Візантійська фотографія – Володимир ІШКІЛІВ
Володимир ІШКІЛІВ |
Візантійська фотографія |
Зизоокий фотограф Ференц обрав для своєї майбутньої фотолабораторії надбудову горішнього поверху Будинку Вчителя. Набрякла бляха вентиляційних камер і каналів звужувала це піддашшя до банального перехрещення трьох коридорів без жодного закутку. Ференц перегородив перехрещення гратами та розсувною ширмою-склерою й встановив там стіл і ванну з термостатом. Якраз понад столом знаходилася бляшана буда, певне метеорологічного призначення, а між ширмою і гратами – єдиний на всю будівлю плафон – прямокутний шматок стелі, викладений закіптюженими розбірними склопакетами. Ференц розкрутив іржаві тримачі, демонтував плафон і ретельно відмив пухирчасте скло. Принагідно він виявив, що засміченими трубами вода піддашшя не досягає. Невмотивовано знищивши хрусткий гвинт водогінного відгалуження, Ференц сів відпочити і написав поезію: Віддухопелити вмивальника За гріхи абортованого виконкому Адже води немає А дефлорація Гігі Єністи Починається Вочевидячки не хартією але Диспетчером дисперсією диспансером Й так предовго Як триватиме акт Товстостеблого кавунячого припухання. Годинник нагадав йому про сніданок. На другому поверсі Будинку Вчителя знаходилася їдальня для методистів, бухгалтерів та працівників профкому міської освіти. Усього за три гривні тут можна було наповнити шлунок стравами, виконаними у звуженому харчовому форматі з відповідними назвами: “борщок” і “варенички”. Люди, що харчувалися цією скороченою кулінарією, були педагогічними працівниками з усіма зовнішніми ознаками навчаючого прошарку. Пересортовані зцідженим шумом навчальних закладів і хлорними дистанціями шкільних туалетів, жіночки з економними зачісками і пташиними голосами скоса оглядали зайду-фогографа. У них були швидкострибаючі довгоствольні очі людей проміжного чину, наче усе своє трудове життя вони прагнули здійснити щось напружено-позитивне, але водночас і прибуткове, помітне найвищому освітянському керівництву, й, разом із тим, щось виклично мстиве, означене осолоділим присмаком непідкарного буденного паскудства. Розташувавшись за вигідним кутовим столиком, Ференц спостерігав мікшовані пересування цих нездійснених людей, прислухався до їхніх розмов. Дві методистки, що сиділи за найближчим від нього столиком, споживаючи варенички, хриплувато сперечалися з приводу перекладу українською мовою слова “дискотека”. Остаточним узгодженим варіантом вони визнали словосполучення “гопанкова хатка”. За п’ять хвилин пошуку методистки встигли народити й присудити до називального зникнення таку строкату кількість синонімів дискотеки, що серце зизоокого фотографа сповнилося повагою до цих трударинь мислительної ріллі. Він згадав свої шкільні роки, їхню невблаганну понятійну одномірність і вимушений був позиційно усвідомити поступ навчальної справи. Навпроти Ференца поставила свої тарілки методистка у сірому лапсердачку й побажала фотографові смачного. Ференц чемно побажав навзаєм і подивився на неї. Вона була симпатичною, вся в окремих спалахах тієї згасаючої молодості, що подібна до щойнорозпочатого тюбика зубної пасти: форма ще тримається, але вже не з минулою нахабною твердістю нерозкоркованих згущень сущого. “Ви тут працюєте?” – запитав її Ференц і відчув свою вроджену косоокість як присутність сторонньої сили. Вона ствердно нахилила голову над ландшафтом скороченої кулінарії. У борщику плавали шматочки буряка, формою як рейки. Ференцові сподобалась її німа відповідь і він пояснив методистці, що є фотографом, що започатковує тут, на горищі, приватне фотоательє, що там він знайшов скляну стелю, яка пропускає багато сонячного світла, незайвого для процесу фотографування, що світло, взагалі й зокрема, є найосновнішою річчю у його відображальній професії, й що батьки-теоретики фотографії розрізняли аж п’ять видів світла: малююче, заповнююче, два модулюючих, себто ліве й праве, а також тлотворне… Окреслюючи просторове розташування модулюючого світла, він зробив необережний рух і перекинув безвухого порцелянового монстрика з розчиненою кавою. Методистка співчутливо подивилася на його паруючі штани і сказала: “Мене звати Лєною”. Потім виправилася: “Оленою”. Ференц у відповідь також відрекомендувався. У цю мить все тимчасове населення харчоблоку обернулося, щоби його роздивитися. Ференц вкрився бузкового кольору плямами. Одна з цих плям нагло виникла на кінчику його носа і формою нагадувала геральдичний щит. Шкіра між плямами поблідла до блакитнуватості. Лєна-Олена була колишньою вчителькою російської мови та літератури, перекваліфікованою на шкільного психолога-вихователя, а тому відразу зауважила фонетичну похмурість імені “Ференц”, а також згадала цитату класика: “Слой грустных уродов не нужен социализму”. Вона зітхнула. Ференц занадто банально зрозумів це зітхання і сказав: “Я хотів би створити ваш фотопортрет, Олено”. “Нащо?” “Це буде вам подарунок”. Вони зробили секс на лабораторному столі. Метеорологічна буда аранжувала та примножувала кожен стогін, кожне рипіння розсохлих меблів. Це було настільки нестерпно, що Ференц тимчасово перервав процес і включив магнітофон. Крізь погойдування світу до методистки Олени промкнулося: …Нарисовался в мраке и тумане Козырный беспредельщик Лнсапет… Виходило так, що кожне “п” й “б” у словах пісні співпадало із святом найглибшого Ференцового проникнення у методистку. Вона навіть порахувала тривання любовної амплітуди, котра виявилася довжиною у чотирнадцять пісенькових фонем. А у Ференца, тим часом, від незручної пози розболілися спочатку ноги, а потім і права нирка, у надрах якої зрушилися дрібні жовтуваті камінчики. Одночасного фіналу не відбулося. Але, попри загальну нездійсненість природнього циклу, фотограф відчув конкретне геометричне розслаблення фронтових частин тіла, а Лєна-Олена витягла із сумки і подарувала йому перший том “Дуелі і смерті Пушкіна” П. Є. Щьоголєва, вже не потрібний їй в освітянському виробництві. “…Бачиш цей плафон?” – спитав методистку Ференц, погладжуючи вимите скло. Та ствердно хитнула головою й попрохала фотографа застебнути бюстгалтер. Ференц пояснив їй, що незабаром встановить під цим плафоном небачений ще в історії фотографії відбивач світла, що вже замовив дошку, вкриту посадженою на мардановий лак сухозліткою, що це буде вкрита щирим золотом поверхня, виготовлена за технологіями візантійських ізографів. “Я буду використовувати, – говорив він, – сонячне світло з плафону, віддзеркалене від золоченої іконної дошки. Це буде благодатне світло святого Евлампія”. “Чому Евлампія?” “У перекладі з грецької “евлампія” – благодатне світло. Був такий Божий угодник”. “Ти дивний”. “Хочеш мати фотопортрет, виготовлений благодатним світлом?” “Тобі сподобається мій подарунок. І подивися під трубами – там певно лежить здохлий пацюк. Тут страшенний сморід…” – сказала Лєна-Олена й пішла допрацьовувати робочий день. Під трубами Ференц не знайшов жодного здохлого пацюка. Спочатку він образився, але згадав що мав справу із вчителькою й заспокоївся. Адже, – в його уяві, – підсумком кожного шкільного уроку має бути повільна й фатальна недоброта, себто ненапружена звістка про смерть великого Пана. Він раптом відчув себе бійцем великого бою поміж світом невипадкових потвор і світом випадкової краси. Він довго визначав свій ранг та свою дислокацію посеред клишавої, шкодливої, нецивільної та неспокутної вічної армії монстрів. Він не спав цілу ніч, читав монографію Щьоголєва і накопичував філософські питання. Ранком їх стало так переситно, що суха обробка проблемності унеможливилася. Світ мав або знову стати вологим, розпруженим і радикальним, або ж нагло вмерти посеред чорних парадоксів. Щоби цього другого не сталося, Ференц придбав пляшку “Французького бульвару” й два ребристих Nemiroff’a з медом і перцем. Пив він академічно. Антикварний нефритовий стопарик (з тих, якими нагороджували героїв Брусиловського прориву) наповнювався щопівгодини. Рідина споживалася ним виключно з консервованою маслинкою й шматочком твердого яловичого балику. Пообіді до Ференца приєднався його приятель журналіст Знойко, що працював у неоязичницькому тижневику “Стрибоже Око”. Він приніс одну літрову пляшку горілки “Жанна” й чотири темного пива. Знойко мучився. Він отримав суворе редакційне завдання – написати антикатолицьку статтю до візити Римського Папи. Він вже навіть зробив її початок: “В ці трагічні дні, коли Войтила нахабно вдерся до правічних теренів мешкання даждьбожичів-українців, ми повинні”. Що ж саме повинні втнути даждьбожичі супроти Понтифіка, ніяк не вимальовувалося у його маневровому журналістському мисленні. Тому то він і згадав акцентованого фотографа, котрий час від часу наснажував Знойкову музу парадоксальним перечікуванням світу. Ференц уважно вивчив екстер’єр “Жанни” й запропонував залишити її на фінальний кавалок сієсти. Він налив Знойкові Nemiroff’a. У прозору склянку разом із горілкою випорскнув перчик. “Capsicum annuum” – визначив червоного десантника Знойко. “Отож” – погодився Ференц із пропащою приятелевою ерудицією і вони випили за зустріч. “Папісти геть знахабніли” – невпевнено почав Знойко. Ференц зупинив його скарги красивим рухом відкритої долоні. Він запозичив цей жест з гравюри єгиптолога Штрауса, що зображувала тріумф якогось небуденного фараона. “Мисли ширше, – порадив він. – Ось, до прикладу, Пушкін. Заблуканий був чоловік, гнівливий. Але ж належав до чину найсправжнісіньких потвор, зневажених снобами. Боровся за право не бути зневаженим. Навіть вони війну вели, тодішні потвори. Пушкін з Александриною супроти красунчиків всіх тодішніх. Супроти Гончарової, кавалергардів-підарів, супроти Дантеса. Я тепер створюю теорію переможних потвор”. “Нащо?” “Нащо, питаєш? – Ференц ковтнув шампанського з пляшки. – Бо якщо я навіть і потвора, то не конче ж мусить в мене смердіти здохлими пацюками!” “Не конче”, – погодився Знойко, роблячи коктейль. “Адже ж я правий?” “Але не примножуй жабу на грішній землі. Обороняй конкретний грунт”. Ференц випив горілки, задумався, потім мовив: “Обороняю зневажених, вичакловую екологію монстрів. До речі, Пушкін перед смертю говорив французькою”. Вони випили за перемогу монстрів й відкоркували “Жанну”. “У коряків й чукчів злі духи називаються однаково – кале, – раптом сказав Знойко. – Чукчі називають злих духів також “вбивцями” – тейнгичит, або чудиськами – реккен. Ти кале чи реккен?” Ференц сприйняв питання без усмішки. Він ковтнув білої, несхвально примружився і сказав: “Я – потвора”. За годину Знойко поринув у тривожні сновидіння. Ференц довго дивився на сплячого приятеля, на цівку слини, котра втекла з його рота, знуджено видовжилась і досягла термостатичної ванни. Він придумував поезію: Православний пікет Навперегін візитові папи Він так Навстіж злютований Всеперемагаючою силою правди Її обороноспроможністю Під синьою банею із золотими зірочками Жоден рим сюди не поткнеться Ні собором святого петра Ні санта марія маджорою Ні мавзолеєм Елія публія адріана Старого підараса Що зруйнував єрусалимські фундаменти Й помер Від гострокутного камінця У нирці. |
(1 votes, average: 5.00 out of 5)