МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852) – РЕАЛІЗМ ХІХ ст
Гірким словом моїм посміюся
МИКОЛА ГОГОЛЬ.
Комедія “Ревізор”, повість “Шинель”
Уперше потрапивши до села Диканька, що на Полтавщині, дехто спочатку довго стоїть, пильно розглядаючи все довкола. А потім починає розпитувати екскурсовода: чи справді саме це село змальовано у “Вечорах на хуторі біля Диканьки”? І, почувши ствердну відповідь, знизує плечима: а чи звернув би хтось увагу на цей звичайнісінький населений пункт, якби не сила таланту Гоголя?
…Микола Гоголь писав російською мовою, зокрема й про російські проблеми. Та й багато російських письменників “вийшли з гоголівської “Шинелі””.
Однак народився Гоголь на Полтавщині. Його творчий злет почався “Вечорами на хуторі біля Диканьки”, зітканими з чарівливого українського фольклору. У його творах – і Сорочинці з уславленим ярмарком, і Миргород зі знаменитими калюжею і мінеральною водою, і Тарас Бульба з синами-козаками. А в готелі в Карлових Варах зберігся власноручний запис письменника від 1846 р.: “Микола Гоголь, українець, проїздом із Москви”.
Тож “Гоголь, як і Сервантес, заклав до своїх суто національних картин до такої міри широке, до такої міри глибоке знання людини, що його місцеві образи примушують битися серця скрізь, де тільки живуть люди” (Е. Вогюе). А силою таланту письменника захоплювалися Діккенс, Меріме, Гайне і багато інших.
Народився Микола Гоголь в Полтавській губернії, у селі Великі Сорочинці Миргородського повіту, в родині поміщика. Його батько був пристрасним шанувальником мистецтва, любив театр, писав вірші й дотепні комедії. Дитячі роки Гоголя минули у маєтку батьків Василівці (інша назва – Яновщина).
Микола Гоголь. Фотограф С. Левицький. Рим, 1845
Поводитися зі словом треба чесно. Воно є найвищий дар Бога людині.
У Полтавському повітовому училищі, а головне – в гімназії вищих наук у Ніжині, де Гоголь учився протягом 1821-1828 рр., творчі здібності юного театрала й книголюба розкрилися дуже швидко. Він займався живописом, брав участь у спектаклях як художник-декоратор і актор, причому з особливим успіхом виконував комічні ролі. Пробував себе й у різних літературних жанрах (елегійні вірші, трагедії, історичні поеми, повісті). Тоді ж написав сатиру “Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний” (не збереглася).
Першу романтичну, “в німецькому стилі”, поему “Ганц Кюхельгартен” Гоголь опублікував 1829 р. під псевдонімом В. Алов. Вочевидь, писав він її у 1827 р., ще в Ніжині. Явно наслідувальний (чого варте лише ім’я персонажа) твір успіху не мав. І Гоголь їздив по книгарнях, скупив наклад і власноруч спалив своє перше літературне дітище. На жаль, така ситуація повторилася з другим томом “Мертвих душ”. У 1830 р. виходить друком повість “Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала”.
Незабаром відбулося знайомство з О. Пушкіним. У цей же період побачили світ “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831-1832). Вони викликали майже загальне захоплення. Літературний критик В. Бєлінський високо оцінив збірку Гоголя: “Назвіть у європейській чи російській літературі щось хоча б приблизно схоже на ці перші спроби юнака. Навпаки, чи не є це абсолютно новий, небувалий світ мистецтва?” Але більшість тогочасних митців і критиків, зокрема О. Пушкін, недооцінили всієї глибини таланту Гоголя. Їх відволік неперевершений гоголівський гумор. Тож Пушкін порівняв збірку Гоголя щодо сили сміху із творами Мольєра й пустив Петербургом чутку, що навіть збайдужілі до будь-якого рукопису працівники типографії, друкуючи її, не могли стримати сміху.
НАЩАДОК КОЗАЦЬКОГО РОДУ
Микола Васильович Гоголь-Яновський (таке повне прізвище письменника) належав до славетного козацького роду Лизогубів. З дитинства Нікоша, як звали його рідні, ріс в атмосфері поваги до української культури. Його бабуся, Тетяна Семенівна Лизогуб, не уявляла життя без народної, особливо козацької, пісні, а знала вона їх безліч. Батько, Василь Опанасович, як і всі сусіди (а вони, як здавна ведеться поміж українців, були один одному як не кумами, то сватами, тому частенько навідувалися до гостинної Василівки), старанно записував від проїжджих чумаків, сліпих кобзарів та лірників, молодиць на току і косарів на полі все, чим багате було живе фольклорне джерело українського народу. Його батько не лише писав т. зв. малоросійські комедії, а й був приятелем Івана Котляревського, листувався з Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Що таке українське Різдво, Великдень чи Зелена Неділя, Нікоша знав не з розповідей. Панич частенько приєднувався до веселої парубоцької ватаги в ніч перед Різдвом, щоб разом з вертепом ходити від хутора до хутора, від обійстя до обійстя.
Пантелеймон Куліш зауважив, що Гоголь народився в сім’ї, відділеній від козацької доби лише одним-двома поколіннями. Проте не лише спогади та пісні бабусі Тетяни єднали хлопчика з українською минувшиною. Його рідна Полтавщина була втіленням української історії й українського духу.
Історія України завжди цікавила письменника: він читав козацькі літописи, виписував із Харкова журнал “Запорозька Старовина”, який видавав І. Срезневський, навіть друкував оголошення в газетах і журналах, де просив надсилати йому матеріали і документи, що стосуються козаччини. Гоголь задумав написати всю історію України від найдавніших часів. Ця праця мала складатися з 8-9 томів. Письменнику не вдалося втілити цей задум, як не вдалося стати професором історії в Київському університеті. Однак героїчна Україна постала у всій своїй величі й могутності в історичній повісті “Тарас Бульба”. Як і Гердер, Гоголь був переконаний, що звитяжне минуле народу є запорукою його прекрасного і величного майбутнього, а отже, слава Тараса Бульби – це слава не минулого, а грядущого.
Проте не всі тоді зрозуміли найголовнішого – саме Гоголь у “Вечорах…” створив художній світ, який “ставав в один ряд з класичними романтичними світами західноєвропейських літератур”. Мало того, з височини творчого успіху йому відкрилося дуже багато шляхів, а не лише сміховий “сатирико-гумористичний”. Зокрема – це шлях до реалізму й до повісті “Шинель”.
Гоголь займається педагогічною і науковою роботою і одночасно пише повісті, що ввійшли до двох наступних його збірок – “Миргород” (перша редакція повісті “Тарас Бульба”) і “Арабески” (обидві – 1835). 19 квітня 1836 р. на сцені Александринського театру відбулася прем’єра комедії “Ревізор”, яку відзначив сам Микола I. А в 1842 р. читачі знайомляться з третім томом зібрання творів Гоголя, куди був включений цикл “Петербурзькі повісті”.
Потім Гоголь виїздить за кордон. А у 1841 р. повертається з першим томом великої “поеми” (в прозі) “Мертві душі”. Тоді ж починає писати її другий том, видає повість “Шинель”.
На початку 1845 р. у Гоголя з’являються ознаки душевної кризи. Письменник для відпочинку та відновлення сил поїхав за кордон. Починається період лікування й консультацій із різними медичними знаменитостями. Наприкінці червня – на початку липня, у стані різкого загострення хвороби, Гоголь спалює рукопис 2-го тому “Мертвих душ”. Згодом він пояснив цей крок тим, що в книжці недостатньо ясно були показані “шляхи й дороги” до ідеалу. Ще через три роки він поновив роботу, а за кілька днів до смерті знову спалив написане – майже закінчену книжку.
Відтоді став похмурим, перестав їсти й пішов із життя через кілька днів, 21 лютого (4 березня за старим стилем) 1852 р.
Похований Гоголь у Москві, і на його надгробку висічено слова біблійного пророка Єремії: “Гірким словом моїм посміюся”.
“Вечори не хуторі біля Диканьки” не лише засвідчили напрочуд швидке формування гоголівського таланту, а й вивели його на авансцену російського і – об’єктивно – європейського романтизму… Гоголь поставив перед собою завдання відкрити цільний і повноправний народний світ. України як цілого материка на карті всесвіту, з Диканькою як своєрідним його центром. Юрій Манн, російський літературознавець
ВІДЛУННЯ
Дмитро Павличко
ТАНЕЦЬ ГОГОЛЯ В РИМІ
…Как только повернули мы налево, от дворца Барберини в глухой переулок, он принялся петь разгульную малороссийскую песню, наконец пустился в пляс…
П. В. Анненков. Н. В. Гоголь в Риме летом 1841 года
Рясний гопак від площі Барберіні –
Душа клекоче, ллється через креш…
Ах, наче сестри, полохливі тіні
На білосніжній мармуровій ріні
Благають: не танцюй же так, бо вмреш!
А він каміння теше каблуками,
Як ніжинський підпилий басаврюк.
Фонтани мовкнуть, що гули віками,
І розступаються печальні храми
Від помахів осатанілих рук.
Комедія “Ревізор”
Гоголь написав комедію “Ревізор” блискавично: кажуть, він отримав її сюжетну схему від Пушкіна наприкінці 1835 р., а вже на початку 1836-го відбулися перші постановки в Москві й Петербурзі. Однак удосконалювався текст п’єси аж до 1842 р.
“Ревізор” – комедія новаторська. Передусім публіку шокувало те, що в ній немає жодного позитивного героя, до якого звикли ще від часів “високої комедії” Мольєра. Якби в п’єсі був хоча б один такий персонаж, то існувала б надія на те, що висміяні реалії можна буде виправити. Але коли в першій дії обговорюються “грішки” всіх присутніх і віддаються розпорядження щодо “косметичних” заходів, стає зрозуміло, що ніхто з чиновників себе винним не вважає і нічого змінювати не збирається. Лише на час перевірки підметуть вулиці та видадуть хворим чисті ковпаки. Коли письменникові дорікали відсутністю взірцевого персонажа, він філософічно відповідав, що позитивний герой “Ревізора” – це сміх.
Незвичною була й композиція п’єси, де відсутня традиційна експозиція. Буквально з першої репліки городничого починається зав’язка сюжету. Та й фінальна “німа сцена” дуже подивувала театральних критиків, бо такого прийому в російській драматургії до Гоголя не застосовував ніхто. Класична “плутанина” з головним героєм також набула в комедії зовсім іншого сенсу. Адже Хлестаков і гадки не мав видавати себе за ревізора. Він і сам певний час не міг збагнути, що ж відбувається насправді, міркуючи, що це провінціали підлещуються до незнайомого столичного чепуруна (а може, воно велике цабе?). Очі йому відкрив слуга Осип, який своїм тверезим “хлопським розумом” прорахував ситуацію, тож і благав пана тікати, доки не пізно. Новим було й те, що сюжет у комедії “рамковий”: вона як починається, так і закінчується новиною про приїзд ревізора.
Та чи не найголовнішою знахідкою став образ головного героя. Уперше ним став порожній і нікчемний чоловік (за висловом Гоголя, “трохи придуркуватий і без царя в голові”). Варто додати, що драматург уперше створив соціальну комедію без любовної лінії. Залицяння Хлестакова до Анни Андріївни і Марії Антонівни є радше пародією на високі почуття. Та найповніше характер Хлестакова виявляється в численних сценах брехні. Він так захопився, що не міг зупинитися, нагромаджуючи одну нісенітницю на іншу і навіть не сумніваючись у “правдивості” своєї брехні. Отже, головним героєм твору став картяр, марнотратник, залицяльник і пустобрех, словом – пустопорожній жевжик.
Гоголь підняв масштабний пласт російської дійсності: тут і корумпована влада, і жахлива медицина, і продажний суд, і брудне поштове відомство, і злочинна поліція, і безпринципне купецтво, – словом, уся Російська імперія “як вона є”. Це суцільна корупція, нехтування посадовими обов’язками, казнокрадство, підлабузництво, марнославство, запопадливість, пристрасть до пліток, заздрість, нашіптування, хвалькуватість, дурість, дріб’язкова мстивість, тупість, – чого лише немає! Тож “Ревізор” – справжнісіньке дзеркало російського суспільства (що й мав на увазі Гоголь, відповідаючи епіграфом обуреним його критикою: “В нього пика бридка, а він на дзеркало наріка”).
Незвичною була й “пружина” сюжету п’єси – це нутряний страх. Тоді в Росії ревізію проводили чиновники високого рангу, а іноді й сам Микола І. А приховувати від ревізії було що. Тож приїзд “ревізора” і викликав у провінційному містечку неабияку паніку. Будь-який проїжджий із Петербурга викликав підозру. А Хлестаков живе два тижні й ні копійки не платить – саме так, на думку обивателів, і має поводитися можновладець. Тому-то жевжика Хлестакова, геть не схожого на ревізора, і сприйняли за велике цабе.
Гоголь створив збірний образ російського чиновництва. Сила його сатири полягала не лише в надзвичайній спостережливості, а й в умінні завдати якомусь суспільному явищу нищівного удару – буквально одним влучним словом чи афористичним висловом. Такою, наприклад, є репліка городничого, адресована квартальному, коли купець Черняєв дав (не продав!) два аршини сукна на мундир, а квартальний відібрав увесь сувій. Тож городничий докоряє підлеглому: “Гляди! Не за чином береш!” (дія 1, ява 4). Сучасний читач не до кінця зрозуміє вибухову силу вислову, який тоді мав силу ядерної бомби. Адже офіційна пропаганда миколаївської Росії твердила, що чиновники є “батьками Батьківщини” (“отцами Отечества”), які піклуються про народ. І чим вищим є їхній чин, тим більшою є їхня турбота. Аж тут Гоголь прив’язав їхній чин до… розміру хабара: чим вищий чин, тим більше можна вкрасти.
Хоча державні службовці всіх рангів у комедії сприймаються як єдиний організм (всі вони користолюбні, впевнені в безкарності й правильності своїх дій), але кожен персонаж веде свою партію. Головним, звичайно ж, є городничий. Антон Антонович Сквозник-Дмухановський (прізвища персонажів є прозивними) “служить” уже тридцять років. Як людина кмітлива, він не упускає вигоди, що сама “пливе до рук”. Але в місті повний безлад: вулиці брудні, арештантів і хворих годують погано, поліцейські вічно п’яні і розпускають руки. Городничий тягає за бороди купців і щоб отримати більше хабарів, святкує іменини двічі на рік. Гроші, відпущені на будівництво церкви, зникли. Суддя Ляпкін-Тяпкін є затятим мисливцем, тож бере хабарі хортенятами, щиро вважаючи, що це “зовсім інша справа”, ніж грошима. Поштмейстер щиро дивується, чому це не можна читати чужі листи. Адже для нього все життя є цікавими сюжетами з листів. Особливо цікаві кореспонденції він навіть залишає у себе і перечитує. У лікарні попечителя богоугодних закладів Земляники також безлад. Пацієнтам не міняють білизну, а лікар-німець не розуміє російської. Привертає увагу комічна пара міських пліткарів і балаболок – Бобчинський і Добчинський. Для посилення комічного ефекту Гоголь робить їх зовні схожими, дає однакові імена, та ще й прізвища відрізняються лише однією літерою…
Тарас Шевченко. Михайло Щепкін, 1858
МИКОЛА ЩЕПКІН – ГЕНІАЛЬНИЙ АКТОР-УКРАЇНЕЦЬ
Після прем’єри у Петербурзі п’єсу “Ревізор” поставили у Московському Малому театрі (1836). Роль городничого Сквозник-Дмухановського грав видатний актор Михайло Семенович Щепкін (1788-1863). Це була одна з найкращих ролей актора-українця, який ніколи не відмовлявся від свого коріння. Акторська кар’єра Щепкіна почалася в Харкові. Але щасливим став для нього Полтавський театр, яким на той час керував І. П. Котляревський. Він допоміг викупити з кріпацтва талановитого актора. Саме завдяки Щепкіну п’єси Котляревського – “Наталка-Полтавка” та “Москаль-чарівник” увійшли в репертуари тогочасних театрів. Товаришував великий актор із М. Гоголем та Т. Шевченком. Великий Кобзар величав Щепкіна “щирою козацькою душею” і присвятив йому свої поезії “Заворожи мене, волхве” та “Чигрине, Чигрине”. Коли Шевченко повертався Волгою із заслання, актор, якому було майже 70 років, не лише поїхав до Нижнього Новгорода, щоб зустрітися, а й спеціально грав Чупруна у виставі “Москаль-чарівник”. Вдячний Шевченко присвятив Щепкіну свою нову поему “Неофіти” і намалював його портрет.
“Ревізор” мав нечуваний успіх: хтось був у захваті, хтось скаженів, але байдужих не було… Розпочинаючи роботу над комедією, Гоголь пообіцяв Пушкіну: “Клянуся, буде смішніше за біса!” І своєї обіцянки він дотримав, бо Микола I, подивившись постановку, зауважив: “Всім дісталося. А мені найбільше”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)