З ЦИКЛУ ДЕРЕВА ПРОХОДЯТЬ (І) – РОМАН БАБОВАЛ
“відлетіло птаство, осінь / під крило зім’явши.”
“міста – асфальтом оперезані.”
“найперше – лускіт блискавиці.”
“крізь нас проходить дерево : “
“розгадують / дерева мислі міста, таємниці тиші.”
“повертаючися з лісу, де… “
“пожежа розбрат між комахами… “
“не оглядайсь назад – “
* * *
Відлетіло птаство, осінь
Під крило зім’явши. одлетіло
В густину пожежі опускаюся не-
Дооцінюючи віддаль між дощем
І спекою. дрібніє відстань,
Що між коханням і тривогою.
Коли відходжу – я тебе не пам’ятаю.
Коли прощаюсь – я тебе не пам’ятаю.
В солом’яному вирію блукають
Найкращі миті і тисячоліття найприкріші.
Прехитрі перехрестя зріють навкруги.
Коли відходжу – я всіх забуваю.
* * *
Міста – асфальтом оперезані.
Міста – шпаками металічними
Заселені. у венах – стукіт часу і
Мовчання передгрозове – у мозку.
Крізь душу пролетів метелик
Світанку (три – за ним – комахи вогняні).
За мною – тиша воскова чигає :
В моїй кишені – стружка шуму.
Стежки поплутав сон за ніч.
Стежки ведуть тебе у царство голубів,
Мене – в безмежність божевілля.
В моїй кишені – колос святости.
* * *
Найперше – лускіт блискавиці.
Відтак – дощ золотих блискіток. чую :
Ти сниш великий сон про немовля,
Якого відрікаєшся над ранком.
Навколо – сажа і розгвинчені дерева,
І світло ллється, наче з решета.
До твого тіла я молюся, до землі,
Яка від мене відвертається.
Остання крихта глузду топиться в вині.
Твої зіниці трав’яніють і полонять. я
Розказую казки про лебедів,
Яких ти заворожити не в силі.
* * *
Крізь нас проходить дерево :
В долонях – куля світла,
І стружка грому – в оці.
Сірчаний дощ проходить і ворожить
Століття щастя – незаможним. не
Страхайся! птах нас підбере в
Скрутній хвилині. не лякайся :
Воно зовсім безсиле і
Безпечне, бо лише брехливе.
Проходить і ворожить повені
Огню, століття горя. не лякайся! :
Це дерево лише жартує.
* * *
Розгадують
Дерева мислі міста, таємниці тиші.
Птахам шумкі дерева простеляють
Обманливі шляхи на південь. не
Кажи : часу не вистачить, коли
Горіх розколюєш, щоб голод
Утихомирити, коли від спраги ти
Вмираєш – із краплиною роси
В устах. стежки до тебе – надто
Круті. я розкажу тобі
Надію жолудів, розплутаю
Всі хитрі роздоріжжя.
* * *
Повертаючися з лісу, де
Кормиться хижий звір росою,
З країни твого тіла повертаючись,
Де зріє золото пшениці, де
Розгадується чар запаморочення –
Цілющі зела зустрічаю під
Твоєю сукнею (роздертою). мене
Твій сміх, твоє мовчання оп’яняють.
Із хитрих подорожей повертаючись,
Пускаючись у загадковіші – дозволь
Шум перестроїти на тишу й віднайти
Себе у випадковім дзеркалі.
* * *
Пожежа розбрат між комахами
Посіяла : я став сріблистим тим
Жуком, якого ти не запримітила,
Якого – сита – ти
Стопою нерозважною розчавила.
Я побратався із самітною
Кульбабою у жмуті в’ялої
Трави й віщую щедрий дощ.
Коби так пересіяти всі помилки
І простий шлях придумати
Крізь осінь! ти мене не зрозуміла : під
Грибом отруйним я замешкав.
* * *
Не оглядайсь назад –
Шлях пройдений розвіяв кращі мрії
І порохом засипав радості.
Свіжіші обіцянки вистеляє час –
На глум. не оглядайсь! :
Позаду бродять чаклуни жадібні, що
Коротять день. і комашня
Оманлива позаду висить –
Чаруючи дощем сріблистих іскор.
Не оглядайсь – снаги не стане!
Вже свої пазуристі корені
Крізь душу запускає ніч. вже – пізно
(2 votes, average: 3.50 out of 5)