ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ. Роман Злочин і кара – Роман XIX століття

Шукати людське в людині

Родичі Достоєвського були шоковані. Вони з великими труднощами найняли лакея, аби той приглядав за хворим письменником на дачі в підмосковному селі Любліно влітку 1866 р. Адже пережитий у Петербурзі “розстріл” (див. нижче) і заслання до Сибіру відчутно позначилися на здоров’‎ї Федора Михайловича. Аж раптом, двічі чи тричі відвідавши підопічного, цей лакей категорично заявив, що більше “до пана письменника не піде ні за яку ціну”. А потім, на ще більший подив хазяйки дачі, рідної сестри письменника Віри Михайлівни Іванової (Достоєвської), лакей, злякано озираючись, прошепотів їй на вухо, що, мовляв, пан письменник саме “зібралися когось убивати!”. Адже “вони всю ніч ходять по кімнаті й розмовляють самі з собою то про сокиру, то про кров, то про якусь стареньку…”. Звідки ж йому було знати, що саме тоді великий письменник доопрацьовував текст свого нового роману “Злочин і кара”, головний герой якого, студент Родіон Раскольников, убиває сокирою стару лихварку та її сестру, а згодом переживає страшні внутрішні терзання, варті всіх кіл Дантового пекла, урешті-решт перероджуючись на Людину…

Готуємось до діалогу

ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ (1821-1881)

Федір Михайлович Достоєвський народився ЗО жовтня 1821 р. в Москві, в сім’‎ї лікаря Марійської лікарні для бідних і був другим з-поміж семи дітей. Ще в ранньому дитинстві майбутній письменник побачив у лікарні батька багато промовистих штрихів і деталей із життя “зневажених та скривджених” (запам’‎ятайте це словосполучення, бо це не лише назва його роману, а й ключове поняття всієї творчості). Особливо краяли його серце картини дитячого горя, які час від часу зринатимуть у творах письменника: чи то натуралістично точним описом поневірянь дітей Катерини Іванівни Мармеладової, чи то натяком на доведену до самогубства малолітню вихованку пані Ресліх (“Злочин і кара”), чи то відомою думкою про неприйняття світової гармонії, якщо задля її досягнення буде потрібна хоча б “одна дитяча сльозинка” (“Брати Карамазови”)…

Безсмертна вартість Достоєвського лежить у глибині та тонкості психологічного аналізу, в несхибимій ясно-зорості в сфері найтемніших глибин людської душі.

Іван Франко

Василь Перов. Портрет Федора Достоєвського. 1872

У 1833-1837 рр. Достоєвський навчався у приватних пансіонах, де здобув непогану початкову освіту. 1837 рік приніс йому сумні звістки про смерть матері, а також Олександра Пушкіна, що їх він дуже важко пережив. У травні того ж року Федір із братом Михайлом поїхав до Петербурга, де вступив до підготовчого пансіону К. Костомарова. Від січня 1838 р. навчався в Головному інженерному училищі, про що згадував так: “З раннього ранку до вечора ми в класах ледь устигаємо стежити за лекціями… Нас посилають на стройове навчання, нам дають уроки фехтування, танців, співів, посилають у караул, і так минає весь час”. Водночас в училищі на досить пристойному рівні викладали гуманітарні дисципліни, зокрема курс літератури. Незабаром навколо Достоєвського утворився літературний гурток, членам якого він читав уривки зі своїх драматичних творів – “Марія Стюарт” і “Борис Годунов”. Рукописи цих драм не збереглися, але вже з їхніх назв можна зробити висновок про літературні захоплення письменника-початківця: Фрідріх Шиллер, Микола Гоголь, Олександр Пушкін. Після раптової смерті батька родичі по материнській лінії взяли на себе турботу про молодших братів і сестер, а Федір і Михайло дістали невеличку спадщину.

Після закінчення училища (1843) Федора зарахували польовим інженером-підпоручиком до Петербурзької інженерної команди, проте вже на початку літа 1844 р. він вирішив повністю присвятити себе літературі й подав у відставку в чині поручика.

У січні 1844 р. Достоєвський закінчив переклад повісті Оноре де Бальзака “Євгенія Гранде”, який став першим опублікованим літературним твором письменника. У травні 1845 р. він завершив роман “Бідні люди”, який, за його власним зізнанням, пов’‎язаний із “Шинеллю” Миколи Гоголя (зокрема, наявністю образу “маленької людини”, літнього чиновника Макара Дєвушкіна, який своєрідно продовжує лінію Акакія Акакійовича Башмачкіна). Спираючись на традиції фізіологічного нарису (що їх використовував і Бальзак), Достоєвський створив реалістичну галерею соціальних типів: від вуличного жебрака до петербурзького можновладця.

Уривки з “Бідних людей” молодий Достоєвський несміливо (раптом не сподобається?) прочитав своєму колишньому однокурсникові, теж письменнику-початківцю Дмитру Григоровичу. А той, віддамо йому належне, не лише мав якесь “чуття” на таланти (свого часу він потоваришував також із Тарасом Шевченком), а й умів їх підтримувати. Відразу помітивши у Достоєвського неабиякий письменницький хист, Григорович показав “Бідних людей” молодому поетові Миколі Некрасову. Удвох вони “проковтнули” рукопис і вже на ранок прямо з порога приголомшили Віссаріона Бєлінського висновком: “Новий Гоголь народився!”. Той буркнув спросоння: “У вас, я бачу, Гоголі мов гриби ростуть”. Проте рукопис таки прочитав. І негайно запросив до себе бідного, тоді ще нікому не відомого офіцера-відставника Федора Достоєвського. “Та чи усвідомлюєте ви самі всю ту страшну правду, яку ви нам тут сказали? – вигукнув він, показавши на рукопис “Бідних людей”. – Бути не може, щоб ви, у ваші двадцять років, уже це вповні збагнули. Правда відкрита і явлена вам як митцю, вона дісталася як дар, тож цінуйте ваш дар, залишайтеся вірним йому і будьте великим письменником!”.

Навесні 1847 р. Достоєвський почав відвідувати “п’‎ятниці” в Михайла Буташевича-Петрашевського, брав участь в організації таємної друкарні для тиражування вільнолюбних закликів до селян і солдатів. Разом з іншими петрашевцями його заарештували 23 квітня 1849 р. Вісім місяців Достоєвський перебував під слідством у Петропавлівській фортеці, де поводив себе гідно задля пом’‎якшення долі товаришів. Через це його визнали “одним із найважливіших” з-поміж петрашевців, винним у “намірі до повалення чинних вітчизняних законів і державного порядку”. Тому вирок військово-судової комісії був суворим: “Відставного інженера-поручика Достоєвського, за недонесення про поширення злочинного листа літератора Бєлінського, сповненого зухвалих висловів проти православної церкви та верховної влади… позбавити чинів, усіх прав стану й стратити розстрілянням”.

22 грудня 1849 р. Достоєвський разом з іншими засудженими очікував виконання смертного вироку на Семенівському плацу в Петербурзі. Той страхітливий “фарс на порозі смерті” шокував навіть деспотичну Росію. Багатотисячний натовп глядачів захвилювався, коли, як постріл, пролунало останнє слово вироку: “Розстріл!”. Солдати з рушницями напоготові вишикувалися в очікуванні різкої команди “Плі!”. Десять коротких хвилин кожному з приречених здалися десятьма довжелезними роками… Вони стояли, прив’‎язані до стовпів, із накинутими на голови мішками, і чули, як солдати готуються до останнього пострілу. Аж раптом цокіт копит і оголошення указу про “помилування” від царя Миколи І – це вже було понад людські сили. Приречені петрашевці ніби повернулися з того світу, а один із них навіть збожеволів – таким сильним було нервове напруження. Від цих психологічних тортур Достоєвський так ніколи й не оговтався (в нього почалися напади епілепсії), і через двадцять років відтворив їх у романі “Ідіот”, де князь Мишкін пристрасно виступає проти смертної кари.

Отже, цар Микола І власноруч замінив Достоєвському розстріл на чотири роки каторги з позбавленням “усіх прав дворянського стану” і наступною службою рядовим. І вже 24 грудня, за два дні після цього жорстокого фарсу Достоєвського уночі в кайданах було відправлено з Петербурга. Понад два тижні у 40-градусний мороз його та інших петрашевців доправляли до Західного Сибіру. 10 січня 1850 р. він прибув до Тобольська, де на квартирі наглядача зустрівся з дружинами декабристів (засланих тим самим Миколою І), які подарували йому Євангеліє, яке він зберігав усе життя (чи не через це у фіналі роману “Злочин і кара” в головного героя Родіона Раскольнікова під подушкою з’‎явиться Євангеліє).

Чотири роки письменник був каторжником-“чорноробом” в Омському острозі. Умови були страхітливими, про що він згодом згадував: “Жили ми всі разом в одній казармі, як оселедці в діжці… Спали на голих нарах, дозволялася лише подушка. Укривалися коротенькими кожушками… Бувало, всю ніч тремтиш… Я часто лежав хворий у госпіталі…”. А вдень – виснажлива робота на морозі, часто по коліна в крижаній воді, та ще й у важелезних (близько 5 кг) залізних кайданах, та з білим квадратом між лопаток на спині арештантської роби (щоб конвоїрам було зручніше цілитися).

Федір Достоєвський. Малюнок Костянтина Трутовського. 1847

У січні 1854 р. Достоєвського зарахували рядовим до Сибірського 7-го лінійного батальйону (м. Семипалатинськ). Згодом дозволили листування з братом Михайлом. І в першому ж листі Достоєвський написав не стільки про нестерпне життя, скільки про свої спостереження за каторжанами: “Скільки я виніс із каторги народних типів, характерів!.. Час для мене не втрачено, якщо я вивчив не Росію, то принаймні народ російський добре, так добре, як, можливо, небагато хто знає його”.

У “Сибірі неісходимій” (Т. Шевченко) каторжник Федір Достоєвський поступово зрікався своїх революційних поглядів. Суть цих змін він сам визначив як “повернення до народного кореня, пізнання російської душі, визнання духу народного”. А оскільки програма гуртка петрашевців, за участь у якому молодий Достоєвський і був покараний, була зорієнтована на тогочасні “європейські цінності” (розкріпачення селян, свобода друку тощо), то звідси випливає важливий для розуміння творчості пізнього Достоєвського висновок: красиві слова “російська душа”, “народний корінь”, “дух народний” він асоціював із покорою деспотичній російській владі, від якої сам же й постраждав.

Таку зміну світогляду колишнього петрашевця помітила влада, тож у листопаді 1855 р. Достоєвський знову став унтер-офіцером, а згодом і прапорщиком. Навесні 1857 р. йому повернули ще й дворянство та право друкуватися (щоправда, поліцейський нагляд було знято аж у 1875 р.). А 18 березня 1859 р. Достоєвський за клопотанням був звільнений “через хворобу” у відставку в чині підпоручика й одержав дозвіл жити у Твері (із забороною в’‎їзду до Петербурзької та Московської губерній). 2 липня 1859 р. з дружиною і пасинком він виїхав із Семипалатинська й оселився у Твері, де відновив колишні й зав’‎язав нові літературні знайомства. Пізніше письменник отримав дозвіл жити в Петербурзі, куди переїхав у грудні 1859 р.

У столиці вони разом із братом Михайлом працювали в часописах “Час” і “Епоха”. Федір Достоєвський поєднував редакторську роботу над чужими рукописами з публікацією власних статей, полемічних заміток, приміток, а головне – художніх творів. Тоді ж побачив світ роман “Зневажені та скривджені” (1861) – неначе своєрідне повернення на новому рівні до мотивів творчості 1840-х рр. Водночас твір містить елементи сюжетів, ознаки стилю й риси героїв, притаманні пізнім творам письменника. Величезний успіх мали також нариси “Записки з Мертвого дому” (1862).

З 1862 р. Достоєвський кілька разів виїжджав у Західну Європу на лікування. У цей час він захопився грою в рулетку, через що йому постійно бракувало грошей.

Жорсткий термін контракту з видавцем змусив Достоєвського писати одночасно два романи – “Злочин і кара” та “Гравець”. Тому він застосував незвичайний спосіб роботи: 4 жовтня 1866 р. почав диктувати стенографістці Анні Сніткіній роман “Гравець”, у якому відображені його враження від подорожей Західною Європою. А взимку 1867 р. Сніткіна стала дружиною Достоєвського.

В останні роки життя популярність Достоєвського стрімко зростала. У 1877 р. він став членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, а в травні 1879 р. на Міжнародному літературному конгресі в Лондоні був обраний членом почесного комітету Міжнародної літературної асоціації.

Підсумковим твором письменника став роман “Брати Карамазови”. Історія Карамазових, як писав автор, – це не лише сімейна хроніка, а типізоване й узагальнене “зображення нашої сучасної дійсності, нашої сучасної інтелігентської Росії”. У “Братах Карамазовых” карний злочин пов’‎язаний із великими світовими питаннями й вічними художньо-філософськими темами.

Помер Достоєвський 28 січня 1881 р. в Петербурзі. Тисячі людей прийшли віддати йому останню шану.

Роман “Злочин і кара” (1866)

Роман “Злочин і кара” як філософський поліфонічний соціально-психологічний роман

Роман “Злочин і кара” був написаний досить швидко – лише за рік. Федір Достоєвський розпочав роботу над ним у німецькому курортному місті Вісбадені, де перебував на лікуванні в 1865 р., а вже наступного року надрукував роман “Злочин і кара” в журналі “Вісник”. Проте задум твору виник у нього набагато раніше: є документальні свідчення, що над деякими проблемами, порушеними в романі, він розмірковував ще на засланні.

У творі об’‎єдналися дві самостійні сюжетні лінії. Перша стосується родини Мармеладових. Вона виникла влітку 1865 р., і твір мав би називатися “П’‎яненькі”. Це зменшувально-пестливе, а по суті дратівливо-зневажливе слівце неодноразово трапляється на сторінках роману “Злочин і кара”, зокрема в репліках Семена Мармеладова. Автор хотів дослідити проблеми, пов’‎язані з пияцтвом як суспільним явищем, а також його вплив на долі людей, а надто – дітей. Тут витоки виразного й проникливого зображення в романі “Злочин і кара” трагічної долі Катерини Іванівни й Семена Мармеладових, а також їхніх дітей.

Друга сюжетна лінія, “психологічний звіт одного злочину”, як визначив її сам Достоєвський, виникла трохи пізніше – восени 1865 р. Спочатку письменник вирішив писати роман у формі сповіді головного героя (він тоді мав ім’‎я Василь, а не Родіон) і, що дуже важливо, бо це суттєво впливає на поетику твору, – від першої особи. Потім переніс оповідь у минуле, утіливши її у формі спогадів цього героя під час суду над ним. Проте головна сюжетна схема, яку ми знаходимо в “Злочині й карі”, склалася вже тоді: студент, відрахований з університету через несплату за навчання, наважився на вбивство, щоб зробити свою сім’‎ю щасливою, а відтак збирався повернутися до чесного життя. Однак хіба це можливо після скоєння вбивства? Не наважуючись прямо й чесно назвати вбивство злочином, він ховається за драглисте слівце “вчинок”, але жахливої суті ганебного явища така “гра словами” не змінює.

Варто зазначити, що тогочасне російське суспільство вражали непоодинокі газетні повідомлення: то студент Данилов убив лихваря та його служницю заради грошей, то якийсь інтелігент організував банду фальшивомонетників. Тож російська громадськість була шокована навіть не так самими цими фактами, як тим, що злочинцями ставали зовсім не “вузьколобі” неосвічені люди, а “високочолі” освічені інтелігенти, які мали б бути “носіями духовності”.

У тогочасній суспільній свідомості ніби щось надломилося, “розкололося” (чи не одне з тлумачень прізвища Раскольников?). Недаремно той час в історії Російської імперії отримав влучне визначення – “етична руїна”.

Тож “психологічний звіт одного злочину” і мав стати сюжетною канвою твору, де розглянуто й проаналізовано проблеми та ситуацію, у якій вони виникли.

Головну думку свого майбутнього роману Ф. Достоєвський окреслив так: “Питання, які неможливо розв’‎язати, постають перед убивцею, неусвідомлені й несподівані почуття крають його серце. Божа правда, земний закон бере своє, і він закінчує тим, що змушений сам на себе донести. Змушений, хоч би й загинути на каторзі, але повернутися знову до людей”.

У процесі роботи над твором дві щойно названі самостійні сюжетні лінії переплелися, а повість “одного героя” стала повноцінним романом із багатьма героями, який набув поліфонічного звучання. Роман перетворився на фундаментальне соціальне, психологічне й філософське дослідження надзвичайно складних і важливих (і не лише для Росії, а й для усього людства) проблем. Письменник сформулював ключові питання твору: що таке людина? що штовхає її на злочин? що є для злочинця справжнім покаранням? як ставитися до войовничого індивідуалізму? а що буде потім? Тобто яким стане світ, утративши кордони дозволеного?

“Повість, яку я зараз пишу, – зазначав Ф. Достоєвський, – буде, можливо, найкращою з усього, що я написав”. І він не помилився. У романі “Злочин і кара” втілилися і “буденна дійсність”, і багатство соціальних характерів, і “цілий світ станових та професійних типів”, і все це зображене митцем, погляд якого проникає в саму суть подій і явищ: органічно сплетені напружені філософські дискусії, пророчі сни, сповіді й марення, а гротесково-карикатурні сцени природно переходять у трагічні. Знаковими є символічні зустрічі героїв, а також апокаліптичний образ примарного Петербурга. Твір, за словами самого Ф. Достоєвського, “удався надзвичайно” і підніс його “репутацію як письменника”.

Сюжет твору є детективним: головний герой, Родіон Раскольников, віднісши свою останню цінну річ старій лихварці Альоні Іванівні, яку збирався вбити, випадково познайомився в трактирі з колишнім чиновником, п’‎яницею Семеном Мармеладовим. Той розповів, як сухоти, убогість і пияцтво штовхнули його дружину Катерину Іванівну на жорстокий вчинок – примусити Соню, його дочку від першого шлюбу, стати повією та заробляти гроші, придбавши “жовтий квиток”.

Потім Родіон отримав від матері, Пульхерії Олександрівни, листа з описом поневірянь його сестри Дуні в домі розпусного поміщика Аркадія Свидригайлова. Мати й сестра збиралися переїхати до Петербурга, де на них чекав наречений Дуні, Петро Лужин. Дуня, хоч і не кохає цього прагматичного цинічного ділка, але сподівається, що грошовитий чоловік зможе заплатити за навчання Родіона. Лужин теж її не любить, але сповідує теорію про “перевагу дружин, узятих із злиднів і облагодіяних чоловіками”. Роздумуючи про Соню й Дуню, які жертвують собою заради родичів, Родіон вирішив убити лихварку, “нікчемну злу вошу”, гроші якої мають допомогти гарним людям у добрих справах. Він бачить страхітний сон: п’‎яний Миколка до смерті забиває шкапу, якої Родіонові шкода. Прокинувшись, Родіон дивується, що він міг навіть помислити про вбивство: “Боже!.. Та невже ж, невже ж я й справді візьму сокиру, буду бити по голові, розітну їй череп… буду ослизатися на липкій, теплій крові, зламувати замок, красти і дрижати, ховатися, весь забризканий кров’‎ю… із сокирою… Господи, невже?”. Адже якщо йому шкода шкапи, то невже він здатен убити людину?.. Проте згодом він усе-таки вбив не лише “бридку стару”, а й її беззахисну вагітну сестру Лизавету, яка “не в ту мить” увійшла до незамкненої квартири сестри. Справжнісіньким дивом утікши з місця злочину непоміченим, у напівпритомному стані Родіон сховав украдене у випадковому місці, навіть не оцінивши його вартості. А потім відчув жахливу безмежну самотність. Його колишній університетський товариш Разуміхін турбується про нього, однак Родіона це лише дратує. До нього приходить самозакоханий Петро Лужин, маскуючи свою “гобсеківську” сутність під машкарою інтелігентної людини з “модними” поглядами, але проникливий Раскольников миттєво “розкусив” цього типа, тож вони посварилися.

Михайло Клодт. Раскольников і Мармеладов. Ілюстрація до роману “Злочин і кара” Федора Достоєвського. 1874

Змучений сумлінням, Родіон вирішив було зізнатися в убивстві, але побачив на вулиці розчавленого каретою Мармеладова. Витративши на вмираючого останні гроші й познайомившись із Катериною Іванівною та Сонею, він якийсь час уважав, що потрібний людям. Проте, коли до нього прийшли мати і Дуня, Родіон знову відчув себе “мертвим” для їхньої любові й брутально прогнав зі своєї “конури”. Ображений Лужин ставить нареченій ультиматум: або він, або Родіон, адже грошовиті людці на кшталт Лужина, зустрівши якусь перепону, миттєво втрачають фальшивий зовнішній “глянс”, стаючи самі собою – чванькуватими й жорстокими деспотами, готовими на будь-яку підлість.

Тим часом Родіон, не витримавши психологічного напруження, напрошується на зустріч зі слідчим Порфирієм Петровичем. Той прочитав статтю Раскольникова “Про злочин” і попросив самого автора розтлумачити викладену “теорію”. Розумний і проникливий Порфирій Петрович розпізнає в зарозумілому Родіоні “ідеологічного” вбивцю, але не має прямих доказів і відпускає його, сподіваючись, що невдовзі той сам зізнається в убивстві.

Родіона відвідав Свидригайлов (який нібито замордував слугу, отруїв дружину, познущався з дівчинки-підлітка) і зауважив, що вони з Раскольниковим “одного поля ягоди” (згодом несподівано для всіх Свидригайлов застрелився).

У найдешевших і непристойних номерах, куди Лужин не стільки задля економії, скільки задля упокорення поселив Дуню з її матір’‎ю, відбувся остаточний розрив Раскольникових із цією “мерзотною, злочинною людиною”. Тож Лужин почав шукати спосіб помститися: “…Мало хто ніс коли-небудь у серці своєму стільки злісної ненависті до когось, скільки цей добродій до Раскольникова”.

Родіон прийшов до Соні, шукаючи в неї поради й розради від смертельної самотності. Адже вона теж учинила “переступ” (порушила біблійну заповідь “не перелюбствуй”). Проте Соня не самотня: вона пожертвувала собою заради інших (голодних зведених братів і сестер, пияка-батька, сухотної мачухи), але не принесла, як Родіон, у жертву інших заради себе. Соня читає Родіонові євангельські рядки про воскресіння Лазаря.

Змучений водночас страхом і бажанням бути викритим, Родіон знову прийшов до Порфирія, нібито дбаючи про свою заставу, залишену в Альони Іванівни. їхня, здавалося б, абстрактна розмова про психологію злочинця доводить Раскольникова до нервового зриву, і він майже виказує себе слідчому.

На поминках Семена Мармеладова Лужин публічно звинуватив повію Соню у крадіжці, але Лебезятников засвідчив, що бачив, як Лужин сам непомітно підкинув гроші до її кишені. Лебезятников подумав, що багатій Лужин так учинив зі скромності: з одного боку, щоб допомогти сім’‎ї небіжчика, а з іншого – щоб уникнути її вдячності. Тож негідник-“бізнесмен” був укотре посоромлений, хоча й тримався нахабно, з викликом. Мотиви вчинку Лужина пояснив здивованим присутнім Родіон: принизивши його і Соню в присутності майбутніх тещі та нареченої, той розраховував повернути прихильність Дуні й помститися за свою ганьбу.

Родіон зізнався Соні у вбивстві Альони Іванівни, і вона порадила йому добровільно прийти повинитися та спокутувати гріх каторгою. Однак Раскольников розкаюється не в убивстві, а в тому, що відчуває докори сумління, а отже, на його думку, він виявився “тремтячим створінням”, а не тим, “хто право має”. До нього прийшов слідчий Порфирій Петрович, який запропонував Раскольникову добровільно заявити про вбивство лихварки. Родіон під впливом Соні зізнався у скоєнні злочину.

Уже відбуваючи каторгу в Сибіру, Раскольников дізнався, що його мати померла з горя, а Дуня одружилася з Разуміхіним. Соня оселилася недалеко від Родіона і відвідувала його, терпляче зносячи його грубощі й байдужість. Кошмар відчуження тривав: каторжани з простолюддя ненавиділи його як “безбожника” (Достоєвський пройшов через подібні випробування на засланні). Натомість до Соні всі ставилися з ніжністю та любов’‎ю. Родіон бачить сон, що нагадує апокаліпсис: таємничі “трихіни”, вселяючись у людей, породжують фанатичну віру в абсолютну правильність власних переконань і нетерпимість до “істин” інших. Нарешті Раскольников збагнув, що гординя розуму веде до загибелі, а м’‎якість серця – до повноти життя. У ньому прокинулася “безмірна любов” до Соні.

Філософські ідеї в романі “Злочин і кара”

У творі Ф. Достоєвського порушуються важливі філософські проблеми. Зокрема, відчутним є вплив гуманізму (латин, humanitas – “людяність”) – сукупності ідей і поглядів на людину як на найвищу цінність у світі.

Саме гуманізм є фундаментальним філософським підгрунтям художніх творів письменника. Чи не найповніше своє втілення гуманізм Ф. Достоєвського знайшов у його кредо: “Бути людиною поміж людей і залишитися нею назавжди, у будь-яких нещастях не зневіритися і не опуститися”. Однак оце “бути людиною” кожний письменник тлумачив по-своєму. І непроминуща заслуга Ф. Достоєвського якраз полягає в тому, що він вирішував це вічне філософське питання глобально та сутнісно, невтомно “шукаючи людське в людині”. Правду кажучи, саме з цієї причини його твори є актуальними донині.

Тісно пов’‎язаним з утіленням концепції гуманізму є вирішення проблеми співвідношення добра і зла в людині та людстві. Так, у “Щоденнику письменника” (1877) Ф. Достоєвський записав: “Зло ховається в людстві глибше, аніж припускають фельдшери-соціалісти… У жодному суспільному устрої ви не уникнете зла”. Водночас там само письменник відповів на порушене ним філософське питання: “Люди можуть бути прекрасними й щасливими, не втративши здатності жити на землі. Я не хочу і не можу вірити, що зло є нормальним станом людей”.

Філософічність роману “Злочин і кара” відчутна як на рівні сюжету, так і на рівні образної системи. Приміром, Порфирій Петрович – не лише слідчий, а й світоглядний критик ідеї студента-вбивці. Тому їхній напружений інтелектуальний діалог був не просто поліційним прийомом, засобом заманити злочинця в пастку, а передовсім ідейно-філософським двобоєм. Розкриваючи конкретний злочин, Порфирій Петрович водночас прагнув урятувати для суспільства молоду непересічну особистість.

Федір Достоєвський переконаний, що самими лише розумом і логікою, без совісті й сумління на світі прожити не можна, як і в жодному разі не можна втілювати будь-які ідеї шляхом кровопролиття. Адже злочин “виходить з-під контролю” і збільшується, мов снігова куля. Так, Родіон планував убити одну людину, а убив двох, а не виключено, що й трьох (стару лихварку та її сестру Лизавету, яка постійно вагітніла). У вбивстві звинуватили робітника Миколку, який теж став жертвою Раскольникова. Крім того, злочин Родіона укоротив віку його матері.

Ще одна філософська проблема постає вже у заголовку роману – “Злочин і кара”. Це питання також вирішується не лише в “кримінальному плані”, як зображення конкретного покарання Раскольникова за конкретний злочин – убивство Альони Іванівни і Лизавети. У філософському ключі проблему “злочину й кари” можна сформулювати приблизно так: що таке злочин і де його витоки? Чи прагнення до його скоєння притаманне людині внутрішньо (іманентно), чи воно зумовлене середовищем, у якому людина сформувалася та живе, або іншими чинниками (наприклад, чиїмось впливом)? Якщо тяжіння до злодіяння є іманентним, то що робити з людською природою, щоб це не заважало жити іншим людям, суспільству? Як ми вже бачили, Достоєвський не ідеалізує людину, він добре розуміє, що їй притаманне як добро, так і зло. Однак письменник-гуманіст вірить у перемогу добра, уболіваючи як за все людство, так і за кожну конкретну людину: “Падлюка людина! І падлюка той, хто її за це падлюкою називає”, – парадоксально констатує Родіон Раскольников (тут і далі текст роману “Злочин і кара” подано в перекладі І. Сєргєєва).

А якщо тяга до злочину міститься не в самій людині, а в суспільстві, у якому вона живе (Достоєвський “пародіює” цю соціалістичну ідею вустами Лебезятникова: “Все залежить, у якій обстановці та в якому середовищі людина. Усе від середовища, а сама людина ніщо”)? Інакше кажучи, якщо людина від природи добра, а псує її суспільство, то чи можливо знищити умови, першопричини, які породжують злочини? І чи винні в такому разі самі злочинці? Чи не перекладуть вони відповідальність за вчинені ними злочини на суспільство?

Достоєвський ставить під сумнів модне тоді вчення соціалістів, яке перебільшує (гіпертрофує) суспільну зумовленість злочинності. Раскольникова в плані мотивації вбивства двох беззахисних жінок зовсім не “середовище заїло”. Зрештою, він міг би заробляти інтелектуальною працею (давати уроки, робити переклади), як його товариш Разуміхін. Родіон пішов на вбивство заради ідеї: “Не для того, щоб матері допомогти, я вбив – дурниця! – зізнається Раскольников. – Не для того я вбив, щоб, добувши гроші і владу, зробитись благодійником людства. Дурниця! Я просто вбив, для себе вбив… І не гроші, головне, потрібні мені були, Соню, коли я вбив… Мені… треба було узнати тоді… воша я, як усі, чи людина. Зможу я переступити (порівняйте з оригінальною назвою “Преступление и наказание”. – Авт.) чи не зможу?.. Тремтяче я створіння чи право маю?..”.

Як бачимо, питанням “чи має хтось право на злочин?” Достоєвський упритул підійшов до іншої філософської та політичної проблеми. Він розвінчує ідею “надлюдини”, якій нібито дозволено те, що заборонено всім іншим (хоча сам термін “Ubermensch” (“надлюдина”) Фридріх Ніцше – улюблений філософ Адольфа Гітлера – запропонував пізніше). З нею пов’‎язана також ідея права на світове панування: “…Головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета! Пам’‎ятай це! Це моє тобі напутнє слово!” Згадаймо, що роман “Злочин і кара” написано в 1866 р., напередодні виникнення великих тоталітарних систем XX ст. (передовсім сталінської та гітлерівської), які втілювали ці напівоформлені думки Раскольникова в життя. Тож недаремно Достоєвського називають провидцем і пророком.

ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ РОМАНУ Ф. ДОСТОЄВСЬКОГО

У романі “Злочин і кара” наявні риси трагедії. Наприклад, монолог Катерини Іванівни Мармеладової перед смертю нагадує стилістику античного театру. Можна назвати ще одну “драматургічну” рису твору. Як відомо, теоретики класицизму, зорієнтовані на ту саму античність, наполягали на дотриманні драматургами “закону трьох єдностей”: дії, місця й часу. Відповідно до цього закону час дії роману – лише два тижні (щоправда, читачеві здається, що ледь не цілий рік), місце дії теж обмежене – Петербург. Сюжетних ліній також мало, до того ж усі вони зав’‎язані в єдиний вузол – злочин, скоєний Раскольниковим.

Поліфонія роману

Письменник здійснює детальний аналіз найтонших порухів душі персонажів (славнозвісний “психологізм Достоєвського”) у моменти найвищого напруження їхніх душевних сил, у т. зв. межових ситуаціях. У романі багато діалогів і монологів персонажів, а ось власне авторських висловлювань і оцінок дуже мало. Кожний персонаж має свій тип свідомості та свій неповторний голос. Наприклад, самозакоханий і цинічний Лужин мислить і розмовляє зовсім не так, як розумний, але втомлений насолодами життя цинік Свидригайлов. А “голос” енергійного й діяльного Разуміхіна цілком відмінний від жовчно-скептичних інтонацій Раскольникова. І письменник, постійно зіштовхуючи думки різних героїв, створює ситуації, де поліфонічно звучать багато рівноправних голосів.

Практично кожний з-поміж основних персонажів є носієм і проповідником якоїсь “модної” тогочасної ідеї (хай би як поверхово чи спотворено він її розумів): Раскольников – войовничого індивідуалізму, сильної особистості чи “надлюдини”; Лужин – буржуазного “розумного егоїзму”, Лебезятников – соціалізму, Свидригайлов – гедонізму. Тож вони постійно обстоюють “свою” теорію в численних діалогах, гострих дискусіях і суперечках, що ними пронизаний увесь текст роману.

Улюблений прийом Достоєвського – зібрати багатьох героїв в одному місці й примусити кожного стояти на своєму, а в процесі цієї дискусії видавати певні таємниці.

Оце розмаїття подібних і протилежних, прийнятних і дражливих для читача думок, ідей, теорій та голосів і створює неповторну симфонію того, що вже від 1870-х рр. називають “поліфонією”, тобто “багатоголоссям” (від грец. poly – “багато” і phone – “голос”) творів Достоєвського. Михайло Бахтін, один із найавторитетніших дослідників творчості письменника, вважав, що “множинність самостійних і не злитих голосів і свідомостей, справжня поліфонія повноцінних голосів насправді є основною особливістю романів Достоєвського”. Отже, є всі підстави назвати роман “Злочин і кара” і філософським, і поліфонічним.

Філософські та соціальні витоки теорії Родіона Раскольникова

Сутність своєї теорії Раскольников розкриває в дискусії зі слідчим Порфирієм Петровичем і Разуміхіним, пояснюючи “ідею” своєї раніше опублікованої статті. На думку Родіона, людство поділяється на дві “якісно та кількісно” неоднакові частини: “тремтячих створінь” і “тих, хто право має”. Нижчий розряд (“тремтячі створіння”) – це загальна маса, призначення якої бути законослухняними громадянами, таким собі “будівельним матеріалом” історії та життя. А вищий розряд (“ті, хто право має”) покликаний очолювати й спрямовувати людський загал, неспроможний самостійно змінювати життя. Такі “надлюди” руйнують сьогодення в ім’‎я майбутнього, протистоять консервативній масі, усталеному способу життя, старим традиціям і законам.

Зауважимо, “ті, хто право має”, – це не обов’‎язково можновладці та багатії, які, володіючи необмеженою владою і/або величезним капіталом, безкарно зловживають ними, тобто мають більше прав, ніж усі інші члени суспільства. За теорією Раскольникова, більшість правителів і “грошових мішків” – це “господарі сучасного”, тобто ті самі “тремтячі створіння”, що й суспільні низи.

Раскольников дійшов висновку, що “той, хто право має”, перебуває немовби понад чи поза межами добра і зла (через два десятиріччя Фрідріх Ніцше дасть своїй роботі саме таку назву: “По той бік добра і зла”). Інакше кажучи, офіційні закони, приписи, людські етичні та моральні норми актуальні лише для “тремтячих створінь”, але не є перешкодою для “тих, хто право має”. Тому, на думку Раскольникова, коли такій людині потрібно задля своєї мети “переступити бодай і через труп, через кров, то вона… може… дозволити своєму сумлінню переступити через кров”. Разуміхін і Порфирій Петрович висловлюють свою категоричну незгоду з такою “логікою” Раскольникова: “Ти серйозно це, Родю?.. Це признавання крові з дозволу сумління, це… це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіціальний дозвіл проливати кров, законний… – Цілком справедливо, страшніше, – озвався Порфирій”. Ця дискусія – один із ключових епізодів роману, сказати б, його “ідейний епіцентр”.

Найсуттєвіші відмінності між “тремтячими створіннями” і “тими, хто право має”, як їх розуміє Раскольников, наведено в таблиці.

І ось тут цікаво простежити засоби маскування, приховування страшної суті “теорії” Раскольникова за ширмою “нестрашних”, заспокійливих слів. Так, Родіон каже, що людина з “вищого” розряду “має право… переступити… через деякі перешкоди”. Як бачимо, тут страшне слово “убивство” (синоніми: “злочин”, “кров”, “смерть”, “труп”…) підступно замінено на “гладеньке” слівце “перешкоди”. Та суті справи ці облудні слова не міняють, адже вбивство залишається вбивством, а вбивця – убивцею, тобто злочинцем.

Таку “словесну еквілібристику” Достоєвський розвінчує на прикладі “заспокійливо-наукового” слова “процент”. Раскольников співчуває горю сп’‎янілої дівчини, яку щойно урятував від зазіхань хтивого незнайомця: “Сердешна дівчинка! Прийде до пам’‎яті, поплаче, потім мати дізнається… Спочатку ляпасів надає, а потім висіче, боляче і з ганьбою, може, й прожене… А не прожене, однаково пронюхають Дарії Францівни, і почне швендяти моя дівчинка туди й сюди. А там невдовзі лікарня (і це завжди в тих, які в матерів живуть дуже чесних і потай від них погулюють), ну а далі… а далі знову лікарня… вино… шинки… і ще лікарня… років через два-три каліка, а всього й прожила дев’‎ятнадцять або вісімнадцять років од сили…”.

Аж тут Родіона раптом наче хто підмінив: він ніби докоряє собі за миттєву “слабкість” співчуття до людини й стає, як і личить “тому, хто право має”, безжальним циніком: “Тьху! А нехай! Це, кажуть, так і повинно бути. Якийсь процент, кажуть, повинен йти щороку… кудись… до чорта, мабуть, щоб інших освіжати і їм не перешкоджати. Процент! А чудні, справді, у них ці слівця: вони такі заспокійливі, наукові. Сказано: процент, отже, і тривожитись нема чого. От коли б якесь інше слово, ну, тоді… було б, може, не так спокійно… А що, коли й Дунечка якось у процент потрапить! Коли не в той, то в інший?..”.

Ось так і розвінчується ганебна сутність усіх звірячих “теорій”, прихована за зручними слівцями та формулами на кшталт “переступити… через деякі перешкоди” замість: “убити людину” або “певний процент людей мусить іти” замість: “частину народу потрібно винищувати”. І не випадково Достоєвський примушує робити це саме Раскольникова, чий розум отруєний власного теорією. Адже будь-яка нелюдська “теорія” в застосуванні до рідної людини (тут – до Родіонової сестри Дуні) перестає бути привабливою, оголює свою звірячу сутність.

Ця увага Достоєвського до гри словами невипадкова, ми вже бачили її в першому задумі твору (коли він замінив слово “вбивство” на слівце “вчинок”). Чому ж він приділяє цій словесній еквілібристиці таку велику увагу? Мабуть, десь у глибині душі інтелігентний юнак розуміє звірячу суть своїх “філософських” побудов і, вочевидь, йому просто незручно чи “некомфортно” називати речі своїми іменами: убивство – убивством, а злочин – злочином. А письменника-мислителя, гуманіста непокоїло те, що в пореформеній Росії тоді поширювалися антигуманні модні теорії та теорійки, які ховалися за туманом глянсової, пишної та начебто “гуманної” термінології і пустопорожньої риторики. Тож письменник уміло зриває красиві шати з потворної сутності. У романі простежується різко негативне ставлення автора не лише до факту злочину Раскольникова, а й до його теорії як філософської побудови.

Отже, теорія Раскольникова має глибоке філософське, соціальне та психологічне підгрунтя. В її основі – “незавершені ідеї”, які “висіли в повітрі” приблизно в середині XIX ст. – у часи створення роману. В епілозі автор порівнює їх зі страшними вірусами-трихінами, що ведуть людство до самознищення. Зокрема, думка про вбивство старої лихварки заради загального благополуччя, яку Родіон почув у трактирі в розмові студента з офіцером (а студенти й офіцери – це інтелектуальна частина суспільства), чудово ілюструє теоретичні міркування героя й спонукає до дії.

Звісно, Достоєвський не відкидає також майнових і соціально-побутових причин виникнення антигуманної філософії: ця смертоносна ідея виникла у Родіона в його кімнаті, подібній до труни (чи собачої конури), а не в нормальному людському помешканні. Раскольников одягнений так, що інший “посовістився б вийти” на вулицю, за квартиру не платить і частенько голодує. Його родина, прагнучи “вивести Родіона в люди”, спочатку загнала себе в кабалу до Свидригайлова, взявши жалування наперед, а потім Дуня заради брата збирається пожертвувати собою, ставши дружиною цинічного, мерзотного ділка Лужина. І хоча сам Раскольников заперечує матеріальні мотиви скоєного ним злочину (“Не для того, щоб матері допомогти, я вбив – дурниця!”), читач розуміє, що матеріальні обставини (сумнозвісне “середовище”) тут багато важили.

Теорія Раскольникова має також психологічні витоки. Людина з іншою, аніж у Родіона, психологією не змогла б вибудувати з гострого розуму та сердечної муки таку логічно струнку та життєво суперечливу концепцію. Разуміхін також, як і Раскольников, індивідуаліст, але вихід він убачає в розумному й чесному підприємництві. Теорія Родіона виникла, з одного боку, як спроба знайти вихід зі складної життєвої ситуації, але, з іншого – як помста суспільству. Проте поступово вона перетворилася на бажання самому стати над людьми (“мурашником”), І розвінчується нелюдська суть “дозволу крові по совісті” як у філософсько-соціальному, так і в морально-психологічному плані.

Насамкінець цікаво простежити, як “ідеологічний вірус” упродовж певного часу розкладав свідомість і моральні принципи Родіона, сказати б, “із середини”, поступово. Він написав статтю з викладом своєї “теорії” ще тоді, коли покинув університет, тобто за півроку до вбивства. Про вихід її Раскольников не знав, оскільки редакцію газети, до якої він здав рукопис, закрили. А надрукована вона була в іншій газеті за два місяці до того, як у нього почав визрівати задум убивства старої лихварки і він підслухав розмову офіцера й студента в трактирі. Ці, здавалося б, малозначущі факти є засторогою Достоєвського людству: варто впустити небезпечний вірус у розум і душу, як він починає поступово, але водночас невпинно та невблаганно роз’‎їдати, “розколювати” (ще одне тлумачення прізвища “Раскольников”?) душу й сумління людини.

У заголовок роману “Злочин і кара” винесено два поняття, які є ключовими для розуміння як проблематики твору, так і філософських пошуків Ф. Достоєвського. У романі “Злочин і кара” проаналізовано насамперед психологічну, соціальну й моральну природу злочину, а також обгрунтовано невідворотність кари, що неодмінно настає за ним, а можливо, й одночасно з ним, або й (хоч як парадоксально це звучить) навіть перед його скоєнням.

Особливо цікавим був психологічний аспект цього питання, оскільки для його втілення знадобився письменницький хист і талант Ф. Достоєвського, уміння якого зазирнути до найпотаємніших куточків людської душі межувало з ясновидінням. Отже, Раскольникова цікавить питання: “Чому так легко виявляються і розкриваються майже всі злочини і так явно виступають сліди майже всіх злочинців?”. Він доходить висновку, що найголовніша причина цього полягає не стільки в матеріальній неможливості приховати злочин, як у психології злочинця: “Чи хвороба спричиняє самий злочин, чи злочин, якось через особливу природу свою, завжди супроводиться чимсь подібним до хвороби?”

Працюючи над романом “Злочин і кара”, письменник у листі до М. Каткова повідомив: “Пишу роман про сучасний злочин”. Що ж означало слово “сучасний”? Річ у тім, що однією з найважливіших прикмет сучасної йому епохи Ф. Достоєвський вважав “ідеологічний” злочин, тобто злодіяння, вчинене не задля збагачення, а з ідеологічних причин (як це зробив Раскольников, щоб перевірити свою теорію).

Дуже популярним став тоді соціалізм із його посиленою увагою до соціальної детермінованості (зумовленості) життя кожного члена суспільства. Тому вчинки людини іноді занадто прямолінійно виводили з впливу на неї суспільства та середовища, а злочини пояснювали тим, що, мовляв, злодіїв підштовхують умови життя й оточення. Відразу зауважимо, що Достоєвський не відкидав значення формули “середовище заїло” (життя “зневажених і скривджених” він знав і відтворював у найменших деталях), проте й не перебільшував. Однак якщо в усьому винне тільки середовище, то сама людина нібито й не відповідає ані за власний життєвий шлях, ані за свій вибір, ані за свої злочини чи гріхи.

Соціалістичні ідеї нагадують логіку (або випливають із неї) думок просвітників про можливість раціонального облаштування суспільства. Це відчув Разуміхін, іронізуючи над соціалістами, які нібито стверджували, що асоціальна система, “вийшовши з якої-небудь математичної голови, враз і приведе до порядку все людство і миттю зробить його праведним і безгрішним”.

Пригадаймо також, що просвітники сприймали суперечності життя людини та історії як такі собі плями на чистому кришталі життя, як прикрі винятки зі стрункої системи гармонійних правил.

Натомість Ф. Достоєвський від “живого процесу життя” не ховається, а досліджує його, прагнучи усвідомити причини того, чому в “живій душі” Раскольникова виникає його смертоносна теорія. Чому загалом непогана інтелектуальна людина стає злочинцем? Заради справедливості треба визнати, що бідного студента Родіона “середовище” таки “заїло”. Проте “заїло” воно також і Соню Мармеладову, і її батька, і Катерину Іванівну, і того ж Разуміхіна. Чому ж тоді не пішли шляхом Раскольникова і не стали вбивцями всі вони?

Річ у тім, що, за Ф. Достоєвським, злочин Раскольникова є подвійним і полягає не лише в самому факті вбивства, а й у тому (а може, і насамперед у тому), що він сам собі дозволив це вбивство, уявивши себе “тим, хто право має” вирішувати, кому з-поміж людей можна жити, а кому – ні. А, на глибоке переконання Ф. Достоєвського, вершити людські долі може лише Бог.

Лихварка. Ілюстрація Петра Боклевського до роману “Злочин і кара” Федора Достоєвського. 1880-ті рр.

Можливо, Достоєвський і сам не мав конкретних відповідей на порушені ним же питання. Він спостерігав відміну кріпосного права (1861) в Російській імперії. Але передовсім у “власне російській” частині багатонаціональної Російської імперії скасування кріпосного права значна частина суспільства (в т. ч. й розкріпачене селянство!) сприйняла неоднозначно й навіть негативно. Достоєвський, як чудовий знавець психології росіян, знав напевне, що деякі європейські ментальні риси (законослухняність, акуратність, екологічна культура, раціональне проектування життєвого устрою, прагнення працювати ефективно тощо) в Росії просто не приживуться.

Тож Достоєвський і доходить думки про “особливий шлях розвитку Росії” (у тих або тих варіаціях її й нині сповідують деякі російські філософи та політичні діячі). Саме тут витоки того пояснення чи й виправдання “особливого шляху розвитку Росії”, яке втілилося в рядках Федора Тютчева: “Умом Росії не збагнуть, / Аршином спільним не обмірять: / У неї особлива суть – / В Росію можна тільки вірить” (переклад Романа Ладиш), написаних, до речі, того ж 1866 р., що й роман “Злочин і кара”.

Роман Достоєвського написаний у 1866 р., тож теорію Раскольникова не можна ототожнювати чи виводити з ідеї “надлюдини” Фрідріха Ніцше, сформульованої у 1880-х рр. Проте вони мають спільну філософську основу й виникли на спільному грунті – умонастроях середини XIX ст. На той час у Європі та Росії набула поширення філософія індивідуалізму Артура Шопенгауера. У поєднанні з філософією раціоналізму (з її інтелектуальним, позаморальним баченням реальності) вона породила аморальну “арифметику”: що більше “важить” – нікчемна злостива бабця чи тисячі добрих справ і благо багатьох людей, які можуть скористатися її грошима? Щось подібне є в романі француза Стендаля “Червоне і чорне”: “Мета виправдує засоби, – каже Жульєн Сорель. – Якби я був не такою незначною піщинкою, а мав хоч яку-небудь владу, я б наказав повісити трьох, щоб урятувати життя чотирьом”.

Отже, такі думки існували тоді не лише в Росії, а й у Франції, та й в усій Європі. Подібний хід думки притаманний і Раскольникову.

Водночас Достоєвський, як геніальний письменник і мислитель, передчував, що і цей “особливий шлях”, попри красу вислову, насправді особливого щастя чи добробуту в Росії нікому не гарантує: ані “низам”, ані “верхам”. І тоді, як на єдиний надійний маяк у цьому розбурханому ідеологічному морі, Достоєвський почав орієнтуватися на християнське віровчення.

Письменник переконаний, що сучасні йому ідеологічні злочини – це наслідки викривленого світобачення людей: у світі панує зло й ненависть, холодний індивідуалізм та егоїзм, люди принижені, а їхні почуття втоптані в бруд. Тоді як же боротися зі злочинами та запобігати їм? І тут треба розглянути значення другого слова заголовка роману – “кара”.

Словник української мови тлумачить слово “кара” як “суворе покарання, відплату за що-небудь”. Що ж тоді є адекватною карою для злочину Раскольникова? На думку письменника, сам по собі вирок суду, без глибокого й щирого внутрішнього розкаяння злочинця, може викликати в нього почуття озлобленості, бажання здійснити наступний, часто ще страшніший, злочин. А іноді призводить до того, що засуджений навіть відчуває полегшення, як Раскольников: “Тепер, уже в тюрмі, на волі (тут і далі в цитатах виділення Ф. Достоєвського. – Авт.), він знову переглянув і обміркував усі колишні свої вчинки і зовсім не визнавав їх такими дурними й огидними, якими вони здавалися йому в той фатальний час, раніше”. Отже, здавалося б, парадокс: людину позбавили свободи, а вона стверджує, що опинилася “на волі”. Виходить, що її начебто й не покарано, а “заохочено”. До того ж Раскольников відчуває себе так, неначе він уже “сплатив” суспільству всі свої борги: “Ну, чим мій вчинок здається їм таким огидним? – питав Родіон сам себе. – Тим, що він – злодіяння? Що означає слово злодіяння? Совість моя спокійна. Звичайно, я карний злочин учинив, звичайно, порушив букву закону і пролив кров, ну то й беріть за букву закону мою голову… і годі!”

Як бачимо, злочинець ставить собі на карб зовсім не вбивство, а лише те, що не зміг витримати докорів сумління. “Але ті люди, – розмірковує він про “тих, хто право має”, – перенесли свої вчинки, і через те вони праві, а я не переніс, отже, я й не мав права дозволити собі цей вчинок”. Отже, Раскольникову не шкода жертв, ним убитих, та й каторги він не боявся, а дошкуляло йому якраз те, що він, за його ж теорією, належить до “тремтячих створінь”, тоді як хотів би бути “тим, хто право має”: “От у чому тільки і визнавав він свій злочин: тільки в тому, що не переніс його і признався добровільно”. То де ж покарання? Виходить, що роман мав би називатися “Злочин… без кари”.

Однак справжнього покарання Родіон таки зазнав.

Цією карою стали тяжкі докори сумління. Цю ситуацію прогнозував Порфирій Петрович у дискусії з Раскольниковим щодо його теорії. Коли він запитав, чи витримає злочинець докори сумління, Родіон відверто заявив: “У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, – це і кара йому, – крім каторги”. Отже, Раскольников припускав і визнавав існування двох кар: каторги та докорів сумління, і це трохи прояснює ситуацію. Тому вирок суду – вісім років каторжних робіт – був карою лише за факт убивства Альони Іванівни та її сестри Лизавети. Проте це покарання не торкнулося ще одного (первісного) злочину Раскольникова – його антигуманно! теорії, згідно з якою він “дозволив своєму сумлінню переступити через кров”. Однак сумління нормальної людини – почуття дуже складне, і йому мало “дозволу на злочин”, воно повстає проти злочину і гріха. Тому-то й отруювало життя Родіонові його хворе від пролитої крові сумління, тому й “розколювався”, роздвоювався він між отруєним розумом, який дав йому дозвіл “можеш убити” і людським, християнським сумлінням, яке однозначно наказувало: “Не вбий!”.

Не менш тяжким покаранням для злочинця є те, що він почуває себе страшенно самотнім навіть у багатолюдному натовпі, втрачаючи здатність до нормального спілкування з іншими людьми. Раскольников, скоївши вбивство, почуває себе відрізаним від усіх людей, навіть від матері та сестри, а також свого єдиного приятеля Разуміхіна. Чому? Тому що він сам себе усвідомлює злочинцем, людиною, позбавленою права на людські почуття. І це породжує ще один злочин: Раскольников фактично вбиває і свою матір. Адже злочин ніколи не відбувається лише одноразово, він завжди тягне за собою нові злочини – такою є важлива думка автора.

Проте докори сумління та самотність – це ще не кінець, за ними злочинець має вирішити ключове для нього питання: а що далі? Наприклад, Свидригайлов, “двійник” Родіона (“одного з ним поля ягода”), наклав на себе руки. Думав над цим і Раскольников, картаючи себе за “слабкість”, нібито проявлену там, на мосту, над Невою. Однак самогубство – це шлях, неприйнятний ані для християнства як релігії, ані для Ф. Достоєвського як письменника. Письменник-гуманіст пропонує непростий, але єдиний правильний шлях – покаятися, прийняти страждання й очиститися: “Нове життя не дурно ж йому дістанеться, що його ще треба дорого купити, заплатити за нього великим майбутнім подвигом…”. Очищення через страждання – один із наріжних каменів авторської концепції письменника.

Андрій Харшак. Ілюстрація до роману Федора Достоєвського “Злочин і кара”

Отже, за Достоєвським, людина приходить до очищення лише тоді, коли шукає й знаходить Бога й осягає, що таке моральний ідеал. А це можливо лише тоді, коли злочинець знаходить у собі сили для спілкування з людьми, які можуть виявити цей моральний ідеал. Для Раскольникова такою людиною стала Соня.

Тож чи може злочинець повернутися до нормального життя? Може, але тільки після тривалих моральних і фізичних страждань, відмовившись від різноманітних “теорій”, які сам для себе вигадав. Тому наприкінці твору письменник дав Раскольникову надію на духовне відродження. Про це свідчить Євангеліє, що лежить у нього під подушкою. Саме з цієї книги Соня ще в Петербурзі читала йому про диво воскресіння з мертвих Лазаря. Подібно до цього воскресає для нового життя й злочинець Раскольников.

Образ Родіона Раскольникова

Головний герой роману “Злочин і кара” – відрахований із університету за несплату за навчання студент Родіон Раскольников, якого “допікали злидні”.

Він мусив животіти на горішньому поверсі в кімнатці, яку Достоєвський (часто вустами героїв) порівнює то з шафою, то з труною, то з собачою конурою. Недаремно сам Раскольников після того, як скоїв злочин, говорить Соні про тісний зв’‎язок між тим, де людина мешкає, та її умонастроями й світовідчуттям: “Ти ж була в моїй конурі, бачила… А чи знаєш, Соню, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум гнітять! О, як ненавидів я цю конуру!”.

Читач одразу помічає разючий контраст між, з одного боку, вродою Родіона, який “був напрочуд гарний із себе, з прекрасними темними очима, темнорусявий, стрункий, на зріст вище середнього”, а з іншого – його жалюгідним одягом: “Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього, людина посоромилася б удень виходити в такому лахмітті на вулицю”. Цей портретний штрих є своєрідним натяком на певну роздвоєність, “розкол” у його особистості.

Родіон належить до так званих “нових людей”: він столичний студент, знавець новітніх наукових теорій і соціальних учень. Походить Раскольников зі збіднілої інтелігентної сім’‎ї, його покійний батько надсилав до журналу свої вірші та прозу, а отже, був людиною не просто високоосвіченою, а й творчою. Мати – жінка суворих моральних правил, до того ж побожна, а сестра Дуня – дівчина горда, чиста й готова заради ближніх на самозречення. Очевидно, і Родіон був вихований на цих моральних нормах і релігії (мати в листі згадує, як він у дитинстві “лепетав молитви свої” в неї на колінах). Це вже згодом, під впливом навчання і насамперед ідейної ситуації в Петербурзі середини XIX ст., Раскольников відкинув усі ці погляди як застарілі, як пута, що сковують видатну особистість. Треба також наголосити, що Родіон мав рішучий характер, недаремно Пульхерія Олександрівна каже, що він “спокійнісінько б переступив через усі перешкоди”. Крім того, вже на початку роману ми бачимо, що Родіон трагічно самотній.

Раскольников. Ілюстрація Петра Боклевського до роману Федора Достоєвського “Злочин і кара”. 1880-ті

Здається, Раскольников постійно виправдовує своє прізвище, настільки “розколота” його душа. По суті, це добра людина: він віддає останні гроші родині Мармеладових, заступається за незнайому дівчину, рятуючи її від зазіхань хтивого нахаби, згодом, уже в процесі слідства, з’‎ясовується, що, ризикуючи життям і отримавши серйозні опіки, Родіон урятував з палаючого будинку незнайомих йому дітей. Тому тим гостріше постає питання: як же трапилося, що гарна людина змогла опустити сокиру на голови беззахисних жінок? Раскольников і сам усвідомлював усю жахливість та огидність свого вчинку: “О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я… ні, це нісенітниця, це безглуздя! – додав він рішуче. – І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!..”. Автор підкреслює гостру внутрішню боротьбу, що відбувалася в душі Родіона. Однак він не міг виразити словами свого хвилювання: “Почуття безмірної огиди, яке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досягло тепер такої сили і такої виразності, що він не знав, куди подітися від своєї туги”.

Отже, з одного боку, Раскольников – великодушний, добрий, готовий допомогти незнайомим людям, навіть ризикувати заради них життям, віддати їм останнє, але, з іншого – він зарозумілий, пихатий, нетовариський.

У романі “Злочин і кара” вбивцею стає не якийсь недолугий деградант чи розумовий нікчема, а талановитий студент-інтелектуал: молодий, здоровий, розумний, вродливий, освічений, з вольовим характером і неабиякими здібностями (його стаття була не лише надрукована, а й викликала жваве обговорення).

Та й саме вбивство він робить не для свого особистого благополуччя, а для родини, для допомоги таким приниженим і ображеним людом, як Мармеладовії. Мета нібито благородна й висока. Однак допомога людям для “ідейного” злочинця – не головне.

Особливість злочину Раскольникова полягала в тому, що він скоїв його не тільки й не стільки через економічні причини, а заради ідеї. “Влада дається тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти її”. На еволюцію Родіона суттєво вплинули модні тоді книжки та журнали, новітні природничі науки, соціальні теорії й політичні ідеї – усе те, що Ф. Достоєвський позначає короткою формулою “вчення, думки, системи”.

Зауважимо також, що реакційна та антигуманна, проте струнка і по-своєму логічна теорія Раскольникова протистоїть спрощеній (чи спрощено ним сприйнятій) думці “демократа” Лебезятникова про те, що “усе залежить від середовища, а сама людина ніщо”. Особисто для Родіона не існує жодних бар’‎єрів, ані громадської думки, ані сумління, ані “морального закону в ньому самому” (за Імануїлом Кантом), ані релігії: він “переступив” через усі ці “перешкоди” (згадаймо, що слова “переступ”, “злочин” і рос. “преступление” є семантично близькими, синонімічними).

Родіон Раскольников не хотів чекати приходу пророкованого соціалістами – утопістами “загального щастя”, він прагнув “усього зразу” (зокрема, “зразу весь капітал”). Йому кортить негайно перевірити свою силу і сміливість, з’‎ясувати, хто ж він такий: “тремтяче створіння” чи “той, хто право має”?

Кожний персонаж роману мав свій шлях і свою правду. Проте всі вони так чи так пов’‎язані з Раскольниковим і його злочином, який ще тугіше закручує пружину сюжету. Особливо цікавими й психологічно витонченими є діалоги Родіона з розумним і досвідченим слідчим Порфирієм Петровичем, який і нині може слугувати прикладом інтелектуального детектива. Однак Порфирій Петрович “переграв” його не лише як слідчий (“Та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили… – додав він майже пошепки, цілком переконано”), а й ідеологічно, довівши абсолютну неспроможність теорії Раскольникова.

Як бачимо, Родіон – людина вольова, має сильний характер, до того ж він не розкаюється у вчиненому злочині (“Злочин? Який злочин? – скрикнув він раптом в якійсь несподіваній люті, – те, що я вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, яку вбити – сорок гріхів проститься, яка з бідних людей сік смоктала, хіба ж це злочин?”).

Показово й те, що, зважаючи на його розмови, убитої ним Лизавети начебто й зовсім не існувало. Проте Раскольников недооцінив свою людську сутність, силу докорів сумління: “Я це повинен був знати, – думав він з гіркою усмішкою, – і як я смів, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитись. Я мусив заздалегідь знати… Е! та я ж заздалегідь і знав!..”. І за допомогою Соні Мармеладової він повертається до життя, перетворюється з “надлюдини” (а насправді – “звіра”) на справжню Людину. Недаремно ж кажуть, що головною заслугою Достоєвського-мислителя є те, що він упродовж життя “шукав людське в людині”.

Образ Соні Мармеладової

Дослідники ділять героїв Достоєвського на “запеклих” і “сумирних”. Зокрема, “запеклому” Раскольникову протистоїть “сумирна” Соня Мармеладова. Водночас вона є яскравою представницею великої групи т. зв. зневажених і скривджених. “Зневажені й скривджені” – це назва роману Достоєвського, а зображення їхньої важкої долі та страждань є однією з провідних тем творчості письменника. Показуючи долю сім’‎ї Мармеладових, Раскольникових, безіменних бідняків і “п’‎яненьких”, яких так багато на вулицях Петербурга, письменник зображує світ людського страждання, викриває аномальність і аморальність суспільства, де люди приречені на зневагу й щоденні образи.

Уперше читач дізнається про Соню з розповіді її батька, п’‎янички Семена Мармеладова у трактирі: “Донька моя, від першого шлюбу, чого тільки натерпілася від мачухи своєї, про те я і не казатиму. Бо Катерина Іванівна… дама гаряча і дратівлива”. Ситуація нагадує казкову – конфлікт сироти Соні та мачухи Катерини Іванівни, у якої є свої діти, що хочуть їсти, а батько (вітчим) усе пропиває. Ця безвихідь і жахливі умови життя змушують героїв замислитися, як жити далі.

Про те щоб Соня змогла заробляти чесним шляхом, у цій ситуації не йшлося. Мармеладов каже: “Чи багато може бідна, але чесна дівчина чесною працею заробити?.. П’‎ятнадцять копійок на день не заробить, та й то коли рук не покла – даючи працюватиме! А тут дітки голодні…”. Тож, не витримавши постійних докорів знервованої, ображеної на весь світ Катерини Іванівни, Соня стала повією: “Сонечка встала, напнула хустинку, наділа бурнусик і з квартири подалася, а о дев’‎ятій годині і назад прийшла. Прийшла, і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед нею тридцять карбованців мовчки поклала. І словечка при цьому не мовила, хоча б глянула, а лягла на ліжко, обличчям до стіни, тільки плічка та тіло все здригаються… – сповідається перед Родіоном Мармеладов. – А… потім Катерина Іванівна, так само й слова не мовивши, підійшла до Сонеччиного ліжечка і весь вечір у ногах у неї навколішках простояла, ноги їй цілувала, встати не хотіла, та так обидві і заснули разом, обнявшись… обидві… обидві… еге ж… а я… лежав п’‎яненький”.

А безпосередньо із героїнею вперше читач зустрічається під час сцени прощання сім’‎ї із загиблим Мармеладовим: “З-під надітого по – молодецькому набакир капелюшка виглядало худе, бліденьке й злякане личко з розкритим ротом і з нерухомими від жаху очима. Соня була мала на зріст, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька блондинка з чудовими голубими очима”. Достоєвський постійно підкреслює її молодість (для цього він вживає зменшувально-пестливі форми слів: (“капелюшок”, “личко”), а також те, що вона схожа на дитину.

За християнським ученням Царство Небесне належить саме дітям. “Діти – образ Христа: “їхнє є Царство Боже”, – каже Родіон доньці Мармеладова. – Він велів їх шанувати й любити, вони майбутнє людство…”.

Саме діти є найбеззахиснітими й найчистішими з-поміж усіх членів суспільства, тому-то й несправедливість щодо до них сприймається найгостріше.

Соня наділена позитивними рисами, хоча автор їх подає не прямо, а опосередковано: наприклад, про них згадують інші герої, зокрема в мить найвищого напруження їхніх душевних сил. Приміром, коли Лужин звів на Соню наклеп щодо нібито вкрадених у нього ста карбованців, за неї вступилася Катерина Іванівна, перелічуючи риси характеру своєї пасербиці: “Ви… не знаєте, не знаєте, яке це серце, яка це дівчина! Та вона свою останню сорочку скине, продасть, боса піде, а вам віддасть, коли вам треба буде, от вона яка! Вона он і жовтий білет взяла через те, що мої ж діти з голоду пухли, себе за нас продала!..”.

Особливо щемно в романі звучить тема зневаженого дитинства. Одна з найвідоміших думок Достоєвського полягає в тому, що вся світова гармонія, усе пізнання людства не варті “однієї сльозинки дитини”. Тут його творчість багато в чому суголосна (хоч і поступається силою художнього втілення) творам англійського письменника-гуманіста Чарльза Діккенса, а страждання дітей Мармеладових чимось нагадують муки Олівера Твіста та його маленьких друзів. І тут до теми пияцтва як суспільного лиха і горя для дітей додається ще одна – це трагедії дітей саме в Петербурзі, де “не можна дітьми залишатися”, де “семирічний – розпусник і злодій”.

“СУМИРНІ” VS “ЗАПЕКЛІ”

Докорінна різниця між самопожертвою та злочином відчутна також у логіці розвитку ще одного “сумирного” жіночого образу – Дуні, сестри Родіона Раскольникова. Вона жертвує собою задля братового щастя (як і Соня Мармеладова для дітей Катерини Іванівни), погоджуючись на шлюб із бридким і нелюбим їй заможним ділком Лужиним (це найогидніший персонаж роману “Злочин і кара”). А коли Родіон, не бажаючи приймати такої сестриної пожертви, дорікнув їй, що вона не спитала в нього, а чи потрібна така самопожертва йому, Родіонові, то Дуня, сама того не бажаючи, боляче зачепила його душевну рану: “Такий шлюб не є підлотою, як ти це назвав!.. Коли я погублю кого, то тільки себе саму… Я ще нікого не зарізала!.. Чого ти так дивишся на мене? Чого ти так зблід?”.

Та читач дуже добре знає, чому Родіон “так зблід”. Сама по собі наче й невинна, Дуніна фраза “я нікого ще не зарізала” боляче зачепила його сумління, оскільки сам-то він уже “когось зарізав”, тобто вбив лихварку та її сестру. Тут Достоєвський використовує драма – тургійну техніку “подвійного діалогу”, коли репліка персонажа має кілька сенсів, а її підтекст стає важливішим за прямий сенс.

Родіон і Соня схожі в тому, що вони обоє є грішниками (“убивцею й блудницею”), що переступили норми суспільної моралі. Так, після скоєння злочину, ще до каторги Раскольников сам ізолював себе від суспільства. А Соня винаймає окремий куток, бо повіям заборонено жити з сім’‎єю. Саме цю їхню схожість і підкреслює Родіон, звертаючись до Соні: “Підемо разом… Ми разом прокляті, разом і підемо!”, або: “Хіба ти не те ж вчинила? Ти теж переступила… змогла переступити” (слова “злочин” і “переступ” (рос. “преступление”) в тексті є ключовими, надзвичайно важливими для розуміння авторського задуму).

Однак між Сонею і Родіоном існує принципова, докорінна різниця, вони є антиподами. Якщо “сумирна” Соня жертвує собою задля інших, то “запеклий” Родіон, навпаки, жертвує іншими задля себе.

З-поміж усіх персонажів саме Соня має на Раскольникова найбільший вплив. Вона закликає його до покаяння і готова “нести його хрест” на шляху до істини через страждання (ключовий пункт концепції Достоєвського).

Соня лікує отруєну душу Родіона, читаючи йому притчу про Лазаря. І пафос роману починає нагадувати стиль Святого Письма: “Недогарок уже давно згасав у кривому свічнику, тьмяно освітлюючи в цій убогій кімнаті убивцю й блудницю, які так дивно зійшлися за читанням вічної книги”. Притча про Лазаря є важливим компонентом роману, оскільки вона згадується ще й у його фіналі: “Під подушкою у нього лежало Євангеліє. Він узяв його машинально. Ця книга належала їй, була та сама, з якої вона читача йому про воскресіння Лазаря”.

Важливим штрихом до розуміння образу є також ім’‎я героїні. У насправді високохудожньому творі всі імена персонажів є прозивними. А “Софія” в перекладі з грецької означає “мудрість”. Отже, у протистоянні агресивного індивідуалізму (“запеклий” Родіон) і християнської самопожертви та любові до ближнього (“сумирна” Соня) перемагає не його “логічно” вибудована теорія, а справжня “софія-мудрість”. У фіналі твору Раскольников підбиває підсумок своїх духовних шукань, своєї докорінної зміни: “Він не розкрив її і тепер, але одна думка промайнула в нього: “Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями?””. У розвінчанні теорії Раскольникова образ Соні є ключовим. Недаремно сам Достоєвський зробив промовисту нотатку про те, що цю антилюдську теорію “Соня та любов зламали”.

Родина Мармеладових

Одним із відкриттів реалістичної літератури XIX ст. є образ т. зв. маленької людини, яка перебуває на нижніх щаблях суспільної драбини, що визначає її психологію та поведінку: приниженість у поєднанні з відчуттям несправедливості та зневаженої людської гідності. Проте звична вже на той час для російської літератури “маленька людина” в художній системі Ф. Достоєвського набула певних особливостей, адже ніколи до цього психологічний аналіз не сягав таких глибин.

Зустріч Раскольникова із Семеном Мармеладовим відбулася на початку роману, коли Родіон щойно зважувався на злочин. Спочатку той видався Родіонові не вартим уваги п’‎яничкою, однак поступово Раскольников ним зацікавився. Цей обрезклий бридкий чоловічок із пропитим жовтавим обличчям, який обкрадав дружину й дітей, пропиваючи вкрадені в доньки-повії гроші й ночуючи на сінних барках (край можливого падіння), таки “зачепив” Раскольникова. Крізь огидну зовнішність Мармеладова проглядало щось людське. Він не звинувачував дружину в спонуканні Соні до проституції: “Але не винуватьте, не винуватьте, шановний добродію, не винуватьте! Не при здоровому розумі це було мовлено, а в збудженому стані, у хворобі, під плач діток голодних, та й мовлено було більше, щоб образити, аніж у прямому значенні…”.

Мармеладов розкаюється у своїй бридкій слабкості (“я природжена тварюка!”), йому нестерпно важко бачити сухотну Катерину Іванівну та її вічно голодних дітей, яких вона б’‎є через безвихідь. По-своєму він любить їх, але нічого з собою вдіяти вже не може: згубна пристрасть його засмоктала, він іде на дно, і трагічна розв’‎язка наближається невідворотно й невблаганно.

Аніскільки не виправдовуючись і навіть із якоюсь мазохістською насолодою самоприниження (іноді навіть дратуючи читача), Мармеладов ставить напрочуд точний “діагноз” витоків російського пияцтва: “Бідність не порок, це істина. Знаю я, що і пияцтво не доброчесність, і це тим паче. Але убозтво, добродію, убозтво – це порок. У бідності ви ще зберігаєте своє благородство природжених почуттів, а в убозтві – ніколи і ніхто. За убозтво навіть і не києм виганяють, а мітлою вимітають з компанії людської, щоб зневажливіше було, і справедливо, бо в убозтві я перший сам ладен зневажати себе. І звідси – шинок!”. Лише двічі бачить Мармеладова Раскольников: уперше – п’‎яного в шинку, вдруге і востаннє – роздавленого кіньми. Однак для концепції Достоєвського цей епізодичний персонаж важить дуже багато. Саме співчуття Раскольникова до Мармеладова та його сім’‎ї є тією тоненькою ниточкою, яка чи не єдина прив’‎язувала “мов ножицями одрізаного від людей” Родіона до людського загалу й почуттів. Він дав гроші на похорон Семена Захаровича, допомагав Катерині Іванівні та її дітям. Саме Мармеладовії, передусім Соня, прискорили крах його антигуманної теорії. Якщо ж до цього додати, що Мармеладовії були однією з безлічі таких самих сімей у всій Росії, то в уяві читача ясно постане образ Достоєвського-гуманіста з його співчуттям до “маленьких людей”, усіх “зневажених і скривджених”.

Наостанок можна пригадати одкровення самого Федора Достоєвського: “Людина – це таємниця. Її потрібно розгадати. Я переймаюся цією таємницею, оскільки хочу бути людиною”…

Петербург Достоєвського

У творах Достоєвського образ столиці Російської імперії відіграє не менш важливу роль, аніж ключові персонажі. Він є не просто місцем дії, а фактично повноправним персонажем роману “Злочин і кара”, який іноді навіть називають “романом великого міста”.

Те, що Петербург тоді вважали одним із найкрасивіших міст Європи, Достоєвського, здається, мало обходило. Він бачив це місто по-своєму: як місто – монстр, місто-вампір, місто-міраж (часто можна зустріти вислів “Петербург Достоєвського”). Хай і некомфортна для життя, але попри це велично-офіціозна панорама столиці величезної Російської імперії виникла перед Родіоном лише раз: “Незрозумілим холодом віяло на нього… від цієї чудової панорами, духом німим і глухим сповнена була для нього ця пишна картина…”. І глибоко символічно, що саме в цьому епізоді “його боляче хльоснув батогом по спині кучер якоїсь коляски”, та ще й якась купчиха подала йому, мов жебракові, милостиню, яку він роздратовано пожбурив у воду…

Уперше з Петербургом ми зустрічаємося в описах одного з найбідніших кварталів, де мешкав Раскольников. Прокопчені трактири й дешеві готелі, брудні будинки розпусти й задушливі поліцейські контори, убогі мансарди студентів і напівтемні квартири лихварів, засмічені вулиці й захаращені двори, галаслива Сінна і тиха “канава”, – усе це разом немов стимулює та провокує злочинний задум Родіона, гнітить йому серце й душу, стискаючи їх задушливим обручем безвиході. Зі всеосяжним розмахом бальзаківської “Людської комедії”, але в межах одного роману (і одного міста!) Достоєвський зобразив ціле суспільство: чиновників і поміщиків, перекупок і студентів, багатіїв і жебраків, лихварів і правників, росіян і німців, поляків і євреїв, слідчих і лікарів, міщан і робітників, священиків і шинкарів, звідниць і повій, поліцейських і каторжників…

Дія весь час перекидається з вузьких і низьких кімнат у гамір столичних кварталів. На вулиці “переступила” через сором і стала повією Соня, тут само загинув її батько, на бруківці збожеволіла та стекла кров’‎ю Катерина Іванівна, на проспекті перед каланчею застрелився Свидригайлов, на Сінній площі привселюдно покаявся і був за це осміяний натовпом Родіон…

Показавши бруд і незатишність петербурзьких вулиць і площ, письменник веде читача далі – до житла своїх героїв. Ми проходимо “брудними й смердючими” дворами, піднімаємося темними, облитими помиями з присохлою яєчною шкаралупою надтріснутими кам’‎яними сходами обдертих багатоповерхівок, де в брудних шибках дзижчать і б’‎ються об розбите скло мухи, заглядаємо до крихітних убогих “кутків” (в оригіналі – “углов”), де людина не може до ладу навіть випростатися, як у карцері. І читачеві стає чимдалі моторошніше, оскільки герої мешкають чи то в “труні”, як Раскольников, чи то в потворному “хліві”, як Соня, чи то в “прохолодному кутку”, як Мармеладовії. Останню ніч перед самогубством Свидригайлов теж проводить у затхлому тісному номері: “У кімнаті було душно, свічка горіла тьмяно, на дворі шумів вітер, десь в кутку шкрябала миша, та й взагалі в кімнаті тхнуло мишами і чимсь шкіряним”. Задуха, яка стискає петербуржця на вулиці, “додавлює” його й удома. Персонажі відчувають не лише просторову тісноту, оскільки ці потворні, схожі на в’‎язниці приміщення є суттєвою причиною розладу героя з самим собою. “Яка в тебе погана квартира, Родю, наче домовина… – зауважує Пульхерія Олександрівна, – Я певна, що ти наполовину через квартиру став таким меланхоліком”. Ось саме в такому “петербурзькому просторі” і виникають та втілюються злочинні ідеї Раскольникова, геть деградує Мармеладов, переступає через сором Соня, приймає фатальне рішення Свидригайлов, повільно помирає Катерина Іванівна.

Нещадний діагноз “хворому” Петербургу ставить цинічний, але розумний Свидригайлов: “Люди пиячать, молодь освічена від бездіяльності перегорає в нездійсненних снах і мріях, калічиться в теоріях… а все інше живе розпутно”.

Андрій Харшак. Ілюстрація до роману Федора Достоєвського “Злочин і кара”

То були непрості для Росії пореформені часи: від скасування кріпосного права в 1861 р. минуло якихось п’‎ять років, і величезна країна перебувала на роздоріжжі – яким шляхом іти далі? Достоєвського, який часто бував за кордоном і бачив Європу на власні очі, не приваблював шлях західного “прогресу”, шлях розвитку егоїстичної буржуазної цивілізації (носієм її ідей є огидний Лужин). Письменник утілює своє скептичне ставлення до “прогресу” в саркастичній репліці того-таки Свидригайлова, який не був у столиці сім років (тобто пам’‎ятає її ще до реформи) і раптом побачив в одній із численних “клоак” пореформеного Петербурга фривольно-непристойний танок канкан: “Потрапив я на один так званий танцювальний вечір, – клоака страшенна (а я люблю клоаки, саме щоб отак, знаєте, непристойно трошки), ну, звичайно, канкан, яких ніде більш не побачиш і яких за мого часу не було зовсім. Еге ж, щодо цього прогрес”. Зрозуміло, чому деякі тогочасні критики закидали Достоєвському його сумніви в можливості прогресу…

У Петербурзі Достоєвського життя набуває фантастично потворних обрисів, усе перевертається “з ніг на голову”: реальність нерідко скидається на кошмарне видиво, а марення і сон – на реальність. Атмосфера цього Петербурга – атмосфера безвиході й безпорадності. Недаремно Свидригайлов зауважив, що Петербург – “це місто напівбожевільних… Мало де знайдеться стільки темних, різких і чудних впливів на душу людську, як у Петербурзі. Чого варті самі лиш кліматичні впливи! Тимчасом це адміністративний центр усієї Росії, і характер його повинен відбиватися на всьому”. Остання фраза – своєрідне узагальнення або й ключ до розуміння історіософської концепції Достоєвського. Адже відчуття задухи й безвиході в житті петербуржців (мешканців столиці) можна сприймати як символ відчування духоти й безвиході для усієї Російської імперії.

1. Якою була дорога Ф. Достоєвського до літературної слави? Як пов’‎язані його життєвий і творчий шляхи? Де письменник міг брати матеріал для своїх творів?

2. Пригадайте, у чому полягає особливість і специфіка детективної літератури. Чи можна вважати роман “Злочин і кара” детективом? Чому?

3. Визначте жанрові особливості роману Ф. Достоєвського. Які філософські концепції та ідеї використав Ф. Достоєвський у романі? Наведіть конкретні приклади.

4. Який художній твір називають поліфонічним? Чи можна порівняти поліфонічність роману Ф. Достоєвського з поліфонією в музиці, звідки й запозичено цей термін? Відповідь аргументуйте.

5. Сформулюйте основні положення теорії Родіона Раскольникова. Як ставляться до неї персонажі роману: студент і офіцер у трактирі? Лужин? Соня? Порфирій Петрович та ін.? А як ставитеся до цієї теорії ви? Чому?

6. Складіть цитатний план характеристики образу Родіона Раскольникова.

7. Сучасник Ф. Достоєвського революціонер-демократ Дмитро Писарєв уважав, що Раскольников вигадав теорію, щоб виправдати свій злочин. Чи згодні ви з цією думкою? Відповідь аргументуйте.

8. Складіть цитатний план характеристики образу Соні Мармеладової.

9. Як ви розумієте слова Достоєвського про те, що теорію Раскольникова “Соня та любов зламали”?

10. За текстом роману “Злочин і кара” та іншими джерелами підготуйте повідомлення – розвідки: а) “Про що та до кого промовляють імена персонажів Ф. Достоєвського”;

Б) “Символіка цифр у романі Достоєвського”, де проаналізуйте семантику та символіку цифр, наприклад цифри “З” (три відвідування Раскольниковим Порфирія Петровича, три його візити до Соні…; “30” (30 рублів, зароблених Сонею – “30 срібляників” як стійкий вислів, а також інші числа); в) “Петербург у романі Достоєвського: місце дії чи персонаж?”.

11. Поясніть назву роману “Злочин і кара”. Про які злочини й покарання йдеться в романі?

12. Знайдіть і поясніть уживання слів “злочин”, “кара”, “переступити”, їхніх похідних і синонімів. Чому Раскольников називає свій вчинок не злочином, а переступом і взагалі уникає слова “злочин”?

13. Яку роль відіграють у романі біблійні мотиви, зокрема – історія воскресіння Лазаря? Хто з героїв роману, коли і з якою метою згадує цю євангельську історію? У чому, на вашу думку, полягає відмінність між поняттями “злочин” і “гріх”?

14. Як ви розумієте вислови з роману: “Людина цей Лужин розумна, але щоб розумно діяти – самого тільки розуму мало”, “Падлюка людина! І падлюка той, хто її за це падлюкою називає”?

15. Як ви думаєте, чому однією з провідних у творчості письменника стала тема “зневажених і скривджених”?

16. кладіть цитатний план характеристики образу Семена Мармеладова.

17. Пригадайте характерні ознаки образу “маленької людини”. Хто ще з героїв Достоєвського належить до цієї категорії?

18. На що більше заслуговують “маленькі люди” Достоєвського: на зневагу й презирство чи на співчуття? Це комічні, трагікомічні чи трагічні персонажі? Відповідь аргументуйте.

19. Яку роль відіграє родина Мармеладових у житті Раскольникова та ствердженні чи спростуванні його теорії?

20. Напишіть твір-роздум (варіант: підготуйте запитання до дискусії): “Родіон Раскольников – шлях від злочину до кари (за романом Ф. Достоєвського “Злочин і кара”)”.

21. Напишіть твір-роздум (варіант: підготуйте запитання до дискусії) “Чого заслуговують “маленькі люди” Достоєвського: презирства чи співчуття? (за романом Ф. Достоєвського “Злочин і кара”)”.

ВІДЛУННЯ

Адам Міцкевич

ПЕРЕДМІСТЯ ПЕТЕРБУРГА

…Щоб ці палати возвелись,

Падлючі слуги і царі-тирани

Пролляли сліз і крові океани;

Щоб камені звезти для цих будов,

Скільки придумано таємних змов,

Скільки невинних вигнано, чи вбито,

Скільки зграбовано несамовито

Країв – щоб закупити все, що є –

В Парижах, в Лондонах – ну, що там ціни!-

За кров Литви, за сльози України,

За злото Польщі – все добро сіє

Збудовано, возведено чертоги,

Вином шампанським вимито підлоги…

Переклад Дмитра Павличка

(2 votes, average: 5.00 out of 5)