Книга філософа Синтипи. Переклад О. Калашник – ВІЗАНТІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

І. Вступ

Жив собі колись цар на ім’я Кир. Було у нього семеро жінок, та не було дітей. Тому, бажаючи мати дітей, молив він долю, щоб дала йому нащадків. І ось після довгих молитов народжується у нього син. Хлопець підростав і в усьому був гожий, міцніючи, мов деревце, про яке добре дбають.

Як дійшов царевич юнацьких літ, віддав його батько вчитися, щоб опанував він премудрі науки. Три роки вчився він і нічого не засвоїв.

Не знаючи, що робити, цар сказав: “Якби мій син пробув у цього вчителя ще багато років, він би однаково у нього нічому не навчився. Тож віддам я його філософу Синтипі, бо чув я, що він людина дуже вчена і найрозумніша серед усіх”.

Так мовив цар і негайно послав за Синтипою.

“Скажи, філософе, як слід виховати мого сина і скільки треба часу на це?”

“Царю, – відказав Синтипа, – я готовий узяти твого сина не більше ніж на шість місяців, навчити його, виховати і зробити з нього такого мудреця, що мудрішого не знайдеш нікого. А якщо мине цей термін і я не віддам тобі його таким, хай загину я, царю, і все моє майно хай перейде у твоє володіння. Годі уявити собі, щоб така велика і квітуча країна, найбільшим скарбом якої є цар, і де живуть розумні й відважні люди, не мала мудрого мужа, який би досконало не володів хоча б мистецтвом лікувати. Бо ж якщо у такій країні має славу людина іншої вдачі, то нема чого взагалі комусь братися за це мистецтво. Знаю я, що царське серце – мов палючий вогонь. Тому й необхідно царям перебувати серед філософів, щоб ніхто з підданих не був страчений несправедливо, коли серце царя гнівом кипить. Тож, володарю, якщо я поверну тобі твого сина справжнім філософом, як я обіцяю, то хай і твоя величність ласкавою буде до мене, коли я щось попрошу”.

І Цар відповів філософу:

“А що б це могло бути? Скажи, і якщо це мені під силу, обіцяю тобі негайно зробити. Та коли неможливе попросиш, не зможу нездійсненне здійснити”.

А Синтипа, бажаючи, щоб його вимогу було виконано, відказав:

“Царю! Хай не захочеться тобі вчинити іншому те, чого б ти й сам не хотів для себе”.

Цар одразу погодився з таким зауваженням і, щоб запевнити філософа, промовив: “Чого б ти не попросив у мене, все для тебе зроблю”.

Обмінялись вони такими словами, і пообіцяв філософ Киру, що через шість місяців і дві години поверне він царю його сина, який до того часу опанує всю науку; якщо ж угоду не буде виконано вчасно, Синтипа відповість своєю головою.

Ось на таких умовах цар і вручив свого сина філософу. Синтипа прийняв царевича з рук батька і відвів його у свій дім.

Для початку побудував мудрець для царевича новий дім. Гарно вибілив із середини, а потім розписав стіни так, що на них було все те, чому він хотів навчити юнака. Згодом він йому каже: “У домі цьому, хлопче, ти перебуватимеш весь час доти, доки твердо не засвоїш усього, що зображено на цих стінах”. Відтоді філософ почав жити разом зі своїм вихованцем, ніколи не покидаючи його, розтлумачуючи йому написи і зображення на стінах. їжу і питво доставляли їм із царського столу. Філософ старанно піклувався про свого учня, щоб навчити його всьому рівно за шість місяців і ні години більше.

Таким чином пізнав юнак те, чого ніхто не може осягнути.

Напередодні кінця терміну цар послав спитати у філософа, як виконується обіцянка. Філософ відповів цареві: “Бажання твоє, великий царю, на радість тобі здійснилося: о другій годині приведу я до тебе завтра сина, і побачиш ти його таким, яким хотів бачити”.

Зрадів цар такій звістці, серце його надією сповнилось.

Тоді мовить філософ до юнака: “Вирішив я цієї ночі звернутися до зірок, Щоб дізнатися, яка тобі доля судилася. І якщо це буде на користь тобі, завтра приведу я тебе до твого батька”.

Вивчивши розташування зірок, філософ прийшов до висновку, що не варто царевичу вертатися до батька, поки не пройде ще сім днів після визначеного філософом терміну: інакше загрожує царевичу смертельна небезпека.

Отож, дізнавшись про це вночі після своїх спостережень над зірками, філософ так зажурився, що не знав, що робити. Побачив царевич вчителя дуже засмученим і став його питати:

“Що тебе тривожить, учителю, чому ти такий похмурий?” Відкрив філософ юнакові причину своєї печалі, а юнак і каже:

“Учителю, якщо тобі так потрібно і ти так вважаєш за необхідне, то не лише весь наступний тиждень я не промовлю жодного слова до царя, а буду мовчати стільки часу, скільки ти забажаєш”.

“Але ж я дав слово твоєму батькові, – відказав філософ, – і не можу не дотримати його: ми умовилися, що завтра о другій годині дня постанеш ти перед очима царя, і я не хочу стати брехуном. Ми вчинимо так: я сховаюся на якийсь час у потаємному місці, а ти йди завтра о другій годині до свого батька і царя, і явися перед ним як домовлялись, але нехай ця зустріч з ним не змусить тебе порушити мовчання, і жодного слова ти не повинен промовити, доки не мине ще сім днів”.

Зранку наступного дня іде царевич до батька і, з’явившись перед ним рівно о другій годині, до землі вклоняється йому.

А цар покликав до себе сина, з любов’ю пригорнув його і став ласкаво говорити з ним. Син же нічого не відказував цареві, стояв безмовно, не зводячи очей з батька.

Тоді цар в очікуванні синової відповіді знову почав розпитувати його, але юнак, як і раніше, мовчки стояв і не озивався, не звертаючи уваги на те, що цар сидить на високому троні сповнений радості від зустрічі з сином, а навколо стояли усі вельможі, запрошені послухати, яких успіхів у науках досягнув його син.

Здивований тривалим мовчанням сина, цар сказав своїм придворним:

“Поговоріть ви з моїм сином: напевно він боїться мене, тому і мовчить”.

А ті зараз таки кинулися до царевича з ласкавими і підбадьорливими словами, переконуючи відповісти їм, та він, як і досі, продовжував мовчати.

Тоді цар розсилає і воїнів, і проворних слуг своїх, щоб знайти вчителя, але як пильно вони не шукали його, все одно не знайшли.

І тоді цар знову говорить своїм вельможам: “У чому, по-вашому, причина цього мовчання?” Один з них відповів цареві таке: “Напевне, царю, учитель чимось напоїв твого сина, тому й і потьмарився у нього розум. Ми гадаємо, що саме від цього твій син втратив дар мови; а, може, він не говорить, бо цей чаклун залякав його”.

Опечалений цар занепав духом.

Тоді одна з його дружин, бачачи, що юнак дуже засмучений, мовила до царя:

“Звели мені, царю, залишитися наодинці з твоїм сином, може він відкриє таємницю свого мовчання, бо ж і раніше він завжди ділився зі мною тим, що було у нього на серці і чого б він не довірив навіть рідній матері, через те що велике горе матері, ураженій у саме серце”.

Каже цар мачусі свого сина:

“Бери до себе мого сина і будь ласкавою з ним; може, як ти обіцяєш, з твоєю допомогою він і заговорить. Тоді ти сама дізнаєшся, яка причина його німування”.

Узявши юнака за руку, дружина відвела його у свої покої і почала спокійно розмовляти з ним. Та він, як і досі, справляв мовчанку, не піддаючись на улесливі слова мачухи.

Тоді царева дружина і каже йому:

“Я певна, милий хлопче, що немає причини мовчати тобі, то чому ж так довго не говориш ти? Як боїшся, що нагряне на тебе якесь лихо неждане, то пораджу я одне корисне діло, і не покину я тебе доти, доки не зробиш собі на користь те діло, про яке я тобі скажу. А скажу я таке: ти знаєш, що твій батько зістарівся і став немічним, ти ж бо – у розквіті сил. Тож, якщо хочеш, замислю я зло проти батька твого і смерть йому учиню, а ти вступиш на престол і мене за дружину візьмеш”.

Ось що сказала зла дружина юнакові, а він, розгнівавшись на ці слова, так обурився духом, що навіть забув про настанову учителя не говорити протягом семи днів. І одказує їй царевич:

“Знай, жінко, що не дам я тобі відповіді, доки не мине семи днів”.

Перелякалась царева дружина, почувши таке і, не тямлячи себе від страху, страшну погибель для юнака замислила: розірвавши свої одежі і роздряпавши обличчя, голосно закричала вона.

Почувши галас, стривожений цар кличе до себе дружину і запитує про причину такого жахливого крику. І відповіла дружина йому:

“Царю! Усіх сил доклала я, розмовляючи з твоїм сином, щоб змусити його говорити зі мною, а він кинувся раптом на мене, намагався мене збезчестити, як сам бачиш, розірвавши силоміць мою сукню, і лице моє роздерши. Я знала, що твій син слабий на якісь недуги, але що він страждає такою дивною хворобою, я зовсім не припускала”.

Зачувши такі неждані слова, приголомшений страшною розповіддю, цар дуже розгнівався на сина і остаточно відмовився від нього.

Уражений у самісіньке серце і розтерзаний лютим сумом, довго розмірковував цар сам із собою, що йому робити з сином. Багато передумав він думок, одна гірша від іншої, і врешті-решт у великій печалі виніс він сину смертний вирок.

У той час було у царя сім мудреців. В усіх своїх справах він радився з ними. Почувши про царський намір стратити сина, стали вони обговорювати те, що трапилося. їм було ясно, що тільки страшний гнів і безмежний смуток змусили царя повірити словам дружини і засудити сина до смерті, і що тут є якась таємниця. І те було зрозуміло, що не можна дозволити цареві збавити синові життя, не розслідувавши справи.

“Гірко розкається цар потім, – казали вони, – і нас буде винуватити, відречеться від нас за те, що ми не зарадили лихові. Треба нам знайти якийсь вихід, щоб урятувати сина його від смерті”.

І вирішили вони, що кожен із них буде щодня приходити до царя і говорити про його сина.

Тоді один із семи мудреців, що є перший серед них, сказав:

“Сьогодні я з’явлюся перед царем, і не буде цього дня страти”.

Зараз таки відправився він до царя і, вклонившись йому до землі, промовив: “Царю! Негоже царям що-небудь робити, не дізнавшись раніше істини”.

А далі ось що він почав розповідати.

II. Оповіді мудреців

Друга оповідь другого мудреця

Був у одної жінки коханець, що служив у царській варті. Одного разу послав він слугу до своєї коханої подивитись, чи вдома її чоловік. А та, побачивши слугу свого полюбовника, примусила його лишитися у неї і домагалася вдовольнити її пристрасть. Той одразу виконав її бажання, та додому вертатись не поспішав. Через якийсь час, розшукуючи свого слугу, прийшов туди і його пан.

А жінка, побачивши, що піймалася, звеліла слузі свого коханця сховатись у дальній кімнаті. Щойно він укрився, зайшов його господар і став чіплятися до цієї жінки. Доки вони віддавалися втіхам, а слуга пересиджував у дальній кімнаті, раптом з’являється її чоловік. Не наважилась розпусна жінка послати полюбовника у дальню кімнату, бо боялась, що побачить він там свого слугу.

Тому й вигадала вона як інакше владнати те, що з нею сталося. І мовить вона до свого коханця:

“Вийми свого меча, прибери розгніваного вигляду, і так йди з дому. Лай мене усіма словами, удавно, а чоловікові моєму не кажи ні слова”.

Той так і зробив, як звеліла ця жінка, і, покидаючи дім з піднятим мечем, злісно проклинав господиню. А чоловік, увійшовши до кімнати, де була його дружина, став питати її:

“Скажи мені, жінко, чого хотів цей незнайомець і за що він тебе так лихословив, погрожуючи мечем?”

Тоді жінка відповіла:

“Чоловіче мій! Раб цього незнайомця, рятуючись від свого пана, переховувався у нашому домі, тремтячи від страху, а коли я його сховала у внутрішніх покоях, його пан силою намагався вигнати його з відти і убити. Увійти я йому не дала, тому він, як бачиш, був дуже нахабний і обкинув мене образами”.

“А де ж раб?”, – спитав чоловік.

“Він там, у дальній кімнаті”, – відповіла дружина.

Тоді чоловік вийшов на вулицю подивитися, чи не пішов хазяїн цього раба і, озирнувшись довкола, ніде не побачив його. Повернувшись у дім, кличе він раба і мовить до нього:

“Іди з миром, пан твій далеко звідси”. А дружині своїй він сказав:

“Думаю, що велике добро вчинила ти цьому рабу!”

Тож тепер, царю, твоїй величності зрозуміло, що зовсім не потрібно потрапляти під вплив брехливих жінок.

Перша оповідь третього мудреця

“Було два славних села, які згубили одне одного через один бджолиний стільник”.

Тут цар перепинив мудреця і спитав:

“Як це сталось?”

Мудрець вів мову далі:

“Був один мисливець, і одного разу трапилось йому найти на горі глечик з медом. Узяв мисливець цей мед і поніс його продавати, а з ним був один із його собак. Коли він приніс мед на базар, то зустрів одного із постійних торгівців харчами і показав йому мед. Той одразу засунув руку в глек і дістав трохи меду, до того ж кілька крапель упало на землю.

Тут прилетіла бджола і, як водиться, стала кружляти біля цих крапель. У купця була кішка, яка побачивши бджолу, кинулась до неї, намагаючись її спіймати. А собака мисливця, побачивши кішку, напав на неї, схопив і задушив. Тоді купець з такою силою ударив собаку, що вбив її наповал. У відповідь на це мисливець відразу палицею лупнув купця. І почалася між ними страшенна бійка.

Мешканці обидвох сіл, почувши, що сталось, і розлютившись одне на одного, – бо мисливець був з одного села, а торгівець з іншого, – зчинили між собою побоїще і геть усі загинули, ставши жертвою зброї. Ось бачиш, царю, через які дурниці сталися такі страшні речі.

Закликаю тебе: послухай мене і не погуби свого сина через пусті і неправдиві наговори, ретельно не розслідувавши цю справу, а втримайся до того часу, поки остаточно не з’ясується істина. Я ж розповім тобі іншу оповідь, що я почув.

Третя відповідь дружини

“Був у одного царя син, за якого він зісватав доньку іншого царя, і була та дівчина краси несказанної. Батько нареченої звернувся до батька молодого з таким проханням:

“Прийшли ти до мене мого майбутнього зятя; весілля я справлю у себе, а потім, якщо твій син захоче, хай бере свою дружину і обоє їдуть до тебе”.

Тоді батько молодого сказав своєму синові, щоби він негайно їхав до свого майбутнього тестя. А у того царя був мудрий радник, і звелів йому цар вирушати разом із сином.

Дорогою царевич і мудрець рухались попереду, а люди, що супроводжували їх, відстали. їхали вони їхали, і зморила їх спрага, а коли відправились вони на пошуки води, то натрапили на якийсь струмок. А струмок цей мав таку властивість, що коли з нього пив чоловік, він зараз же перетворювався на жінку. Премудрий царський радник і раніше знав про таку властивість струмка, та царевичу не тільки нічого не повідав про це, а ще й сказав йому:

“Зачекай мене біля цього струмка, доки я один ненадовго піду дізнатися чи правильною ми їдемо дорогою”.

Залишив він там царевича, а сам повернувся до його батька і приніс цареві сумну звістку про сина, ним самим вигадану:

“Горе, царю! Сина твого з’їв лев”. А юнак весь цей час чекав біля потоку підступного батькового радника. Згодом, коли спрага все більше і більше мучила його, він устав і напився зі струмка. І в ту ж мить, діставши жіночі властивості, перетворився на молоду дівчину.

Розгубився царевич і не знав, що йому робити. Тут підійшов до нього якийсь садівник і спитав:

“Звідкіля ти, чий син, і хто тебе сюди привів?”

Юнак відповів:

“Я син одного царя, і йшов я за велінням свого батька до іншого царя, щоб там справити весілля, але, йдучи попереду люду, що мене супроводжував, я задалеко відійшов від нього, і довелося мені блукати одному. Стала мене мучити спрага, і ось я натрапив на цей потік; а як випив з нього води, то – як бачиш – перетворився на жінку”.

Вислухавши слова юнака, пожалів той чоловік його, що сталася з ним така біда, і мовить до нього:

“Я згідний стати жінкою замість тебе і залишуся жінкою на чотири місяці, доки ти не одружишся і не завершиш таким чином свої весільні справи. Але поклянися мені, що коли мине чотири місяці, ти знову прийдеш сюди до мене”.

Дав царевич слово тому садівникові, що прийде до нього знову, що би не сталося. Цієї миті садівник став жінкою і показав царевичу правильний шлях куди йому треба було йти.

Пройшло після цього чотири місяці. Згадав царський син про свою обіцянку, дану клятвою, і прийшов він до садівника, який все ще був жінкою. Бачить царський син з округленого живота садівника, що той – як властиво його жіночій природі – завагітнів.

Скориставшись зручним приводом, каже царевич:

“Як же я тепер обернуся у жінку замість тебе? Бо ж коли ти мене знайшов біля струмка у жіночому вигляді, я був дівчиною, а ти тепер завагітнів!”

Так вони сперечалися одне з одним, але переконливістю своїх доказів гору взяв царський син, і радісно повернувся він з дружиною до свого батька-царя і розповів йому, чого натерпівся він в дорозі від його мудреця, чи точніше кажучи від злого радника. А цар, розгнівавшись на негідного і лукавого радника за його підступність, наказав стратити його. Так і я, царю, вірю, що і на мене зійде боже правосуддя у суперечці з твоїми неправедними мудрецями, що напучують тебе на усіляке зло. І якщо я накладу на себе руки, ти будеш винуватцем моєї загибелі, бо не розсудив ти мене з твоїм сином, як треба було це зробити, а він так знахабнів, що намагався вчинити наді мною насильство”.

І знову цар під впливом таких слів, віддає наказ відсікти мечем голову свого сина.

Друга оповідь четвертого мудреця

Жили собі чоловік та жінка. Одного разу вирішив чоловік відправитися у мандри і, від’їжджаючи з дому, взяв з жінки клятву і сам пообіцяв, що будуть вони непорушно берегти взаємну любов і аж до повернення чоловіка до жінки зберігати подружню вірність. Тоді ж сказав чоловік жінці, що повернеться через стільки-то днів.

Незабаром, коли минула та кількість днів, виглянула жінка на вулицю сподіваючись побачити свого чоловіка. І тут побачив її один юнак і, запалавши до неї пристрастю, став говорити про те, як би познайомитися поближче, вона ж про це й слухати не хотіла.

Тоді юнак, якого любов ранила в саме серце, пішов до однієї старої жінки, що жила неподалік від його пасії, і каже їй:

“Побачив я твою сусідку, яка несподівано визирнула на вулицю, і мене так охопила непереборна любов до неї, що я попросив задовольнити свою пристрасть. Але не зустрів ніякого співчуття, попри всі свої умовляння. Дуже розгнівалася вона навіть на мої слова. Так ось, якщо ти уговтаєш її, то проси чого б ти не забажала, і я тобі дам”. А стара, почувши таке, відповіла:

“Красуню тую я тобі дістану, і вона тебе послухає”.

Сказавши так, взялася вона зразу за діло і все зробила доволі хитро.

Принесла вона борошна, розвела водою, замісила тісто. А потім насипала туди перю і приготувала з цього місива хліб. Узяла вона цей хліб і пішла до молодої жінки, захопивши з собою і свого собаку. Пес ішов за нею аж до самого будинку молодої красуні. Підійшовши до господи, кинула стара своєму собаці кусень цього хліба. Щойно собака з’їв хліб, як у нього від перцю очі запливли сльозами, але він ні на крок не відставав від старої, хоч сльози так і лилися йому з очей.

Зайшла стара до молодої жінки, котра розбудила таку палку пристрасть у юнака. А та, як побачила, що із очей собаки ручаєм течуть сльози, спитала: “Чого цей собака так плаче?”

Зронила сльозу і стара і відказала:

“Горе мені! Цей собака був колись моєю дочкою. Закохався в неї один юнак і добивався її взаємності і так і сяк. А вона навідріз йому відмовила. Упав духом юнак і з горя її прокляв. У ту ж мить моя дочка перетворилася на собаку. От якраз цей собака в сльозах, якого ти бачиш, і є моя дочка. ! щоразу, як я виходжу з дому, він, гірко плачучи, йде за мною”.

Так, голосячи, розповідала стара молодій жінці, а та вражена тим, що почула, затремтіла від страху. Сильно закалатало у неї серце, і сказала вона старій: “Напав і на мене страх: адже коли я виглянула на вулицю, то один юнак, побачивши мене, захопився моєю вродою, а я, незважаючи на його прохання, відмовила йому. А тепер ти мені розповіла схожий випадок, і я побоююсь, як би зі мною через його прокляття не сталося так само. Вставай швидше, іди пошукай цього юнака, а як знайдеш, приведи до мене. За це я тобі віддячу”. Тоді хитра стара відповіла:

“Я піду і скоро приведу цього юнака. А ти за цей час гарно вберися”.

Сильно хвилюючись, надягла на себе молода жінка найкращу сукню, прибрала і прикрасила свою кімнату, постелила гарну постіль і приготувала розкішний обід. А звідниця, відправившись шукати закоханого, не змогла його знайти, і, розмисливши, сказала собі:

“Ця молода жінка обіцяла щедро мене нагородити дарами. Пошукаю я їй якогось іншого молодого чоловіка, та й приведу до неї”.

Блукаючи вулицею, зустрічає вона чоловіка тієї жінки і, зовсім не знаючи, що це її чоловік, каже йому:

“Іди за мною. Проведу я тебе в прекрасну кімнатку, а в ній сидить молода красуня, і все вже вона приготувала, щоб тебе зустріти”.

Звабившись такими словами звідниці, чоловік і каже:

“Ти іди туди, а я піду за тобою”.

Так вони і пішли: звідниця попереду, а чоловік позаду. Нарешті прийшли вони до хати того чоловіка. Як тільки він побачив, що стара привела його до його власної домівки, розхвилювався він і сказав собі:

“Справді, схоже на те, що жінка моя так чинила, поки мене не було вдома”. Завела його звідниця до хати і запропонувала лягти на його звичне ложе. А жінка, щойно побачила, що це ніхто інший, як її чоловік, удалася до хитрощів: швидко вскочивши, схопила вона безсоромно за бороду чоловіка, стала бити його по обличчю і, ридаючи, закричала:

“Негідний розпуснику! Хіба так ми домовлялися? Це так ми дотримуємо обітниці вірности? Хіба не запевняв ти мене, що будеш цнотливим до повернення додому? Навіщо ж ти попри все пішов шукати цю звідницю?”

Оторопів чоловік від такої безсоромності своєї жінки і від її зухвальства без міри і сказав їй у відповідь:

“Так хто ж винний у тому, що трапилось?”

А жінка відказала:

“Почула я сьогодні, що ти йдеш додому, і вирішила перевірити твоє ставлення до мене, чи дотримуєш ти непорушно нашої домовленості. Прибрала я нашу кімнату, вдяглася гарно, та й підіслала умисно цю стару до тебе, щоб з її допомогою дізнатися таємні думки твої: чи зберігаєш ти вірність, чи не ганьбиш своїм вчинком наш шлюб. Ось і бачу я тепер, що ти хитрий, розбещений, і не цінуєш нашої обітниці, і не буду я тобі більше люблячою жоною, і ніколи, негіднику, я тобі не пробачу”.

“А ось я, жінко, ще більше так думав про тебе, що ти не пристойно поводиш себе з іншими. І коли все це правда, що ти кажеш, то відкриюся і я тобі: адже пішов я за цією старою тільки для того, щоб переконатися, чи не в мою хату мене закликає. А якби вона спробувала привести мене кудись інде, я б нізащо не став її слухати”.

А жінка, ніби не вірячи його словам, і тому ще більше обурившись, стала бити себе по обличчю, розірвала одежу і знову почала кричати на нього:

“Вигадник ти із вигадників, брехун з брехунів! Адже все це не правда, ніби ти придумав це зробити зі мною, і ніколи вже я тобі не повірю, бо в твоїх клятвах немає жодного слова правди”.

Розправившись так з чоловіком, сердилася вона на нього за це так довго, скільки вважала за потрібне. І змирилася тільки тоді, коли він надарував їй цінних подарунків, тканин і золотих прикрас.

А тепер, царю, осягни смисл цієї оповіді. Нема такого чоловіка, який би міг встояти перед жінкою, коли вона починає хитрувати.

Вислухавши оповідь четвертого мудрого радника, віддає цар рішучий свій наказ не карати сина.

Переклад з російської Ольги Колошник

(1 votes, average: 5.00 out of 5)