ІВАН-ПОБИВАН – ЧАРІВНІ КАЗКИ – Українська література – Література для дітей
Унадивсь давним-давно один страшний Змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
– Ну, – каже Змій, – завтра поснідаю.
А через ту слободу та йшов один бідний хлопець, та й проситься ночувати.
– А хіба тобі життя надокучило? – питає його дід.
– Як? – каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут Змій усіх людей переїв і це завтра його з’їсть.
– Е, – каже хлопець, – подавиться. От прилітає Змій, побачив хлопця та:
– О, це добре, – каже, – був один, а тепер двоє. А хлопець:
– Гляди не подавись! Змій і дивиться.
– Як, – каже, – хіба ти сильніший за мене?
– Авжеж.
– Який же ти сильний? Я он, бач… – Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука й посипалась.
– Е, це дурниця, – каже хлопець, – здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.
– Отак, – каже, – дави.
– Ну, ходім, – каже тоді Змій, – за товариша будеш. А хлопець йому:
– Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його Змій:
– А як звуть тебе?
– Іван-Побиван, – каже хлопець.
Ну, Змій вже й боїться його: “Щоб ще мене, – думає, – і не вбив”.
Стало на обід, Змій і каже:
– Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будемо обідать варити.
Пішов хлопець. Ходить по Змієвій череді та й зв’язує волів хвостами докупи. А Змій чекав-чекав, побіг сам.
– Що ти, хлопче, робиш?
– Е, буду ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
– Та ну тебе до біса, ти мені всю худобу переведеш.
Стяг Змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.
– Іди, – каже, – води принеси.
Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає Змій.
– Що це ти робиш?
– Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
– А щоб тебе! – каже Змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.
– Піди ж, – каже, – хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде.
– Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От Змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то Змій зразу здогадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже:
– Мало.
– Ну, – каже Змій, – то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
– А як іти, то йти, – каже хлопець, а сам думає: “Тепер пропав”.
От як почали їсти, – а вареників стоїть бочок двадцять, –
То Змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то Змій і каже:
– Ходім на камінь крутитись.
– А як іти, то йти, – каже хлопець. Змій як крутнувсь – аж вогонь пішов.
– Дурниця, – каже хлопець, – ти так крутнись, щоб юшка потекла. – Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула. – Отак, – каже, – крутись. – Та ще, та ще: – От як дави!
Ну, Змій вже вкрай злякавсь Івана-Побивана. Але ще каже:
– Ану, давай, хто сильніше засвище.
Змій як свисне, аж дерева пригнулись.
“Ну, – думає Іван-Побиван, – що його робити?” А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до Змія:
– Зажмур очі, бо як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє Змія залізякою, то
Той аж здригнувсь.
– Правду кажеш, – мовив Змій, – ледве справді очі не повискакували! – Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.
– Давай, – кажуть, – його спалим.
А хлопець підслухав це та десь і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується. Приходить Змій.
– Що ти, хлопче, хіба ще живий?
– Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.
“Ну, – думає Змій, – од такого треба подалі!” Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.