Мистецтво як дзеркало душі народу

Мистецтво як дзеркало душі народу пов’язують, як правило, з ім’ям Платона (427-347 до н. е.). І дійсно, навіть сам метафізичний мова Платона зорієнтований на галузь духовної культури – техне. Платон розумів її як творчу діяльність людини. Платон виходив з того факту, що справжнім світом є світ придуманий – світ вічних ідей або, як він заявляв, “згадали” знання, що існують самі по собі десь у потойбічному світі – Гіперуранія. А пізнавальна діяльність людей є тільки пригадування, яке відтворює все те, що десь вже було в конкретних формах реальності. Філософськи розмірковуючи про культурної адаптації людей, Платон називає два роду її порядку: божественний (ідеальний) і чисто людський. Перший рід пов’язаний з божественним творінням фізичного світу – космосу, самого “прекрасного прикраси” буття. Другий – це наслідування божественному порядку (мимесис). Відома його образна модель, уподібнює божественне начало магніту, через ряд наступних ланок-кілець направляючої будь-які художні творчі дії людини.

При цьому Платон звинувачує мистецтво в тому, що воно нібито вводить людей в оману, відчужуючи від істини. Його заперечення проти мистецтва сфокусувалися в двох вв’язаних між собою проблемах. По-перше, – запитував він, – чи може мистецтво дати істинне знання? І, по-друге, чи допомагає воно в досягненні належного внутрішнього духовного порядку, або мистецтво оголює людські почуття і емоції і тим самим заважає людині керуватися власним розумом? Мистецтво, за Платоном, що не орієнтує людей в житті, а відводить їх від реальності, руйнуючи часом душевну гармонію людини. Тому мистецтво, за Платоном, має контролюватися розумом. Він забороняв музику, яка розпалювала неконтрольовані пристрасті і заколисувала, изнеживают людини. А ось згідно його учневі Арістотелем (384-322 до н. е.), мистецтво, навпаки, очищає душу. Він схиляється до думки про те, що тільки через мистецтво виникають речі, форма яких знаходиться в душі художника, а через нього в душах інших людей.

До специфіки мистецтва як художньої діяльності належать: здатність людини об’єднувати всі форми пізнання і творчої творчої діяльності, де проявляється чисто людське ставлення особистості до об’єктивної дійсності і до самого себе і своєрідне відображення дійсності в суб’єктивних (уявних) художніх образах. Мистецтво перетворює в людях несвідоме, що піднімає їх до свідомого стану. Воно закликає до преображення життя за законами краси. Сенс і спосіб відображення дійсності в мистецтві обумовлює його специфічну функцію: задоволення морально-естетичних потреб та інтересів людей шляхом створення художніх робіт, в яких об’єктивний світ естетично і морально осмислений. Деякі помилково вважають, що мистецтво займається тим же самим, що і наука – пізнанням реалій життя, але тільки не раціональними методами і засобами, а чуттєво-емоційними способами. Однак це не зовсім так.

У художньо-естетичному судженні всі твори мистецтва розглядаються як доцільні. Але ця доцільність не є припис художнику понад або ззовні. Це доцільність як би без мети. Вона грунтується на його вигадці, тобто на якомусь внутрішньому чуття. Тому мистецтво розвиває художню уяву, фантазію людини, збагачує його чуттєвий світ, удосконалюючи емоційний світовідчуття, прищеплюючи тягу до краси світу. Мистецтво, будучи зверненням до людського почуття, розвиває його, формує в ньому образне мислення та художній смак. В пізнанні світу образне мислення нерозривно пов’язане і з понятійним – науковим. Якщо мистецтво звернене до почуття, то наука – до розуму. Ф. Шеллінг (1775-1854), німецький філософ об’єктивістського типу, вважав саме мистецтво філософської формою істинного відкриття та осягнення дійсності як діалектичної єдності усвідомленого і чуттєвого в теоретичної та практичної життєдіяльності людей.

Шеллінг був свого роду “інтелектуальним романтиком” в мистецтві та науці. Він прагнув раціонально-художнім способом подолати крайності створеної ним же романтичної естетики, тобто робив усе, щоб як би безпосереднім шляхом умогляду проникнути в сутність матеріальних речей і духовних явищ. Адже у Шеллінга, як і у Гегеля, філософське знання розглядалося як пізнання Абсолюту. Воно – не індивідуальна роздум про світ, що здійснюється за допомогою абстрактних понять, а особливе, загальне, якесь абсолютне мислення, тобто безпосереднє споглядання сутності світу розумом. Однак воно адже не може бути незалежним від емпіричних методів пізнання законів природного світу.

Вимога пізнавати світ і творити знання про нього за законами краси повною мірою відноситься і до медицини – лікарської та фармацевтичної діяльності. Виконання цієї вимоги сполучається з творчістю, що створює наукові істини й художні цінності. Внутрішній зв’язок мистецтва і медицини заснована на спільності об’єкта їх пізнання – людини. Наприклад, у визначенні здоров’я виявляються такі сторони і якості людини, як гармонія, впорядковане функціонування його органів, прагнення до духовної врівноваженості – гармонійної взаємозв’язку тіла і душі. Більш значущий психоемоційний аспект єдності мистецтва, медицини та науки. При лікуванні пацієнта лікар враховує гіпнотичну дію мистецтва, використовуючи навіювання. Лікар повинен точно знати: що дає мистецтво лікування тих чи інших захворювань.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Мистецтво як дзеркало душі народу