Етика Платона
Вчення Платона (427-347 рр. до н. е.) – перша спроба систематизації етичних ідей, здійснена на об’єктивно-ідеалістичній основі. Поділяючи раціоналістичну установку свого вчителя, Платон також ставив перед собою завдання визначення загальних понять, обираючи для цього дедуктивний метод дослідження. В результаті вп прийшов до обгрунтування ідеї дуалізму світу: видимого світу явищ і надчуттєвого, потойбічного світу вічних ідей.
Існує безліч пояснень платонічного ідеалізму. Гак, наприклад, B. C. Соловйов вважав, що перша підстава платонічного ідеалізму містилося у вченні Сократа, друге було дано його смертю. У самому справі, Сократ виявив невідповідність сущого належного, протиріччя між загальними моральними поняттями та їх одиничними втіленнями, але не міг знайти в реальному світі аналогів добра і краси самих по собі. Продовжуючи дослідження цієї проблеми, Платон “постулює існування таких аналогів у вигляді самостійного первісного царства якихось ідеальних сутностей. Він припустив, що за невидимими межами чуттєвого світу, в “розумному місці” знаходиться особливий клас предметів, ідей, своєрідним відображенням яких як раз і є загальні поняття (А. А. Гусейнов). Загибель Сократа дійсно могла стимулювати подібні настрої: “той світ, в якому праведник повинен померти за правду, не є справжній справжній світ” (B. C. Соловйов). Повинен існувати інший світ, де “правда живе”, – ось його і Платон називає світом вічних ідей.
Власна етична концепція Платона може бути розділена на дві взаємопов’язані частини: індивідуальну шику і політичну (або соціальну) етику. Перша являє собою вчення про інтелектуальному і моральному вдосконаленні людини, пов’язаний з гармонізацією його душі. Душа протиставляється тілу саме тому, що тілом людина належить нижчому чуттєвого світу, а душею може стикатися з істинним світом – світом вічних ідей. Головні сторони людської душі є основою чеснот: розумна – мудрості, вольова – мужності, афективна – помірності. Чесноти, що носять вроджений характер, – це своєрідні сходинки гармонізації душі та сходження до світу вічних ідей. В цьому сходженні – сенс людського буття. Засобом піднесення є зневага до тілесного, влада розуму над пристрастями.
Визначена цими ідеями, соціальна етика Мулу – топа передбачає закріплення чеснот за кожним станом (правителі повинні володіти мудрістю, воїни мужністю, нижча верства – поміркованістю). Завдяки жорсткій політичній і, відповідно, моральної ієрархії, в державі повинна реалізуватися найвища чеснота – справедливість, що свідчить, на думку Платона, про соціальної гармонії. В жертву соціальної гармонії приносяться інтереси окремої особистості: в утопії Платона немає місця індивідуальності. Досконала держава, зображене їм, виявилося вельми непривабливим не стільки навіть через духа інтелектуального аристократизму, скільки з-за збитковості перебування в ньому представників будь-якого стану: “порядок” у суспільстві не приносить їм щастя.
Прагнення Платона (нехай і не реалізоване адекватно) до синтезу особистого і суспільного блага, належного і сущого, істини і добра, спроба обгрунтування об’єктивного джерела моралі та її ригористического сенсу виявилися винятково плідними для подальшу розвитку етики. Конструктивних ідей і “геніальних здогадок” у Платона безліч, про одну з них необхідно згадати в даному випадку. Моральність індивіда філософ не уявляв поза зв’язку з цілим, з суспільством, тобто вважав, що зміст індивідуального буття має бути соціально значущим. Цю ідею Платона (багато в чому є ключем до розуміння істоти моралі), як і інші його ідеї, ще треба осмислити і розвинути, що значною мірою вдалося зробити його учневі.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)