Етика науки

Сучасна наука ставить перед дослідниками безліч етичних проблем. За своїй сукупності їх можна умовно поділити на дві тісно взаємопов’язаних між собою області етичного знання. У першому випадку йдеться про зовнішній аспекті етики науки, т. Е. Про складні взаємини між особистістю вченого, вчиненому ним наукове відкриття і соціумом в цілому. Цей комплекс проблем найбезпосереднішим чином стосується й моральних меж наукового пізнання і його етико-соціальних результатів, т. Е. Тих неминучих наслідків наукових відкриттів, які здатні різко змінити характер розвитку суспільства і тим самим спровокувати ряд фатальних соціальних катаклізмів. Приміром, зараз вже абсолютно очевидно, що порушення вченим необхідної заходи належного (соціокультурно і морально обов’язкового) в самому акті наукового пізнання може призвести до дуже тривожним наслідків соціально-громадського порядку. Так всім добре відомі людські жертви та екологічні наслідки ядерних вибухів 6 і 9 серпня 1945 року в Японії, які є наслідком використання у військово-політичних цілях наукових відкриттів в області радіоактивності. Не менш руйнівні за своїми масштабами і наслідками і відкриття в області генної інженерії, що викликали появу трансгенних продуктів, які спровокували потім численні гормональні захворювання у людей і тварин. Як відзначають багато дослідників, у сучасному житті фактично немає наукових відкриттів, нейтральних за своїми наслідками для духовного, морального, соціального та фізичного благополуччя людей. Це особливо різко збільшене останнім часом кількість негативних проявів наукової допитливості з усією категоричністю ставить перед людством проблему етичної регуляції діяльності вченого, в якій би галузі наукової діяльності він ні трудився і яким би талантом не володів. Як приклад можна послатися на майже повсюдне заборона урядами багатьох країн експериментів з клонування людських ембріонів або несумлінного використання їх стовбурових клітин в комерційних або навколонаукових інтересах. Остання обставина особливо цікаво в плані загальноетичних проблеми академічної сумлінності вченого і його відповідальності перед всією світовою спільнотою за реальні (або уявні) результати своїх наукових пошуків. Так в недавній час відомий корейський вчений Хван Сік був публічно викритий у фальсифікації своїх результатів в дослідах зі стовбуровими клітинами людини, а також у крайній моральної безцеремонності у поводженні з довіреним йому науковим персоналом, явівшімся для нього свого роду “лабораторією” для поставки відповідного біологічного матеріалу. Створюються в ряді країн громадські організації, які намагаються в міру своїх сил регламентувати діяльність учених і усувати негативні наслідки наукових відкриттів в якійсь мірі здатні загострити істота проблеми і викликати до неї інтерес з боку громадської думки, досить впливового в країнах з демократичною репутацією, однак, на наш погляд, вони не можуть радикально змінити стан речей в повній мірі, бо межі дозволеного і недозволеного в області наукової творчості безсумнівно самим безпосереднім чином співвіднесені з духовним жизневосприятия вченого, його уявленнями про вищі, надраціональних джерелах наукового пізнання. Онтологічно взаємопов’язані як з суб’єктивної моральної відповідальністю вченого перед людством, так і з об’єктивним характером наукового знання, вони, так би мовити, довірені людям не безумовно і не на “віки вічні”, але виключно під гарантію стійкості й обгрунтованості їх загального морального “капіталу”, бездумна і безглузда розтрата якого всім людським співтовариством і насамперед – його інтелектуальною елітою може мати для нього самі катастрофічні наслідки.
Однак не можна не помітити, що проблема етичної регуляції наукової творчості прямо зачіпає внутрішні аспекти буття самого наукового співтовариства як такого. У даному випадку мова йде про етос учених, т. Е. Тих вдачі, відносинах, правилах і нормативах поведінки, які особливо характерних для академічної спільноти в цілому і завдяки яким його можна етично впізнати і кваліфікувати.
Якщо згадати визначення етосу, дане колись Аристотелем, то стає безсумнівним, що ми цілком можемо застосувати його і до життєдіяльності наукового співтовариства. Так, згідно переконання грецького філософа, етосом є звичаї, звичаї і відносини, що визначають поведінку живих істот у будь-якому співтоваристві, будь то звірине лігво, пташине гніздо або людський колектив. Проте з часом це подання про етос ускладнилося. Фактично воно увібрало в себе всю складну сукупність раціонально і соціокультурно фіксованих (писаних) принципів і правил, згідно з якими люди повинні і зобов’язані будувати свої взаємини з собі подібними; і дуже суперечливу, різноманітну, а головне – майже не вербалізувати і не структуровану логічно сферу моралі, звичаїв, приписів і нормативів поведінки, які хоч і досить широко відомі певним соціальним колам, все ж вельми рідко осмислюються і “проговорюються” публічно. Цілком ймовірно, до етосу наукової спільноти та слід віднести цей другий аспект соціокультурних та духовно-моральних взаємин між людьми, що виникає, як правило, в процесі виконання ними деяких важливих соціально-громадянських обов’язків, що спонукають їх до досить тривалого співіснування в просторі єдиного місцеперебування, де цілком певні форми і правила поведінки (практично ніколи не інституалізувати як раціонально-фіксованою норми) проте виступають як ціннісно і практично обов’язкових.
Щоб пояснити це, дуже непроста визначення, ми вважаємо за необхідне ввести декілька уточнюючих аспектів.
По-перше, будучи соціальним інститутом і включає в себе певну кількість людей, що здійснюють вирішення тих чи інших пізнавальних завдань, наука, як і будь-яка соціальна організація, не може не регулювати свою життєдіяльність зсередини, інакше і її саму, і все що представляють її соціальні структури вже давно збагнули б хаос і розкладання.
По-друге, хоча зміст, характер і загальний стиль цієї регуляції зовні і нагадують якісь загальножиттєві нормативи і правила, що вживаються людиною в багатьох сферах своєї життєдіяльності, все ж вона суттєво відрізняється від них воістину парадоксальним возз’єднанням в практикуемой самими вченими зовнішній структурі їх етичного дії таких глибоко суперечать один одному мотивів і підстав як:
1. безумовного етичного ідеалізму в цілях і засобах наукового пошуку і… крайнього скептицизму щодо достовірності результату будь-якого наукового відкриття, рівною мірою застосовується вченим як по відношенню до самого себе, так і до своїх колег по професії;
2. безсумнівного довіри, демократизму й толерантності, що практикуються по відношенню один до одного людьми, пов’язаними інтересами єдиного творчого союзу, і… суворої ієрархічної співпідпорядкованості всіх і кожного єдиному лідеру того чи іншого наукового проекту в інтересах успішності спільної справи та ін.;
3. солідарності та дружньої участі один до одного членів єдиного академічного колективу, об’єднаних зсередини єдиними академічними інтересами і… нерідко гострої конкуренції зовні його, що відображає різні грані боротьби за істину в усіх аспектах міжособистісних взаємин вчених і насамперед за лідерство в тому чи іншому науковому напрямку ;
4. благородне піднесення кожним серйозним ученим досягнень своїх попередників при скромному приниженні своїх власних результатів і… при цьому нетерпимість до колег, котрі допустили фальсифікацію результатів і в доказах своїх наукових відкриттів, аж до нерідко практикуються форм академічної обструкції – зниження соціального і професійного статусу “проштрафився” вченого, припинення творчих контактів з ними та ін.
Незважаючи на спроби ряду вчених, і особливо, англійського соціолога Мертона описати етос наукового співтовариства як ідеальну систему норм, цілком піддається теоретичної раціоналізації і тому однаково придатну для всіх академічних колективів саме внаслідок їх безумовної універсальності, ми вважаємо, що при всіх своїх перевагах ці уявлення явно потребують низки серйозних коригувань. На наш погляд, надмірна універсалізація етосу наукового співтовариства без урахування соціокультурних, громадянських і політичних підстав життєдіяльності вчених неминуче страждає тим недоліком, який німецький філософ і соціолог М. Вебер вдало назвав “раціональністю по цілі”. Так надмірна раціоналізація і нормативізації всіх етичних установок вчених виключно на підставі їх цільової приналежності до спільноти, безсумнівно ігнорує також відзначений М. Вебером другий, більш глибокий тип раціональної мотивації – “раціональність по цінності”, куди більш достовірно визначає поведінку членів наукового співтовариства, смисли і колізії їхнього буття в науці та приватного життя.
Саме з точки зору “раціональності по цінності”, т. Е. Дуже складної системи метафізичних підстав возз’єднується інтелект вченого з його духовною свободою; невичерпну допитливість і всепоглинаюче прагнення до пошуку істини з осягненням складної системи сверхраціональном обмежень і заборон, стає зрозумілою Антиномічна природа наукового етосу, вибудовує свою систему стримувань і противаг у діяльності вченого не за допомогою незаперечній моралізації його діяльності або ж спроб адміністративного управління нею; але – за допомогою складно організованого балансу між нормативністю… без повинності, неверіфіціруеми норм, правил і приписів і… наявністю дуже жорстких неписаних законів і правил, невблаганно караючих будь-якого, переступає їх по самовпевненості або свавіллю, і ще багатьма їм подібними регулятивами і регламентаціями, ждущими своїх терплячих дослідників.
Будучи надзвичайно складним “матеріалом” для вивчення, етос наукового співтовариства, проте, аж ніяк не є чимось релятивним, відносним і в силу цього раціонально незбагненним. У предметно-практичному плані він найбільшою мірою фіксується у відносинах “вчитель – учень”, і там, де вони побудовані на підставах справжнього людського благородства та духовної спадкоємності в пошуку істини ми дійсно спостерігаємо досконалість людських відносин, незамутнену ні часом, ні людськими пороками. Проілюструємо це найважливіше положення деякими фактами з історії науки і на цьому підведемо підсумок нашим міркуванням: “Фарадею – генію фізичного
винаходи, слабо володіє математикою, всі його великі відкриття у вигляді формул записав Максвелл, причому аніскільки не намагаючись претендувати на свою участь у цій науковій роботі.
Рівняння Максвелла, написані в кілька невитонченої вигляді через ефірно-механістичних аналогій, в сучасному вигляді записав Больцман.
Знамениту формулу Больцмана про ентропію привів до скоєного увазі Макс Планк. І саме вона, як квінтесенція наукового життя Больцмана, вибита на його могильному камені.
Вчені ж з більш “позитивним” поглядом на науку, навпаки, намагаються примазатися до будь-якої роботи своїх більш обдарованих колег і потім наполягають на важливості зробленого ними внеску “(Протоієрей Георгій НЕЙФІЛА. Гармонія Божественного творіння. Взаємовідносини науки і релігії. М., 2005. С. 371-372).



Етика науки