ОКО В НЕБЕЗПЕЦІ – Роман Бабовал
“де був я в той тривожний час”
“його (шукай!) ніде нема”
“тут знов – / мов від широкого життя”
“проходь крізь мене – “
“в лишайнику живу іспоконвіку”
“хто буде пам’ятати що колись”
“так начебто / гроза… “
“а той хто прийде щоб замешкати в мені”
“осінні кольори осінні тіні”
“памороч миттєвої розгублености”
“так оддаляюся щокрок”
“в тенетах лісу всеприсутнього”
“усі гріхи затаєні – “
“піски – сипкі”
“я не просив нічого”
“помер оракул”
“трава – шершава”
* * *
Де був я в той тривожний час
Коли тебе ще не було?
(минає вічність мов
Прогаяна секунда)
Де будеш ти тоді коли
Віддавна вже
(усіма квітами
Оволодів один метелик)
Мене не буде?
* * *
Його (шукай!) ніде нема
Її мабуть ніколи й не було
А де ж
(у цім обіцянім раю)
Той ким
Колись мав бути я?
* * *
Тут знов –
Мов від широкого життя
У завузьке безсмертя тупцювати
(а може – навпаки?)
В такому вимірі
В якому місця не
Осталось (кажуть) для
Нікого.
* * *
Проходь крізь мене –
Загубиш те
Чого ніколи і ніде
Я не зумів
Й у власній самоті
Знайти.
* * *
В лишайнику живу іспоконвіку
А ти століттями
Мене шукала й не знайшла :
Моя смерть видовжилася
Тисячоліттями –
До вічности.
* * *
Хто буде пам’ятати що колись
Ти існувала в цій
Розтоптаній соломі? –
Коли і тут і там
Тебе
Ніколи може й
Не було.
* * *
Так начебто
Гроза нас пожаліла разом з тими
Яких ніхто
Не вижидає вже
Нізвідки
До стіп веселки
Вагаючись
Остання крапля падає
І ми тоді
В ній топимось.
* * *
А той хто прийде щоб замешкати в мені
Без жодного докору
Сумління мене зрадить
І буде переслідувати до
Моїх останніх крайностей
Однак щоб пережити те
Що так його страшить
Не буде іншого для нього виходу
Як просто
Лиш ототожнитись зі мною.
* * *
Осінні кольори осінні тіні
В яких повільно потопає
Дощ світляків
Загибель маківок
Відплив аж надто перестиглої пшениці
Чекання й шарудіння
І от – аварія
Раптова несподівана
Вже тут!
Ота що за собою навмання
Нічого не лишає
Ні сліду жодного
Ні жодного уламку
Що зрадити могли б
Все те що мусить залишитися затаєним.
* * *
Памороч миттєвої розгублености
Дрейф інстинкту що нічого
Розламати не у силі
Заразом не зрадивши його
На моїм скляному оці –
Шовк нагої тіні :
Я тоді стаю пожадливим
Всемогутнім магом забороненого.
* * *
Так оддаляюся щокроку
Від нас немов
Від себе
Ніколи не знаходячи
Того що нас компрометує
(щоразу)
І заразом не нищить нас
(назавжди)
Невже все те – мета кінцева
Цієї подорожі що веде
До краю нас?
* * *
В тенетах лісу всеприсутнього
В тенетах повені забарвлень
Ми відмовляємося слухати
Як скреготить безшумний крок
Того який міг би прийти
В тенетах різанини осени з зимою
Дерева що не встигли утекти –
В розпачливім безсиллі нам допомогти.
* * *
Усі гріхи затаєні –
Нам прощені
Час звузився
Дощ над вогнями
Солом’яними піднімається
І вже ніщо не зможе
Збентежити
Той залишок
Що нам із пам’яті остався.
* * *
Піски – сипкі
Довкола нас
Заздалегідь скасований усякий вибір
І всякий відступ заборонений
Назавжди
Так нам
Як тій комасі що
(як знають всі)
Одна з найнікчемніших.
* * *
Я не просив нічого
А все отримав
Не знаючи того
Все забажав
За ціну незначного
А як умру то вже –
Між тим що я забув
І тим що не могло
Ніколи існувати.
* * *
Помер оракул
Без заповіту
І нас боги покинули
А те вигнання
Що (кажуть) необоротне
Що взагалі нічого не відчаклувало
Нам треба буде
Розподіляти вже без них.
* * *
Трава – шершава
Ота яку ми мнем
Ледь дотикаючись її
Аби відтак вмирати з оком в небезпеці
Зі спрагою що врівень із рослинним
Посеред цього літа що його
Роздмухує хвилясте коливання колосів
Я посідаю все що уможливлює
Так неймовірне як
І заборонене
(2 votes, average: 3.50 out of 5)