ШИНЕЛЬ – МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852) – РЕАЛІЗМ ХІХ ст

У департаменті… служив один чиновник, чиновник не можу сказати, щоб дуже визначний, низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, із зморшками по обидва боки щік, із кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним… Що ж робити! Винен петербурзький клімат. Коли ж говорити про чин (бо в нас найперше треба оголосити чин), то він був тим, кого називають довічний титулярний радник, з якого, відома річ, наглузувалися та накепкувалися вволю різні письменники, що мають похвальний звичай налягати на тих, хто не може кусатися. На прізвище чиновник був Башмачкін. Уже з самого імені видно, що воно колись пішло від башмака; та коли, в який час і яким способом пішло воно від башмака, нічого про це не відомо. І батько, і дід, і навіть шурин, і чисто всі Башмачкіни ходили в чоботях, підбиваючи тільки разів зо три на рік нові підметки. Ім’‎я йому було Акакій Акакійович. Можливо, читачеві воно здається трохи дивним та вишуканим, але можна запевнити, що його жодним чином не шукали, а що самі собою уклалися такі обставини, що ніяк не можна було дати іншого імені, і це сталося саме ось як: народився Акакій Акакійович проти ночі, якщо тільки не зраджує пам’‎ять, під 23 березня. Покійниця матінка, чиновниця і дуже добра жінка, налагодилась, як годиться, охрестити дитину. Породіллі дали на вибір одне з трьох, яке вона хоче вибрати: Мокія, Сосія, чи назвати дитину в ім’‎я мученика Хоздазата. “Ну, я вже бачу, – сказала стара, – що, видно, така його доля. Коли вже так, нехай краще зватиметься, як батько його. Батько був Акакій, то нехай і син буде Акакій”. Таким ото чином і пішло Акакій Акакійович. Дитину охрестили; причому вона заплакала й так скривилася, немов передчувала, що буде титулярним радником. Отже, ось яким чином сталося все це. Ми навели все це для того, щоб читач міг сам бачити, що все, що трапилося, було цілком неминуче, і іншим ім’‎ям назвати було аж ніяк неможливо. Коли і в який час він вступив до департаменту і хто призначив його, цього ніхто не міг пригадати. В департаменті не виказували до нього ніякої пошани. Сторожі не тільки не вставали з місць, коли він проходив, але навіть і не дивились на нього, немов через приймальню пролетіла звичайна муха. Начальники поводилися з ним якось холодно-деспотично. Який-небудь помічник столоначальника просто тикав йому під ніс папери, не сказавши навіть: “Перепишіть”, чи там: “Ось цікава, нічогенька справа”, чи що-небудь таке приємне, як заведено в добропристойних службах. І він брав, глянувши тільки на папір, не дивлячись, хто йому поклав і чи мав на те право. Він брав і одразу ж прилаштовувався писати його. Молоді чиновники підсміювалися й глузували з нього, скільки ставало канцелярської дотепності, розказували тут же при ньому всякі вигадані про нього історії, про його хазяйку, сімдесятилітню бабу, говорили, що вона б’‎є його, допитувались, коли буде їхнє весілля, сипали на голову йому папірці, називаючи це снігом. Та жодним словом не обзивався на це Акакій Акакійович, начебто нікого і не було перед ним; це не мало навіть впливу на роботу його: серед усіх цих докук не робив він жодної помилки в письмі. Тільки коли занадто вже нестерпний був жарт, коли штовхали його під руку, заважаючи робити своє діло, він промовляв: “Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?” І щось дивне було в словах і в голосі, яким їх проказувано. В ньому чулося щось таке, схильне до жалю, що один молодий чоловік, недавно призначений, який за прикладом інших дозволив було собі посміятися з нього, раптом зупинився, немовби вражений, і відтоді ніби все змінилося перед ним і набрало іншого вигляду. Якась неприродна сила відштовхнула його від товаришів, з якими він познайомився, вважаючи їх за пристойних світських людей. І довго потім серед найвеселіших хвилин уявлявся йому низенький чиновник з лисинкою на лобі, з своїми вражаючими словами: “Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?” – і в цих вражаючих словах бриніли інші слова: “Я брат твій”. І закривався рукою бідолашний молодий чоловік, і багато разів здригався він потім на віку своїм, бачачи, як багато в людині нелюдськості, як багато приховано лютої грубості у витонченій, освіченій світськості, і, Боже! – навіть у тій людині, яку світ визнає за благородну й чесну…

Навряд чи де можна було знайти людину, що так жила б у своїй посаді. Мало сказати: він служив ревно, – ні, він служив з любов’‎ю. Так, у цьому переписуванні йому ввижався якийсь свій розмаїтий і приємний світ. Насолода відбивалась на обличчі його; деякі літери у нього були фаворити, до яких коли він добирався, то був сам не свій: і підсміювався, і підморгував, і допомагав губами, так що в обличчі його, здавалося, можна було прочитати кожну літеру, яку виводило перо його. Коли б відповідно до його старанності давали йому нагороди, він би, на диво собі, може, навіть потрапив би у статські радники; але вислужив він, як висловлювалися дотепники, його товариші, пряжку в петлицю та нажив геморой у сідницю. А втім, не можна сказати, щоб не було до нього ніякої уваги. Один директор, будучи доброю людиною і бажаючи нагородити його за довголітню службу, наказав дати йому що-небудь значніше, ніж звичайне переписування; саме з закінченої вже справи звелено було йому скласти якогось листа до другої урядової установи; робота полягала тільки в тому, щоб перемінити заголовний титул та замінити подекуди дієслова першої особи на третю. Це завдало йому стільки роботи, що він геть упрів, тер лоба і, нарешті, сказав: “Ні, краще дайте я перепишу що-небудь”. Відтоді й залишено його назавжди переписувати. Поза цим переписуванням, здавалося, для нього нічого не існувало. Він не думав зовсім про свій одяг: віцмундир у нього був не зелений, а якогось рудувато-борошняного кольору. Комірчик на ньому був вузенький, низенький, так що шия його, хоч була й не довга, поверх цього комірчика здавалася надзвичайно довгою, немов у тих гіпсових кошенят, які мотають головами, що їх носять на головах цілими десятками російські іноземці. І завжди що-небудь та прилипало до його віцмундира: чи сінця віхтик, чи яка-небудь ниточка, до того ж він мав особливу вправність, ходячи вулицею, нагодитися під вікно саме тоді, коли з нього викидали всяку погань, і тому раз у раз ніс на своєму кашкеті лушпиння з кавунів і динь та інший непотріб. Ні разу за життя не звернув він уваги на те, що діється й відбувається кожного дня на вулиці, на що, як відомо, завжди подивиться його ж таки брат, молодий чиновник, який так далеко заходить проникливістю жвавого свого погляду, що запримітить навіть, у кого на тому боці тротуару відпоролась внизу панталонів штрипка, – що викликає завжди лукаву посмішку на обличчі його.

Франческа Ярбусова. Акакій Акакійович і літери

Та Акакій Акакійович коли й дивився на щось, то бачив на всьому свої чисті, виписані рівним почерком рядки, і тільки хіба коли, не знати звідки взявшись, коняча морда клалася йому на плече і надимала ніздрями вітер у щоку, тільки тоді помічав він, що він не на середині рядка, а скоріше на середині вулиці. Приходячи додому, він сідав одразу ж до столу, сьорбав нашвидку свої щі, їв шматок яловичини з цибулею, геть не помічаючи їх смаку, їв усе це з мухами і з усім, що б не послав Бог на ту пору. Помітивши, що шлунок починав обдиматися, вставав з-за столу, виймав баночку з чорнилом і переписував папери, принесені додому. Коли ж їх не траплялось, він списував навмисне, ради власної втіхи, копію для себе, особливо якщо папір був визначний не так красою стилю, як адресуванням до якоїсь нової або поважної особи…

Є в Петербурзі сильний ворог усіх тих, хто дістає чотириста карбованців на рік платні чи близько того. Ворог цей не хто інший, як наш північний мороз, хоч і кажуть, проте, що він дуже корисний для здоров’‎я. О дев’‎ятій годині ранку, саме в той час, коли вулиці вкривають чиновники, простуючи до департаменту, починає він давати таких сильних і колючих щиглів без розбору по всіх носах, що бідолашні чиновники зовсім не знають, куди й подіти їх. В той час, коли навіть у тих, що посідають високі посади, болить від морозу лоб і сльози виступають з очей, бідні титулярні радники іноді бувають геть беззахисні. Увесь порятунок полягає в тому, щоб у благенькій шинельчині перебігти якомога швидше п’‎ять чи шість вулиць і потім натупатись добре ногами в швейцарській, поки не відтануть таким чином усі замерзлі дорогою здібності і обдаровання для справляння служби. Акакій Акакійович з якогось часу почав відчувати, що його якось особливо дошкульно стало припікати в спину і плече, хоч він і старався перебігти якомога швидше законну відстань. Він подумав, нарешті, чи не криється яких гріхів у його шинелі. Роздивившись її гарненько в себе дома, він побачив, що в двох чи трьох місцях, саме на спині та на плечах, вона стала ну геть як серп’‎янка: сукно так уже витерлось, що світилося, і підкладка розлізлась. Треба знати, що шинель Акакія Акакійовича теж правила за об’‎єкт глузувань чиновникам; у неї відбирали навіть шляхетне ім’‎я шинелі і називали її капотом. Та й справді, вона мала якусь дивну будову: комір її зменшувався щороку дедалі більше, бо йшов на доточування інших частин. Доточування не свідчило про вправність кравця і виходило справді мішкувато й негарно. Побачивши, в чому річ, Акакій Акакійович вирішив, що шинель треба буде віднести до Петровича, кравця, що мешкав десь на четвертому поверсі по чорних сходах і, хоч був сліпий на одне око і мав ряботиння по всьому обличчю, досить уміло латав чиновницькі та всякі інші панталони й фраки, розуміється, коли бував у тверезому стані і не плекав у голові якого-небудь іншого наміру. Петрович сказав Акакію Акакійовичу, що його благеньку шинель полагодити ніяк не можна, треба справляти нову. При цих словах у Акакія Акакійовича потемніло в очах.

Отут і побачив Акакій Акакійович, що без нової шинелі не можна обійтись, і зовсім занепав духом. Та як же, справді, за що, за які гроші її справити? Звісно, можна було б трохи покластися на майбутню нагороду до свят, та ці гроші давно вже призначені й розподілені наперед. Треба було справити нові панталони, заплатити шевцеві давній борг за зроблені нові пришви до старих халяв та слід було замовити швачці три сорочки і зо дві штуки тієї білизни, що її непристойно називати в друкованім слові: одно слово, всі гроші зовсім мали розійтися, і якби навіть директор був такий милостивий, що, замість сорока карбованців нагороди, приділив би сорок п’‎ять чи п’‎ятдесят, то все ж залишиться така дрібниця, що в шинельному капіталі буде краплиною в морі. Хоча, звісно, він знав, що в Петровича була примха загнути раптом чорт знає яку непомірну ціну, так що вже, бувало, сама жінка не могла здержатись, щоб не скрикнути: “Що ти, з глузду з’‎їхав, дурню отакий! Іншим разом ні за що візьме роботу, а оце надало йому загнути таку ціну, що й сам її не варт”. Хоча, звісно, він знав, що Петрович і за вісімдесят карбованців візьметься пошити; та все ж звідки узяти ці вісімдесят карбованців? Половину ще можна б знайти: половина знайшлася б; може, навіть трохи й більше; та де взяти другу половину?.. Але спершу читачеві треба знати, де взялася перша половина. Акакій Акакійович має звичку з кожного витрачуваного карбованця відкладати по шажку в невеличку скриньку, замкнену на ключ, з прорізаною зверху дірочкою, щоб кидати туди гроші. Наприкінці кожного півріччя він ревізував заощаджену мідну суму й обмінював її на дрібне срібло. Так робив він з давніх-давен, і таким способом за кілька років зібралося грошей більше, ніж сорок карбованців. Отже, половина була в руках; та де ж узяти другу половину? Де взяти ще сорок карбованців? Акакій Акакійович думав-думав і вирішив, що треба буде зменшити заведені витрати хоча б принаймні протягом одного року: вивести з ужитку чай вечорами, не світити вечорами свічки, а як треба буде що робити, іти в кімнату хазяйки й працювати при її свічці; ходячи вулицею, ступати якомога легше і обережніше по камінню й плитах, мало не навшпиньках, щоб таким чином не стерти скорочасно підметок; якомога рідше віддавати пралі білизну, а щоб не заношувалась, то кожного разу, приходячи додому, скидати її й залишатися в самому тільки демікотоновому халаті, дуже давньому і милуваному навіть самим часом. Треба сказати правду, що спочатку йому було трохи важко звикати до таких обмежень, та потім якось воно звиклося і пішло на лад; він зовсім привчився навіть голодувати вечорами; та зате він живився духовно, носячи в думках своїх вічну ідею майбутньої шинелі. З того часу неначе саме існування його стало якимось повнішим, ніби він одружився, неначе якась інша людина присутня була з ним, неначе він був не сам, а якась приємна подруга життя згодилася з ним проминати разом життєву путь, – і подруга ця була не хто інша, як та ж шинель на товстій ваті, на міцній підкладці, що її й не зносити. Він став якийсь жвавіший, навіть твердіший характером, як людина, що вже визначила й поставила собі мету. З обличчя і з вчинків його зникли самі по собі сумнів, вагання, словом – усі нерішучі й непевні риси.

Савва Бродський. Нова шинель

Відображення Акакія Акакійовича у дзеркалі (якого немає у Гоголя) – уособлення його мрій. Однак спотворена дзеркальною крайкою жалюгідна фігура засвідчує примарність ілюзій

Вогонь часом з’‎являвся в очах його, в голові навіть виникали найсміливіші й найзухваліші думки: а чи не покласти, справді, куницю на комір? Роздумування про це мало не призвело його до неуважності. Одного разу, переписуючи папір, він навіть мало не зробив помилки, так що майже вголос крикнув: “Ух!” – і перехрестився. Протягом кожного місяця він хоч один раз навідувався до Петровича, щоб поговорити про шинель: де краще купити сукна, і якого на колір, і в яку ціну, і хоч трохи заклопотаний, та завжди задоволений повертався додому, розмислюючи, що прийде ж, нарешті, час, коли все це купиться і шинель буде пошита. Діло пішло навіть швидше, ніж він сподівався. Наперекір усім сподіванням, директор призначив Акакію Акакійовичу не сорок і не сорок п’‎ять, а цілих шістдесят карбованців: чи передчував він, що Акакію Акакійовичу потрібна шинель, чи само собою воно так склалось, та тільки в нього через це виявилося зайвих двадцять карбованців. Це прискорило хід діла. Ще яких-небудь два-три місяці невеликого голодування – і в Акакія Акакійовича набралося справді близько вісімдесяти карбованців. Серце його, загалом дуже спокійне, почало битися. Першого ж дня він вирушив разом з Петровичем по крамницях. Купили сукна дуже гарного – і не диво, бо про це думали ще за півроку раніше, і не було того місяця, щоб не заходили до крамниць примірятися до цін; зате сам Петрович сказав, що кращого сукна й не буває. На підкладку вибрали коленкору, але такого добротного та міцного, що він, як говорив Петрович, був ще кращий за шовк і навіть на вигляд показніший і глянцовитіший. Куниці не купили, бо вона була справді дорога, а замість неї вибрали кішку, найкращу, яка тільки знайшлася в крамниці, кішку, яка здаля могла завжди видатись за куницю. Петрович порався з шинеллю тільки два тижні, бо чимало було стебнування, а то вона була б готова раніш. За роботу Петрович узяв дванадцять карбованців – менше ніяк не можна було: геть-чисто все було шито на шовку, подвійним дрібним швом, і по кожному шву Петрович потім проходив власними зубами, витискуючи ними всякі фігури. Це було… трудно сказати, в який саме день, та, мабуть, в найурочистіший день у житті Акакія Акакійовича, коли Петрович приніс нарешті шинель. Він приніс її вранці, перед тою самою годиною, коли треба було йти до департаменту. Ніколи б іншим часом не припала так до речі шинель, бо вже починалися досить міцні морози і, здавалося, мали ще збільшитись. Петрович з’‎явився з шинеллю, як і належить пристойному кравцеві. На обличчі його з’‎явився вираз такий значущий, якого Акакій Акакійович ніколи ще не бачив. Здавалося, він відчув повною мірою, що зробив неабияке діло і що враз показав у собі безодню, яка розділяє кравців, що пришивають тільки підкладки та перешивають, від тих, що шиють нове. Він вийняв шинель з носової хустки, в якій приніс її; хустка була тільки що від пралі; він уже потім згорнув її і поклав до кишені для вжитку. Вийнявши шинель, він дуже гордо поглянув і, тримаючи в обох руках, накинув дуже вправно на плечі Акакію Акакійовичу; потім потяг і обсмикнув її ззаду рукою донизу; далі драпірував нею Акакія Акакійовича трохи нарозхрист. Акакій Акакійович, як людина літня, хотів спробувати в рукава; Петрович допоміг надіти і в рукава, – вийшло, що і в рукава було добре. Одно слово, виявилося, що шинель була зовсім і якраз до міри. Петрович не пропустив нагоди сказати, що він так тільки, тому що живе без вивіски на невеликій вулиці і до того ж давно знає Акакія Акакійовича, тому взяв так дешево; а на Невському проспекті з нього взяли б за саму тільки роботу сімдесят п’‎ять карбованців. Акакій Акакійович про це не хотів розводитися з Петровичем, та й боявся всяких великих сум, якими Петрович так любив напускати туману. Він розплатився з ним, подякував і вийшов одразу ж у новій шинелі до департаменту. Петрович пішов слідом за ним і, залишаючись на вулиці, довго ще дивився здаля на шинель і потім пішов навмисне вбік, щоб, обійшовши кривим провулком, забігти знову на вулицю й подивитися ще раз на свою шинель з другого боку, тобто просто спереду. Тим часом Акакій Акакійович ішов у найсвяткові – шому настрої всіх почувань. Він відчував кожну мить хвилини, що на плечах у нього нова шинель, і кілька разів навіть усміхнувся від внутрішнього задоволення. Та й справді, дві вигоди: одне те, що тепло, і друге, що гарно. Дороги він не примітив зовсім і опинився враз у департаменті; в швейцарській він скинув шинель, обдивився її навкруги і доручив під особливий нагляд швейцарові. Невідомо, яким способом у департаменті враз всі
дізналися, що в Акакія Акакійови – ча нова шинель і що капота уже більше немає. Всі тієї ж хвилини вибігли у швейцарську дивитися нову шинель Акакія Акакійовича. Стали поздоровляти його, вітати, так що той спершу тільки усміхався, а потім стало йому навіть соромно. Коли ж усі, приступивши до нього, почали говорити, що треба сприснути нову шинель і що принаймні він повинен запросити їх на вечірку, Акакій Акакійович оторопів зовсім, не знав, що йому робити, що його відповідати і як відмогтися. Він уже хвилин через декілька, увесь зачервонівшись, почав було запевняти досить простодушно, що це зовсім не нова шинель, що це так собі, що це стара шинель. Нарешті один із чиновників, якийсь навіть помічник столоначальника, мабуть, для того, щоб показати, що він зовсім не гордовитий і знається навіть з нижчими за себе, сказав: “Так тому й бути, я замість Акакія Акакійовича справляю вечірку і прошу до мене сьогодні на чай: я ж, як на те, сьогодні іменинник”. Чиновники, натурально, тут же й поздоровили помічника столоначальника і охоче пристали на запросини. Акакій Акакійович став було відмагатися, та всі почали говорити, що нечемно, що просто стид і сором, і він уже не міг відмовитися. А втім, йому потім стало приємно, коли згадав, що він матиме через те нагоду пройтися навіть увечері в новій шинелі. Весь цей день був для Акакія Акакійовича справді найбільшим урочистим святом. Він повернувся додому в найщасливішому настрої, скинув шинель і почепив її обережно на стіні, намилувавшись ще раз сукном та підкладкою, і потім навмисне вийняв, для порівняння, колишній капот свій, що зовсім розлізся. Він поглянув на нього і сам аж засміявся: така була велика різниця! І довго ще потім за обідом він усе всміхався, як тільки пригадував собі, в якому стані був його капот. Пообідав він весело і після обіду вже нічого не писав, а так трошки посибаритствував на постелі, поки не стемніло. Потім, не відкладаючи задуманого, одягся, надів на плечі шинель і вийшов на вулицю. На вечірці, хоча чиновники зустріли його привітно, Акакій Акакійович не знав, як йому бути, куди себе подіти. Йому стало нудно, він хотів піти, але його не відпускали. Тоді він потихеньку вийшов з кімнати і рушив додому. Була дванадцята година ночі. Акакій Акакійович ішов у веселому настрої. Людей ставало все менше. На майдані його перестріли двоє людей, які відібрали у нього шинель. Акакій Акакійович кинувся за допомогою до будочника, але той сказав, що не бачив, як грабували чиновника і думав, що то з ним розмовляють його приятелі. Хай краще завтра Акакій Акакійович піде до наглядача, і той розшукає тих, хто взяв шинель.

Раненько-вранці пішов він до поліцейського; але сказали, що спить; він прийшов о десятій – сказали знову: спить; він прийшов об одинадцятій годині – сказали: та нема поліцейського вдома; він в обідню пору – та писарі в передпокої ніяк не хотіли пустити його і хотіли неодмінно знати, за яким він ділом, і яка його потреба привела, і що таке сталося. Отож, нарешті, Акакій Акакійович вперше в житті захотів показати характер і сказав навідріз, що йому треба персонально бачити самого поліцейського, що вони не сміють його не допустити і що він прийшов з департаменту за казенним ділом, а що ось як він на них поскаржиться, то вже тоді вони знатимуть. Проти цього писарі не посміли нічого сказати, і один з них пішов викликати поліцейського. Поліцейський якось дуже дивно сприйняв розповідь про пограбування шинелі. Замість того, щоб звернути увагу на головний пункт справи, він почав розпитувати в Акакія Акакійовича: та чого він так пізно повертався, та чи не заходив він і чи не був у якомусь непорядному домі, отож Акакій Акакійович засоромився зовсім і вийшов од нього, сам не певний, чи набере належного ходу справа про шинель, чи ні. Весь цей день він не був у департаменті (єдиний випадок у його житті). На другий день прийшов він весь блідий і в старому капоті своєму, що став іще нужденніший. Розповідь про грабіж шинелі, хоч і знайшлися такі чиновники, що не проминули навіть і тут посміятися з Акакія Акакійовича, проте багатьох зворушила. Вирішили одразу ж зробити для нього складчину, але зібрали чисту дрібницю, бо чиновники і так уже дуже витратились, підписавшись на директорський портрет і на одну якусь книгу, на пропозицію начальника відділу, що був приятель її авторові, – отже, сума зібралася нікчемна. Один якийсь, зворушений жалістю, надумався принаймні допомогти Акакієві Акакійовичу доброю порадою, сказавши, щоб він пішов не до квартального, бо, хоч і може трапитись, що квартальний, бажаючи заслужити похвалу начальства, знайде якимсь чином шинель, все ж шинель залишиться в поліції, коли він не подасть законних доказів, що вона належить йому; а найкраще, щоб він звернувся до одної значної особи, що значна особа, списавшись з ким треба, може примусити, щоб швидше пішла справа. Нічого не поробиш, Акакій Акакійович наважився йти до значної особи. Яка саме і в чому полягала посада значної особи, це й досі річ не відома. Треба знати, що одна значна особа недавно стала значною особою, а доти була незначною особою. А втім, посада його тепер не вважалася значною, як порівняти з іншими, іще значнішими. Але завжди знайдеться таке коло людей, що для них незначне на погляд інших є вже значне. А втім, він намагався збільшити значущість багатьма іншими способами, а саме: завів, щоб нижчі чиновники зустрічали його ще на сходах, коли він приходив на посаду; щоб до нього просто з’‎явитися ніхто не смів, а щоб відбувалось усе порядком найсуворішим: колезький реєстратор доповів би губернському секретареві, губернський секретар – титулярному, чи якому випадало іншому, і щоб уже таким чином доходила справа до нього. Так воно вже на святій Русі все заражене наслідуванням, кожне передражнює й корчить свого начальника. Кажуть навіть, якийсь титулярний радник, коли призначили його за правителя якоїсь окремої невеличкої канцелярії, зараз же одгородив собі окрему кімнату, назвавши її “кімнатою присутствія”, і поставив біля дверей якихось капельдинерів з червоними комірами, в галунах, що бралися за ручку дверей і відчиняли їх кожному, хто входив, хоч в “кімнаті присутствія” насилу міг уміститися звичайний письмовий стіл. Прийоми і звичаї значної особи були солідні й величні, але не надто складні. Головною підвалиною його системи була суворість. “Суворість, суворість і – суворість”, – говорив він зазвичай і при останньому слові пильно дивився в обличчя тому, до кого говорив. Хоча, зрештою, для цього й не було жодної причини, бо той десяток чиновників, що становили весь урядовий механізм канцелярії, і без того перебував у належнім страху: побачивши його здаля, полишав усі справи й дожидався, стоячи навитяжку, поки начальник пройде через кімнату. Звичайна розмова його з нижчими відзначалася суворістю і складалася майже з трьох фраз: “Як ви смієте? Чи знаєте, з ким говорите? Чи розумієте ви, хто стоїть перед вами?” А втім, він був душею незла людина, добра з товаришами, послужлива; але генеральський чин геть збив його з пантелику. Діставши генеральський чин, він якось сплутався, збився з пуття і зовсім не знав, як йому бути. Коли йому випадало бути з рівними собі, він був іще лю
диною як слід, людиною дуже порядною, з багатьох поглядів навіть не дурною людиною; та як тільки траплялося йому бути в товаристві, де були люди хоч на один чин нижчі проти нього, там він був просто хоч викинь: мовчав, і становище його викликало жаль ще й тому, що навіть і сам він почував, що міг би провести час незрівнянно краще. В очах його часом світилося сильне бажання пристати до якоїсь цікавої розмови та гуртка, але його спиняла думка: чи не буде це занадто вже з його боку, чи не буде фамільярно, і чи не зменшить він тим свого значення? І внаслідок таких міркувань він зоставався постійно вже в однаковому мовчазному стані, вимовляючи тільки зрідка якісь односкладні звуки, і набув таким чином титулу най – нудотнішої людини. До такої ото значної особи з’‎явився наш Акакій Акакійович, і з’‎явився в час найнесприятливіший, вельми недоречно для себе, хоча, зрештою, доречно для значної особи. Значна особа перебувала у своєму кабінеті і дуже – дуже весело розговорилася з одним недавно прибулим давнім знайомим і товаришем дитинства, що з ним кілька років не бачився. В цей час доповіли йому, що прийшов якийсь Башмачкін. Він спитав уривчасто: “Хто такий?”. Йому відповіли: “Якийсь чиновник”. – “А! Може почекати, зараз не час”, – сказала значна людина. Тут треба сказати, що значна людина добряче прибрехнула: в нього був час, вони давно вже з приятелем перемежовували все чисто і давно вже перекладали розмову дуже довгими мовчанками, легенько тільки поплескуючи один одного по стегну і приказуючи: “Так ото, Іване Абрамовичу!” – “Отак, Степане Варламовичу!” Та при всьому тому все ж звелів він чиновникові почекати, щоб показати приятелеві, людині, що давно не служила й засиділася вдома у селі, скільки часу чиновники чекають у нього в передпокої. Нарешті, наговорившись, а ще більше намовчавшись досхочу та викуривши цигарку в дуже зручних кріслах з відкидними спинками, він нарешті начебто враз згадавши,

Сказав секретареві, що спинився біля дверей з паперами для доповіді: ага, там же стоїть, здається, чиновник; скажіть йому, що він може зайти”. Побачивши покірливий вигляд Акакія Акакійовича та його старенький віцмундир, він обернувся до нього і зненацька сказав: “Чого вам треба?” – голосом уривчастим і твердим, якого він навмисне вчився заздалегідь у себе в кімнаті, на самоті і перед дзеркалом, ще за тиждень до того, як дістав теперішню свою посаду і генеральський чин. Акакій Акакійович уже наперед відчув належний острах, трохи зніяковів і, як умів, скільки могла дозволити йому спроможність висловлюватися, вимовив, додаючи навіть частіше, ніж іншим разом, частки “той”, що була, мовляв, шинель зовсім нова і тепер пограбований нелюдським способом, що він звертається до нього, аби він заступництвом своїм як-небудь, той, списався б з паном обер-поліцмейстером чи з ким іншим і розшукав шинель. Генералові, не знати чому, видалася така поведінка панібратською. “Що ж ви, шановний пане, – провадив він уривчасто, – не знаєте порядку? Куди ви зайшли? Не знаєте, як ведуться справи? Про це ви б повинні були спершу подати прохання до канцелярії; воно пішло б до столоначальника, до начальника відділу, потім передали б його секретареві, а секретар приставив би його вже до мене…”

– Але ж, ваше превосходительство, – сказав Акакій Акакійович, намагаючись зібрати всю невеличку жменю духу, що тільки була в ньому, і почуваючи разом з тим, що він упрів страшенно, – я, ваше превосходительство, насмілився утруднити тому, що секретарі, той… ненадійний народ…

-Що, що, що? – сказав значна особа. – Звідки ви набрались такого духу? звідки ви думок таких набрались? Що це за буйство таке повелося поміж молодими людьми проти начальників та вищих!

Значна особа, здавалося, не помітив, що Акакієві Акакійовичу переступило вже за п’‎ятдесят років. Виходить, якби він і міг назватися молодою людиною, то хіба тільки відносно, тобто відносно до того, кому вже було сімдесят років.

– Чи знаєте ви, кому ви це кажете? Чи розумієте ви, хто стоїть перед вами? Чи розумієте ви це? Я вас питаю.

Тут він тупнув ногою, підвищивши голос до такої сильної ноти, що навіть і не Акакієві Акакійовичу зробилося б страшно. Акакій Акакійович так і змертвів, заточився, затрусився всім тілом і ніяк не міг устояти: якби не підбігли тут же сторожі підтримати його, він би звалився на підлогу; його винесли майже непритомного. А значна особа, втішена тим, що ефект перевищив навіть його сподівання, і дуже сп’‎янілий від думки, що слово його може довести людину до непритомності, скоса поглянув на приятеля, щоб побачити, як він на це дивиться, і не без втіхи спостеріг, що приятель перебував у найнепевнішому стані і починав навіть і сам відчувати острах.

Як зійшов із сходів, як вийшов на вулицю, нічого вже цього не пам’‎ятав Акакій Акакійович. Він не відчував ні рук, ні ніг. За весь вік його ще так сильно не шпетив генерал, та ще й чужий. Він ішов по хуртовині, що свистіла у вулицях, роззявивши рота, збиваючись з тротуарів; вітер, петербурзьким звичаєм, віяв на нього з усіх чотирьох боків, з усіх провулків. Вмить надуло йому в горло жабу, і добився він додому, вже неспроможний сказати жодного слова; весь розпух і зліг у постіль. Таку силу має часом належне розпікання! Наступного ж дня відкрилася в нього сильна лихоманка. Завдяки великодушній підмозі петербурзького клімату хвороба пішла швидше, ніж можна було сподіватися, і коли прийшов лікар, то він, помацавши пульс, ні до чого не додумався, як тільки прописати припарку, але лише для того, щоб хворий не залишився без доброчинної допомоги медицини; а втім, тут же оповістив йому за півтори доби неминучий капут. Після чого звернувся до хазяйки і сказав: “А ви, матінко, і часу марно не гайте, замовте йому одразу ж соснову труну, бо дубова буде для нього дорога”. Чи чув Акакій Акакійович ці вимовлені фатальні для нього слова, а коли і чув, то чи вразили вони його тяжко, чи пошкодував він за безталанним життям своїм, – нічого про це невідомо, бо він перебував увесь час у маренні та в лихоманці. Видива, одне за одне дивовижніші, ввижалися йому безперестанку: то він бачив Петровича і замовляв йому пошити шинель з якимись пастками на злодіїв, що привиджувалися йому постійно під ліжком, і він щохвилини кликав хазяйку витягти в нього одного злодія навіть з-під ковдри; то запитував, чого це висить перед ним старий капот його, коли в нього є нова шинель; то здавалося йому, що він стоїть перед генералом, вислуховуючи належну нагінку, і промовляє: “Винен, ваше превосходительство!” – то, нарешті, навіть лихословив, викрикуючи найжахливіші слова, аж стара хазяйка навіть хрестилася, зроду не чувши від нього нічого такого, тим більше, що слова ці вимовлялися безпосередньо за словом “ваше превосходительство”. Далі він верз цілковиту нісенітницю, так що нічого не можна було зрозуміти; можна було тільки бачити, що безладні слова й думки обертались постійно навколо тієї ж самої шинелі. Нарешті бідолашний Акакій Акакійович помер. Ні кімнати, ні речей його не опечатували, бо, по-перше, не було спадкоємців, а по-друге, залишилось дуже небагато спадщини, а саме: пучок гусячих пер, стосик білого казенного паперу, три пари шкарпеток, два чи три гудзики, що відірвалися від панталонів, і відомий уже читачеві капот. Кому все воно дісталось, Бог відає: цим, признатися, навіть не цікавився розповідач цієї повісті. Акакія Акакійовича одвезли й поховали. І Петербург зостався без Акакія Акакійовича, наче в ньому його ніколи й не було. Зникла і сховалась істота, ніким не оборонена, нікому не дорога, ні для кого не цікава, що навіть не привернула до себе уваги і природодослідника, який не промине настромити на шпильку звичайну муху і роздивитись її в мікроскоп; істота, що витерплювала покірно канцелярські глузування і без будь-якої надзвичайної причини лягла в домовину та для якої все ж, хоч перед самим кінцем життя, промайнув світлий гість в образі шинелі, що оживив на мить злиденне життя, і на яку отак потім нестерпно звалилося нещастя, як звалювалося воно на голови володарів світу цього!.. Через кілька днів після його смерті послано було до нього на квартиру з департаменту сторожа з наказом негайно з’‎явитися: начальство, мовляв, кличе; але сторож мусив повернутися ні з чим, доповівши, що не може вже прийти, і на запитання: “З якої причини?” – відповів словами: “Та так, він уже помер; три дні як поховали”. Отак довідалися в департаменті про смерть Акакія Акакійовича, і наступного дня на його місці сидів інший чиновник, значно вищий на зріст, що виписував літери не таким рівним почерком, а куди похиліше й косіше.

Савва Бродський. У холодних просторах Петербурга

Небо – пола шинелі, крижаний, геометрично правильний міський пейзаж – і самотня маленька людина, загублена у ворожому просторі.

Та хто міг би уявити, що це ще не все про Акакія Акакійовича, що судилося йому кілька днів прожити гучно по своїй смерті, ніби в нагороду за життя, ніким не зауважене. Але так трапилось, і сумна історія наша несподівано набуває фантастичного закінчення. По Петербургу раптом пішли чутки, що біля Калинки – ного мосту і далеко подалі став появлятися ночами мрець в образі чиновника, що шукає якусь украдену шинель і, під приводом украденої шинелі, здирає з усіх плечей, незважаючи ні на чин, ні на звання, всякі шинелі: на котах, на бобрах, на ваті, єнотові, лисячі, ведмежі шуби – одно слово, всілякі хутра й шкури, що їх тільки вигадали люди, аби прикрити власну. Один з департаментських чиновників на власні очі бачив мерця і впізнав у ньому одразу Акакія Акакійовича; але це нагнало на нього такого страху, що він кинувся бігти скільки сили й через те не міг гаразд роздивитись, а бачив тільки, як той здаля посварився на нього пальцем. Звідусіль надходили безперестанку скарги, що спини й плечі, нехай би вже тільки титулярних, а то й таємних радників, зазнають справжньої застуди з причини частого здирання шинелі… Та ми, однак, зовсім забули про одну значну особу, який, правду кажучи, мало не був причиною фантастичного повороту, зрештою, дуже правдивої історії. Насамперед обов’‎язок справедливості вимагає сказати, що одна значна особа незабаром по відході нещасного, якого він вишпетив, Акакія Акакійовича, відчув щось ніби жаль. Почуття жалю було йому властиве; серце його знало чимало добрих порухів, дарма що чин дуже часто заважав їм проявлятися. Як тільки вийшов з кабінету приїжджий приятель, він навіть задумався про бідолашного Акакія Акакійовича. І з цього часу мало не щодня ввижався йому блідий Акакій Акакійович, що не витримав службової нагінки. Думка про нього такою мірою непокоїла його, що через тиждень він навіть послав до нього чиновника, щоб довідатись, що він і як, і чи не можна справді чим допомогти йому; і коли йому доповіли, що Акакій Акакійович нагло помер з лихоманки, це його навіть вразило, він почув докори сумління і весь день був у поганому настрої. Щоб якось розважитись і забути про неприємне враження, вирядився він на вечірку до одного з приятелів своїх, де застав чимале товариство, а що найліпше – всі там були майже в однаковім чині, отож йому ніщо не могло заважати. Це мало сильний вплив на його душевний стан. Він розпалився, став приємним у розмові, чемним – одно слово, провів вечір дуже приємно. За вечерею випив він склянок зо дві шампанського – спосіб, що, як відомо, добре впливає щодо веселощів. Шампанське схилило його до всяких екстреностей, а саме: він надумався не їхати ще додому, а заїхати до однієї знайомої дами, Кароліни Іванівни, дами, здається, німецького походження, до якої він мав лише приятельські почуття… Отож значна особа зійшла сходами, сіла у сани і сказала хурманові: “До Кароліни Іванівни”, – а сам, закутавшись дуже розкішно в теплу шинель, перебував у тому приємному стані, що кращого й не вигадаєш для росіянина, тобто коли сам ні про що собі не думаєш, а тим часом думки самі напливають у голову, одна за одну приємніші, не завдаючи навіть клопоту ганятися за ними та шукати їх. Сповнений утіхи, він потроху пригадував усі веселі хвилини проведеного вечора, всі слова, що викликали сміх у невеличкому товаристві; багато з них він навіть повторював півголосом і вважав, що вони такі ж смішні, як і раніш, а тому й не дивно, що й сам посміхався від щирого серця.

Савва Бродський. Шинель

Зрідка заважав йому, проте, поривчастий вітер, що, вихопившись раптом, Бог знає звідки і не знати з якої причини, так і стьобав по обличчю, закидаючи його жменями снігу, здиблюючи вітрилом комір шинелі або враз із надприродною силою накидаючи його на голову йому і завдаючи таким чином безнастанного клопоту з нього виборсуватись. Враз відчув значна особа, що його схопив хтось дуже міцно за комір. Обернувшись, він побачив чоловіка, невеликого на зріст, в старому, поношеному віцмундирі, і не без жаху впізнав у ньому Акакія Акакійовича. Обличчя в чиновника було бліде, як сніг, і мало вигляд геть як у мерця. Але жах значної особи переступив усі межі, коли він побачив, що рот мерця скривився і, дихнувши на нього страшною домовиною, вимовив такі слова: “А! То ось ти, нарешті! Нарешті я тебе, той, впіймав за комір! Твоя шинель мені й потрібна! Не потурбувався про мою, та ще й вилаяв – віддавай ж тепер свою!” Бідна значна особа мало не вмерла. Хоч який він був крутий у канцелярії та взагалі перед нижчими і хоч, поглянувши лише на мужній вигляд його та поставу, кожний говорив: “У, який характер!” – але тут він, подібно до багатьох, що мають богатирську зовнішність, відчув такий страх, що не без причини почав навіть побоюватись якого-небудь хворобливого припадку. Він сам навіть скинув мерщій з плечей шинель свою і крикнув хурманові не своїм голосом: “Жени щодуху додому!” Хурман, почувши голос, що підвищується зазвичай в рішучі хвилини і навіть у супроводі дечого значно більш дійовішого, втягнув про всяк випадок свою голову в плечі, замахнувся батогом і помчав як стріла. Хвилин щось за шість значна особа вже була біля ганку свого будинку. Блідий, переляканий і без шинелі, замість до Кароліни Іванівни, приїхав він додому, доплентався сяк-так до своєї кімнати і перебув ніч у такому великому розладі, що наступного дня вранці за чаєм дочка сказала йому прямо: “Ти сьогодні дуже блідий, тату”. Але тато мовчав і нікому й слова про те, що з ним трапилось, і де він був, і куди хотів їхати. Ця пригода справила на нього сильне враження. Він навіть не так часто почав говорити підлеглим: “Як ви смієте, чи розумієте ви, хто перед вами?”; а коли й говорив, то вже не раніш, як вислухавши спершу, про що йдеться. Та ще дивовижніше те, що відтоді назавжди перестав з’‎являтися чиновник-мрець: видно, генеральська шинель була саме до міри; принаймні вже ніде не чути було таких випадків, щоб здирали з кого шинель. А втім, багато

Невсипущих та клопітливих людей ніяк не хотіли заспокоїтись і говорили, що в далеких частинах міста все ще з’‎являвся чиновник-мрець…

Переклад Антона Хуторяна

1. Що підштовхнуло Гоголя до створення повісті “Шинель”?

2. У чорновому варіанті Гоголь назвав місце служби Акакія Акакійовича департаментом “підлоти і дурниць”. Як ви думаєте, чому в остаточній редакції письменник назвав його “одним департаментом”?

3. У першому варіанті твір Гоголя мав назву “Повість про чиновника, що крав шинелі”. Що змінилося в сприйнятті твору зі зміною його назви?

4. У чорновому варіанті Гоголь характеризує Акакія Акакійовича як “дуже добру тварину”. Чому письменник думав назвати свого персонажа саме так? А чому він відмовився від первісного варіанта?

5. Підготуйте розповідь про життя Акакія Акакійовича від народження до смерті. Чи відбувалося бодай щось у його житті? Як ви думаєте, чому в Башмачкіна немає родини: братів і сестер, дружини і дітей?

6. Як складалися його стосунки зі співробітниками департаменту? Як він реагував на образи? Чому?

7. Проаналізуйте епізод, у якому юнак, уражений беззахисністю Акакія Акакійовича, відійшов від товаришів-чиновників. Навіщо Гоголь увів його до тексту повісті? Чому саме в цьому епізоді різко змінюється тон оповіді?

8. У чому Акакій Акакійович убачав сенс свого життя, що приносило йому життєву насолоду?

9. Проаналізуйте портрет Башмачкіна, зокрема опис його одягу. Яку роль виконують вони в творі? Яку характеристику дають образу Акакія Акакійовича?

10. Скільки потрібно було грошей Башмачкіну на нову шинель? Де він узяв цю суму? Чому пошиття нової шинелі стало для нього найурочистішим днем у житті?

11. Як змінилося життя Акакія Акакійовича після того, як він прийшов на роботу в новій шинелі? Як відреагували чиновники, дізнавшись про пограбування Акакія Акакійовича? Чому для товариша, який постраждав, вони “зібрали чисту дрібницю”? Як ця деталь характеризує атмосферу в його департаменті та суспільстві? Чи можна цю атмосферу назвати “петербурзьким кліматом”?

12. Якою постає “значна особа” в повісті Гоголя? Чому її обурило прохання Акакія Акакійовича? Чи дізналася вона, що привело до неї нещасного чиновника?

13. Проаналізуйте епізод, де описані хвороба, марення і смерть Акакія Акакійовича. Чому його безладні слова й думки весь час оберталися довкола шинелі?

14. Яку роль у повісті відіграє перетворення Акакія Акакійовича на привида?

15. Чому Акакій Акакійович – фантом зник лише після того, як зірвав шинель зі значної особи?

16. Як вплинула на значну особу історія з привидом? Чому цього не могло статися раніше, без втручання потойбічних сил?

17. Визначте риси романтизму й реалізму в цьому творі. Які з них переважають?

18. Розкрийте символічний зміст ілюстрації Савви Бродського до повісті “Шинель”, уміщеної на с. 212.

19. Напишіть твір за мотивами творчості Гоголя: “Над чим сміється Гоголь?”; “Як багато в людині нелюдськості.”; “Трагедія “маленької людини” у повісті Гоголя “Шинель””.

(2 votes, average: 4.50 out of 5)