Морська легенда – РОМАН БАБОВАЛ
Роман Бабовал
ОМАНА МОЛОКА
1985
ЗМІСТ
Морська легенда
“для кого ці клітини в нас -“
“хмара, / що зависла на плечі сосни, …”
Досвітнє
“хвостатий дощ…”
Восени
Сонце
Звичка
“з віття верб…”
Моє місто
“пісок – загублений / край неба морем…”
Провина
“узліссям переходять лісоруби, на плече закинувши сокиру.”
Прохання
“громи крізь небо почвалали…”
“так лиш пустіте / на секунду подивитися…”
“над нами небо – нагле, …”
Вигнанці
Вечірнє
“вітри запахли під дірявим небом…”
Поезія про кохання – 1
Поезія про кохання – 2
“море – ріками, легендами напоєне…”
Інтимне
Літо
“пустилися ми – на границі божевілля – …”
Дощ
“коли кохаєш…”
“розсілися над обрієм стривожені / безвітрям хмари…”
Запитання
“тополя…”
Після зради
“так вирії комет вщент спопелили небо…”
Між нами
(Не) для Норми
“я скрізь шукав ключів до попелястих піль…”
Замість листа
Іспит совісти
“знов довелось нам розминутись – запорошеним…”
Імпровізований інвентар
Джерела книжки
МОРСЬКА ЛЕГЕНДА
Легенда –
Біла,
Нескінченна.
Сонце – що горить,
Лишаючи
Під шкірою
Смак воску.
А в піску – посіяні
Сліди, що їх вітри
Стирають звільна
Зламаним крилом.
Десь – мушля
Ще ніким
Не знайдена.
* * *
Для кого ці клітини в нас –
Набиті вірою в майбутність?
Для кого наше око і душа –
Такі глибокі, непотрібні?
Для кого спогади снуються знов –
Про те, чого ще не було?
Так
Спопеліють пальці
В самоті руки,
Не
Зустрівши друга
На шляху.
* * *
Хмара,
Що зависла на плечі сосни, щодень розказує мені,
Як хвильоребре море таїть розпач раненого альбатроса;
Як осліплі соняшники ходять по саду, хапаючи за білі поли вітер – вже віддавна-давнього забувши форму сонця;
Як по вуликах бджола самотня улаштовує весілля медяні.
Присяде завтра хмара ближче, на долоню ляже – й нам, мабуть, розказуватиме новини привітніші.
ДОСВІТНЄ
Затріпотів ще півень мимохіть,
Ковтнувши знехотя останню
Окрушинку сну. осінь ледь віддала
Леліяний листок вітрам – взялися
Сурмами оті вітри до вирію скликати
В’яле листя. задрижала аж земля
Спросоння, як зіницю хмари
Проколола нагла блискавиця.
Дубам примарилось на мить
Вигнання пахідермів.
Коли собі синиці тишею
Полощуть горла, сонце
Стає таке подібне до
Клубочка павутиння,
Що – жах!
* * *
Хвостатий дощ
Вигукує твоє ім’я.
Птах
Випив небо у
Саду – те, що
Над вишнею.
Десь вітер поблизу
Біжить
У шелесті
Зім’ятої газети.
(прислуховуюся
До молочної
Дрімоти твого
Тіла)
Одкрив совине око
Місяць. ніч
Ми зустрічаємо,
Як лози – вітер :
Насторожено.
ВОСЕНИ
Ми підняли
Листок
Дубовий
Вщент
Зів’ялий, що
Нагадував
Нам барвою самотність.
Відтак заглянули
В ріку,
Де сонце
Плавало
З лискучою щокою,
Щоб
Себе
Переконати,
Що
Іржа
Ще всього
Не поїла.
СОНЦЕ
Загорнене в зелене листя, тонше від
Листочка для цигарок –
З блакитним парасолем вітру на
Товстому рамені.
На дні плиткого глечика,
Де гусінню побіг –
Мов запах літа – хлорофіл,
Розкинуло в похміллі ноги.
Безкрилий птах,
Якого тінь
Нам над усе
Смертельна.
ЗВИЧКА
Отак ліс загадковий виростав –
Без слів, похмуро.
Розколювався так надвоє камінь – без
Гримас, без крику.
Отак при першім злеті падав птах –
Прострелений під оком шротом.
Так несвідомо ми
Кохалися – у вижиданні
Жахливого зняття з хреста.
* * *
З віття верб
Звивають
Вітряки в
Безвітрі
Звислі звуки і
Солом’яні світанки.
Гусінь
Густо гине
У гнилім
Горісі
Щогодини.
Змій часу
Розраховує
Зморшки – зимою
Вирізані
На твоїм
Незайманім чолі.
МОЄ МІСТО
Присвячую Юрку Тарнавському
Ми позбирали сміх розбитої шибки і гумовий запах, що завис по деревах. понесли уважливіше від власної крови, щоб ним одурманити сон, щоб кореневидно виросла ніч – коли ми будем говорити про самотність і про себе, коли мовчатимемо перед дзеркалом.
Над нами вітер несе у ржавому відерці запах дня, що сиплеться з дзвіниці в шумі плякатів із голими жіночими стегнами. дзвони карбують мідяні автографи на моїм підвіконні, жовті плями – на білому простиралі.
А відгомін росте поряд із паперовими орхідеями в стрункій вазі, щоб оббілити стіни у несамовитий сон.
* * *
Пісок – загублений
Край неба морем. сонце – так
Невчасно втоплене
В дощі. долоні, очі –
Такі
Непевні, наче у часі
Кохання, у часі
Тривоги.
(ходи!) над тишею
Розщеплюватиму (для тебе) най-
Сивіші мушлі :
Аби хоч раз
Почути
Стогін
Моря.
ПРОВИНА
Ми кинемось свічками
Жарити утомлене сумління,
Що хрустітиме у
Костях. до землі припадемо
Грудьми – покарані
За спрагу щастя,
За бажання самоти.
Ми умиратимемо, мов гриби
(із запахом і формою гріха),
Що млосно виросли
На згнилім
Дереві
Розп’яття.
* * *
Узліссям переходять лісоруби, на плече закинувши сокиру.
У саду –
Дерево! –
На сполох дзвони,
Кричи тривогу
Зламаної гілки!
Дерево! –
Зелений розпач
Із вимовою трави.
ПРОХАННЯ
Лишіть мені на бога вибір
Між смертю і мовчанням.
Лишіте в мирі попелясті плями,
Що на лице лягли мені очима.
Ночі замовкають ночі розвіюють дощами притишені розмови уночі між нами відстань – міжпланетна як між радістю і болем уночі дракони ходять попід небосхилом із очима як облудні яблука вночі десь в’януть квіти загадкові.
Лишіть.
Лишіть мені на бога вибір між
Землею й деревом.
* * *
Громи крізь небо почвалали
Табунами – на сріблистій
Нитці вітру павуком
Завис дощ.
Серед міста
Ліхтарі – немов ключі
До сонця – непомітно
Ржавіють.
Пішов дощ.
Тоді виходь у сад! хоч і роса тобі пощербить зовсім ноги. деревце приголуб, послухай! – як у відгомоні землетрусу
Росте
Його коріння.
* * *
Так лиш пустіте
На секунду подивитися
На степ, на
Круглолиці соняшники.
Відцурались виріїв похнюплені
Птахи, на вітер занедужавши.
Із спраги збожеволіла метка
Рибина у ставу. забули нас
Посивілі боги. і чи порадить
Ще пророк, яким шляхом ступати? –
Коли навколо стільки снігу!
Коли поплутав друг дороговкази.
Так лиш на мить пустіте
Подивитись : туга інколи
Така насильна, що цвітуть
На чорнім камені конвалії
Білі.
* * *
Над нами небо – нагле,
Металеве. мертве – слово, мов
Уламок скла. цикада посеред
Поліття свідчить про можливість
Тиші. поцілунки – мов
Роздерті на шматки вітрила.
Павуки на жарт
Між нами сірі сіті
Виплели. під нами –
В безвість кинені стежки.
ВИГНАНЦІ
Вже не забути нам заснулих лебедів у колі ночі.
Вже не забути моховитих трав на мощених шляхах.
Вже не забути нам небажаного доростання віття,
Розгону часу, вщент підмитих споминами чіл.
Вигнанці сонця – приголомшені пташиним вирієм.
Вигнанці моря – зраджені облудою підземних рік.
ВЕЧІРНЄ
Вітер
Став зернистий
І напрочуд
Теплий – звечора.
Крилом надвоє перетяла
Пташка небо :
По чуйнім обличчі –
Сік цитрини.
Місяць
Викотився із-під
Хмари, зупинився
Яблуком
У нашому вікні –
Спокусливим,
Напівобгризеним уже
Самотністю.
* * *
Вітри запахли під дірявим небом
Деревом, а згодом просто дозріванням листя.
Ми зустріли вдвох золочення пшениці,
Сміливі, бездумні. під
Замисленими кроками
У шепоті хрустить,
Хворіючи на кровотечу,
Осінь. і
Посивів дощ, немов старий
Від неба
Голуб.
ПОЕЗІЯ ПРО КОХАННЯ – 1
Над ранком, як
Серед життя,
Побилися пляшки, залиті сміхом.
Ти босоніж прибіжиш,
Загорнена в легеньке літо,
Припадеш мені
До тіла
Теплою провиною.
: між нами ширші
Відстані, як між
Двома зернинами
Секунд.
ПОЕЗІЯ ПРО КОХАННЯ – 2
Коли виплигує кохання наглим голубом з руки –
Вже не лякає нас зліт воронів,
І чи вертітись далі сонцю спопелілому?
Молитва зайва мертвим, ситим зайвий хліб.
Бджолиний час плете вузли жорстокі.
На перехресті шлях – мов приспаний змій флейтою.
Між нами ходить божевілля. прадіди
Звіряються : десь, кажуть, папороть
(ходи!) росте далеко шовковіша.
* * *
Море – ріками, легендами напоєне.
Море – птах безстрашний, неуловний.
Море – золотими островами огороджене.
Пісок нанесений
Під скелю морем
Голі стегна
Дівчини що два
Століття перележала
У білому півсні
До божевілля сонця
Дощ груди
День –
Тверді мов перворідні
Яблука
Заховані в піску
У сонці
Море – водорістю, спрутами заселене.
Море – мов табун несамовитих коней.
Море – сиве від років безчасних анемон.
Десь
Стегна десь
Пісок
Дрібний немов скалки
Спокуси
Очі водорості
Спека.
ІНТИМНЕ
Під шкірою – пожежі
Невгасимі. у твоїх
Очах – лявіни срібла і
Найбільший птах.
Під сукнею – молочне
Озеро і пекло.
В годинник день
Навпомацки
Протискується. на
Загострених стрілках
Безповоротно умирає
Ніч.
Щоразу ти
Зідхаєш утішніше,
Коли в коробку
Золоту
Поняття часу
Замикаю.
ЛІТО
Море –
Чайками
Поросле.
Розмах крил –
Немов
Ніколи ще
Не кошена
Пшениця.
По стеблинках –
Недопите сонце,
Клаптик неба.
На твоєму
Тілі – літо,
Наче
Голуб.
* * *
Пустилися ми – на границі божевілля –
У простір, вмощений вітрами, пройдений за день.
Сплило за нами молоком зів’яле листя –
І вже неначе не тривожаться ліси.
Не так тобою упиватись, як в тобі не утопитись!
Години розляглися на порозі сфінксами.
Та як, лишаючи знак зуба на твоїм плечі, мені
(свідомість роздирається, немов папір)
Не оп’яніти?
ДОЩ
Ішов дощ. ти була, мов овоч –
Із запахом негоди під твоїм плащем розшитим,
Із виразом спокуси під твоєю сукнею роздертою.
За місяцем
Птах, бурю заховавши під крило,
Клював комети хитрі.
Твоя рука зганяла порухом
Між нами сни щоразу молочніші,
Поліття золотіші. дощ
І
Твоє
Тіло –
Як земля –
Такі
Обманливі,
Зрадливі.
* * *
Коли кохаєш.
Ні! ні – не наддирай ще пальцем обрію!
Ще не буди птахів, які гніздо
Сплели у наших грудях. не полохай
Зачарованих птахів.
Не роздирай солом’яних
Усмішок нігтем полум’я.
Не говори про сірі віддалі,
Закинені за день.
Коли кохаєш.
* * *
Розсілися над обрієм стривожені
Безвітрям хмари і птахи.
Колись (було) вітри завили на сполох
Вовками – літо висохло
На дні пшеничної
Стеблини в колі спраги й
Годинами обсипався день, мов
Прищами. ворожбити нас забули –
В світ рослини комашня
Заманює тебе.
Прости, коханко випадкова.
Прости, коханко огняна.
Приснилось розшматоване
На метеори
Сонце.
ЗАПИТАННЯ
Ти прийшла до мене – неочікувана :
Запити зависли з білої від
Самоти стіни, як
Воскові китайські маски.
Ти прийшла до мене, неочікувана :
Щоб прибити поцілунок
До
Постелі?
До
Твердого дерева
Розп’яття?
* * *
Тополя
Яку ми посадили для збереження пам’яті про наше перше запаморочення про перший поцілунок
Поранила
Тополя синє око сонця
Осінь заблудилася десь у пшениці перезрілій й вчасно не прийшла
Тим часом наше деревце загинуло (зелене)
ПІСЛЯ ЗРАДИ
Роздерте рогом місяця – кохання.
Скрипить воно, немов
Забуті сходи, що ведуть
Під землю, виминаючи
Країну молока, імперію
Медів.
За плотом продає злидар
Агонію дощу за яблуко
Гниле й запрошує
В щоразу манливішу подорож.
Надворі ніч – совина.
Коли ржавіє невідзовно
День,
Коли чекання до самоодурення
Щоночі подібніше.
Літо
Тане ненажерливе
У глиняному жбані –
Напоєне твоїми іменами,
Залите запахом твоєї шкіри.
* * *
Так вирії комет вщент спопелили небо.
І як мені тебе забути?
Не вдержати крутих доріг,
Закинених за простір, де плекає
Звироднілий птах пожежі.
Дерева
Наче в’януть,
Наче догоряють – восени.
Твої всі поцілунки розбиваються
Об зуби нерозкаяні.
В огні солом’яному –
Твоє тіло,
Твоя цнота.
МІЖ НАМИ
Довженні відстані
Поржавіли між нами.
Набряклі воском – спантеличені сонця.
Хрусткі вітри – завішені на білім вітті.
Стежки – тривожно зламані в хрести.
Світанок – видзьобаний чорним птаством.
Поржавіли між нами
Широчезні пустирі.
(НЕ) ДЛЯ НОРМИ
Край неба : хмари – губки на жердках.
Трикутник ночі – за вікном.
Лишилась, дівчино, нам тільки кров,
Лишилася вода –
Огню не стало. вже й
Принишкла терта совість.
Твоєю шкірою,
Очима,
Дівчино,
Живу.
* * *
Я скрізь шукав ключів до попелястих піль.
Світанок ліг на мій поріг, мов жук –
Обвуглений до мозку.
Ми не кохатимемось вже під плетивом
Пташиного припливу –
Щілина
Між нами й вічністю
Занадто криє
Заборонених
Манливих
Овочів.
ЗАМІСТЬ ЛИСТА
Не довершить мабуть ніч діл своїх.
У нас –
Немає крихти миру,
Скибки страху.
Позбувшись глузду і сумління,
Час гуде.
Твої уста лишають
Теплий присмак божевілля.
До ніг твоїх гріхи свої несу,
Мов до жар-птиці.
Наша зустріч – зовсім
Випадкова.
ІСПИТ СОВІСТИ
Отруйне
Зілля ми віддавна кинули збирати.
Забули вже, яке ім’я –
Сузір’ям. десь найкраще літо
Пронеслось віддавна,
Наче метеор крізь блиск достиглих овочів.
Віддавна довіряти кинули
Коханню, як сипкій пустелі.
І стали звільна вірити
В свідомість каменя.
У серці – найстаріша форма сонця.
* * *
Знов довелось нам розминутись – запорошеним
Страхіттями (а, може, просто тільки птаством).
Я довго вигрібав світанок з-під снігів.
Пустині розляглись до мене, до кінця землі.
Набиті вже кишені сажею.
Утратили назавжди
Наші очі відблиск моря.
З віття виломився вітер
І розвіяв все, що за
Собою ми покинули,
Відкривши випадково
Оману молока.
ІМПРОВІЗОВАНИЙ ІНВЕНТАР
Скрип між
Немащеними
Спогадами.
Заіржавілі
До пам’яті
Ключі.
День
Із сонцем
Перелітним
Перелитим у
Найкращий колір
Моїх очей.
Ніч
Із запахами
Меленої кави –
На перехресті
Міста
І безсоння.
Кохання, що
Вертиться, мов
Дешева іграшка –
На
Непорушній осі
Самоти.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)