ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ – МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852) – НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА(КІНЕЦЬ ХVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ ст.)

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Микола Гоголь народився 1 квітня 1809 р. Батько – Василь Гоголь-Яновський (1777-1825) – писав п’єси українською мовою, грав у аматорському театрі, був чудовим оповідачем, але йому так і не пощастило видати жодного свого твору. Помер, коли його синові не виповнилося й п’ятнадцяти років.

Цікаво знати!

Один із славних предків М. Гоголя – подільський полковник при гетьмані Івані Скоропадському Остаф (Остап) Гоголь, отримавши дворянську грамоту в 1792 р., змінив прізвище Яновський на Гоголь-Яновський, але письменник згодом відкинув цю другу частину.

М. Гоголь був третьою дитиною з дванадцяти, але вижили тільки Микола і три сестри. Раннє дитинство минуло в родовому селі Василівка (Яновщина) неподалік Диканьки, та в селі Кибинці, де були володіння родича Гоголів Д. Трощинського. Значний вплив на хлопчика мала бабуся з боку батька – Тетяна Семенівна, яка навчила його малювати, читати й писати, проте справжню освіту Микола здобував упродовж 18211828 рр. в елітній Ніжинській гімназії вищих наук, яку порівнювали з Царськосільським ліцеєм.

Не секрет, що М. Гоголь був учнем із доволі слабкими знаннями, крім російської словесності і малювання. Зате в позаурочний час його нестримно вабив аматорський гімназійний театр, у якому Микола грав комічні ролі. Також він любив писати жартівливі вірші, а у ВІЦІ 15-16 років серйозно взявся за прозу.

Батько письменника Василь Гоголь-Яновський

Мати письменника Марія Гоголь-Яновська

М. Гоголь використовував різні псевдоніми, й окремими з них підписувався навіть у зеніті своєї слави: П. Глечик; ОООО; Пасічник Рудий Панько; Р. Янів; N. N.

Завершивши навчання в гімназії, письменник вирушив у давно омріяний ним Петербург, сподіваючись на блискучу кар’єру й визнання, але дуже швидко розчарувався. У 1829 р. під псевдонімом В. Алов М. Гоголь видав поему “Ганц Кюхельгартен”, яка виявилася наслідуванням німецьких романтиків. І публіка, і критика сприйняли книжку дуже скептично. Розчарований автор скупив за останні гроші весь наклад і спалив його. А взагалі, цьому письменникові гарно писалося або в Україні, або ж тоді, коли від матері приходили довжелезні листи з детальними описами народних звичаїв, повір’їв і свят українців. Магніт рідного дому, справжньої батьківщини, постійно вабив письменника, тож його ностальгія деколи виривалася зойком зболеного серця, що відмовлялося приймати російську мораль і порядки: “Туди, туди! У Київ, у древній, прекрасний Київ! Він наш, а не їхній”.

Митець гарячково готував статтю про народні пісні, студіював літописи, збирав матеріали для шеститомної історії України, розпочав роботу над романами “Полонянин” і “Гетьман”. Деякий час для набуття практики лектора викладав історію в Патріотичному інституті, працював вихователем у дворянських сім’ях.

У цей же період він написав свої перші – і найкращі – прозові твори, що увійшли до напрочуд колоритної збірки “Вечори на хуторі біля Диканьки”.

М. Гоголь мріяв викладати у Києві: “Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там закінчу я історію України… А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень!” Разом із Михайлом Максимовичем ініціював відкриття в Києві університету. Обидва сподівалися, що навчальний заклад стане найпотужнішим осередком української культури, адже викладати в ньому мали найавторитетніші науковці тих часів. Наприкінці 1833 р., коли формували викладацький склад університету в Києві, М. Гоголь клопочеться про посаду професора історії. Першим ректором Університету Св. Володимира в Києві став М. Максимович. Однак потрапити в омріяний Київ Миколі Гоголю так і не судилося.

Творче піднесення на тлі грандіозних планів сприяло появі другої збірки повістей “Миргород”, у підзаголовку якої було вказано, що це питоме продовження “Вечорів на хуторі біля Диканьки” (1835). Центральне місце в книзі посіла історична повість “Тарас Бульба”. Один із примірників цієї збірки М. Гоголь вручив міністру народної освіти Сергієві Уварову, щоб той власноручно передав його імператору Миколі I, який розпоряджався і преміями, і стипендіями, й поїздками російської талановитої молоді за кордон. Але виникає закономірне запитання: невже М. Гоголю конче необхідна була царська ласка, якщо любляча матінка володіла в Україні понад тисячею десятин чорнозему й чотирма сотнями кріпаків? Причина того, що Микола Васильович щосили намагався виставляти себе росіянином була єдина: відсутність національної самоідентифікації, намагання навіть ціною афішованого приниження довести російському оточенню, що він типовий вірнопідданий “русский”.

“До гімназії Гоголя привезли батьки. Він був старанно закутаний у безліч свиток, шуб та ковдр. Коли його почали роздягати, то довго не могли докопатися до хирлявого, спотвореного золотухою хлопчика. Ми ледь не всією гімназією вийшли на нього подивитися. І щоки, й ніс його були в червоних золотушних плямах, а вуха туго зав’язані хусткою, яка додавала його немічній фігурі кумедного вигляду”.

Василій Любич-Романович, однокласник М. Гоголя

У листі до російського письменника й дуже впливового чиновника Сергія Аксакова (1791-1859) Микола Васильович улесливо підкреслював: “Тепер я ваш: Москва мені батьківщина. З початком осені притягну вас до моїх російських грудей”. На жаль, моральна ціна виявилася надто високою.

До омріяного Києва Микола Гоголь так і не поїхав. Його все наполегливіше залучала до свого оточення імперська влада та російська культурна еліта. Завдячуючи саме “Вечорам на хуторі біля Диканьки” Микола Гоголь став відомим не лише в російських столицях – Петербурзі і Москві, а й у всій Російській імперії.

Закономірно, що в шовіністичному середовищі М. Гоголь піддався імперським впливам, повірив у існування “наднації”, “надвітчизни-Русі”, що нібито об’єднує всі слов’янські народи. Він почав стверджувати, що російська мова має стати єдиною літературною мовою для всіх слов’ян.

Проте очі й розум афішовано вірнопідданого громадянина імперії бачили й розуміли одне, а талант проглядав глибше. З цим явищем нічого не можна було вдіяти, тож М. Гоголю залишалося хіба що тішитися тим, що творчість приносить йому естетичне задоволення: “Навряд чи є вища з насолод від насолоди творити”. Час від часу на сторінках його художніх творів чи приватних листів зринали слова правди, але чим далі, тим усе менше насмілювався Микола Васильович навіть аркушам паперу довіряти такі крамольні висновки й спостереження, у яких ще недавно називав Росію “кацапією”, дорікав М. Максимовичу за його симпатії до Москви.

Художні твори вимагали нещадної правди, адже найменші компроміси оберталися творчими невдачами, тож у збірці “Петербурзькі повісті” М. Гоголь показав російське суспільство деспотичним і руйнівним, і цього йому не пробачили російські критики, нацьковані цензорами та сильними світу цього. Жорстоких переслідувань митець зазнав за такі твори, як “Ревізор”, але особливо – за “Мертві душі”. До краю знервований, М. Гоголь почав усе частіше хворіти і в 1836 р. виїхав за кордон, де перебував з невеликими перервами майже дванадцять років. Він відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.

З 1851 р. письменник мешкав у Москві. В останні роки життя шукав порятунку в релігії. У заповіті, написаному за сім років до смерті, М. Гоголь наполягав, щоб його тіло віддали землі тільки за явних ознак розкладу плоті, оскільки дуже боявся бути похованим живцем. Письменник перебував під гнітючим впливом російського православного протоієрея, який перетворив М. Гоголя на релігійного фанатика. Митець постійно морив себе голодом. Біографи вказують, що незадовго до смерті Микола Васильович довго молився, потім спалив усі папери, зокрема другий том “Мертвих душ”, а тоді гірко ридав до самого ранку. Медики пов’язують такий стан митця з глибоким неврозом1, проте тогочасні лікарі наполегливо лікували в М. Гоголя менінгіт, а це тільки погіршило стан здоров’я письменника. 21 лютого 1852 р. М. Гоголь помер.

1Невроз – спричинений емоційним та розумовим перенапруженням пригнічений стан, поєднаний з проявами істерії та нав’язливим бажанням власної смерті.

Скульптор Микола Рамазанов отримав доручення зняти посмертну маску з письменника. Він і підтвердив, що тіло митця не перебувало у стані летаргічного сну.

Ставлення до Миколи Гоголя як українського письменника водночас і спірне, й закономірне, адже, з одного боку, митець вважається представником тієї нації, мовою якої написані його художні твори. Наприклад, батько світового історичного роману Вальтер Скотт (1771-1832), шотландець за походженням, трактується літературознавцями як англійський письменник, бо творив тільки англійською мовою. З іншого боку, світогляд митця, специфіка побудови речень у його творах, лексика, тематика й проблематика, елементи стилю літературної спадщини – не менш важливі критерії визначення його національної приналежності, ніж мова художніх текстів, а у випадку автора “Тараса Бульби” – ще й виразне свідчення його питомого українства. З такої точки зору Микола Гоголь – російськомовний український письменник тією ж мірою, як сучасні митці, які є громадянами й патріотами України, хоч і пишуть російською, болгарською, єврейською чи кримськотатарською мовами.

Діалог із текстом

1. Що цікавого ви довідалися про батьків Миколи Гоголя з біографії письменника?

2. Чи передався письменницький талант батька синові? Як ви думаєте, з яких причин Василь Гоголь не зреалізував себе як драматург?

3. Що вам відомо про навчання Миколи Гоголя в елітній Ніжинській гімназії вищих наук?

4. Що ви можете сказати про національну самоідентифікацію М. Гоголя?

5. Чому московське православ’я й Російська імперія тільки прискорили смерть видатного митця українського походження?

6. Чи можна Миколу Гоголя вважати українським письменником? Аргументуйте свою думку.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ – МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852) – НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА(КІНЕЦЬ ХVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ ст.)