Наука і етика
Однією з примітних особливостей сучасної науки є те, що в ній все більш помітне місце займає етична проблематика. Безумовно, інтерес до цих проблем виник аж ніяк не сьогодні – їх обговорення має свою тривалу і змістовну історію. Проте ніколи в минулому не було такого, щоб дослідникам і адміністраторам науки у своїй повсякденній діяльності доводилося витрачати стільки часу і сил не тільки на їх обговорення, а й на спроби знайти те чи інше рішення. Проблема взаємодії науки і моралі охоплює велике коло питань, які широко обговорюються в науковій літературі і публіцистиці, на симпозіумах і в дискусіях вчених, викликають глибоку зацікавленість громадськості. У обговорюваної проблеми можна виділити два склалися напрямки:
– Зовнішня етика науки, яка розглядає моральні проблеми, пов’язані з роллю науки в сучасному суспільстві, з соціальною і моральною відповідальністю вченого за НТП, за застосування наукового знання;
– Внутрішня етика науки, яка розглядає моральні аспекти ставлення вченого до своєї праці, моральні проблеми власне наукової творчості, проблеми моральних відносин у науковому колективі, вимоги, що пред’являються до особистості і поведінці вченого [9].
Проблема співвідношення науки і моралі з’явилася багато століть назад і в залежності від різних підходів і розуміння місця науки і моральності в житті суспільства приймала різні форми. У сучасному світі певна частина вчених і філософів, проголошуючи етичну “нейтральність” науки, вважає, що наука і мораль не мають спільних точок дотику, проте існує й альтернативна точка зору, що не заперечує взаємовпливу науки і моральності.
Очевидно передусім, що сам характер постановки питання про співвідношення науки та етики вирішальним чином залежить від того чи іншого розуміння науки. Від цього ж залежить і “ступінь осудності” етичних норм вченому. Дійсно, якщо наукове пізнання розглядається виключно в споглядальному плані – як просте розсуд або осягнення істин, то, безумовно, етичні критерії можуть ставитися до нього лише в мінімальному ступені. Якщо ж пізнання розуміється як людська діяльність, соціальна за своїми передумовам, умовам протікання, результатів і наслідків, то наука виявляється підвладній нормам етики.
В даний час у самосвідомості вчених відбуваються суттєві зрушення, пов’язані з розширенням тлумачення соціальної відповідальності науки. З одного боку, об’єктом відповідальності стають не тільки наслідки застосування досягнень науки в практиці, її “післядія”, а й самі процеси дослідження, внутрішній світ науки, тематика проведених досліджень або ж відмова від дослідження тих чи інших проблем, характер постановки і проведення експериментів і т. д. З іншого боку, змінюється й розуміння суб’єкта відповідальності – це вже не просто наука, розглянута в цілому і тому абстрактно, а окремі наукові дисципліни, проблемні області, дослідницькі групи і в кінцевому рахунку окремі дослідники. При обговоренні проблеми “наука й етика” суттєво необхідним є конкретно-історичний підхід. Він вимагає розглядати не науку взагалі як добро чи зло, а науку на певному етапі її розвитку, з урахуванням тих можливостей, якими вона володіє на цьому етапі, і тих різноманітних впливів, які вона робить на людину і на суспільство. Він вимагає також розгляду тих конкретних соціально-економічних і культурних умов, які характерні для даного суспільства і в рамках яких функціонує соціальний інститут науки. Поза такого підходу будь-які проекти етичного регулювання науки в кращому випадку залишаться утопіями, а в гіршому – приведуть до небажаних наслідків, аж до повної неможливості здійснення наукової діяльності через її надмірну зарегульованість [9]. В даний час тема “наука й етика” пропонує незрівнянно більше невирішених питань і проблем, навіть таких, які ще тільки належить правильно поставити, ніж вже готових відповідей і рішень. Дискусії з проблеми “наука й етика” суттєво стимулюють розвиток етико-гуманістичного самосвідомості учених, соціальної відповідальності науки перед людством і світом, в якому воно живе. Тому головне, що необхідно відзначити як узагальнення цих дискусій та виведення з них, – це єдність наукових досліджень і гуманістичних ідеалів, затверджуване як принципу і перспективи істинної науки як особливого соціального інституту суспільства, службовця людині, його вільному і всебічному розвитку. Це означає також єдність соціальних цілей наукового пізнання і етичних цінностей людства, вихідний пункт яких – благо людини. Зрозуміло, така єдність наукового дослідження і гуманістичних ідеалів, єдність соціальних цілей пізнання і етичних цінностей людства існує лише як принцип і перспектива справжньої науки.
І все ж вчені повинні постійно виходити з того, що органічна сполука науки і гуманізму, утвердження її як сили, що служить прогресу людства, – одна з нагальних проблем його сучасного розвитку. Альтернативи цьому не існує ні для науки, ні для людства. Усвідомлення цього дозволяє краще оцінити наукове дослідження і його результати в етичному плані і, отже, подолати небезпечний для людства етичний релятивізм і нігілізм, т. Е. Апелювання до “невідворотності” пізнання як нібито вищому критерієм його людської сутності, самодостатньому джерелу етичних цінностей науки. Наука не може розвиватися в “соціальному вакуумі”, у відриві від своїх світоглядних і соціально-філософських, етичних основ. Моральні, етичні проблеми вплітаються в саме тіло науки, а не є чимось зовнішнім для неї. Все виразніше проявляється розуміння того незаперечного факту, що, якщо не буде в геометричній прогресії зростати соціальна відповідальність учених, роль морального, етичного начала в науці, то і людство, і сама наука не зможуть розвиватися навіть в арифметичній прогресії [9].
Наука, як уже зазначалося, є найважливішим соціальним інститутом сучасного суспільства. Всякий соціальний інститут – це особлива сфера упорядкованих відносин між людьми, стійкої організації їх діяльності.
Така впорядкованість і організованість досягається шляхом нормативно-ціннісного регулювання міжособистісних взаємодій. З точки зору свого внутрішнього устрою, соціальний інститут виступає як система норм і цінностей.
Тому людям, що вступають в контакт в рамках соціального інституту, немає потреби щоразу домовлятися про те, на яких умовах вони будуть взаємодіяти між собою і чого їм слід очікувати один від одного.
Норми окреслюють коло допустимого, можливого, прийнятність поведінки в рамках даного соціального інституту.
Більш високий рівень регуляції поведінки людей – рівень цінностей, на якому визначається, що є належним, в ім’я чого люди йдуть прийнятим нормам і взагалі діють, яке благо виникає від даного соціального інституту.
Цінності – це характеристики об’єктів, що визначаються їх включеністю в сферу людської життєдіяльності. Цінності самі по собі не мають буття. Вони виникають в суб’єктно-об’єктних відносинах. Цінністю стає все, що має для людини зміст, особистісну чи соціальну значимість.
Як правило, норми, а тим більше цінності соціального інституту не отримують письмового оформлення і закріплення. Яким же чином вони реально діють?
Згідно Т. Парсонсу, це досягається насамперед за рахунок того, що в культурі конкретного суспільства прийняті і вкорінені нормативні очікування, що визначають, що саме слід робити в тих чи інших обставинах людям, що займають ті чи інші позиції. На індивідуальному рівні ця впорядкована система цінностей і норм реалізується завдяки організованості мотивів, які спонукають людину діяти так, як це пропонується нормативними очікуваннями.
Кожен соціальний інститут має механізмами зовнішнього контролю за поведінкою і діями людей. Це великий набір позитивних і негативних санкцій, якими заохочується очікуване і карається відхиляється.
Якщо ж говорити про соціальне інституті науки, то тут головною позитивною санкцією є визнання колег – як сучасників, так і особливо вчених наступних поколінь. Це визнання може виражатися в різних формах – від цитування в науковій статті до присудження премії. Відома практика увічнення імені вченого у назві закону або теорії: закон Ньютона, періодична система Менделєєва, теорія відносності Ейнштейна.
Навпаки, того, хто допускає відхилення від прийнятих в науці норм (наприклад, фальсифікація експерименту, плагіат) очікують негативні санкції аж до найжорсткіших – ігнорування усіма колегами того, що робить даний учений. Адже якщо в науковій літературі немає згадок – цитат або посилань на його роботи, то це означає, що для науки його просто не існує.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)