КОМАШИНИЙ ВИМІР – РОМАН БАБОВАЛ
Роман Бабовал
КОМАШИНИЙ ВИМІР
(із подорожніх записок)
1994
ЗМІСТ
ЕТАП ПЕРШИЙ
Вікно
Самота
Жебрак
Облуда
Літо
Вітер
Голод
Коні
Яблуко
Старість
Зупинка
Бджола
Наперстки
Дерева
Вино
Шукання
Соняшник
Повернення
ЕТАП ДРУГИЙ
Виїзд
Щастя
Сонце
Дзеркало
Ліси
Пристрасть
Місто
Повторення
Огонь
Землетрус
Сніг
Безсоння
Дощ
Зустріч
Польове
Розподіл
Аварія
Стежка
Джерело книжки
ЕТАП ПЕРШИЙ
ВІКНО
Година ходить за вікном
Постукуючи палицею
За шибкою – твоє лице
Медове й сонце мов
Невтомна іграшка
В кульбабі за вікном
Дрімає вітер многорукий
І за вікном шляхи ведуть
Поза границі щастя :
Хто жартома нам шибку вибив?
САМОТА
Не стало друзів щоб вино
Допити обманити осінь
А чи прожитого за нами досить
Щоб виправдатися перед синами?
Однісінька комаха безнадійно
В моїй долоні літо відбудовує
Минає щогодини півстоліття
Час застигає – де твоя рука?
Немає в мене навіть ворога
Найменшого щоб освятити самоту.
ЖЕБРАК
Він стиха підійшов немов нізвідки
І замість палиці чомусь
В його долоні – вузлуватий голод
Окраєць сонця на плечі
Та перелітний птах з поламаним крилом
Про хліб колись розказував казки
Забуті дід забутливий –
Терміти вщент розгризли пам’ять
Жебрак якого вчора я прогнав умер
Із колосом пшениці в витріщенім оці.
ОБЛУДА
Коли до молока
Домішую отруту я –
Найбільший серед ворогів своїх
Уранці розбиває тишу птах
Крилом – тоді ми наче божеволієм
Коли тебе заманюю
Під шкірку помаранчі ти
Нечутно медянієш і
В годиннику година тихне :
Тоді собакам твою душу віддаю.
ЛІТО
Горять папір і ліс від спеки
А день розколюється наче диня
Мій птах клює крупинку літа у твоїй
Долоні та цурається мене
Пройшла ти крізь брехливість дзеркала –
Твоє лице осталося напрочуд янгольське
В твоїм волоссі гніздиться
Із голубами поруч павукове сонце
Коли вогонь полонить пам’ять – богові
Води я жертвую своє останнє око.
ВІТЕР
Ходить по воді комаха
З вітром під крилом
Урожайне небо орють
Вітряки що їх прохожі
Пильно виминають
Моє царство – за стеблом пшениці
Де безвітря стигне непорушне
Як до мене в гості будете іти
Вас прошу – не оглядайтеся! : бо
Вітер хтось до вітряків прибив.
ГОЛОД
Пожежа збіжжя вибухає по
Кишенях ласих жебраків
Навколо падають мов жолуді
Птахи що за зернину опію
За смак незрілої пшениці
Крило останнє віддали
Нас стереже комаха ненажерлива
В горісі хробачок розказує свої казки
Про праліс землетрусами проораний
Про діда що своїх онуків пожирає.
КОНІ
Несамовиті коні літо топчуть
І сіном пахнеш ти щовечора
І сіном пахну я удосвіта
Крізь папороть чвалають дикі коні
Чвалають крізь зів’ялу нашу пам’ять
Тісні узлісся виминаючи удалині
За нами начеб у заграві обрій мутиться
Лягло розлоге поле золотий овес розлився
Минають наші коні бо лиш кормляться
Травою сонця що десь забарилося.
ЯБЛУКО
У центрі яблука липка черва
Відроджує імперії одурених комах
Яких ніхто не пам’ятає нині
І потай точить цноту молодиць
Там ріки соку розривають греблі
Між зернятками землетрус
Дрімає з грюкотом в кишені
В приблизнім епіцентрі яблука
Що залишилося неторкане
Ми засинаємо з голодними птахами.
СТАРІСТЬ
Чи ще подібні ми до себе?
Є час на вроду час на самоту
Облудну є міста куди ніколи
Вже не доходить сонце є імперії
Де ночі загусті є час коли
Бунтується пшениця з папороттю
Павук плете між нами сіті сивизни
Хіба ми вже собі такі чужі
Коли в твоїх очах – криниця
Коли в моїх – найбільший спраглий птах?
ЗУПИНКА
Я – бідний гість нікчемний та непрошений
До вашої країни срібла молока
Та оксамиту ненароком заблукав
Кінь (пожалійте!) – зморений до краю
Води йому подайте краплю жменю проса
(для себе я нічого не прошу)
А як немає – киньте зернятко вівса
Щоб завтра він мене поніс подалі в ту країну
Нечувану де будуть кланятись мені князі зухвалі
І де в моїй долоні будуть їсти горді королі.
БДЖОЛА
Бджола плете тривкі мости
Між радістю й тривогою
Між кольором і звуком
Весна кишить – у ній забутий соняшник
У комашинім царстві – брами трав’яні
Закони павукові звичаї конопляні
Вигострюється вітер об стеблинку маку
Минув потоп – не повернулися
Колись посіяні у бурю яструби
Меди – гіркі отруйливі коли вчорашні.
НАПЕРСТКИ
У золотім наперстку цілий світ кружляє –
Напружений спотворений на осі часу
У срібному – примхливий голуб сивизни
І сливка ледь розкушена (останки осени?)
У мідянім наперстку – чи це не бджола
Якій жорстоко діти обірвали крила?
В бляшаному бунтуються розколені дзеркала
Що для дівчат лише терпку самітність зберегли
Чи знайдеш ти мене колись у паперовому
Де я заснув : сірник – між іскрою й пожежею?
ДЕРЕВА
Дерева поділили між собою ліс
Готуючись до неминучого відходу
За ніч усі джерела закували
Затамували кровотечу лісового листопаду
За день довірливих комах приборкали
І запросивши в гості нас зневолили
Себе проголосивши речниками вічности
Навколішки присіли пильно чатувати
На перелітне пташеня останнє що
Себе ще дурить обіцянками безсмертя.
ВИНО
Вино сміється хитро наче ягода в кущах
Розколює надвоє необхідні спомини
Між совістю та мозком трощить всі кладки
Вино вигадливі імперії будує паперові
І ніч увічнює – до бляклого світанку
Коли пливе вогонь тобі під сукнею
Коли хрустить в пожежі твоя цнота
Вино обманює тебе довірливу мене наївного
Вино на випадкових перехрестях
Підроблює безповоротно всі дороговкази.
ШУКАННЯ
Шукаємо себе з більмом на оці
Заблукані ще зранку
Між тьмою й світлом (де – межа?)
Між спрагою та краплею води
Між жолудем і пралісом що буде
Між болем і тупим ножем
Між тишею і словом що було промовчане
Між пам’яттю і тим що вже давно забуте
Чи вчасно відшукаємо іще себе
Щоб розпрощатися як ляже ніч?
СОНЯШНИК
В дзюрчанні золотого літа
На осі вітру соняшник вертиться
Запаморочення останній свідок
Спружина спеки голка спраги
В несамовитому обряді пристрасти
Шовкове чудо виростає
Нечутно з-між грудей твоїх
Яких не доторкатися мені
За нами ходить одноногий соняшник
Із сонцем на тонкім шнурочку.
ПОВЕРНЕННЯ
Із тіла повертаюся твого
Не довіряючи дороговказам
Заблуканий павук плете
Круті стежки крізь час
Що від роси горять
Крізь бунт бджолиний пробираюся
Немов назад до себе
Лишивши за собою зайве й необхідне
Я повертаюся до вогкої землі –
Освячений твоєю цнотою.
ЕТАП ДРУГИЙ
ВИЇЗД
Ми трохи проти волі зранку виїжджаємо
В країну предками й пророками обіцяну
Недокурок гріха і жменя молитов – в пожмаканій душі
В кишені – порожня страшна бо духом ми слабі
А хто накреслив ті стежки якими нам ступати?
На кожнім перехресті – янголи підступні замість воронів
За обрій відлетів віддавна перелітний віщий птах –
Від нього загорівся світ що за побляклим дзеркалом
Ми вирушаємо свідомі що ніхто на нас там не чекає –
Паломники буденного мандрівники ймовірного.
ЩАСТЯ
На лезі пристрасти немов на березі омани
Гарячка тіл одурених – липка примарність щастя
І хата мов пошита з крилець втоплених бабок
Кудись пливе крізь літо комашина течія
Чи вирій? чи вигнання? покажіть – куди і нам!
Десь за покосом причувається півголосом цикада
І мовкне тишу догризаючи до ультразвуку
То вже хіба поліття (яблука всі – перестиглі)
А тут нікому з нас купити зерно щастя –
Не продають мовляв запізно й ціни зависокі.
СОНЦЕ
Між нами сходить блякле сонце що мінливе
Щораз нове щоранку вже не те яке ширяло вчора
Накреслює щодень нові границі часу
Ти ж маски не знімай з обличчя
Бо як зустріну вже тебе я не впізнаю
В саду до кожного з дерев нечутно доторкається
І воскресають щуплі овочі на мить
Але ізвечора забутий жук прокинеться
І кажуть присмерк до інфрачервоного роз’їсть
А сонце просто виссе соломинкою до дна.
ДЗЕРКАЛО
Вам панночко у цім просторім дзеркалі
Було так тісно вчора начеб у горісі –
Світ завузький й обмежувальний обрій
З кохання в некохання ви наївно просувалися
Босоніж нечутлива до ран що не гояться ніколи
Годинник постарівся і зима вже за вікном
Осталися стежки поламані й потоки висохли
За вами кращі спомини – різкі докори
Вже вас ніхто й не згадує бо в тьмянім дзеркалі
Вам нині панночко так пізно стало.
ЛІСИ
Розплющивши зненацька очі – недовірливі ліси
Не пізнають себе не визнають нікого
В останнім жолуді дрімає зачарована черва
Що завтра мала б неминучість подолати
Ліси ховають під листок дубовий
Магічний амулет проти пожежі осени – птаха
Що пропустив годину злету й перелету
Коли скрипить над ранком чобіт лісоруба
Ліси сполохані всіх забувають за собою
І в хрупотінні коренів на південь вирушають.
ПРИСТРАСТЬ
Біжить огонь невтримний по сухій соломі
То я торкаюся твоїх тугих грудей шовкових
В часі кохання – перезрілих овочів поліття
Несамовита пристрасть роздирає твою сукню
Шалена пристрасть розминає постіль на якій
Щоразу як ніколи полоню тебе схвильовану
Ширяє спека – спраглий яструб ненаситний
Щоночі зіллям опійним тебе маню в ту казку
Яку ніхто не встиг ще доказати до кінця й
Вигострюю об твої стегна свою кволу цноту.
МІСТО
Подався у вигнання древній ліс що нас тут виглядав
В химерний вимір – птаство з жолудьми під змореним крилом
На місці : місто – гриб отруйний і павук всесильний
Вмостившись на периферії сіті на останніх світляків чигає
Крізь лябіринт довірливі мандрівники простують за зорею –
Необережні вимирають не із голоду а з самоти що (маячать
Неони) не була не може бути в цім казковім місті
По вогкім бруку ліхтарі гасають сіючи обманливі вогні
Шукаючи себе ми забрели сюди – одурені дороговказами
Хто ж нині виведе нас як ніде не стало перелітних птиць?
ПОВТОРЕННЯ
Щодень як на початку родишся
З ребра землі немов із зайвого стебла
Щоранку лісоруб лукавий по росі проходить
По жолудях хрустять тоді старі клітини дуба
Дрімає поруч із червою в яблуку прадавній сад
Останнє літо дід докурює немов цигарку
Десь на границі самоти і смерти
А правнук народився нині і вже час
Нам вибиратися туди за тьмяне дзеркало
Де кажуть легендарний цвинтар пахідермів.
ОГОНЬ
Огонь проходить поповзом по жовтім полю
Огонь скубе траву вчорашню й завтрішню
Щоранку лиже жито росами просякле
Бджола розносить мимоволі полум’я по лісу
Що вужчає в припливі папороті та мохів
Нас застає вогонь наївних серед щастя
І виїдає пристрасть виїдає цноту ефемерну
Коли вогонь летить – невловний птах
Що із пасток вихоплюється неодмінно :
Над нами – шум крила й в мілкій долоні – сажа літа.
ЗЕМЛЕТРУС
Чуєш як земля гуде позаду
Як земля розколюється під стопою
Велетнів що нас наздоганяють?
Роздоріжжя тріскають – паломники конають
Скорені розсипавши з дірявих гаманців
Зайві молитви хрести хрустять над
Наглим урвищем що викроїлося між нами
(чи існує нині ще невсталена твоя хатина?)
Перед нами землетрус від неба відокремив
Землю і ніхто не знає вже куди тікати.
СНІГ
У лісі випав сніг густий лукавий –
Ведмежа дужа лапа що хрусткі дерева давить
Заморені мохи блукають навмання наосліп
Шукаючи притулок на нічліг там де його
Віддавна вже немає ходить хитрий сніг –
Навшпиньки щоб лісовиків не побудити
На південь табуни грибів зганяє
Полонить пожирає горобців останніх
Сніг перед нами затирає всі стежки
Що нас вели з нізвідки у нікуди.
БЕЗСОННЯ
Щоночі між грудьми твоїми завмирає літо
Коли мені їх дотикатись стало вже запізно
Щоночі вітер ходить в довгих чоботах огню
Хтось палицею час вистукує по пам’яті
Щоніч безсоння п’яною комахою дзижчить
І заростає неодмінно бур’яном та стежка
Яку накреслив хтось крізь нас до сну цілющого
Щоночі ми вмираємо безпам’ятніші на
Вузькій границі між коханням невтолимим
І ранком що як завжди забарився у росі.
ДОЩ
Дощ грається твоєю сукнею
Твоєю цнотою моїм коханням – вітер
Дощ рве твій запах на шматки –
П’яніє комашня коли проходиш мимо
Тією лісовою стежкою що віддаляє нас
Щокрок одну від одного за деревом тремтить
Інакший світ мов чарівніший в кращім вимірі
(де ти? хто ти? – кому потрібні ці питання?)
Як дощ оголює із вітром твої білі стегна
Остання крапля падає і ми в ній топимось.
ЗУСТРІЧ
На ярмарку де продається зайвина
Одним грошем я викупив тебе
Невільницю із наготи неторканого тіла
У царстві однооких злодіїв і злидарів
Мене сліпим вождем прозвали друзі
Щоніч тобі хмільні весілля обіцяю і щораз
Шмат совісти за пристрасть закоротку віддаю
Коли твоє ім’я таємне невимовне
Дуби ховають в жолудь – щовесни гудуть
Навколо нас розгнівані дерева безіменні.
ПОЛЬОВЕ
Той вітер що росте увосени – іржавий в’їдливий
Молочний – як в часі поліття з колосків стікає
В зіниці ненаситного роздмухав він на сніг пухкий
Кульбабу запізнілу і стирчить заломлене стебло вівса
А соловей у полум’ї роси палахкотить – безкрилий
Куди пливуть оті жита що манять незговірливих бродяг?
Чи зійде і коли обіцяна весна якої не було ще тут?
Звиває кажуть в yсі вітру ластівка своє гніздо
Та кожен вірить лиш у те що бачить : на пустім покосі
Клює останнє зернятко озимки призабутий горобець.
РОЗПОДІЛ
А маятник нерівно ділить час
Між нами наче між чужинцями
Кому – хутку секунду щастя
Кому – століття нескінченне самоти
Роздертий – день і ніч – розшарпана
Шляхи – призначені й пастки – поставлені
Цей потопає той хапається за соломинку
Вже раз назавжди хтось роздав усе
Заслужене й належне кожному –
Забувши начеб нас в часі розподілу.
АВАРІЯ
Морська аварія розтрощує неперебірливо
Піратські судна і купецькі каравелі
Нема пророка що кінець їй провістить
Хто вчасно ще до тебе встигне підплисти? –
Коли пліт нестійкий нечутно потопає
В аварії буденного стікає невгавуче кров
Із рани що не гоїться стікає з ока світло
Останнім потопельникам ніхто руки не подає
Не торканий аварією дід розказує страшні
Легенди про заблуканих сліпих мандрівників.
СТЕЖКА
Так від різкого мінерального в шумке рослинне
Босоніж пробиваюся по кропиві – до нас
Тебе віддавна вже цураються сліпі свічада
Я нас не пізнаю – ані у них ані за ними
І звідки і куди нам далі? – як невгавно
Щезають необхідні перехрестя перед нами
Десь кажуть в’ється ще остання стежка
Забута усіма обросла густо муравою
Що мала б повести тебе (але хто відшукає?)
У безпечніший вимір – комашиний.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)