Присвячую жінці – воді – РОМАН БАБОВАЛ
Роман Бабовал
ВОСЕНИ ВОДА
1993
Присвячую жінці – воді
ЗМІСТ
“крізь пальці я просіяв дощ”
“собі зачаття я не знаю і”
“а ти з пташиних щебетів”
“ти кажеш : бджоли обкрадають осінь”
“коли родилися – не пам’ятаємо”
“з розколеного яблука – “
“однісінька береза розтяла надвоє срібний ліс”
“стрілки годинника”
“оббризкала іржею осінь місто де хрустять”
“між нами висить коливаючись”
“мені вже час іти! – “
“а папороть сховала”
“в долоні – сизий яструб що заснув”
“мене позвали ворони у дивний світ”
“до райдуги так обрій павуки”
“тут вже хтось відспівав одвічні кращі теми”
“проходять нишком конокради по росі – “
“увосени поламані стежки тебе”
“росте щораз густіший ліс між нами”
“востаннє в карти розігравши синь своїх очей”
“а восени вода – твоя всесильність”
“прислухайся! – “
“коли / спідлоба місяць стереже”
“самітній черв у чарівному яблуку”
“переорало літо твою цноту”
“в комиш закралися налякані бабки”
“коли останнє сонце догорить”
“щовечора сова накреслює”
“до хати підійшов”
“завісу жита вранці відхиливши”
“я повернуся конче повернуся між”
“ми роздаєм бродягам самі п’ятаки”
“раненько – дзвін конвалій : “
Джерело книжки
* * *
Крізь пальці я просіяв дощ
Немов крізь решето – життя останнє
І небо загорілося від райдуги
Що зашморгнула соняшник
Горбатий у незграбному півсні
Роса горить – росою ти палаєш
Тебе зустрів я ненароком на
Слизькім порозі казки –
І наново воскрес із попелу
Свого як позавчора
Ковтнувши мимоволі
Краплиночку живущої роси
Твоєї цноти.
* * *
Собі зачаття я не знаю і
Тобі кінця не пам’ятаю
В пожужмлених конвертах похапцем
Розносять листоноші спомини
Про нашу ранню недопиту весну
Про нашу пізню осінь передчасну
Ти кажеш призабула де лягла
(а чи й коли була?)
Границя нечітка
Між пристрастю і ритуалом жестів
Забула мимохіть моє ім’я привітне
А я ніяк собі не можу нагадати
В якому саме овочі
Ти народилася колись.
* * *
А ти з пташиних щебетів
Собі гніздо плетеш
Розсмикуєш
На павутинки нашу стриманість
Між два дерева цілий ліс
Протискуєш здираючи з календаря
Спізніле літо
Увечері
Коли сад на ніч роздягається
Ти засинаєш свіжою водою –
Я неминуче в ній тоді
Щораз топлюся.
* * *
Ти кажеш : бджоли обкрадають осінь
Я прислухаюсь трепетно : а тиша – чисте скло
Ти кажеш : жайворонок кинь
У спіле жито – буде чудо
Дивлюся – й вже не пізнаю себе
Ти кажеш : поцілуй мене
Та хто ж повірить? – мов суха солома
Горить
Між нами наша обопільна самота.
* * *
Коли родилися – не пам’ятаємо
Забули ми
Куди нас мала б повести
Та примхувата стежка що
Нас в’яже мимохідь
Немов чорнозем після літа
Голодна насторожена
Вичікуєш мене з казкової країни
І раптом – під моїми гострими
Зубами твоє тіло божеволіє.
* * *
З розколеного яблука –
Останній запах осени
На вітряках – розп’ятий вітер
Ти заховалась під крило птаха
Що вирій пропустив забув
На березі зими –
Криниця до якої янголи гуртом
Злітаються коли смеркає
Допомогти – нікому з них
Ніяк мені
Начерпнути води твоєї
Свічадо плеса не розбивши.
* * *
Однісінька береза розтяла надвоє срібний ліс
Там – граються в зів’яле листя голуби зневірені
Тут – вибухають жолуді в огні самообману
Ми поселились між рослинним світом і
Тваринним – на межі лукавої природи
За день – тебе приборкав соняшник безжалісний
За ніч – мене отруйною росою напоїв.
* * *
Стрілки годинника
Прошили непомітно
Секунду пристрасти
Століття самоти
Запізно! – кажеш
Ніч – загуста
В твоїх очах зійшли старі
Незаймані ліси
Ти мовиш : буду йти – прощай!
Снується за тобою запах неспокійної води
Кульгає за тобою сонце кимось вже проколене.
* * *
Оббризкала іржею осінь місто де хрустять
Дерева в передсмертній лихоманці
І ти стаєш собі
Придумувати спомини строкаті та
Дзеркала менш жорстокі
А я нестямний на базарі за
Дрібну ілюзію відродження
Усі свої
Клітини найцінніші продаю.
* * *
Між нами висить коливаючись
Казкове чудотворне (кажуть) яблуко
Якому зовсім ще чужий
Страшний закон тяжіння
За руку не бери!
В сад не веди!
Не намовляй зривати! –
Нехай воно
Незаймане
Залишиться
Отруйним спадком для нащадків.
* * *
Мені вже час іти! –
Всі непотрібні каганці
В порожній хаті погасити
Пожмакати пусті листи
Розшарпати найприємніші спомини
Забити за собою двері
І на прощання з твоїх уст
Надпити на дорогу замість пам’яті
Про тебе
Ковток смолистої цикути.
* * *
А папороть сховала
Вчорашнє літо під крило
І прив’язала вітер до
Ноги найстаршої берези
Цей ліс забув тебе і нас
Усі птахи пожер
Цей ліс –
Мов велетенський страхопуд
Після пожежі
В цій непокірній фльорі
Я вже не знаю де
Тебе шукати
Аби віджити завтра
Нехай лише й на мить коротку
Ти заблукала (переказують)
За невиразний вимір неіснуючих
Рослин –
У розпалі
Невтримного самозбереження.
* * *
В долоні – сизий яструб що заснув
У другій – голуб наче клаптик неба
Хоч пізно – нагадай ще раз мене
Нам хату срібні павуки замотують
(ніхто не чує бо не слухає)
Черва гризе збентежені дуби
Що уцілілі осінь крадькома перебрели
Хоч раз іще згадай
Про чудо що між нами
Про ту буденність що віддавна нас єднає
Останній перелітний птах
(згоріла осінь)
Не встиг прокинутись
І ще вагається
І ще не відлетів
Ще раз – востаннє як уперше
Солому наших залишкових
Змислів
Запали.
* * *
Мене позвали ворони у дивний світ
Невимріяного і ненаписаного
В коловорот обшарпаних магічних слів
У заворожений круг ефемерних пристрастей
В непевний вимір недокінченої казки
Мене позвали вірні друзі й вороги
Лукаві на двобій –
З самим
Собою.
* * *
До райдуги так обрій павуки
І дов’язали врешті
А мертве дерево –
До дерева пліднішого
(безрукі ми себе шукаємо – навпомацки)
Бабки розмножили по папороті лісу
Пожежі невгасимі – осінь що потріскує
Раптова блискавиця подорожникам
Стежки поплутала й у дзеркалі
Надвоє розтяла мою самотність
(де ж ти була як не було мене?)
Пробач
За передчасну сивину очей
Душі.
* * *
Тут вже хтось відспівав одвічні кращі теми
Тут вже хтось оминув ганебні війни й пошесті
Тут вже хтось виколисав пісню про кохання
Тут вже хтось недооцінив найсуттєвіше – завтрішнє
Тут вже хтось заломився на куті чекання
Тут вже хтось загубив себе на цім шляху
Мені ж зосталось тут хіба
Про тебе написати віршик.
* * *
Проходять нишком конокради по росі –
Їх не торкається вогонь святий
Горить пшениця далі догоряє мак
Коли нічні птахи віщують сон
Розгнузданий струмок
Полонить диких коней й вже мені
Ніде знайти про тебе згадку.
* * *
Увосени поламані стежки тебе
Заманюють у світ де папороть
Торгує барвами
Поліття розкидає навкруги
Вогонь шматками – ліс горить
У полум’ї рудих листків
Одна неторкана
Береза вигинається – самотня :
Та хто ж тебе
Опівночі заворожив?
* * *
Росте щораз густіший ліс між нами
Коли непрошений на лезі самоти
Навпомацки підходжу до твоїх воріт
Дрімає між твоїми персами
Великий загадковий лебідь що
Годуючи мене своєю плоттю
Ніколи кажуть не умре.
* * *
Востаннє в карти розігравши синь своїх очей
З долоні ворожбита вистрибнувши раненим птахом
Побравши за житло розбитий каганець
В забутій лісовій хатинці
Приборкавши всі розбрати настирливих комах
Бунт найлютіших звірів придушивши –
Ти
Кінець кінцем
Задихана
Зомлієш і заснеш
В спокусливому царстві моїх хтивих пальців.
* * *
А восени вода – твоя всесильність
А восени – твоя вода вичерпується
Шумких потоків відрікається
Тоді
Життя ввижається судном з роздертими
Вітрилами (на плесі папороті) плавають
Незмивні плями осени (навколо нас)
Щораз затіснюється круг самітности.
* * *
Прислухайся! –
Тобі розкаже вітер думу збіжжя
І може звірить таємницю маку
Нам залишилось начеб жити всього день
У вимірі пожовклих знімків та листів
Що не доходять до нікого
Коли
Заходить сонце – придивись! :
Дощем знебарвлений
Жук креслить чудернацькі візерунки по траві.
* * *
Коли
Спідлоба місяць стереже
Мою самотність і твою
Твоє кохання і моє
Ми лежимо
Розп’яті між
Ілюзією та надією –
На кінчику
Загостреної голки недовір’я.
* * *
Самітній черв у чарівному яблуку
Чигає на наївних мавок на єхидних чаклунів
На жеребцях гнідих
Минають замок роздосадувані лицарі
У ньому сплячої
Принцеси не знайшовши
Поріг нам облягає перекотиполе
В пустелі білого паперу ми блукаємо
Навпомацки босоніж
Шукаючи
Ніким
Ще не записаних казок.
* * *
Переорало літо твою цноту
І твоє тіло залишивши сад
Шовковий між грудьми
Коли злетілися
Запаморочені птахи на тихий
Сон
За ніч одну
До краю літо ніби розгризло
Останню
Нашу незамінну
Пристрасть.
* * *
В комиш закралися налякані бабки
Над нами – течія хмар та
Сувої голубів білястих
І ми подумали :
Куди це відпливає небо?
Дерева раптом зупинилися
І навкруги гуртом принишкли
А проти вітру коник
Тишу
Оповиту свіжим сіном
Запалив.
* * *
Коли останнє сонце догорить
В твоїх очах
Коли умре
Очікуваний здавна друг
Мов відгомін самітности :
Зима обкутає ліси порожні
А я присяду нишком у годиннику –
На лезі найгострішої
Його малої стрілки.
* * *
Щовечора сова накреслює
Сірчані контури
Безсоння й несподіванок
Щовечора сова нові
Вузькі границі між
Запамороченням
І божевіллям визначає
Щовечора сова тебе
Із пам’яті магічного
Свічада викликає
Сьогодні ввечері –
Сови немає.
* * *
До хати підійшов
Нечутно ліс старезний
І жебраки сліпі
В нас просять на дорогу яблуко
З саду та глечик меду
А вихор непоправно заломив
Найстарше дерево
А звірі перелякані
Ворота зовсім нам роздряпали :
Надворі – виє ніч.
* * *
Завісу жита вранці відхиливши
Так я знайшов тебе –
Нагу
Тендітну серед паперових зміїв
В кущі безкрилих маківок
Що несподівано заметушилися
І випурхнули навкруги
Коли тебе
Як квітку
Я
Зірвав.
* * *
Я повернуся конче повернуся між
Дерева що тебе увічнюють
Вмираючи в огні
В твою країну де поля
Торгують золотом
Пшениці а криниці – свіжим молоком
Конечне повернуся
І принесу тобі
На знак довір’я в недругів
Украдений
Останній жолудь.
* * *
Ми роздаєм бродягам самі п’ятаки
Поетам – порохню зужитих слів
Посохлі ріки – спрагненим
Паломникам – поплутані дороговкази
Я свої злобні очі віддаю сліпцям
Ти роздягаєшся перед водяниками
Дарма все це –
Бо вже ніхто
Нас не помилує.
* * *
Раненько – дзвін конвалій :
Ти утопилася в росі
Повівши моїх коней до ріки
Я посадив тобі в ногах
Безлисте дерево
І квітку безіменну
Аби
Обов’язково
Кожен
Подорожник
Кланявся
Тобі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)