Лампа Аладдіна. Переклад О. Олеся – АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА

В столиці одного китайського царства, дуже великого і багатого (а якого – зараз ніяк не згадаю), жив собі та був собі кравець Мустафа. Нічого казати, чесний він, роботящий, але бідний. Ледве-ледве він міг прогодувати свою жінку та сина Аладдіна. Де вже було думати Мустафі про якесь виховання сина! І хлопець виховувався просто на вулиці, серед вуличних розбишак. Важко було його навіть вдержати в хаті. З ранку до вечора він бігав на вулицях і площах і тільки смерком повертався додому, щоб попоїсти і виспатись. Але ось настала пора і привчати його до якого-небудь діла. А без грошей у яку науку його віддаси? “Хай і Аладдін вчиться на кравця”, – подумав батько і подав синові голку. Та не заохотився Аладдін своєю роботою: всі його думки летіли туди, де гуляють товариші, здатні на великі вигадки. Ще коли стоїш над ним, він начебто щось і робить, а як одвернувся – уже в хаті його не угледів. Вискочив на вулицю і подавсь до самої ночі. Ні докори, ні лозина, ні ласкаве слово – ніщо не могло його переробити. Мустафа махнув рукою і від нудьги та лиха занепав і незабаром помер. Бідній удові залишалося тільки продати майстерню, щоб збити копійку і перебиватися з хліба на воду. На Аладдіна не було ніякої надії. Матері він зовсім не слухався і ніколи не бував дома. З ранку до вечора він ганяв по вулицях з своїми приятелями і думав про одні забавки. Ніщо лише його не турбувало, і ні до чого йому не було ніякогісінького діла.

Одного разу, коли Аладдін весь був захоплений якоюсь забавою, до нього підійшов якийсь добродій і сказав:

“Батько твій Мустафа? Кравець? Я не помилився, моя дитинко?”

“Так, так! Звали його Мустафа, – дивуючись, відповів хлопець і додав: – Але його вже давно немає на світі”.

“Немає!!” – крикнув добродій і накинувся з слізьми на очах обнімати та цілувати хлопця.

“Чого ви плачете, пане?” – звернувся Аладдін.

“Та як же мені не плакати?! – заголосив добродій, – коли твій батько був мій рідний брат, а я – твій дядько! Сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожував по різних землях, а тепер вернувся, щоб побачити Мустафу, щоб обняти мого брата рідного… Але така вже Божа воля. Єдина моя втіха – що бачу тебе і пізнаю в тобі свого брата”.

Потім він вийняв із кишені жменю срібла і, даючи Аладдіну, сказав:

“На, віднеси ці гроші твоїй матері і скажеш, що, може, завтра, коли буде у мене вільний час, я навідаюсь до неї і подивлюся ту оселю, де жив і помер мій брат”.

Аладдін не оглядаючись побіг додому.

“Мамо, мамо, – закричав він, – скажіть насамперед, чи є у мене який – небудь дядько?”

“Ні, дядьків ніяких у тебе немає”, – відповіла мати.

“Оце так! А хто ж до мене підходив, обіймав і цілував мене, а тоді просив передати цілу жменю срібла? Він навіть сказав, що завтра зайде до нас, щоб побачити нашу хату”.

“Не розумію! – дивувалася мати. – У твого батька справді був колись брат, зле він давно вже в могилі. Других же братів у його не було. Мабуть, якесь непорозуміння”, – додала вона.

На другий день, коли Аладдін грався з товаришами на якійсь площі, д0 Його підійшов той же добродій і сказав

“Я можу прийти до вас тільки увечері. Скажи матері, щоб вона зварила що. небудь на вечерю. Передай їй оці два червінці, але раніше покажи мені вашу хату”.

Аладдін показав хату і побіг додому, щоб віддати гроші.

Дуже зраділа вдова, коли довідалась, що сьогодні ввечері буде у неї несподіваний гість. Вона побігла на базар, скупилась і позичила посуд у сусідів. Наварила вона, напекла і стала ждати. Незабаром хтось постукав у двері, і в хату ввійшов поважний дід з кошиком у руках, з якого виглядали пляшки з вином і всякі інші речі. Поставивши кошика, гість привітався і попросив показати йому те місце, де звичайно сидів Мустафа. Йому показали. Тоді дід упав на коліна перед цим місцем і з слізьми на очах декілька разів його поцілував.

“Бідний брате! І чому я не застав тебе живим?!” – голосно проговорив він.

Удова попросила його сісти на місце свого чоловіка, але він одказав їй:

“Ні, цього я ніколи не зроблю, я сяду проти і буду уявляти, що бачу між вами і мого рідного брата. – Сівши, де йому хотілось, дід знову забалакав: – Не дивуйся, люба сестро, що за стільки років мене бачиш уперше. Ось уже сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожую по Індії, Персії, Аравії, Сирії, Єгипту. Останні роки я прожив у Африці, але довше оставатись там я вже не міг і приїхав сюди, щоб, може, перед смертю угледіти свого брата і умерти в рідному краї. Я не стану вам розповідати, чого я натерпівся за далеку дорогу, як я змучився і зморився за неї, – стократ тяжче мені було довідатись про довчасну смерть Мустафи, якого я любив від усього серця. – Помітивши, що у матері на очах заблищали сльози, він захотів перемінити розмову і звернувся до небожа: – А як тебе звуть, хлопчику?”

“Мене звуть Аладдін”, – відповів хлопець.

“Ну, Аладдіне, розкажи мені, що ти поробляєш, до чого привчаєшся?!”

Аладдін почервонів і сховав голову.

“Ледащо він у мене, ледащо! – відповіла за його мати. – Батько хотів його зробити кравцем, але з цього нічого не вийшло. А умер батько, Аладдін і зовсім перестав слухатись. Хоч би тобі день посидів дома та за що-небудь узявся – так ні! Гульня та забавки тільки в його голові. Ніколи він не подумав про наші достатки та про те, що може завтра нічого буде їсти. Як це не прикро, а доведеться мені зовсім вигнати його з дому. Як хоче, хай так і живе, поки не слухає матері”.

“Еге, сину, погано, погано! – докірливо захитав головою гість і став його соромити. – Хіба ж ти мала дитина, хіба тобі вже не час подумати та взятись за яку-небудь роботу? Ти б ще матері допоміг, мій сину. Не маєш охоти бути кравцем, то візьмись за що-небудь інше. Може, торгував би ти крамом? Коли хочеш, я найму для тебе крамницю, куплю краму, і ти торгуй собі на здоров’я. Хочеш бути торговцем? Ото поміркуй собі гарненько, а потім і скажеш мені”.

Аладдін довго не думав. Ганяючи по вулицях, він бачив, що торговцям живеться незле і робота в них не така вже нудна, тому він відповів дядькові

“Торгувати мені дуже подобається, і коли б ти, дядьку, допоміг мені зробитись торговцем, я б ніколи не перестав тобі дякувати”.

“От і чудесно, – сказав гість, – завтра ж я куплю для тебе найкраще убрання, найму крамницю і наберу краму”.

Повечеряли, побалакали ще про Аладціна, про торгівлю, про покійного Мустафу, і гість пішов додому, обіцяючи навідатись на другий день.

І справді, вранці він прийшов до вдови, взяв з собою Аладціна і пішов з ним у крамницю, щоб купити убрання.

“Вибирай, яке хочеш!” – сказав він Аладдіну, коли вони прийшли в крамницю.

Аладдін вибрав найкраще убрання, одяг його і щасливий оглядав себе з усіх боків, а дядько заплатив гроші.

“Спасибі ж тобі, дядечку, спасибі!” – дякував Аладдін, а дядечко усміхнувся і повів його в ті місця, де були найкращі крамниці.

“Ну, подивись на крамниці, хлопче, подивись на торговців і сам себе покажи. Ви мусите знати і спільне діло і один другого”.

І дядько показав йому крамниці, потім повів його по місту, щоб показати султанський палац, мечеті, отелі, де спинялись торговці. В тому отелі, де жив дядько, ждало уже декілька торговців, яких він запросив навмисне для того, щоб познайомити з ними свого небожа.

Вечеря затяглась, і торговці розійшлись тільки пізно ввечері.

Аладдін уже хотів попрощатися з дядьком і йти додому, але дядько затримав його і сам повів небожа до матері. Вдова не пізнала свого сина і не знала, що робити від щастя. В думках вона молилася і дякувала Бога за його милосердя.

“Аладдін – добра дитина, – сказав, прощаючись, дід, – і коли він і надалі буде таким слухняним, то все буде гаразд. Мені тільки шкода, що завтра п’ятниця і даремно навіть думати найняти крамницю, бо в цей день торговці спочивають і нічого не роблять. Доведеться нам підождати суботи, але завтра я зайду до вас, щоб узяти з собою Аладдіна і зводити його в сад, де звичайно збираються порядні люде. Весь час він тільки грався з дітьми – хай же подивиться і на дорослих”.

Таємний гість пішов додому, а Аладдін ліг спати, але не зміг заснути. Він ніколи не був за містом, де зеленіють розкішні сади, і вони цілу ніч йому ввижались і вабили до себе. Ще до сходу сонця схопився Аладдін, одягся і став ждати дядька. Він декілька разів вибігав за ворота і дивився на вулицю, але дядько чомусь не йшов. І ледве тільки забіліла його довга-довга борода, як Аладдін з криком побіг до матері, попрощався з нею і полетів назустріч дядькові.

Дядько обняв небожа і сказав:

“Ходім, дитино, я сьогодні покажу тобі багато гарного і цікавого”.

І він повів його далеко за місто, де красувались пишні палаци, оточені з Усіх боків зеленими садами. Аладдін щиро радів, йому і в думку не приходило, що він іде з африканським чарівником.

“Сядьмо та відпочиньмо, дитино, ось тут біля водограю, – сказав дід, зайшовши в якийсь сад. – До речі, ми тут поснідаємо і підкріпимо сили”.

Чарівник вийняв пиріжки й овочі, розламав пиріжок і дав половину хлопцеві. За сніданком ішла мова про те, що слід уже Аладдіну покинути дитячі забавки, познайомитися з людьми дорослими, поважними, які можуть Дати йому корисні поради.

“Час тобі вже навчитись поважним розмовам, щоб тобі не соромно було стріватись з розумними людьми”, – сказав чарівник.

Поснідавши, вони пішли далі. Пройшли сади і вийшли в поле, оточене з усіх боків високими горами. Аладдін нарешті почув величезну втому.

“Та куди ми йдемо, дядечку? – звернувся він до чарівника. – Я так стомився за дорогу, що не знаю, чи зможу дійти додому”.

“Не турбуйся, хлопчику! Мені хочеться показати тобі один сад, якого, певно, ти ніколи не бачив у сні і навіть не уявляв його в думках”.

Аладдін повірив чарівнику і пішов за ним. Довго вони йшли і нарешті опинилися в долині між двома високими горами. Це і було те місце, із-за якого чарівник покинув Африку і прибув у Китай.

“Ну, хлопче, – сказав він, – я через хвильку покажу тобі такі дива, яких не доводилось бачити нікому на світі. Але ти допоможи мені назбирати хмизу для огню”.

Аладдін назбирав, а чарівник запалив хмиз, і густий чорний дим встав курявою над огнем. Чарівник стояв, махав руками і говорив якісь таємні, незрозумілі слова. В ту ж хвилину затряслась і розійшлася земля. Коли заглянув Аладдін у яму, то угледів камінь і так злякався, що хотів уже тікати, але чарівник схопив його і так ударив його по обличчю, що Аладдін ледве не впав на землю.

“Що я вам, дядечку, заподіяв такого, що ви б’єтесь?” – спитав він, витираючи сльози.

“Не треба без мого дозволу тікати, – відповів чарівник. – Я заступив місце твого рідного батька, і ти мусиш мене слухатись. Але, дитино моя, – додав він уже м’яко і ласкаво, – ти не бійся нічого і тільки роби те, що я звелю тобі, коли хочеш собі щастя. Знай, що під цим каменем – дорогоцінний скарб, який зробить тебе багатшим над усіх царів на світі. Ніхто, крім тебе одного, не має права не тільки піднімати цього каменя, а навіть торкатися до його. Пам’ятай же мої слова і роби так, як я тобі велітиму”.

“Кажи, кажи, дядечку, – крикнув, радіючи, Аладдін, – все зроблю, що захочеш”.

“От і добре, дитино”, – відповів чарівник і звелів йому підважити камінь.

“Але ж сили у мене, дядечку, не стане, – завважив Аладдін, – чи не допомогли б ви мені хоч трошечки?!”

“Ні! І не проси, – кинув суворо чарівник, – сам ти мусиш його підняти, а щоб легше тобі було це зробити, згадай і скажи голосно імена свого батька і діда”.

Аладдін одкинув камінь і угледів під ним печеру, сходи і невеликі двері.

“Ну, тепер слухай мене та уважно, – сказав чарівник. – Коли ти ввійдеш у печеру, то угледиш скрізь величезні вали, насипані злотом та сріблом, але ти йди швидко і навіть не торкайся до їх, коли не хочеш у ту хвилину впасти мертвим. Пройшовши через усі величезні та пишні світлиці, ти знову наткнешся на двері. Ти їх відчиниш і ввійдеш у сад. Коли захочеш ти покуштувати овочів1, нарви їх собі на здоров’я. Угледівши сходи, ти зійди нагору. Там висітиме лампа. Ти її погаси, вилий масло і сховай її за пазуху. Потім ти обережно тією ж дорогою повертайся назад”.

Після цього чарівник зняв з себе золотий перстень, надів його на палець Ападдіна і сказав, що цей перстень таїть в собі таємну силу – визволяти від усякого лиха.

Аладдін плигнув у яму, збіг по сходах у печеру, пройшов обережно через усі світлиці і нарешті опинився в саду. Ось і сходи. Швидко він збіг нагору, схопив лампу, погасив її, вилив масло і сховав її за пазуху. Повертаючись, Аладдін згадав, що дядько йому дозволив їсти овочі. Тоді він приглянувся уважніше до дерев і до овочів і помітив, що овочі в цьому саду якісь надзвичайні. Вони були самих різних кольорів: то червоного, то блакитного, то синього, то жовтого. Інші були такі блискучі, як срібло, і такі прозорі, як кришталь. Але хлопця найбільше здивувало те, що вони були важкі і тверді, як камінь. Аладдін подумав, що вони зроблені із різнобарвного скла. Аладдін понапихав ними кишені, позакручував їх у пояс. Незабаром він був уже біля чарівника, але, обтяжений овочами, він не міг виплигнути з ями.

“Дядечку! Дядечку! Дайте мені руку, поможіть вийти з ями!”

“Зараз, моя дитино! – крикнув чарівник. – Але ти раніше дай мені лампу. Вона заважає тобі”.

“Вибачте, дядечку, – озвався із ями Аладдін, – але вона завалена овочами, і я вам віддам її, коли вилізу звідси і викидаю овочі”.

Чарівник став вимагати лампу, а Аладдін не хотів її діставати, боячись, що він розгубить усю садовину. Розлютований хитрістю хлопця, чарівник кинув якогось зілля в огонь і в ту ж хвилину закурив чорний дим і камінь привалив Аладдіна. Аладдін опинився наче в труні.

Тепер уже час нам дещо сказати і про “дядька” Аладдіна. Він зовсім не був ніяким дядьком Аладдіна. Жив він весь час в Африці і з самого дитинства почав учитись чарівництва. Після сорокалітнього учення він нарешті дізнався з деяких таємних книжок про чудесну лампу, яка свого господаря може зробити найбагатшою людиною в світі. Але лампу цю міг добути тільки Аладдін і передати йому з рук у руки. Прибувши в Китай, він відшукав Аладдіна, печеру, і все було б гаразд, коли б не така упертість хлопця. Боячись, щоб хто-небудь не підслухав суперечок і не скористався лампою, чарівник і привалив каменем Аладдіна.

Чарівнику більше не оставалось нічого робити, як податись в Африку і там взятись знову за свою науку. Боячись, щоб його не розпитували про хлопця, він обминув місто і, засмучений, пішов у свою далеку дорогу.

Але вернемось до Аладдіна. Коли упав камінь, він опинився як в труні. Спочатку він не міг сказати і слова, а потім почав з усієї сили кричати і кликати дядька, щоб визволив його з могили. Пройшло декілька годин, але ніхто не озивався. Тоді Аладдін спустився вниз, щоб знову пройти в сад. На превеликий жаль, двері не одчинялись. Аладдін розпачливо заплакав – і став ждати смерті. Так пройшло два дні. На третій день він склав на грудях руки і став молитись. Якось ненавмисне він торкнувся перстня, і в ту ж хвилину перед ним виріс дух велетенського зросту.

“Скажи, чого ти хочеш! Ти – власник перстня – мій володар, а я твій раб”.

В другий час Аладдін вмер би з переляку, а цього разу він навіть не звернув уваги, що перед ним не людина, а дух і відповів:

“Лишенько! Чого я хочу?! Та, звичайно, вилізти як-небудь із цієї ями. Допомоги мені, будь ласка. Я тобі весь вік дякуватиму, добрий чоловіче!”

Не встиг він договорити, як уже був на землі в тому місці, куди привів його чарівник.

В долині, за зеленими садами, блищало на сонці місто, і Аладдін подався додому, не оглядаючись. Спочатку він біг, потім, почуваючи стому, став іти тихше і нарешті ледве доволік ноги.

Мати зраділа несказанно і стала його розпитувати, де він був, але хлопець не міг говорити від знесилля і зомлів.

Прийшовши до тями, він насамперед попросив їсти. “Третій день як і рісочки не було у мене в роті”, – додав він.

“Будь обережнішим, синочку, – попередила мати, – і не їж багато. Навіть зараз не говори мені – ще ти встигнеш розказати мені про свої пригоди. Я така щаслива, що ти вернувся додому, що бачу тебе живим та здоровим”.

Аж ось Аладдін підкріпив свої сили і став розказувати їй про всі пригоди, які трапилось йому пережити з п’ятниці. Нарешті він вийняв чудесну лампу і різнобарвні овочі. Декілька з них він подарував матері.

Переклад О. Олеся

_____________________

1 Плодів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Лампа Аладдіна. Переклад О. Олеся – АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА