РЕВІЗОР – Чи знаєте ви українську ніч?: Микола Гоголь – Реалізм

Комедія у п’‎яти діях

(Уривки)

Дійові особи

Антон Антонович Сквозник-Дмухановський, городничий.

Анна Андріївна, дружина його.

Марія Антонівна, дочка його.

Лука Лукич Хлопов, доглядач шкіл.

Дружина його.

Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін, суддя.

Артемі й Пилипович Земляника, попечитель богоугодних закладів.

Іван Кузьмич Шпекін, поштмейстер.

Іван Олександрович Хлестаков, чиновник із Петербурга. Осип, слуга його.

Христіан Іванович Гібнер, повітовий лікар.

Степан Ілліч Уховертов, дільничний пристав.

Абдулін, купець.

Февроні я Петрівна Пошльопкіна, слюсарша.

Дружина унтер-офіцера.

Мишко, слуга городничого.

Слуга трактирний.

Гості, купці, міщани, прохачі.

(…) Дія перша

Кімната в домі городничого.

Ява І

Городничий, попечитель богоугодних заклад і в, доглядач шкіл, суддя, дільничний пристав, лікар, двоє квартальних.

Городничий. Я запросив вас, панове, на те, щоб сказати вам вельми прикру звістку: до нас їде ревізор.

Амос Федорович. Як ревізор?

Артемій Пилипович. Як ревізор?

Городничий. Ревізор з Петербурга, інкогніто. Та ще й із секретним дорученням.

Амос Федорович. Отакої!

Артемі й Пилипович. От не було клопоту, то май!

Лука Лукич. Господи боже! Ще й із секретним дорученням!

Городничий. Я начебто передчував: сьогодні мені цілу ніч снилися якісь два незвичайні щури. Справді, таких я ніколи й не бачив: чорні, неприродно великі! Прийшли, понюхали – і пішли геть. Ось я вам прочитаю листа, що його одержав я від Андрія Івановича Чмихова, якого ви, Артемію Пилиповичу, знаєте. Ось що він пише: “Любий друже, куме і благодійнику (бурмоче півголосом, пробігаючи швидко очима)… і повідомити тебе”. А! ось: “спішу, між іншим, повідомити тебе, що приїхав чиновник з дорученням оглянути всю губернію й особливо наш повіт (значущо здіймає палець угору). Я дізнався про це від шонайпевніших людей, хоч він удає із себе приватну особу. А знаючи, що в тебе, як у всякого, водяться грішки, бо ти людина розумна й не любиш пропускати того, що пливе до рук…” (спинившись) ну, тут свої… “то раджу тобі бути обережним: бо він може приїхати кожної години, якщо тільки вже не приїхав і не живе десь інкогніто. Учорашнього дня я…” Ну, тут уже пішли справи сімейні: “сестра Анна Кирилівна приїхала до нас зі своїм чоловіком; Іван Кирилович дуже погладшав і все грає на скрипку…” і таке інше, і таке інше. То от яка річ!

Амос Федорович. Еге ж, річ така незвичайна, просто незвичайна. Щось-то недарма. (…) Я вас, панове, попередив. Глядіть, у своїй галузі я деякі розпорядження зробив, раджу й вам. Особливо вам, Артемію Пилиповичу! Нема сумніву, проїжджий чиновник захоче передусім оглянути підвідомчі вам богоугодні заклади – і тому ви зробіть так, щоб усе було пристойно: ковпаки були б чисті, і хворі не скидалися б на ковалів, як звичайно вони ходять по-домашньому.

Ілюстрація П. Боклевського. 1863 р.

Артемі й Пилипович. Ну, це ще нічого. Ковпаки, хай так, можна надягти й чисті.

Городничий. Так, і теж над кожним ліжком написати латиною чи іншою якою мовою… це вже з вашої галузі, Христіане Івановичу, – усяку хворобу: коли хто захворів, котрого дня і числа… Негаразд, що у вас хворі такий міцний тютюн курять, що завжди розічхаєшся, коли увійдеш. Та й краще, якби їх було менше: зразу прикладуть до поганого догляду чи до невмілості лікаря.

Артемі й Пилипович. О, щодо лікування ми з Христіаном Івановичем добрали своїх способів: чим ближче до натури, тим краще – ліків дорогих ми не вживаємо. Людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо видужає, то й так видужає. Та й Христіанові Івановичу важкувато було б з ними розмовляти: він по-руськи й слова не знає.

Христіан Іванович подає звук, почасти схожий на букву І й трохи на Е. (…)

Городничий. (…) А от вам, Лука Лукич, то, як доглядачеві навчальних закладів, треба потурбуватися особливо щодо вчителів. (…) Повинен вам сказати про вчителя історичної науки. Він учена голова – це видно, і знання нахапав силу, але тільки пояснює з таким запалом, що не тямить себе. Я одного разу слухав його: ну, поки говорив про асиріян та вавилонян – ще нічого, а як добрався до Александра Македонського, то я не можу вам сказати, що з ним зробилося. Я думав, що пожежа, їй-богу! Збіг з кафедри і, скільки сили, тарах стільцем по підлозі. Воно, звісно, Александр Македонський герой, але навіщо ж стільці ламати? Від цього збиток казні.

Лука Лукич. Еге ж, він запальний! Я йому це кілька разів уже зауважував… Каже: “Як хочете, для науки я життя не пожалію”.

Городничий. Отож, такий уже нез’‎ясненний закон долі: розумна людина – або п’‎яниця, або пику так скривить, що хоч святих винось.

Лука Лукич. Не доведи боже служити по вченій галузі! Усього боїшся: усякий втручається, усякому хочеться показати, що він теж розумна людина.

Городничий. Це б ще нічого, – інкогніто прокляте! Ураз загляне: “А, ви тут, голубчики! А хто, – скаже, – тут суддя?” – “Ляпкін-Тяпкін”. – “А дайте-но сюди Ляпкіна-Тяпкіна. А хто попечитель богоугодних закладів?” – “Земляника”. – “А дайте-но сюди Землянику!” Ось що погано. (…)

З’являються місцеві поміщики Добчинський і Бобчинський. Вони помітили у трактирі підозрілого молодика, який відмовляється платити за постій: певно, це і є ревізор-інкогніто! Прізвище молодика – Хлестаков.

Відбувається зміна декорацій. Хлестаков у кімнаті трактиру. У своєму монолозі він розповідає, що програвся в карти й не має чим платити трактирнику, який лякає його поліцією.

Невдовзі до молодого чоловіка приходить городничий у супроводі Добчинського. Наляканий Хлестаков гадає, що його збираються заарештувати. Слова молодика про те, що він не хоче іти до в’язниці, Сквозник-Дмухановський сприймає як небажання столичного ревізора заплющувати очі на недоліки й злочини місцевих чиновників. Він пропонує Хлестакову гроші й запрошує до свого помешкання.

Дія третя

Кімната першої дії.

Показавши Хлестакову громадські заклади міста, Сквозник-Дмухановський привозить його до себе. Разом з високим гостем у дім городничого прийшли попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, поміщики Добчинський і Бобчинський.

Ява VI

Ті самі, Анна Андріївна та Марія Антонівна. (…)

Хлестаков. (…) Ех, Петербург! Яке життя, справді! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зо мною на дружній нозі. Отак ударить по плечу: “Приходь, братіку, обідати!” Я тільки на дві хвилини заходжу до департаменту, для того тільки, щоб сказати: “Це ось так, це ось так”. А там уже чиновник для письма, отакий щур, пером тільки тр, тр… заходився писати. Хотіли були навіть мене колезьким асесором зробити, та, думаю, навіщо. I сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: “Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам, – каже, – чоботи почищу”. (До городничого). Чого ви, панове, стоїте? Будь ласка, сідайте!

Хлестаков. Без чинів, прошу сідати. (Городничий і всі сідають). Я не люблю церемонії. Навпаки, я навіть стараюсь, стараюсь прослизнути непомітно. Але ніяк не можна сховатись, ніяк не можна! Тільки вийду кудись, уже й кажуть: “Он, – кажуть, – Іван Олександрович іде!” А якось мене вважали навіть за головнокомандувача: солдати вискочили з гауптвахти і зробили рушницею. Потім уже офіцер, який мені дуже знайомий, каже мені: “Ну, братіку, ми тебе зовсім вважали за головнокомандувача”.

Анна Андріївна. Скажіть-но, як!

Хлестаков. Та мене вже скрізь знають… З гарненькими актрисами знайомий. Я ж бо теж різні водевільчики… Літераторів часто бачу. З Пушкіним на дружній нозі. Бувало, часто кажу йому: “Ну що, брате Пушкін?” – “Та так, брате, – відповідає, бувало, – так якось усе…” Великий оригінал.

Анна Андріївна. То ви й пишете? Як це, мабуть, приємно письменникові. Ви, певно, і в журнали вміщуєте?

Хлестаков. Так, і в журнали вміщую. Моїх, зрештою, багато є творів: “Одруження Фігаро”, “Роберт Диявол”, “Норма”. Уже й назв навіть не пам’‎ятаю. І все принагідно: я не хотів писати, але театральна дирекція каже: “Будь ласка, братіку, напиши що-небудь”. Думаю собі: “Хай уже так, будь ласка, братіку”. І тут-таки в один вечір, здається, усе написав, усіх вразив. У мене легкість надзвичайна в думках. Усе оте, що було під ім’‎ям барона Брамбеуса, “Фрегат Надії” і “Московський телеграф”… усе це я написав.

Анна Андріївна. Скажіть, то це ви були Брамбеус?

Хлестаков. Як же, я їм усім виправляю вірші. Мені Смірдін дає за це сорок тисяч.

Анна Андріївна. То, певно, і “Юрій Милославський” ваш твір?

Хлестаков. Так, це мій твір.

Анна Андріївна. Я зразу здогадалася.

Марі я Антоні вна. Ах, мамуню, там написано, що це пана Загоскіна твір.

Анна Андріївна. Ну от… навіть тут будеш сперечатися.

Хлестаков. Ах, так, це правда: це справді Загоскіна; а є інший “Юрій Милославський”, так той уже мій.

Анна Андріївна. Ну, це, певно, я ваш читала. Як гарно написано!

Хлестаков. Я, скажу вам, з літератури живу. У мене дім перший у Петербурзі. Так уже й відомий: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх). Зробіть ласку, панове, якщо будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Я ж бо теж бали влаштовую.

Анна Андріївна. Я думаю, з яким там смаком і пишністю влаштовуються бали!

Хлестаков. Та не кажіть! На столі, наприклад, кавун – на сімсот карбованців кавун. Суп у каструльці просто на пароплаві приїхав з Парижа; відкриють накривку – пара, якій подібної не можна відшукати в природі. Я щодня на балах. Там у нас і віст уже свій склався: міністр закордонних справ, французький посланник, англійський, німецький посланник і я. І вже так утомишся, граючи, що просто ні на що не схоже. Як вибіжиш сходами до себе на четвертий поверх – скажеш тільки кухарці: “На, Маврушко, шинель…” Що ж я брешу – я й забув, що живу в бельетажі1. У мене самі сходи коштують. А цікаво заглянути до мене в передпокій, коли я ще не прокинувся: графи та князі товчуться і дзижчать там, як джмелі, тільки й чутно: ж…ж…ж… Іншим разом і міністр. (Городничий та інші боязко встають зі своїх стільців). Мені навіть на пакетах пишуть: ваше превосходительство. Одного разу я навіть керував департаментом. І дивно: директор поїхав – куди поїхав, невідомо. Ну, натурально, почалися балачки: як, що, кому заступити посаду? Багато з генералів знаходилося охочих та бралися, але підійдуть бувало, – ні, мудра річ. Здається, і легко на вигляд, а роздивишся – просто чорт забирай! Потім бачать, нічого не вдієш, – до мене. І тієї ж хвилини по вулицях кур’‎єри, кур’‎єри, кур’‎єри. уявіть, тридцять п’‎ять тисяч самих кур’‎єрів! “Яке становище?” – я питаю. “Іване Олександровичу, ідіть департаментом керувати!” Я, скажу вам, трохи зніяковів, вийшов у халаті; хотів одмовитися, але, думаю, дійде до царя, ну, та й послужний список теж… “Будь ласка, панове, я приймаю посаду, я приймаю, – кажу, – хай так, – кажу, – я приймаю, тільки вже в мене: ні-ні-ні! У мене вже гав не лови, і я вже.” І справді: бувало, як проходжу через департамент, – просто землетрус, усе дрижить і труситься, як листок.

1 Бельетаж – кращий, зазвичай другий, поверх житлового будинку.

Ілюстрація Ю. Коровіна

(Усі трусяться від страху; Хлестаков гарячкує більше). О, я жартувати не люблю! Я їм усім завдав страху. Мене сама державна рада боїться. Та що, направду? Я такий! Я не подивлюся ні на кого… я кажу всім: “Я сам себе знаю, сам”. Я скрізь, скрізь. У палац кожен день їжджу. Мене завтра вже поставлять відразу на фельдмарш. (Підсковзується і мало не гепається на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники).

Городничий (підходячи і трусячись усім тілом, силкується вимовити). А ва-ва-ва… ва…

Хлестаков (швидким уривчастим голосом). Що трапилось?

Городничий. А ва-ва-ва… ва…

Хлестаков (таким самим голосом). Не розберу нічого, усе дурниці.

Городничий. Ва-ва-ва… шество, превосходительство, чи не накажете відпочити?.. От і кімната, і все, що треба.

Хлестаков. Дурниці – відпочити. Будь ласка, я ладен відпочити. Сніданок у вас, панове, добрий… я задоволений, я задоволений. (Виходить до бокової кімнати, за ним городничий).

Набравши хабарів і посватавшись до дочки городничого, Хлестаков від’їжджає. Перед цим він надіслав другові-літератору Тряпічкіну листа, де з гумором описав свою пригоду та йолопів, на яких натрапив.

Городничий приймає вітання підлеглих із впливовим зятем, вони з дружиною вже розпланували своє майбутнє столичне життя… Аж тут вбігає поштмейстер: він перехопив послання Хлестакова до Тряпічкіна. Чиновники, вириваючи одне в одного з рук листа, читають його вголос. Тут входить жандарм з повідомленням: прибув справжній ревізор…

Німа сцена

Німа сцена з комедії “Ревізор”. Малий театр Москви

Городничий посередині у вигляді стовпа з розставленими руками та закинутою назад головою. Праворуч його дружина й дочка, зі спрямованим до нього рухом усього тіла; за ними поштмейстер, що перетворився на знак питання, звернений до глядачів; за ним Лука Лукич, що розгубився найбезневиннішим способом; за ним, коло самого краю сцени, три дами, гості, що притулилися одна до одної з найсатиричнішим виразом облич, який стосується безпосередньо родини городничого. Ліворуч від городничого: Земляника, що нахилив голову трохи набік, наче до чогось прислухаючись; за ним суддя з розчепіреними руками, що присів майже до землі й зробив рух губами, немовби хотів посвистати або вимовити: “Ось тобі, бабуню, і Юрія!” За ним Коробкін, який обернувся до глядачів з примруженим оком і ущипливим натяком на городничого; за ним, коло самого краю, Добчинський і Бобчинський зі спрямованим один до одного рухом рук, роззявленими ротами й виряченими один на одного очима. Інші гості залишаються просто стовпами. Майже півтори хвилини скам’‎яніла група залишається в такому стані. Завіса спускається.

Переклад А. Хуторяна

Запитання і завдання до прочитаного

1. Чим хвалився Хлестаков, описуючи своє життя в Петербурзі? Що в цьому описі, на вашу думку, було правдою, а що – ні? Чому всі повірили заїжджому молодикові?

2. Як Хлестаков поводився з дружиною та дочкою городничого? У чому полягає комізм їхнього спілкування?

3. Як Хлестакову вдалося ввести в оману (спочатку навіть ненавмисне) таку досвідчену людину, як Сквозник-Дмухановський? Що мав на увазі Гоголь, коли радив актору, який виконуватиме роль Хлестакова, таке: “Що більше виконавець цієї ролі виявить щиросердності й простоти, то більше він виграє”?

4. Спочатку Гоголь хотів дати Хлестакову прізвище Скакунов. Що спільного між цими прізвищами і чим вони відрізняються?

5. Робота в парах. Прізвище Хлестаков стало прозивним. Як ви гадаєте, що означає похідне від нього слово “хлестаковщина”? Аргументуйте свою думку.

6. Які недоліки влади критикує Гоголь в образі городничого? Чи знаєте ви щось про сучасних можновладців, які мають схожі вади?

7. Які негативні явища суспільного життя висміює Гоголь у “Ревізорі”? Які з них, на вашу думку, існують і в сучасному суспільстві?

8. Які епізоди комедії здалися вам найсмішнішими? Чим саме вони вас розсмішили?

МАЛЕНЬКА ЛЮДИНА, АБО ЯК СТАТИ ВЕЛИКИМ

Після переїзду в Петербург Гоголь вступив на службу до Департаменту уділів. У листах додому письменник скаржився, що тепер змушений “не відходити від столу і переписувати стару маячню й дурниці панів столоначальників”. Та водночас він мріяв про високу кар’‎єру, мав на меті стати значною людиною, “необхідним величезній махині державній”. Гоголь був переконаний, що здійснити цей задум можна лише цілковито присвятивши себе справі – хай поки що маленькій, але державній. Треба обмежувати свої бажання. “Одно слово, навіть тоді, коли все прагне розважитись”, справжній чиновник повинен “не віддаватися ніякій розвазі”.

Останню з наведених цитат узято з повісті “Шинель”, роботу над якою письменник розпочав у середині 1830-х років. На той час він уже остаточно змінив свою думку про те, як можна зробити кар’‎єру.

Ви вже знаєте, що повість “Шинель” разом з повістями “Невський проспект”, “Портрет”, “Нотатки божевільного” й “Ніс” увійшла до циклу, названого критиками “Петербурзькі повісті”. Ці твори було написано у відкритому Пушкіним жанрі реалістичної побутово-символічної повісті, що мав утілити новий погляд на нову дійсність.

Кожна з названих повістей Гоголя має побутовий, психологічний і філософський плани. Автор описує певну життєву ситуацію, розкриває характер головного героя, порушує певну філософську проблему. Реалістичність у цих творах органічно поєднується з елементами фантастики: листуються між собою собаки, прогулюється столицею відрізаний ніс тощо.

У фіналі повісті “Шинель” теж відбувається дивовижа: таємничий привид зриває з перехожих шинелі.

Гоголь її не коментує, але читач напевне розуміє, що привид якось пов’‎язаний з головним героєм твору. Адже примара ніби метиться за дрібного чиновника, який помер з горя, утративши свою мрію – щойно пошиту шинель. Власне, композиція повісті проста: автор послідовно розповідає про зазначені вище події. Однак насправді не все так просто…

Е. Бернштейн. Будинок на Казанській вулиці в Петербурзі, де мешкав М. Гоголь. 1952 р.

Перевірте себе

1. Як ви гадаєте, чи здійснив Гоголь свою мрію “стати необхідним величезній махині державній”, написавши і поставивши комедію “Ревізор”? Чи мав письменник іншу реальну можливість прислужитися державі?

2. Який особистий досвід спонукав Гоголя написати повість “Шинель”? Що ви знаєте про цей твір?

3. Як ви вважаєте, чи гідна мрія про одяг бути мрією всього життя навіть для дуже бідної людини?

Перед читанням. Читаючи повість Гоголя, зверніть увагу на те, як у ній описано Петербург. Поміркуйте, чи вважає автор це місто зручним для життя. Якщо ні, то чому? Чи можна назвати створений Гоголем образ імперської столиці узагальненим образом імперії?

(1 votes, average: 5.00 out of 5)