлестаков. Якого наказу?

Амос Федорович. Я розумію, чи не дасте якого наказу тутешньому повітовому судові?

Хлестаков. Навіщо ж? Адже мені ніякої нема тепер у ньому потреби; ні, нічого. Щиро дякую.

Амос Федорович (вклоняючись і йдучи, набік). Ну, місто наше!

Хлестаков (коли він пішов). Суддя – хороша людина!

Далі Хлестаков по черзі “позичає” гроші в інших чиновників, збільшуючи суму позики.

ЯВА VII

Хлестаков. Бобчинський і Добчинський.

Бобчинський. Маю честь рекомендуватися, житель тутешнього міста, Петро Іванів син Бобчинський.

Добчинський. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.

Хлестаков. Я радий… (Враз і уривчасто.) Грошей нема у вас?

Добчинський. Грошей? Як грошей?

Хлестаков. Позичити карбованців з тисячу.

Бобчинський. Такої суми, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?

Добчинський. При мені нема.

Хлестаков. Та хай, якщо тисячі нема, то карбованців сто.

Бобчинський (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? У мене тільки сорок асигнаціями.

Добчинський (дивлячись у гаманець). Двадцять п’‎ять карбованців тільки.

Бобчинський. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.

Добчинський. Ні, справді, і в дірці нема.

Хлестаков. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п’‎ять карбованців… це однаково. (Бере гроші.)

Бобчинський. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.

Хлестаков. Дуже добре.

Добчинський. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.

Бобчинський. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.

Хлестаков. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх.)

ЯВА VIII

Хлестаков (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, одначе ж, вони мене вважають за державну особу. Певно, я вчора їм підпустив туману. Ото дурні! Напишу-но я про все в Петербург до Тряпічкіна: він пописує статейки – хай – но він їх полущить гарненько. Гей, Осипе, дай мені паперу й чорнила! (Осип визирнув із дверей, промовивши: “Зараз”.) А вже Тряпічкіну, справді, коли хто потрапить на зубок, – стережись: батька рідного не пожаліє заради слівця, та й гроші теж любить. А втім, чиновники ці добрі люди; це з їхнього боку хороша

Риса, що вони мені позичили. Перегляну навмисне, скільки в мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот… Який за – ялозений папірець! Вісімсот, дев’‎ятсот… Ого! За тисячу перескочило…

ЯВА IX

Хлестаков і Осип з чорнилом та папером.

Осип. Їдьте звідси! Їй-богу, вже час.

Хлестаков (пише). От дурниці! Навіщо?

Осип. Та так. Бог з ними, з усіма! Погуляли тут днів зо два – ну й доволі. А коні тут гарні – так би помчали…

Хлестаков (пише). Ні, мені ще хочеться пожити тут. Хай завтра.

Осип. Та чого завтра! Їй-богу, їдьмо, Іване Олександровичу! Воно хоч і велика шана вам, та все ж, знаєте, краще виїхати швидше: адже вас, справді, за когось іншого зважають… І батенько буде гніватись, що так забарились.

Хлестаков (пише). Ну, гаразд. Віднеси тільки перше цього листа і, хай уже, заразом подорожну візьми. (Пише далі.) Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху…

Осип (виходить і говорить за сценою). Гей, послухай, брат! Віднесеш листа на пошту, і скажи поштмейстерові, щоб він прийняв без грошей; та скажи, щоб зараз привели до пана найкращу трійку, кур’‎єрську; а прогону, скажи, пан не платить: прогон, мовляв, скажи, казенний. Та щоб усе хутчій, а то, мовляв, пан сердиться. Зажди, ще лист не готовий.

ЯВА Х

Хлестаков і купці з кошиком вина і цукровими головами.

Хлестаков. А чого вам, любі мої?

Купці. Чолом б’‎ємо вашій милості.

Хлестаков. А чого вам треба?

Купці. Не погуби, пане! Кривди зазнаємо зовсім задарма.

Хлестаков. Від кого?

Один з купців. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що описати не можна. Постоєм зовсім замучив, хоч у зашморг лізь. Не по вчинках чинить. Схопить за бороду, каже: “Ах ти, татарин!” Їй-богу! Якби, тобто, чим-небудь не пошанували його, а то ми вже порядку завжди додержуємо: що слід на сукні подружниці його й дочці – ми проти цього не стоїмо. Ні, бач ти, йому всього цього мало – їй-богу. Прийде до крамниці і, що не запопаде, все бере. Сукна побачить штуку, каже: “Е, любий, це добре суконце, віднеси-но його до мене”. Ну і несеш, а в штуці ото буде трохи що аршин не п’‎ятдесят.

Хлестаков. Невже? Ах, який же він шахрай!

Купці. Їй-богу! Такого ніхто не пам’‎ятає городничого. Так усе й приховуєш у крамниці, коли його забачиш. Тобто, не те вже кажучи, щоб яку делікатність, всяке казна-що бере: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, що в мене крамар не їстиме, а він цілу пригорщу туди запустить.

Хлестаков. Ах, який шахрай! Та за це просто на Сибір.

Купці. Та вже куди милость твоя не запроторить його – все буде добре, тільки, тобто, від нас щоб далі. Не погребуй, батьку наш, хлібом і сіллю: кляняємось тобі цукорцем та кошичком вина.

Хлестаков. Ні, ви цього не думайте: я не беру зовсім ніяких хабарів.

От, якби ви, наприклад, запропонували мені позичково карбованців з триста – ну, тоді зовсім інша річ: позичково я можу взяти.

Купці. Будь ласка, батьку наш! (Виймають гроші.) Та що триста! Вже краще п’‎ятсот візьми, поможи тільки.

Хлестаков. Будь ласка: у позику – я ні слова, я візьму.

Купці (підносять йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносик заразом візьміть.

Хлестаков. Ну, і підносик можна.

Купці (вклоняючись). То вже візьміть за одним разом і цукорцю.

Хлестаков. О, ні, я хабарів ніяких…

Осип. Ваше високоблагородіє! Чому ви не берете? Візьміть! У дорозі все знадобиться. Давай сюди голови і кошичок. Давай усе! Все знадобиться. Що там? мотузочка? Давай і мотузочку, – і мотузочка в дорозі знадобиться: візок обламається або що інше, підв’‎язати можна.

Купці. То вже зробіть таку ласку, ваше сіятельство! Коли вже ви, тобто, не поможете в нашій просьбі, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч в зашморг лізь.

Хлестаков. Неодмінно, неодмінно! Я постараюсь. (Купці виходять.)

Далі на городничого приходять скаржитися слюсарша й унтер-офіцерша. Зустрівшись з Марією Антонівною, Хлестаков починає до неї залицятися і падає перед нею на коліна. Це побачила Анна Андріївна, насварила доньку і прогнала з кімнати. Тоді Хлестаков почав залицятися до дружини городничого і впав перед нею на коліна. Це помітила Марія Антонівна. Викруючись із неприємної ситуації, Хлестаков почав просити у Анни Андріївну руку Марії Антонівни. Ошелешений городничий не може повірити в таке щастя. “Позичаючи” у “майбутнього тестя” ще чотириста рублів, Хлестаков на найкращих конях

Від’‎їжджає з міста.

ДІЯ П’ЯТА

Та сама кімната.

ЯВА II

Городничий. Анна Андріївна і Марія Антонівна. Купці. Городничий. А! Здорові були, соколики!

Купці (вклоняючись). Доброго здоров’‎я, батечку!

Городничий. Що, голубчики, як поживаєте? Як крам ваш іде? Що, самоварники, аршинники, скаржитись? Архікрутії, протобестії, дурисвіти мирські! Скаржитись? Що, багато взяли? От, думають, так у тюрму його й засадять!.. А чи знаєте ви, сім чортів і одна відьма вам у зуби, що…

Анна Андріївна. Ох, Боже мій! Які ти, Антоша, слова пускаєш! Городничий (з незадоволенням). А, не до слів тепер! Чи знаєте ви, що той самий чиновник, якому ви скаржились, тепер жениться з моєю дочкою? Що? Га? Що тепер скажете? Тепер я вас… у!.. Обманюєте народ… Зробиш підряд з казною, на сто тисяч обдуриш її, постачивши гниле сукно, та потім пожертвуєш двадцять аршин, та й давай тобі ще нагороду за це! І черево суне наперед: він купець; його не займай. “Ми, каже, і дворянам не поступимось”. Та дворянин… ах ти ж, пика! – дворянин вчиться наук: його хоч і шмагають у школі, та за діло, щоб він знав корисне. А ти що? – починаєш з крутійства, тебе хазяїн б’‎є за те, що не вмієш обманювати. Ще хлопчисько, “Отче наш” не знаєш, а вже недомірюєш; а як розідме тобі черево та наб’‎єш собі кишеню, так і запишався! Ху ти, яке диво! Через те, що ти шістнадцять самоварів видудлиш за день, то через те й пишаєшся? Та мені плювати на твою голову і на твою пиху!

Купці (вклоняючись). Винуваті, Антоне Антоновичу!

Городничий. Скаржитись? А хто тобі поміг змахлювати, коли ти будував міст і написав дерева на двадцять тисяч, тоді як його й на сто карбованців не було? Я поміг тобі, цапина борода! Ти забув це? Я, посвідчивши це на тебе, міг би тебе також спровадити на Сибір.

Один з купців. Богу винуваті, Антоне Антоновичу. Лихий попутав. І закаємось надалі скаржитись. Вже яке хоч задоволення, не гнівайся тільки!

Городничий. Не гнівайся! Ось ти тепер валяєшся в ногах у мене. А чому? – тому, що моє зверху; а якби хоч трошки на твоєму боці, то ти б мене, каналія, втоптав у самісіньке багно, та ще б і колодою зверху придушив.

Купці (кланяючись у ноги). Не занапасти, Антоне Антоновичу!

Прочувши про сватання Хлестакова до Марії Антонівни, містяни прийшли привітати городничого.

ЯВА VIII

Ті самі і поштмейстер поквапливо, з розпечатаним листом у руці.

Поштмейстер. Дивовижна річ, панове! Чиновник, якого ми вважали за ревізора, був не ревізор.

Всі. Як, не ревізор?

Поштмейстер. Зовсім не ревізор, – я дізнався про це з листа.

Городничий. Що ви? Що ви? З якого листа?

Поштмейстер. Та з власного його листа. Приносять до мене на пошту лист. Глянув на адресу – бачу “на Поштамтську вулицю”. Я так і зомлів. “Ну, – думаю собі, – певно, знайшов непорядки на пошті й повідомляє начальство”. Взяв та й розпечатав.

Городничий. Як же ви?..

Поштмейстер. Сам не знаю, надприродна сила спонукала.

Городничий. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?

Поштмейстер. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!

Городничнй. Що ж він, по-вашому, таке?

Поштмейстер Ні се ні те; чорт знає, що таке!

Городничий (запально). Як ні се ні те? Я вас під арешт…

Поштмейстер. Ех, Антоне Антоновичу. Ось краще я вам прочитаю. (Читає.) “Спішу повідомити тебе, душа Тряпічкін, які зо мною чудеса. На дорозі обчистив мене кругом піхотний капітан, отож трактирник хотів уже був посадовити в тюрму; коли раптом з моєї петербурзької фізіономії та з костюму ціле місто взяло мене за генерал-губернатора! Тепер я живу в городничого, розкошую, упадаю напропалу за його жінкою і дочкою; не вирішив тільки, з котрої почати – думаю, перше з матінки, бо, здається, готова ту ж мить до всіх послуг. Пам’‎ятаєш, як ми з тобою бідували, обідали на шармака і як одного разу кондитер схопив був мене за комір з приводу з’‎їдених пиріжків за рахунок прибутків

Англійського короля? Тепер зовсім інакше повернулось. Усі мені дають позичково, скільки хоч. Оригінали страшенні. Від сміху ти б умер. Ти, я знаю, пишеш статейки: вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий – дурний, як сивий кінь…”

Городничий. Не може бути! Там нема цього.

Лука Лукич. Читайте!

Поштмейстер (читаючи далі). Хм… хм… хм… хм… “сивий кінь. Поштмейстер теж добра людина…” (Кидаючи читати.) Ну, тут про мене він теж непристойно висловився.

Городничий. Ні, чорт забери, коли вже читати, то читати! Читайте все!

Артемій Филипович. Дозвольте, я прочитаю. (Надіває окуляри й читає.) “Поштмейстер достоту департаментський сторож Міхеєв; напевне так само, падлюка, п’‎є без просипу. Доглядач за богоугодними закладами… І… І…” (Заїкується.)

Коробкін. А чого ж ви зупинились? Артемій Филипович. Та нечітке перо… а втім, видно, що негідник.

Поштмейстер. Ні, все читайте! Адже перше все читано!

Коробкін (читаючи). “Доглядач за богоугодними закладами Земляника – зовсім свиня в ярмулці”.

Артемій Филипович (до глядачів). І не дотепно! Свиня в ярмулці! Де ж свиня буває в ярмулці?

Коробкін (читаючи далі). “Доглядач шкіл протух увесь цибулею”.

Лука Лукич (до глядачів). Їй-богу, і в рот ніколи не брав цибулі.

Амос Федорович (набік). Хвалити Бога, хоч принаймні про мене нема!

Коробкін (продовжує). “Суддя Ляпкін-Тяпкін найбільшою мірою моветон1…” (Зупиняється.) Мабуть, французьке слово.

Амос Федорович. А чорт його знає, що воно означає! Ще добре, коли тільки шахрай, а може, ще й за те гірше.

Коробкін (читаючи далі). “А втім, народ гостинний і добродушний. Прощай, душа Тряпічкін. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідти в село Підкотилівку”.

Городничий. От коли зарізав, то зарізав! Убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу. Бачу якісь свинячі рила, замість облич, а більш нічого… Вернути, вернути його! (Махає рукою.)

Поштмейстер. Де вже вернути! Я, як навмисне, наказав доглядачеві дати якнайкращу трійку; чорт підбив дати й наперед розпорядження.

Дружина Коробкін а. Оце так, оце-то нечувана конфузія!

Сцена зі спектаклю “Ревізор”. Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька. Режисер-постановник – заслужений артист України Юрій Одинокий

1 Моветон – тут: людина з поганими манерами.

Амос Федорович (недомислено розставляє руки). Як же це, панове? Як же це, справді, ми такого маху дали?

Городничий (б’‎є себе по лобі). Як я – ні, як я, старий дурень? Спав, дурний баран, з розуму!.. Тридцять років живу на службі; жоден купець ані підрядчик не міг обдурити; шахраїв над шахраями обманював, пройдисвітів і крутіїв таких, що весь світ ладні обікрасти, ловив на гачок. Трьох губернаторів обманув!.. Що губернаторів! (Махнувши рукою.) Нічого й говорити про губернаторів…

Анна Андріївна. Але цього не може бути, Антоша: він заручився з Машенькою…

Городничий (з серцем). Заручився! Дуля з маком – ось тобі заручився! Лізе мені в очі із заручинами!.. (Несамовито.) Ось, дивіться, весь світ, усе християнство, всі дивіться, як обдурено городничого! Дурня йому, дурня, старому падлюці! (Свариться сам на себе кулаком.) Ех ти, товстоносий! Смоктульку, ганчірку вважав за поважну людину! Он він тепер по всій дорозі дзеленьчить дзвоником! Рознесе по всьому світу історію. Мало того, що підеш на посміховище – знайдеться перодряп, писака, в комедію тебе вставить. Ось що прикро! Чину, звання не пожаліє, і будуть усі скалити зуби та плескати в долоні. Чого смієтесь? – Із себе смієтесь!.. Ех ви!.. (Тупає зі злості ногами по підлозі.) Я б усіх отих писак! У, перодряпи, ліберали прокляті! Чортове насіння! Вузлом би усіх зав’‎язав, на борошно б стер вас усіх та чортові в підбивку! В шапку, туди йому!.. (Тикає кулаком і б’‎є підбором по підлозі.)

ЯВА ОСТАННЯ

Ті самі і жандарм.

Жандарм. Чиновник, що приїхав за іменним наказом а Петербурга, викликає вас цю ж мить до себе. Він зупинився в гостиниці. (Сказані слова вражають усіх як громом. Звук подиву однодушно вилітає з дамських уст; вся група, враз перемінивши пози, залишається скам’‎янілою.)

НІМА СЦЕНА

Городничий посередині у вигляді стовпа з розставленими руками та закинутою назад головою. Праворуч його дружина й дочка, із спрямованим до нього рухом усього тіла; за ними поштмейстер, що перетворився на знак запитання, звернений до глядачів; за ним Лука Лукич, що розгубився найбезневиннішим способом; за ним, коло самого краю сцени, три дами, гості, що притулились одна до одної з найсатиричнішим виразом облич, який стосується безпосередньо родини городничого. Ліворуч від городничого: Земляника, що нахилив голову трохи набік, наче до чогось прислухаючись; за ним суддя з розчепіреними руками, що присів майже до землі й зробив рух губами, немовби хотів посвистати або вимовити: “Ось тобі, бабуню, і Юрія!” За ним Коробкін, який обернувся до глядачів з примруженим оком і ущипливим натяком на городничого; за ним, коло самого краю, Бобчинський і Добчинський із спрямованим один до одного рухом рук, роззявленими ротами І виряченими один на одного очима. Інші гості залишаються просто стовпами. Майже півтори хвилини скам’‎яніла група зберігає таке

Положення. Завіса спускається.

1. Що називається комедією? Доведіть, що п’‎єса “Ревізор” є саме комедією.

2. Чому значна частина російської публіки обурилася комедією Гоголя? Яку роль у творі відіграє епіграф?

3. Поділіть персонажів п’‎єси на тих, хто викликає і не викликає вашого співчуття. Хто з них викликає особливу відразу? Чому?

4. Доведіть, що сміх – також дійова особа твору Гоголя.

5. Які засоби творення комічного використовує Гоголь у своєму творі? Відповідь проілюструйте прикладами.

6. Існує два основних види комедії: комедія характерів та комедія ситуацій. Яку використав Гоголь у творі “Ревізор”?

7. Порівняйте комедії Мольєра та Гоголя. Що в них спільного, а чим вони відрізняються?

8. Знайдіть і прокоментуйте художні деталі, які характеризують життя російського провінційного містечка (наприклад, лікар Христіан Іванович, котрий жодного слова не розуміє російською, тощо).

9. Підготуйте розповідь про порядки, які панують у містечку.

10. Чому городничий, попри свій колосальний досвід, побачив у двадцятитрьохлітньому Хлестакові столичного ревізора? Що в поведінці Хлестакова могло ввести в оману місцевих чиновників?

11. Як ви думаєте, чим закінчиться справжня ревізія для городничого та міських чиновників? Чи прийдуть знову скаржиться на городничого, наприклад, купці?

12. Складіть справжній звіт від імені ревізора-інкогніто про діяльність чиновників (і “ревізора” – Хлестакова).

13. Проект: підготуйте інсценізацію окремих сцен комедії “Ревізор”.

Усі ми вийшли з гегелівської “Шинелі”.

Федір Достоєвський

Повість “Шинель” (1842)

Польський письменник М. Грабовський, шанувальник і дослідник творчості М. Гоголя, сказав: “Я не знаю письменника, який би краще за Гоголя вмів що – найбуденніший предмет овіяти диханням поезії, і це дає йому високе місце поміж поетами усіх часів і народів”.

Якось М. Гоголь почув канцелярський анекдот про бідного чиновника, затятого мисливця, який доклав неймовірних зусиль, щоб придбати рушницю. Завдяки суворій економії впродовж тривалого часу він таки зібрав необхідну суму і таки купив рушницю. Проте на полюванні поклав її на ніс човна і поплив поміж очерету. І його омріяна й вистраждана рушниця шубовснула у воду! І годі було її там знайти. Чиновник від переживань захворів на лихоманку. Усі присутні посміялися над мисливцем-невдахою. А Гоголь замислився. Він вирішив написати твір, щоб, прочитавши його, усі пересмішники задумалися над сутністю життя “маленької людини”, людини взагалі. Так народився задум “Шинелі”. Спочатку письменник хотів назвати твір “Повість про чиновника, що крав шинелі”, але потім зупинився на теперішній назві.

Сюжет твору простий, і він нагадує щойно згаданий анекдот. В одному з петербурзьких департаментів (повість входить до циклу “Петербурзьких повістей”) працює “маленька людина” – бідний титулярний радник (чиновник дуже низького рангу) Акакій Акакійович Башмачкін. Письменник дає промовистий (на межі з гротесковим) портрет героя: “Низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, із зморшками по обидва боки щік, із кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним… Що ж робити! Винен петербурзький клімат…”

Здається, М. Гоголь навмисно дібрав для цього “портрета” лише негативну лексику. Що він цим підкреслював? Своє презирство до Башмачкіна? Ні, і це зразу ж помітила тогочасна російська літературна критика: письменник привертає увагу читача, громадськості до проблем “маленької людини”.

Башмачкін такий непомітний, непоказний, що його колеги ставилися до його появи, наче пролетіла “звичайна муха”. Звернімо увагу на ключове в цій фразі слово “муха”, “комаха”. Зразу виникає асоціативний ряд: “І мухи не образить” або “Розчавить, мов муху”. Це дуже плідний у світовій літературі прийом – порівняння людського життя з існуванням комахи.

Однак ця доброта (“він і мухи не образить”) не заважає колегам ображати його самого, просто так, для розваги. А він усе те покірно терпів, але “коли занадто вже нестерпний був жарт… він, промовляв: “Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?” І щось дивне було в словах і в голосі, яким їх проказувано”.

ПРО “ПЕТЕРБУРЗЬКИМ КЛІМАТ”, АБО ОБРАЗ ПЕТЕРБУРГА ЯК ЧУЖОГО Й ВОРОЖОГО ДЛЯ ЛЮДИНИ ПРОСТОРУ

Що означає вислів Гоголя “винен петербурзький клімат”? З одного боку, Петербург як надзвичайно красиве місто захоплено називали “північною Пальмірою”. З іншого боку, його зведено в абсолютно непридатній для життя болотяній місцевості, з постійними туманами та смертоносними паводками. Тож на його будівництво Росія витратила астрономічні кошти. Тогочасні письменники по-різному оцінюють Петербург. О. Пушкін часом Петербургом захоплювався: “Люблю тебе, дитя Петрове, / Люблю твій гордий, строгий взір, / Неви одіння гранітове / І хвиль її державний шир, / Твоїх чавунних грат узори, / Ночей задумливих твоїх / Безсяйний блиск, туман прозорий.” (“Мідний вершник”, переклад Максима Рильського). Геть протилежною була думка А. Міцкевича: “…Російської… столиці де начала? / Чом захотілось цій державі йти, / Залазити в болотяні кути, / Що їх вона в чухонців одібрала? / Земля тут не для житла, а для лоз / Розкинулась, шумлять сніги та сльоти, / У кліматі мінливі ці широти, / Як настрій деспота – жара й мороз. / Та цар собі сподобав трясовицю / Болотисту і наказав звести / Не місто людям, а собі столицю, / Явив свою могуть на всі світи” (“Дзяди”, переклад Дмитра Павличка).

Але на чиї ж гроші зведена на болоті ця гранітно-золота розкіш російської столиці? Міцкевич відповів і на це запитання: “Щоб ці палати возвелись, / Падлючі слуги і царі-тирани / Пролляли сліз і крові океани; / Щоб камені звезти для цих будов, / Скільки придумано таємних змов, / Скільки невинних вигнано, чи вбито, / Скільки зграбовано несамовито / Країв – щоб закупити все, що є – / В Па – рижах, в Лондонах – ну що там ціни!- / За кров Литви, за сльози України, / За злото Польщі – все добро сіє / Збудовано, возведено чертоги, / Вином шампанським вимито підлоги”.

До якої з цих точок зору ближчий Гоголь? Вочевидь, що до другої, бо в усьому тексті повісті “Шинель” нема жодної згадки про красоти Петербурга. А ось про його непридатний для життя людини (передовсім – “маленької”) петербурзький клімат читаємо постійно: і про жахливо холодну погоду, і про ще жахливішу атмосферу приниження людської гідності. Тож Микола Гоголь створив яскравий образ столиці Російської імперії як чужого й ворожого для людини простору.

Не можна сказати, що в цих “розвагах” брали участь усі без винятку, були поміж них і душі не зіпсовані. І тут гірко-іронічна манера оповіді Гоголя різко змінюється – на довершений, і навіть патетично-серйозний стиль, яким він описував битви козаків у “Тарасі Бульбі”. Така зміна авторського тону відбувається, коли йдеться про людські честь і гідність, – коли Акакія Акакійовича Башмачкіна ображають. Тут М. Гоголь виявив високий гуманізм – співчуття до “маленької людини”.

Башмачкін зовсім обносився – його шинель протерлася до дірок. І тоді виникає драматична ситуація: треба зробити неможливе – пошити нову шинель. А для бідного царського чиновника це все одно, що дістати рукою місяць. І відтоді оповідь скеровується на опис щонайменших деталей процесу підготовки до пошиття і пошиття шинелі (недаремно це слово винесено в заголовок твору і є ключовим). Варто зауважити, що в описі всіх дріб’‎язків: гусячих пер і гудзиків, ниток і сукна, хусток і чепчиків і т. д. – Гоголь не має рівних. Він робить це з непідробною “серйозною” іронією.

Нарешті чудо здійснилося – шинель пошито! Гоголь описує радість чиновника до такої міри детально, неначе хоче, щоб читач таки повірив, що пошиття шинелі може бути справою життя людини.

І тут трапляються події неприємні, але для Акакія Акакійовича Башмачкіна смертоносні – з нього зірвали шинель. Після принизливих поневірянь по приймальнях петербурзького начальства, не добившися справедливості чи навіть розуміння й співчуття, Акакій Акакійович… помер. Гоголь пише про це підкреслено спокійно, беземоційно. Проте це вдаваний спокій. Людина, яка не зробила іншим жодного зла, яка тільки наважувалася нагадати їм: “Я брат твій”, – пішла з життя. Через що? Через те, що її пограбували, а влада не змогла та й просто не схотіла допомогти? Через те, що “значна особа” мала пустопорожню бесіду зі своїм приятелем і захотіла продемонструвати саме на беззахисно-безсловесному Башмачкіну, як вона вміє “керувати”, як люди ніяковіють від самого лише її голосу?

Гоголь безмежно співчуває герою і тим самим різко засуджує петербурзьку бюрократичну машину, для якої людини немає – є лише чин. Він не може миритися з тим, що нікого не дивує, “як багато в людині нелюдськості, як багато приховано лютої грубості у витонченій, освіченій світськості”.

Башмачкіна прямо охарактеризовано як “істоту, ніким не оборонену, нікому не дорогу, ні для кого не цікаву”. І хто ж конкретно в цьому винен? Чи можна сказати, що в його незахищеності винен державний устрій Російської імперії? Звісно, можна. А може, у цьому винні бездушність і черствість людей, які його оточували? Так, винне й оточення.

Але можна дорікнути й самому Акакію Акакійовичу, бо він жодного разу не постояв за себе, жодного разу не спробував вийти за те коло, яке сам для себе окреслив (пропонувало ж йому керівництво більш творчу роботу, ніж просте переписування паперів)?

Хай там як, а людина померла, і це трагедія. І Гоголь – майстер як реалістичної, так і романтичної оповіді – докорінно змінює художню систему твору.

Засуджуючи черствість та бездушність і колег Башмачкіна, які над ним знущалися, і “поважної особи”, яка насправді виявилася аморальним нікчемним боягузом, автор використовує засоби реалізму. Це внутрішня логіка розвитку образів, точний опис умов життя персонажів тощо. Але після смерті Акакія Акакійовича, коли треба карати мерзотників, а реальне життя, зображене в повісті, підстав для надії на краще не дає, автор переходить до засобів романтизму, про що попереджає читача: “сумна історія наша несподівано набуває фантастичного закінчення!” Акакій Акакійович стає привидом – після смерті він піднявся на недоступну для нього раніше висоту – і зриває шинель зі значної особи! І тут сміх Гоголя залунав гротесково: “У поліції було видано наказ спіймати мерця хоч би що, живого чи мертвого”.

(2 votes, average: 4.50 out of 5)