Етика – наука про мораль і моральність
Слово “етика” історично сходить до старогрецького слова “етос” (ethos), яке означало місце (житло) спільного перебування, спільне життя і правила поведінки. У подальшому воно стало позначати характер суспільної поведінки, характер людини, звичаї спільного життя. У наш час етика – це філософська наука, яка потрібна для того, щоб прояснювати підстави моралі як суспільного явища, принципи морального вибору, продемонструвати особистості ті способи міркування про життя, які вже були здійснені в історії людства. Предметом етики в самому загальному плані є принципи і правила моральної поведінки, а також моральний вибір людської особистості в суспільному житті. У якості ж об’єкта науки етики – виступає суспільна людина – особистість, його морально-етичні знання і усвідомлена поведінка.
Етику, як правило, називають практичною філософією, і не випадково. Вона є тим філософським знанням, яке осмислює проблеми моралі і моральності, способу життя людей і насамперед їх поведінки. Це фундаментальні проблеми філософії, такі, як буття, життя, сенс життя, смерть, свобода і необхідність, любов і совість, честь і гідність. У зв’язку з цим етика тісно стикається з низкою інших гуманітарних дисциплін: психологією і педагогікою, соціологією і культурологією, екологією і медициною. На перший погляд, все це здається вельми простою справою: треба вчити людей, як потрібно жити і вести себе в особистому та суспільному житті. Етика як вчення про мораль і моральність гуманна (лат. Humanus – людяний) по відношенню до людей, які опинилися в складній життєвій ситуації.
Як систематизована наукова дисципліна етика сходить до вчення Аристотеля (384-322 до н. е.), його творам “Нікомахова етика”, “Евдемова етика” та “Велика етика”. Аристотелевское вчення етики має справу з так званої “правильної нормою” суспільної поведінки людини, яка обумовлена соціальними особливостями і не може претендувати на загальність. Ця норма сприяє формуванню доброчесного громадянина. У вченні про чесноти як моральних якостях особистості знайшли вираження вічні питання етики, такі, як сенс життя, вище благо, свобода волі, щастя, співчуття нещасним і т. д. Арістотель називав співчуття моральним випробуванням людей. У “Нікомахова етика” вище благо визначається філософом як евдемонія (грец. Eudemonia – блаженство, щастя), яка досягається заняттям філософією.
Філософи різних епох (стоїки, св. Августин, Ф. Бекон, І. Кант та ін.), Співчуваючи людям, що потрапили в біду, одночасно вчили їх мистецтву позбавлення від душевних страждань і фізичних мук. Вони закликали всіх людей, але особливо медиків, надавати немічним необхідну їм професійну і моральну допомогу. Ф. Бекон (1561-1626) звертався до лікарів: “Я абсолютно переконаний, що борг лікаря полягає не тільки в тому, щоб відновлювати здоров’я, а й у тому, щоб полегшити страждання і муки, заподіяні хворобами людям” (Бекон Ф. Соч. в 2-х т. М., 1971-72. Т. I. С. 588). Медицина з тих пір спирається на філософсько-моральні вчення Гіппократа, Галена, Цицерона, І. Канта про моральному борг. Якщо медики не будуть пам’ятати про борг діяти на благо людини, то медицина стане чим завгодно (анатомією, фізіологією, біомедицина, мікробіологією), але тільки не медициною в сучасному сенсі її розуміння.
Медицина давно злилася з принципами морально-етичного боргу – безкорисливо служити людям. Такі моральні вимоги отримали закріплення в деонтології (грец. Deontos – належне і logos – вчення) – специфічної лікарської етики, де викладаються суспільні вимоги до всіх медичним працівникам. Але справедливості заради треба зауважити, що сам термін був запропонований англійським юристом І. Бентамом (1748-1832), який розробив принципи деонтології як спеціальної науки про борг юристів. І вона з часом стала свого роду синонімом моральної філософії медиків. Високий гуманістичний заряд деонтології зумовлює кодекс гуманних альтруїстичних вимог до вчених і лікарів. Сьогодні професійна медична етика – деонтологія диференціюються на Зокрема, відповідно розподілу праці медиків: деонтологію в хірургії, терапії, педіатрії, психіатрії, фармакології, фармації.
І. Кант, осмислюючи суть морально-етичного боргу, розглядав деонтологію в дусі категоричного імперативу як жорсткого морального веління розуму волі. У той час виникли й інші етичні концепти, які вказують на необхідність принесення користі людям при виконанні свого морального обов’язку. А сама різноманітність етичних навчань свідчило про зростання морально-етичної заклопотаності людей за збереження життя на Землі. Зародження в XX столітті вже біоетики значно розширило етичні горизонти особистої свободи і відповідальності особистості, але насамперед – учених, медиків, інших фахівців, що мають відношення до збереження життя і здоров’я. Вперше етика стала апелювати до їх совісті. Вона стала їх внутрішньою потребою відповідально ставитися до збереження здоров’я. Тому життєдіяльність медиків за визначенням завжди гуманна, моральна.
У вітчизняну медичну науку і практику термін “деонтологія” ввів в 40-ті роки ХХ століття М. М. Петров (1876-1964). Він конкретизував морально-етичні норми в науковій і практичній діяльності медичних кадрів. Велику роль у розвитку деонтології зіграв академік Б. В. Петровський (1908-2004) – видатний вчений, хірург. За його ініціативою розроблено навчальний курс з деонтології для вищих медичних і фармацевтичних навчальних закладів. Медична деонтологія з тих пір розглядається як моральна основа лікарської справи, як морально-етична філософія лікарів, інших медичних кадрів, націлює їх на сумлінне виконання свого громадянського і професійного обов’язку (Проблеми медичної деонтології. М., 1987). Само ця обставина свідчить про те, що на Землі немає більш гуманної життєдіяльності, ніж медична.
В результаті професійного медичної освіти та етичного виховання у медиків розвивається почуття особистої відповідальності не тільки за свої професійні дії, а й за свою моральну поведінку з пацієнтами. Адже не секрет, що вдячні лікарю, медсестрі, няньці пацієнти та їхні родичі хочуть щиро й безкорисливо висловити свою вдячність. Але медики повинні займати особливу моральну позицію по відношенню до вдячним пацієнтам: їм треба рішуче, але інтелігентно відмовлятися приймати дорогі в матеріальному плані дари. І це сьогодні, як ніколи в минулому, морально виправдано: адже будь товарна вартість подарунка ставить під сумнів безкорисливість лікаря – його справді лікувального подвигу. Професійна гідність лікаря може виявитися морально ураженим. Тому його позиція повинна бути відкритою і зрозумілою пацієнтам, так як хороший лікар завжди високо цінує почуття самоповаги.
Морально-етична відповідальність лікаря, медсестри в справі лікування і реакції на подяку за благополучний результат мають різний характер. Якщо право і мораль по відношенню до медику – це сила зовнішнього впливу на нього, то морально-етична відповідальність – це його “внутрішній голос” фахівця, що говорить про соціокультурну вихованості. Від “караючої руки” права як закону людина іноді може піти, то від суду власної совісті не втечеш. Не слід, однак, применшувати роль і значення лікарського (медичного) права. Але важливо при цьому пам’ятати, що закон тільки тоді може підвищити відповідальність фахівця, коли той збагачується філософсько-етичним змістом. У діяльності фахівця-медика морально-етичні принципи гуманізму мають втілитися в конкретні поведінкові норми, сумлінне виконання яких буде для нього професійним обов’язком, справою його професійної честі.
Революційні прориви в науці, техніці, технології вимагають негайно розробити якісно нові морально-етичні принципи етики для людей науки та медицини. Ці принципи повинні бути жорсткими і категоричними в плані заборони будь-яких авантюрних проектів. Цим може і повинна займатися практична філософія, тобто етика, впливаючи на розум, почуття і совість дослідників – науковців, технологів, медиків. Кожен вчений-творець і творець зобов’язаний бути і моральним філософом. Він повинен співвідносити результати свого наукового пошуку з суспільним інтересом. Тоді і суспільство буде висловлювати йому своє ставлення: або у вигляді схвалення, або осуду, аж до презирства. Але поряд з моральним саморегулюванням наукової діяльності, завдання регулювання нерідко беруть на себе органи влади і широка громадськість.
Історично завжди надання допомоги страждає людині, захист його від зовнішніх і внутрішніх проблем було справою медицини. Це її і моральна, і правова задача. В даний час складаються дуже непрості взаємини між мораллю і медичним правом, які впливають один на одного, допомагають один одному, але далеко не “безкорисливо”. Так, мораль готує громадську думку і свідомість медиків до створення принципово нового законодавства у сфері охорони здоров’я. А будь-яке законодавче рішення, тим більше в медичній та фармацевтичній галузях, вимагає провести морально-етичну експертизу, що і визначає нову експертну функцію етики. І в такій етиці на перше місце ставляться проблеми компетентного служіння людям. Сьогодні всі ці комплексні завдання збереження життя взагалі і зміцнення здоров’я людей сконцентровані в глобальній етиці, що отримала назву – “біоетика”.
Звідси випливає висновок: чим більше вчених, лікарів усвідомлюють і перейдуть до відносин служіння людям в ім’я збереження життя взагалі та зміцнення здоров’я населення країни, тим з більшою підставою можна буде говорити про гуманітарну (розвиваючої людини) сутності медицини. А гуманна і гуманітарна медицина – це критерій і показник здоров’я всієї соціальної системи і насамперед сфери охорони здоров’я. Біоетичне розвиток свідомості будь-якого соціального організму має більше шансів на успіх там, де ефективно використовують всі ресурси – і матеріальні, і духовні. Одним з таких ресурсів розвитку системи охорони здоров’я є віра в людей, в їх потенційні сили і моральність. Але головне – формування морально-етичної атмосфери служіння народу, обумовлює гуманне розвиток сучасної цивілізації.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)