Сааді. Поезії. Переклад А. Кримського – ЛІТЕРАТУРА СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ ТА ІРАНУ
І
Я не знав, не відав досі,
Що у тебе стільки зради.
Краще – слова не давати,
Ніж давати і ламати.
Полюбив тебе я щиро;
“Нащо? – кажуть. – Справа марна…”
Хай спитають попереду,
Нащо ти такая гарна!
До дверей твоїх крадуся…
Торгну? Ні! Немає духу!
Підглядають вороженьки…
Я стою… немов старцюга.
Жду тебе, що розказати,
Як я мучуся з розлуки…
Але де вже тая мова!
Вийшла ти – не стало й муки!..
Під твоїм арканом Саадій
Не заплаче, мов з недолі:
Краще бути в тебе бранцем,
Ніж блукати десь на волі.
ІІ
Гей, припиніть каравана!
З ним утікає кохана,
Їде, мене змордувавши,
Серце моє одірвавши.
Хтів гамувати я кров
Силою тайних змов…
Чари – мала допомога!
Прискає кров – до порога!
Гей, припиніть караван!
Хай не поїде кохана!
Хто через неї конає –
Хай йому серце вертає!
Мій кипарисе! Вернись!
Любо до мене схились!
Крик мій несеться до неба,
Хворого жалувать треба!
“Саадія люба не чує, –
Сором, що він репетує!”
Що ж! Як не сила терпіти?
Мушу ридать-голосити!
ІІІ
Ніяку людину й країну
Всім серцем своїм не кохай:
На світі простору багацько,
А люду? – Та хоч одбавляй!
Ти думаєш: “Личко – як квітка!..
А ротик – свіженький пуп’ях!”
Чимало квіток у садочках!
І дерева – всі в пуп’яхах!
Мов курка ти лізеш до хати –
І чуєш на себе: “Киш-киш!”
А будеш ти голуб крилатий –
А схочеш, туди й полетиш!
Ти пурхай із гілки на гілку,
Ти будь соловейком співним!
Чому ти загруз у коханні,
Як чапля в болоті своїм?
Хоча й би і тисяча вродниць
Стрічалися часом тобі,
На них подивися – та й гайда!
А серце держи при собі:
На гарні шовки та атласи
Поглянути можна й не раз,
Лиш знай, що на кожнім базарі
Не диво ні шовк, ні атлас.
Крутись між усяким народом
І весело смійся до всіх,
Та в спілку ні з ким не вдавайся,
Щоб сліз не дізнати гірких.
Чи схочеш ти сам своє тіло
У рабські кайдани оддать?!
Чи схочеш спокійную душу
Турботами всю схвилювать?!
Слугою ти стався у любки,
А любка того не вважа.
Невже ти служитимеш далі?
Невже не повстане душа?
Щасливий, хто на ніч вітає
Кохану у спальні своїй,
А вранці, – не час для кохання! –
Її виганяє мерщій.
Якщо ти за ким пропадаєш
У вічному путі думок,
То хто ж тобі винен? Не сам ти
Себе в теє путо затовк?
Солодкого плоду – багацько,
Аж сам тобі в руки влада.
Чи треба ж садить деревину,
Де овощ – одна гіркота?
Чи треба, щоб мила раділа,
А я через ню сумував?!
Чи треба, щоб милая спала,
А я через неї не спав?!
Коли тій людині байдуже
До суму мого, до скорбот,
Чому ж би я мав через неї
Собі завдавати турбот?
Коли мене друг не жаліє
І чинить образи страшні,
То звідки я можу впізнати
Хто друг, а хто ворог мені?
Правдивая мила – лиш тая,
Що має правдиву любов.
Як ні, то вона вже не мила!
Не гріх, щоб і я прохолов!
Навіщо хвилиночка щастя,
Як далі журба наплива?
Недобре нічне оп’яніння,
Як ранком болить голова!
Так будь же розумна людина:
Сліпеє чуття загнуздай, –
Не дуже вдавайся в кохання,
І будеш ти мудрим украй.
З такими думками просидів
Я цілую нічку колись,
І в серці моїм аж до ранку
Важкії боїща велись.
Здавалося: вже утечу я,
Покину тяжкую любов…
Аж вірність мене налигала,
Вернула до милої знов:
“Хто любить, невже той од любки
Одверне обличчя своє?!
Покине гадать про кохання
І всякі бажання уб’є?!
Ба ні! Хто кохав троянду,
Кому вона світло очей,
Той легко одтерпить муку,
Яку терпить соловей!
Та й нащо такую пораду
Для тебе давати дарма?
Якщо ти кохаєш направду,
То й гадки про муку нема!..
Ти, Саадіє, добре умієш
Гарненькії вірші складать.
Покиньмо ж балачку про давнє,
Давай про кохання співать!”
“Ой, де ти солодка кохана?
Де слово твоє чарівне?
Я жду! Притомилися очі!
З’явися, пожалуй мене!”
IV
Надибав Джонейд у степу Санані
Собаку, що зуби згубив в полюванні.
Де сила поділась! Скакав на левів, –
Тепер – старий лис він, без моці й зубів.
Колись буйволів цяя псюка ловила, –
Тепер і ягнятко хвиця її сміло.
Зирнув на таке безталання святий
І пів свого хліба дав псюці слабій.
А далі сказав, обіллявшись сльозами:
“Це пес, я – людина. Хто кращий між нами?
Сьогодні за кращого мають мене, –
А завтра – що доля мені нажене?
Сьогодні ще твердо сто я на вірі,
І в мене вінець – покаяніє щире;
А що, коли промінь святого знаття
Од мене одступиться? – Що тоді я!
Ще гірший, як пес! Бо подохлого псюку
До пекла ніхто не потягне на муку”
* * *
Це шлях тобі, Саадіє! Праведник божий
На себе з пихою дивитись не може.
Він славою вищий за всіх янголят,
Бо вірить, що нижчий за всіх цуценят.
V
Тра жалувати тих, що нижчі од нас
Конала собака в безводній пустині.
Та шлях був тудою добрячий людині.
Відра не найшлось – він шапчину зніма,
Чіпля на турбан, бо й каната бігма,
Моторно, як служник, спуска до криниці
І бідному псу витягає водиці.
Казав Мохаммед про людей отаких:
Господь їм проща геть усякий їх гріх…
Кривдителі людські! Ану, схаменіться!
До правди й добра ви душею горніться!
Добро не змарнується, зроблене й псам, –
А що ж, як чинить його людям-братам?!
Будь щедрим усякий, наскільки хто може, –
Бог міря щедроту зовсім не на гроші.
Пуд золота, даний од сили богатства,
Не може рівняться з дрібком од харпацтва.
Яка кому дужість, такая й вага:
Комащин тягар – сараняча нога.
VI
Скупий батько і син – гульвіса
Скупому не хтілося тратити гроші:
Хоч золота вволю, – а тратить не може!
Не хтів заспокоювать земні потреби,
Не хтів роздавать на відсотки у небі,
Він наче в кайданах – у грошах своїх,
А гроші – у нього в кайданах міцних…
Якось його син дізнає таємницю:
Де батько свій скарб закопав у землицю.
Він вирив, щоб з вітром розвіять ті гроші,
Натомість поклав каміньоччя негожі.
Не довго те золото мав молодик:
В одну руку влізло, а з другої – скік!
Бо був він грачем, мав не добрую славу,
Ще й шапку продасть, а підштання – в заставу!
Татусь собі горло з одчаю стискає, –
Синочок на лютню й сопілочку грає.
Татусь за плачем не заснув цілу ніч, –
Син вранці сміється й таку каже річ:
“Навіщо вам золото? Певне, для трати!
А в землю однаково й камінь сховати.
Метал добувають з креміння твердого
На те, щоб з друзями гуляти за його.
Скупий – це ж те саме каміння тверде,
Що з нього тра видобуть золоте те”.
* * *
Якщо ти поводишся зле із сім’єю,
Не скигли, що смерті бажають твоєї:
Од тебе сім’яни тоді будуть ситі,
Коли тобі трапиться з башти злетіти.
Богатство, котрому скупиндя є пан,
Замовний то скарб, а над ним талісман.
Минають над золото довгії годи,
Поки талісман його висить без шкоди.
Як стій талісман злая доля розтроще –
І люди спокійно поділять ті гроші.
Роби ж, як мурашка: надбай – і пожий,
А то ж і тебе з’їсть червяк гробовий!
Цю приповість, Саадіє, щиру правду,
Затям собі добре, вчини так направду,
Бо шкода обличчя своє одвертать
Од того, чим можна і щастя придбать.
VII
Про добру та про лиху жінку
Яка жінка гарненька та щира й слухняна,
То робить вона з голодраба – султана.
Царські барабани тобі хай гучать,
Як будеш дружину таку пригортать!
Весь день ти бідуєш, не тратиш надії:
Є вдома, хто ввечері тугу розвіє!
Де лад у господі, де любе подружжя,
Сам бог туди дивиться з ласкою дуже.
Де жінка вродлива і вірно кохає,
Муж гляне, – та наче у божому раї!
Весь світ – осолода щасливій людині,
Що серце звіряє сердечній дружині.
Коли не вродлива, та добра на вдачу
Та лиха на мову, – я теж не заплачу!
Бо добрая – лучче, ніж гарна на личко:
Привикнеш до жінки, то врода – дрібничка.
Геть, янгольська врода, де вдача чортяча!
Будь чорт на обличчя, та серцем добряча!
З рук мужевих уксус їй здасться щербетом;
Красуні – все кисло, хоч маж її медом!
Од доброї – мужу все любо та гоже,
Од лютої жінки – ховай його боже!
Той муж – як папуга в тій клітці, де крук:
Він мріє про втечу, про визвіл од мук.
Іди світ за очі, на вічні блукання,
Бо вдома ти матимеш вічні страждання.
Хто босий – це краще, ніж обува тісна,
І краще – блукання, ніж хатня війна.
І краще – в злодійській в’язниці сидіти,
Як зморшки на жінчінім лобі глядіти.
Безхатьком тинятись – здасться за свято,
Коли злую пані містить твоя хата.
Замкни двері щастя ти рідному дому,
Що люта жона галасує у ньому…
* * *
А знаєш? Ти жінку-базарницю бий!
Лупцюй! Бо інакше не муж ти, бабій!
Той муж, кого слухать дружина не хоче,
Нехай одягається й сам по-жіночи!..
Як маєш подружжя дурне та брехливе,
Не жінку ти взяв – безголов’я правдиве.
Не вглядиш, що вкрала ячмінную кварту –
Прощай тік пшениці! Кажу це без жарту.
А вже ж як з чужим сміється дружина,
Кажи чоловіку: “Та ти ж не мужчина!”
Хай око їй буде з чужими сліпеє,
А з хати щоб віятись?! – Гибель для неї!..
* * *
…Та ні вже! Як жінка твоя легкодуха,
Не має постійності, ради не слуха, –
Од неї тікай в крокодилячий рот!
Бо краще вже смерть, ніж ганебний живот!
Премудро додумались два мужики,
Такі, що обом допекли жіночки:
“Коли б між жінками лихі не водились!..”
“Ні! Краще б зовсім жінки не родились!”
Хороша вона та слухняна – то втіха,
А люта й погана? – Жени геть од лиха!
Нову треба жінку на весну щорічно:
Жона – календар, не годиться торічна!..
Коли хто в кігтях у подруччя свого,
Ти, Саадій, не смійся з недолі його,
Бо й ти ув обіймах жони-огиди
Тяжку маєш муку та лютії кривди
Один молодий, що терпів таку кару,
Старому жалівсь на незгідную пару:
“Од жінки така тягота на мені,
Неначе я камінь-спідняк на млині!”
Глузує старий: “Тут терпіти впадає,
Бо той хто терпить, каяття не зазнає.
Вночі – дак ти верхнєє жорно, небоже?
Чому ж тобі вдень бути спіднім не гоже?
Якщо в квітнику ти шукаєш принади,
То знай, що і терня буває в троянди.
Як овочі рвеш із колючих грушок,
То й болю натерпишся ти з колючок!”
Переклав А. Кримський
(1 votes, average: 5.00 out of 5)