Тарас Бульба – Козацька епоха в повісті “Тарас Бульба” – Микола Гоголь (1809-1852) – Література українського романтизму – Нова українська література

ЖАНР І ДЖЕРЕЛА ТВОРУ

Дослідники визначили “Тараса Бульбу” як історичну повість. У ній автор розповів про давні події часів козаччини. Не буде також помилкою назвати твір історико-героїчною повістю: уточнення добре відображає суть описаних подій і характери персонажів. Герої твору не мають конкретних прототипів, однак автор у цілому дотримався історичної достовірності в зображенні запорозького козацтва. Йому вдалося передати дух козацької доби.

Стаючи до роботи, письменник провів належну підготовку. Розглянувши різні історичні джерела, він віддав перевагу усним переказам, народним історичним пісням і думам. У зображенні запорозького козацтва М. Гоголя привабив “живий” фольклорний матеріал, який дозволив краще розкрити визначальні особливості історичної епохи. Такий підхід добре узгоджувався з романтичними вподобаннями письменника. Козацькі часи він розглядав як героїчну добу, а самих українських козаків – як сильних духом людей, патріотів, відважних воїнів, які часто діють на межі людських можливостей. Звідси й наявність у повісті широких епічних картин, об’ємних і панорамних, сповнених драматизму.

Опрацьовуємо прочитане

1. Назвіть ознаки жанру повісті.

2. Чому “Тарас Бульба” є історичною повістю?

3. Чи мають герої цього твору конкретних історичних прототипів?

Тарас Бульба

Повість

(Скорочено1)

I

– А повернись-но, синку! Цур тобі, який ти чудний! Що це за попівські підрясники на вас? І отак би то всі в академії й ходять?

Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі й оце приїхали додому.

Сини його щойно позлазили з коней. То були два здоровенні парубки, які дивилися ще спідлоба, як усі семінаристи, що лишень покінчали науки. Здорові, рум’яні їхні лиця укривав ніжний пух, що не знав іще бритви. Вони дуже завстидалися з такого батькового привітання і стояли нерухомо, потупивши очі в землю.

– Стійте, стійте! Дайте мені на вас гаразд роздивиться, – провадив він, обертаючи їх. – Ото які довгі свитки на вас! Ох же й свитки! Таких свиток ще й на світі не бувало. Ану ж, нехай котрийсь побіжить, а я подивлюся, чи не беркицьне він на землю, у полах заплутавшись…

– Перестаньте глузувати, батьку! – промовив нарешті старший із них.

– Ти диви, який пишний! А чого ж би то й не посміяться?

1 На електронному освітньому ресурсі interactive. ranok. com. ua ви знайдете повний текст твору.

– А того! Бо хоч ви й батько мені, а сміятись будете – їй-богу, одлупцюю!

– Ох ти ж сякий-такий сину! Як то – батька?! – промовив Тарас Бульба і вражено відступив на кілька кроків назад.

– Та хоч би й батька, не подивлюсь. Образи не подарую нікому.

– А як же ти будеш зо мною битися? Навкулачки чи що?

– Та вже як доведеться.

– Ну, то давай навкулачки! – промовив рішуче Бульба, засукуючи рукави. – Подивлюся я, що ти за мастак у кулаці!

І батько з сином, замість привітання після довгої розлуки, почали гамселити один одного і в боки, і в поперек, і в груди – то відступаючи та оглядаючись, то насідаючи знов.

– Дивіться, люди добрі: геть здурів старий, зовсім з глузду з’їхав! – дорікала, стоячи при порозі, бліда, худенька і добра їхня мати, що навіть не встигла ще обійняти своїх синів-соколів. – Діти додому приїхали, більше як рік їх не бачено, а він вигадав казна-що: навкулачки битися!

– Та він добре б’ється! – промовив Бульба, зупинившись. – Їй-богу, добре! – додав він, обсмикуючись: – Так, що краще б з ним і не заводитись. Добрий буде козак!.. Ну, а тепер здоров, синку, почоломкаємося!.. – І батько з сином почали цілуватися.

– Добре, синку! Отак же й лупцюй кожного, як мене молотив: нікому не даруй!.. А проте, що не кажи, а вбрання на тобі таки кумедне: і що воно за мотузка висить?.. А ти, бельбасе, чого стоїш, руки поспускавши? – звернувся він до меншого. – Чом же ти, вражий сину, не пробуєш своїх кулаків на мені?

– Ще чого вигадай! – промовила мати, обіймаючи тим часом меншого. – I впаде ж йому в голову, щоб рідна дитина та батька била! I наче йому тепер до того: дитина здорожилася – скільки світа проїхала, втомилася (дитина мала двадцять з чимось літ і рівно сажень зросту). Йому б саме відпочити та попоїсти чого, а він до бійки силує!

– Е-е, та ти, як я бачу, материн мазунчик! – промовив Бульба. – Не слухай, синку, матері: вона – баба, вона нічого не тямить. Які вам пестощі? Ваші пестощі – чисте поле та кінь добрий – ото ваші пестощі! А цю шаблю бачите? Оце ваша мати! А все решта – сміття! Оте, чим напихають ваші голови: і академія, і всі ті книжки – граматки, філозофія – все те, кажу, казна-що – чхать на те все! – Тут Бульба приточив таке слівце, що навіть не годиться до друку. – А найкраще, як я вас того ж таки тижня та одвезу на Запорожжя – от де наука, так наука! Там ваша школа; тільки там розуму й наберетесь.

– То тільки один тиждень і бути їм удома? – мовила жалібно, зі сльозами на очах, стара, сухенька мати. – Не доведеться їм, бідолашним, і погуляти як слід, не доведеться в хаті рідній обізнатися, та й мені не доведеться на них надивитися!

Тарас Бульба (М. Дерегус, 1952)

– Годі, стара, голосити! Не на те козак удався, щоб із бабами воловодитись. Ти ще б їх до себе під спідницю сховала та й сиділа на них, як квочка на яйцях. Гайда, краще неси нам на стіл усе, що там у тебе є. Та не треба нам пампушок, медяників, маківників та пундиків усяких; тягни нам сюди цілого барана чи козу давай, медів сорокарічних!

[Старий Бульба повіз синів на Січ. Через тиждень вони вже звикли до тамтешніх порядків. Тарас розумів, що справжніми воїнами вони стануть лише в бою. Він мав намір відправити синів у морський похід до Туреччини. Коли на раді вже вирішили виступати, прийшла тривожна звістка з Гетьманщини. Там польська шляхта знущається з українців. Кошовий отаман наказав готуватися до війни з поляками. У перших збройних зіткненнях сини Тараса Бульби показали себе відважними воїнами. Козаки підійшли до міста Дубно й узяли його в облогу. Польський гарнізон потерпав через нестачу їжі. До Андрія через свою служницю звернулася дочка польського воєводи, у яку парубок закохався ще в Києві, коли був семінаристом. Андрій із їжею потрапив до міста через таємний підземний хід. До міського гарнізону прибула підмога: загін поляків привіз харчі. Тим часом Тарас дізнається про синову зраду. А на козаків чекають нові неприємності:

Татари пограбували Січ, багатьох побратимів забрали в полон. Військо вирішує розділитись. Частина вирушає в погоню за татарами, інша залишається. Побачивши, що козаків поменшало, поляки готуються до бою. Із міської брами виступають гусари, а попереду Андрій, рубає шаблею колишніх побратимів.]

IX

І тут же зголосилося тридцятеро наймоторніших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, миттю погналися кіньми навперейми гусарам. Ударили збоку на передніх, збили їх і одрізали від задніх, дали по гостинцю одному-другому, а Голокопитенко угрів плазом по спині Андрія, і враз кинулися тікати від них, скільки було козацької сили. Як скипить Андрій! Як забунтується по всіх його жилах молода кров! Ударив він гострими острогами коня й щодуху полетів за козаками, не оглядаючись і не бачачи, що позад нього тільки яких двадцятеро ледве встигали за ним. А козаки летіли щосили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій і вже був трохи не догнав Голокопитенка, як ураз чиясь дужа рука вхопила за поводи його коня. Озирнувсь Андрій – перед ним Тарас! Затремтів він усім тілом і раптом пополотнів… Так школяр, необачно зачепивши товариша й діставши від нього за те лінійкою по лобі, спалахує, як вогонь, осатаніло вискакує з-за лавки й женеться за зляканим товаришем своїм, ладний роздерти його на шматки, і раптом натикається на вчителя, що входить до класу: миттю вщухає його запал і спадає безсила лють. Так миттю згас, як і не було його, гнів Андріїв. І бачив він перед собою тільки страшного батька.

– Ну, що тепер ми будемо робити? – сказав Тарас, дивлячись йому просто в вічі.

Але не промовив ні слова на те Андрій і стояв, утупивши в землю очі.

– Що, синку, помогли тобі твої ляхи?

Андрій мовчав.

– Отак продати? Продати віру? Продати своїх?.. Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, зліз він з коня і стояв ні живий, ні мертвий перед Тарасом.

– Стій же й не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю! – промовив Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча мушкета. Білий, як полотно, стояв Андрій: видко було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовив чиєсь ім’я; але не було то ім’я вітчизни, чи матері, чи брата – то було ймення красуні-польки. Тарас вистрілив.

Як колос пшеничний, підрізаний серпом, як молоде ягня, що почуло під серцем смертельне лезо ножа, схилив він голову і впав на траву, ані слова не промовивши.

Тарас Бульба (О. Бубнов, 1954)

Зупинився синовбивець і довго дивився на бездиханне тіло. Він і мертвим був прекрасний; мужнє лице його, ще недавно повне сили й непереможного для жіночого серця чару, і тепер виявляло чудову красу; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали його зблідлі риси.

– Чим не козак був? – промовив Тарас. – І станом високий, і чорнобривий, і обличчя як у шляхтича, і рука міцна була в бою!.. А пропав, пропав без слави, як поганий пес!

– Батьку, що ви наробили! Це ви вбили його? – спитав, під’їхавши тієї хвилини, Остап.

Тарас кивнув головою.

Пильно глянув мертвому в вічі Остап. Жаль йому стало брата, і промовив він чуло:

– Поховаймо ж його, батьку, чесно, щоб не глумилися над ним вороги і не шматувало його тіла хиже птаство.

– Поховають його й без нас! – промовив Тарас. – Знайдуться в нього і голосільниці, й жалібниці!

І хвилин зо дві мовчав він і думав: чи кинути його на поталу вовкам-сіроманцям, чи пошанувати в ньому лицарське завзяття, яке хоробрий повинен у кожному поважати, хоч би хто він був, – як бачить: скаче до нього на коні Голокопитенко.

– Біда, отамане, зміцніла лядська сила, прийшла підмога!..

Не докінчив Голокопитенко, скаче Вовтузенко:

– Біда, отамане, свіжа прибуває сила!

Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить, уже без коня:

– Де ти, батьку? Тебе шукають козаки. Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожного вбито, Черевиченка вбито, та ще твердо стоять козаки, не хочуть помирати, не побачивши тебе в живі очі, хочуть, щоб ти глянув на них перед їхньою смертною годиною…

– На коня, Остапе! – гукнув Тарас, кваплячись застати ще козаків, щоб подивитися ще на них, та й щоб вони глянули перед смертю на свого отамана. Та не встигли вони виїхати з лісу, як уже ворожа сила оточила з усіх боків ліс і поміж деревами скрізь з’явилися вершники з шаблями й списами.

– Остапе! Остапе, не піддавайся! – гукнув Тарас, а сам вихопив шаблю з піхов та й ну чесати на всі боки кожного, хто траплявся йому під руку. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та лихої години, видко, наскочили: з одного скотилася голова, другий перевернувся, відступивши; списом проколото ребро третьому; четвертий був одважніший, ухилив голову од кулі, й поцілила коневі в груди гаряча куля, – звівся дибки скажений кінь і впав навзнак, задушивши під собою вершника.

– Добре, синку!.. Добре, Остапе!.. – гукав йому Тарас. – А ось і я слідом за тобою!..

А сам усе відбивався від напасників. Рубає і б’ється Тарас, роздає гостинці і тому, й іншому, а сам дивиться все вперед на Остапа і бачить, що вже знов зчепилося з Остапом мало не восьмеро разом.

– Остапе!.. Остапе! Не давайся!

Але вже замагають Остапа; вже один накинув йому на шию аркана, вже беруть, уже в’яжуть Остапа.

– Ех, Остапе, Остапе! – кричав Тарас, пробиваючись до нього та рубаючи на капусту кожного, хто тільки трапиться. – Ех, Остапе, Остапе!..

Та немов важким каменем ударило його самого тієї ж миті. Усе закрутилося й перевернулося в очах у нього. На мить безладно спалахнули перед ним голови, списи, дим, вогонь, сучки, листя з дерева, що мигнуло йому просто в вічі. І бабахнувся він, як підрубаний дуб, на землю. І повило туманом йому очі.

[Після поранення Тарас Бульба лише через півтора місяця став на ноги. В Умані він звернувся до знайомого орендаря Янкеля, який за великі гроші таємно доправив його до Варшави. Там старий Бульба намагався організувати втечу сина, але марно. Полонених поляки постановили скарати на смерть. Тарас потрапив на майдан, де мала бути страта, у надії востаннє побачити Остапа.]

IX

<…> Вони йшли без шапок, з довгими чубами; бороди теж у них повідростали. Вони йшли не боязко, не понуро, а навпаки – з якоюсь тихою гордістю; їхня одежа з коштовного сукна подерлась і теліпалася на них лахміттям; вони не дивилися на люд і не кланялися йому. Попереду йшов Остап.

Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було тоді в нього на серці?.. Він дивився на сина з юрби і не пропустив жодного його руху. Вони підійшли вже до самого місця кари. Остап зупинився. Йому першому належало випити цю гірку чару. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і гучно промовив:

– Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестивці, як мучиться християнин! Щоб жоден із нас не промовив жодного слова!

Після цього він підійшов до помосту.

– Добре, синку, добре! – тихо мовив Бульба й похилив на груди свою сиву голову.

Кат зірвав з Остапа старе лахміття; йому ув’язали руки й ноги в навмисне зроблені диби і… Але не будемо полохати душі читачевої картиною пекельних мук, од яких холоне кров і сторч стає волосся. Вони були виплодом тодішніх диких, лихих часів, коли життя чоловіка складалося з самих лише кривавих вояцьких звитяг, і він затвердів у них душею і втратив усі людяні почуття. Даремно дехто – таких було небагато – всупереч своїй добі виступав проти цих жахливих тортур. Даремно король і чимало лицарів зі світлим розумом та чулою душею казали, що така жорстока, люта кара може тільки запалити до помсти козацьку націю. Але влада короля і розумних думок була ніщо перед безладним свавіллям можновладного магнатства, яке своєю незрозумілою необачністю, браком далекоглядності, дитячим себелюбством і нікчемною пихою зробило з сейму сміховище, а не уряд.

Остап терпів тортури й катування, як велетень: ні крику, ні стогону не було чутно навіть тоді, коли почали перебивати йому руки й ноги, коли страшний хряскіт кісток почувся серед мертвої тиші до найдальших глядачів, коли панянки одвернули свої очі, – нічого навіть схожого на стогін не вирвалося з його уст, і не здригнулося його лице. Тарас стояв у юрбі, схиливши голову і водночас гордо піднявши свої очі, тихо, схвально промовляв:

– Добре, синку, добре!

Але як узяли його на останні смертельні муки, здалося, немовби почала підупадати його сила. I повів він навколо себе очима: Боже, все невідомі, все чужі люди!! Хоч би хто-небудь із рідних, близьких його серцеві був тут, при його смерті! Він не хотів би чути плачу та жалів слабосилої

Матері, чи несамовитого голосіння жінки, що рве на собі волосся і б’є руками в білі груди; хотів би він тепер побачити з твердою волею чоловіка, який мудрим своїм словом підбадьорив би його й потішив перед сконом. I впав він на силі й вигукнув у скруті душевній:

– Батьку! Де ти? Чи чуєш ти мене?

– Чую! – залунало серед мертвої тиші, і весь мільйон народу разом здригнувся.

Частина кінних жовнірів кинулася пильно оглядати юрбу.

Янкель побілів як смерть, і коли жовніри трохи од’їхали від нього, він з острахом озирнувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса вже коло нього не було: і слід його немов вода змила.

XII

[Сто двадцять тисяч козацького війська повстало в Україні. На чолі його стояли молодий гетьман Остряниця і його товариш Гуня. Один із полків вів Тарас Бульба. Козаки перемагали, і польський гетьман заприсягнувся, що король і уряд повернуть їм усі права та привілеї. Зрештою козаки погодились на мир, не погодився тільки Тарас і продовжив боротьбу. Він “гуляв по всій Польщі зі своїм полком, спалив вісімнадцять містечок, більш як сорок костьолів і вже доходив до Кракова”. Польському гетьману Потоцькому було доручено з п’ятьма полками неодмінно впіймати Тараса.]

Шість днів тікали козаки путівцями від ляхів; ледве витримували коні небувалу гонитву й рятували козаків. Але Потоцький цього разу впорався добре з дорученням. Він, не спочиваючи, гнався за ними й догнав їх коло Дністра, де Бульба зупинився на відпочинок, розташувавшись у зруйнованій фортеці.

Над самою кручею Дністровою стояла вона зі своїм обірваним валом та розваленими мурами. Піском та битою цеглою засіяний був верх кручі, що кожної хвилини міг зірватися і полетіти вниз. Отут із двох боків, прилеглих до поля, і обступив його коронний гетьман Потоцький. Чотири дні бились і оборонялися козаки, відбиваючись цеглою й камінням. Але не вистачило ні запасу, ні сили, і поклав Тарас пробиватися крізь ворожі лави. І вже пробилися були козаки, і, може, ще раз вірно послужили б їм прудконогі їхні коні, коли це раптом на бігу зупинився Тарас і гукнув:

– Стійте! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька моя дісталася вражим ляхам!

I нахилився старий отаман, і почав шукати в траві люльку з тютюном – свою вірну подругу на морі й на землі, в походах і дома. А тим часом налетіла ватага ляхів і вхопила його під могутні плечі. Струснув він усім своїм дужим тілом, але не посипалися вже, як колись, на землю, мов груші, гайдуки, що держали його.

– Ох, старість, старість! – промовив він, і заплакав старий кремезний козак. Та не старість була тому винна: сила подолала силу. Мало не тридцять гайдуків учепилося йому за руки й за ноги.

– Піймалася бісова ворона! – кричали ляхи. – Тепер треба тільки вигадати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати.

I присудили, з гетьманського дозволу, спалити живцем перед усім військом.

Недалеко стояло голе дерево, що грім розбив йому верхів’я.

Припнули Тараса залізними ланцюгами до стовбура, цвяхом прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль видко було козака, почали розкладати під деревом вогонь. Але не на вогонь дивився Тарас, не про вогонь він думав, на якому мали його спалити; дивився він, бідолаха, в той бік, де відстрілювалися козаки: йому згори було видно все як на долоні.

– Займайте, хлопці, займайте швидше, – гукав він, – гору, що за лісом: туди не підступлять вони!

Але вітер не доніс його слів.

– Ой, пропадуть, пропадуть ні за понюх табаки! – промовив він гірко і глянув униз, де блищав Дністер. Радістю засяяли йому очі.

Він побачив чотири човни, що кормою виглядали з-за кущів, і, зібравшись на силі, гукнув на всі груди:

– До берега, хлопці! До берега! Спускайтеся попід гору стежкою, що йде ліворуч.

Коло берега стоять човни, – всі забирайте, щоб не було погоні!

Цього разу вітер дмухнув із другого боку, і все почули козаки.

Але за цю раду дістав він обухом по голові, і все перевернулося йому в очах.

Пустили козаки коней щодуху узбічною стежкою, а вже ляхи за плечима. Бачать козаки – крутиться й гадючиться стежка й багато вбік дає вигинів.

– Гей, панове товариство! Пан чи пропав! – сказали вони всі разом, на мить зупинилися, підняли нагайки, свиснули – і татарські коні їхні, відірвавшись від землі і розпростершись у повітрі, як змії, перелетіли через провалля й шубовсьнули просто в Дністер. Двоє тільки не досягли до ріки, грянули з високості на каміння і пропали там навіки з кіньми, не встигнувши навіть голос подати. А козаки вже пливли з кіньми річкою й одв’язували човни. Зупинилися ляхи над проваллям, дивуючися нечуваній козацькій сміливості, і думали: скакати їм чи ні. Один молодий полковник, живої, гарячої крові, рідний брат красуні-польки, що причарувала бідолашного Андрія, не роздумуючи, кинувся згарячу за козаками. Перевернувся він тричі в повітрі з конем своїм і гримнувся просто на гострі скелі. На шмаття подерло його гостре каміння, і пропав він на дні провалля, мозком і кров’ю оббризкавши кущі, що росли по нерівних стінах прірви.

Тарас Бульба (О. Герасимов, 1952)

Коли отямився Тарас Бульба після обуха й глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, але не досягали. І засвітилися радістю очі у старого отамана.

– Прощайте, товариство! – гукав він їм згори. – Згадуйте мене і на ту весну знову сюди прибувайте та гарненько погуляйте!.. А що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б злякався козак!..

А вже вогонь піднявся вгору і лизав його ноги, обіймаючи потроху все дерево… Та хіба знайдуться у світі такі вогні й муки, така сила, що перемогла б козацьку силу?..

Не мала річка Дністер, а як пожене вітер з моря, то хвиля сягає до самого місяця! Козаки хутко пливли вузенькими двостеренними човнами, гребли в лад веслами, обережно минали зелені острови, полохаючи птаство, і розмовляли про свого отамана.

1835

(Редакція І. Малковича та Є. Поповича на основі перекладу М. Садовського)

ВІДОБРАЖЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ ТА КОЗАЦТВА У ПОВІСТІ

Дійові особи повісті – запорозькі козаки. Це воїни, які захищають свій народ. У часи, зображені у творі, свободу здобували не інакше як зі зброєю в руках. Козаки селилися на островах на південь від Дніпровських порогів – гранітних хребтів, тому й отримали назву запорозьких. Вільні люди створювали військові об’єднання. Вони зводили січі – укріплення, зроблені з рубленого дерева. У XVI столітті поселенці облаштували фортецю, яка й дістала назву Запорозької Січі. На території фортеці був майдан, де відбувалися військові ради. Запорожці жили в куренях, дерев’яних приміщеннях, укритих очеретом. На чолі війська стояв кошовий отаман, якого обирали на раді. Усі важливі рішення приймали за участі громади. Запорожці захищали південні українські кордони. Вони стримували напади кримського війська, здійснювали морські походи до Туреччини. Запорожці ставали на захист українців, виступали проти утисків з боку польської шляхти.

На війні запорожці здобували трофеї, а в мирний час займалися полюванням і ремеслами. Вони були не лише хоробрими воїнами, а й умілими трудівниками. Могли також на дозвіллі добряче погуляти. Це все дуже добре розкрито в повісті: “Не було такого ремесла, що його не знав би козак: накурити горілки, спорядити воза, натерти пороху, справити ковальську, слюсарську роботу, а на додачу – загуляти, щоб аж небу було душно…” Автор ідеалізує запорозьке козацтво, але не прикрашає його, намагається не відходити від історичної правди. У змалюванні козацької натури М. Гоголь дуже близький до свого славетного попередника Івана Котляревського, який в образах троянців зобразив відчайдушну ватагу запорожців.

Аналізуємо художній твір

1. У яку епоху відбуваються події твору?

2. Чи ідеалізує М. Гоголь запорозькі порядки?

3. Що споріднює твори Івана Котляревського й Миколи Гоголя?

4. У чому своєрідність зображення козацтва у творі М. Гоголя? Поясніть, спираючись на приклади з тексту.

Ділимося читацьким досвідом

5. Які літературні й фольклорні твори про козацьку добу ви знаєте?

Досліджуємо самостійно

6. Використовуючи знання з історії України, підготуйте усну доповідь “Життя й побут запорозьких козаків” і виступіть перед однокласниками.

СЮЖЕТНА ОСНОВА ПОВІСТІ ТА ЇЇ КОМПОЗИЦІЯ

Експозицію твору складає повернення синів козацького полковника Тараса Бульби до батьківської домівки. Остап і Андрій закінчили своє навчання в Київській академії, тож тепер на них чекає нова, більш сувора школа. Батько має намір віддати синів у військову науку на Запорожжя.

Події розвиваються швидко: не побувши вдома й доби, парубки вирушають у дорогу й за кілька днів потрапляють на Січ. Дуже скоро вони стають своїми в січовому товаристві. Тарас Бульба розуміє, що лише діяльна участь у походах зробить із його дітей справжніх воїнів. Хитрістю він домагається переобрання занадто миролюбного отамана, після чого планує відрядити Остапа з Андрієм у морський похід до Туреччини. Тим часом надходить тривожна звістка про посилення гніту з боку польської шляхти та про жорстокі знущання з мирного українського населення. Запорозька громада одностайно готується до війни.

Основні воєнні події розгорнулися біля міста Дубно, у якому укріпився чисельний польський гарнізон. Довготривала козацька облога спричинила голод серед міських жителів. Тоді до Андрія по допомогу звернулася дочка польського воєводи, у яку хлопець закохався ще в часи свого шкільного навчання. Не роздумуючи, він пробирається до міста й вирішує перейти на бік ворога – хлопець готовий на все заради кохання.

У повісті є не одна, а декілька кульмінаційних ситуацій. Усі вони пов’язані з загибеллю когось із героїв. Помирає від батькової руки зрадник Андрій. Гине від страшних тортур у Варшаві полонений Остап. Як герой іде з життя сам Тарас Бульба, перед тим помстившись ворогам за сина. Смерть козацького полковника та його останні слова, звернені до бойових побратимів, завершують твір, виступаючи одночасно розв’язкою повісті.

Сюжет “Тараса Бульби” поєднує драму однієї родини з великою драмою, що її пережив український народ у боротьбі за свою свободу.

Аналізуємо художній твір

1. Що складає експозицію й зав’язку повісті “Тарас Бульба”?

2. Як розвиваються події твору?

3. Визначте кульмінаційні моменти твору. Обгрунтуйте свої міркування.

4. Як закінчилося життя головного героя повісті? Якого символічного значення набуває ця смерть?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

5. Роздивіться картини, на які надихнула художників повість М. Гоголя “Тарас Бульба” (с. 151, 153, 157, 160). Які епізоди твору вони ілюструють? Якими зображені на них герої? Яка з картин справила на вас найбільше враження? Чому?

ОБРАЗ ТАРАСА БУЛЬБИ

На початку твору Тарас Бульба постає як батько, який опікується майбутнім своїх дітей. Він мріє виховати їх справжніми лицарями, тому й відвозить на Січ. Досвідчений воїн намагається передати синам не лише військові навички, а й своєрідний моральний кодекс козака. В основі цього кодексу – патріотизм, вірність присязі, готовність померти за волю батьківщини.

Автор зазначив, що деякі впливові українці тих часів переймали польські звичаї, але не Тарас Бульба. Він тримався простого козацького побуту, хоча міг багато чого собі дозволити. Вірний кінь, шабля, люлька – у своїх потребах старий полковник нагадував звичайного козака.

Тарас Бульба належав до типу людей, який витворила сама епоха. Про таких козаків автор пише: “Це був справді надзвичайний вияв української сили: його викресало з народних грудей кресало лиха”. Добре знаючи, яке горе несуть вороги, Тарас Бульба не вірить розмовам про мир. Він єдиний із полковників не визнав мирної угоди і, як виявилося, мав слушність: польський гетьман Потоцький відновив свої сили й виступив проти козацького війська.

Тарас Бульба (М. Дерегус, 1952)

В образі Тараса Бульби помітна гіперболізація. Вона виявляється в зображенні поведінки героя в бою, а особливо – в епізоді його загибелі. Демонструючи надзвичайну силу духу, козацький ватажок навіть тоді думає не про себе, а про своїх побратимів.

Може здатися, що герой украй однобічний, але це зовсім не так. Тарас Бульба змальований і як батько, який уболіває за своїх синів. Йому непросто було покарати сина-зрадника. Його серце переболіло за старшого сина, який потрапив до польського полону. Тарас зробив усе можливе й неможливе, аби врятувати Остапа. А коли це не вдалося, батько, незважаючи на смертельний ризик, розділив із сином останні хвилини його життя. Сцена їхнього передсмертного прощання досягає високого драматичного піднесення.

Аналізуємо художній твір

1. Які риси козака втілені в образі Тараса Бульби?

2. Як герой ставиться до своїх синів? Як характеризує Тараса Бульбу таке ставлення?

3. Доведіть, що Тарас Бульба не живе за польськими звичаями, як дехто з багатих українців.

4. Що спонукало Тараса Бульбу вбити молодшого сина? Як ви ставитеся до цього вчинку героя?

5. Як Тарас Бульба ставиться до побратимів-козаків?

6. Яким є ставлення автора до головного героя? Чи поділяєте ви його позицію?

Виявляємо творчі здібності

7. Які емоції викликала у вас сцена прощання Тараса Бульби з Остапом? Підготуйте на основі своїх вражень повідомлення.

8. Передайте свої враження від сцени у творчій роботі (есе, асоціативний етюд, ілюстрація тощо).

Запрошуємо до дискусії

9. Чи вважаєте ви Тараса Бульбу типовим персонажем козацької доби? Доведіть свою думку.

ОСТАП І АНДРІЙ

Два герої визначають у творі проблему вірності й зради. Автор від початку оповіді порівнює Остапа й Андрія. Уже в сцені зустрічі з батьками впадає в око різниця у їхніх характерах. Старший син прямодушний і водночас упертий, як і батько. Молодший має м’якшу натуру, він більш емоційний.

Обидва з дванадцяти років потрапили в науку до Київської бурси. Життя поза домівкою не було легким: важко давалося схоластичне навчання, дошкуляв невлаштований побут. Старший Остап утікав, але його повертали до школи. Лише після батькової погрози віддати сина в монастирські служки хлопець засів за книжки.

Андрієві наука давалася легше, та він, як і брат, не вирізнявся зразковою поведінкою. Обидва стали лідерами в шкільних витівках. Та коли Остап зі стійкістю приймав заслужене покарання, то хитруватий Андрій міг викрутитися й уникнути кари. Перед закінченням шкільного навчання Андрій без тями закохався в дочку польського воєводи.

Побачивши її знову, Андрій забуває про все на світі. Звичайно, його провина не в тому, що він закохався, а в тому, що зрадив свій народ, зламав козацьку присягу. І ось уже Андрій виступає попереду ворожої гусарської лави в чужих обладунках – він, немов засліплений, рубає своїх недавніх побратимів. Навіть перед лицем смерті Андрій не визнає провини, а в останню мить життя промовляє ім’я коханої. Пристрасть витіснила в ньому любов до батьківщини, однак не зробила його щасливим.

Остап в усьому нагадує батька: він так само взірцевий носій козацького морального кодексу. Потрапивши у ворожий полон, хлопець гідно витримує тяжкі випробування. Батько залишається для нього прикладом, найближчою людиною. Не випадково передсмертні слова Остапа звернені саме до батька: “Батьку! Де ти? Чи чуєш мене?” У цьому епізоді перед нами постає справжній герой і патріот, який зберіг вірність козацькому слову.

Аналізуємо художній твір

1. Як зображені сини Тараса Бульби на початку повісті?

2. Як характеризує Остапа й Андрія їхня поведінка в часи навчання?

3. Назвіть основні відмінності в особистостях цих героїв.

4. Як герої поводяться на Січі?

5. Як сини Тараса Бульби показали себе в перших битвах з поляками?

6. У кого закохався Андрій? До яких наслідків призвело його почуття?

7. Хто є прикладом для Остапа? Доведіть це.

8. Як поводиться Остап перед стратою? Про що це свідчить?

9. Як ставиться Тарас Бульба до своїх синів? Як ви оцінюєте таке ставлення?

10. Хто з братів викликав у вас більшу симпатію? Чому?

Досліджуємо самостійно

11. Якими є передсмертні слова головних героїв? До кого вони звернені, як характеризують персонажів? Результати дослідження викладіть у зручній для вас формі (тексту, таблиці, схеми).

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

12. Знайдіть на електронному ресурсі interactive. ranok. com. ua і послухайте увертюру Л. Ревуцького та Б. Лятошинського до опери М. Лисенка “Тарас Бульба” у виконанні Заслуженого академічного симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України. Якби ви знімали фільм за повістю М. Гоголя, у яких епізодах могли б використати цю музику?

ПОВТОРЮЄМО ТА УЗАГАЛЬНЮЄМО

Щоб перевірити свої знання, пройдіть тест 2 в розділі “Нова українська література” на сайті interactive. ranok. com. ua.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Тарас Бульба – Козацька епоха в повісті “Тарас Бульба” – Микола Гоголь (1809-1852) – Література українського романтизму – Нова українська література