Гільгамеш. Уривок із поеми. Переклад І. Дибко – ЛІТЕРАТУРА ДАВНЬОГО ЄГИПТУ І ДВОРІЧЧЯ
Таблиця XI
По призадумі сказав Гільгамеш:
– Утнапіштім, ти, що вічно жиєш,
В нашім вигляді різниці нема;
Чому ж така інша доля твоя?
Яка ж була інша правда в житті,
Що вічно жити судилось тобі?
Чому такі щедрі були боги?
Свою таємницю прошу скажи.
– Добре, розкажу.
Було це, гм… як давно не знати…
Еа сказав корабель будувати
(бог Еа говорив до мене в сні).
Він і вимір корабля дав мені:
Щоб ширина – рівна з довжиною,
Щоб, в корабель, взяти зі собою
Всяке насіння і все, що живе,
Бо повінь-кара на людство гряде.
Над Ефратом, в місті Шурупак,
Всі люди жиють розбещено так,
Як дикі. Всім богам надоїли.
Про ніщо не дбають, місто постаріло…
Ти – покинь багатства, що дає земля,
Будь задивлений у вічне життя…
Дім розвали – те, що кажу, будуй.
Покинь все, що земське – душу рятуй!
Я сказав:
– Зроблю все, що бог Еа бажає.
Лиш –
Що людям в місті сказати маю?
– Скажи, що Енліль незлюбив тебе,
Що горе й лихо в Шурупак гряде.
Тому йдеш в мій край, щоб жить в спокою.
Хто хоче добра – хай йде з тобою.
Вранці прийшла до мене родина –
Почалася будови година…
Все, що лиш мали принесли з хати,
Почали корабель будувати.
О, працювали, спішно було всім.
Він – довжиною і шириною
Акер,
А поверхів
Аж сім!
Асфальтом сціпили всі щілини,
Долівки поділили на частини,
(аж на дев’ять частин поділили)
Комори на оливу й харч зробили.
Як будували, успіхом раділи
Завжди вино пили, м’ясо їли.
На сьомий день, щасливий, чудовий,
Корабель – наш дім вже був готовий.
Не забуду тих радощів у вік!
Всі угощались, як на Новий Рік!
Вин всяких, кожний до несхочу пив.
Я – голову святим олієм полив…
Відтак з великим зусиллям нам всім
Прийшлось, на Ефрат покласти новий дім.
А Шамаш закликав: “спішіться всі,
Бо вже надходять нищівні дощі.
Швидко заходіть, не зволікайте;
Корабля двері щільно замикайте”.
Над обрієм пливла чорна хмара.
Шулят1 і Ганіш2 – вістунів пара –
Вістку голосять: Адад3 над’їдждає,
Громовиці кругом розкидає.
Бог Нергаль4 всі греблі на водах вчинив.
Нінурта5 смолоскипи запалив.
Аннунакі6 з пекла сімом суддям,
Сказав, щоб дали волю всім вогням.
Жах, про якого досі світ не чув
Зчинивсь, коли день у ніч повернув
Вихор і розторощив всі доми.
Тоді то аж жахнулися боги –
В небо Ану схоронилися.
Богиня Іштар зажурилася
І почала собі дорікати:
“це діждалося гніву й заплати
Моє лихе володіння людьми.
Тому, мов подохлі риби, вони
Поверхнею води спливають,
Аж боги неба й пекла зідхають”.
Сім днів і ночей гуляли вітри,
Хмари розливали стільки води,
Що довкілля океаном стало.
Нищівне знущання – кінця не мало…
Аж, врешті під кінець сьомого дня,
Я глянув крізь шпариночку вікна
І побачив, що вже втихли вітри
А всі хвилі в полоні тишини.
І жмут світла пройшов крізь віконце,
А на блакиті – пишалось сонце!
А довкілля… Ох, тяжко згадати –
Ні дерев, ані одної хати…
Все – щезло під плесом холодної води.
Лиш трупи видно й малий шпиль гори Нісір7.
На ній наш корабель спинивсь,
Немов, на горі об щось зачепивсь.
Так непорушно простояв шість днів.
На сьомий я голубці вікно вчинив,
Та не було на чім присісти їй –
На корабель повернула мерщій.
Також вернула ластівка мала.
На третій день – ворона знайшла
Траву й не прилетіла до нас.
Тоді я побачив, що прийшов вже час
Всі двері корабля повчиняти,
І всім богам подяку віддати:
З корабля винесли сім казанів,
В них, пахуче зілля вложить велів.
Гору вином і олієм полив,
Під казанами вогонь запалив.
З казанів пахощі дійшли в небо, там
Моя жертва сподобалась богам.
Іштар скликала до мене богів,
Висказала на Енліля свій гнів:
“Він потопом знищив все, що живе!”
О, як бог Енліль побачив мене,
Він мов навіжений люто кричав:
“Потопу пережить ніхто не мав!”
Та Нінурта довго не чекає:
“Хто тут з богів без Еа рішає?
Лише він має право сказати
Кому жити а кому вмирати!”
Тоді Еа, Енліля запитав:
“Чому так нерозсудно покарав
І безпощадно знищив людство?
Лиш тих, що згрішили треба було
Покарати – диким львам віддати.
Тих, що на довгім прикоротити,
А на короткім шнурку, звільнити…
Краще було вовкам їх віддати,
Чим так жорстоко довкілля скарати.
На них ти б посуху й голод привів.
О, і ще знай – таємницю богів
Я не сказав, Мудрець дізнавсь у сні.
На те – Енліль подав руку мені.
Зайшовши в корабель – подав дружині;
Поклав нам руки на чоло: “від нині
Ти Утнапіштім і жінка твоя,
Біля гирла рік –
Будете жити без кінця…
Було це й рішення усіх богів,
Щоб я з дружиною тут вічно жив.
Тепер не знаю, як буде й коли,
Щоб боги зійшлись й тобі помогли.
Та є ще іспит: сім днів і ночей
Не можна заснути – примкнуть очей.
Гільгамеш
Радо погодивсь, сів біля вікон,
Але незчувсь, як в обійм взяв сон…
Утнапіштім звернувсь до дружини:
– Подивись на немічність людини.
Це той, що вічно жити бажає,
А те, що спить мабуть й не знає…
– Збуди його, мужу, і пораду дай,
Щоб в мирі повернув у рідний Край.
– Ні, він людина, не вірю йому.
Чейже ж бо люди обманні, тому
В той час, як він спить у кожну днину,
Для правди, спечи одну хлібину
І зазначуй кожний день на стіні,
Скільки Гільгамеш провів їх у сні…
Перша хлібина каменем стала.
Друга хлібина така ж бо сама.
Вже і третю біля нього поклала.
Четверта й п’ята цвіллю поросла.
Шоста – свіжий кожний клаптик її,
А сьома – ще на жаринках в печі.
Врешті Утнапіштім приблизився,
Гільгамеш спонтанно пробудився:
– О, я заснув лиш на пару хвилин.
– Так?! Тож порахуй скільки хлібин,
Як ти спав моя дружина спекла.
Знать неміч людини перемогла…
– Що ж тепер робити? Куди іти?
О, Утнапіштім прошу поможи!
Страх сповнив моє серце й душу вщерть.
О, невже, таки переможе смерть!?
Прикликав Утнапіштім візника:
– Надоїла мені праця твоя.
І морська стежка не любить тебе,
Тому не перевозитимеш вже.
Не спитавши, привіз його сюди,
Тож, Уршанабі, його відвези.
Він втратив гідний вигляд людини,
З довгим волоссям, в шкірі звірини.
На місце купелі його вези,
Щоб він привів себе до чистоти.
Хай буде волосся, як сніжки білі,
Хай понесуть шкіри морські хвилі.
Хай очевидною буде уся
Гільгамеша велич – тіла краса!
Стяжку стару – замінить новою на голові,
Хай одягне шати чисті й нові.
На них не буде видно часу рук,
Аж доки він не прибуде в Урук.
Гільг’амеш –
Зробив те, що Утнапіштім бажав –
Помився і нові шати убрав.
Як вже готовий був відпливати,
Утнапіштім казав зачекати,
Бо дружина сказала: “не знаю,
Як він поїде до свого краю.
Поглянь, в нього ж очевидна втома,
Виснажений, не дійде додому”.
Тож Утнапіштім змилосердився,
Тайну богів сказать погодився:
– Росте рослина на морському дні,
Як у троянди колючки її,
Зранять, але, як вдержиш гілку в руках –
Вкусиш листок –
Повернеться юність, що втратив в роках…
Як він те почув, покинув човно,
Прив’язав камінь до ніг, щоб на дно
Як найшвидше дістатись. І, ось там,
Він просто не вірив своїм очам:
(1 votes, average: 5.00 out of 5)