СТЕНДАЛЬ (АНРІ МАРІ БЕЙЛЬ). Роман Червоне і чорне – Роман XIX століття

Усередині XIX ст. починається розквіт реалістичного роману, до якого поступово переходить пальма першості від лірики, яка домінувала в добу романтизму. Європейський роман цієї епохи має як спільні для всіх національних літератур, так і специфічні національні риси. Так, змальовуючи конфлікт Жульєна Сореля з кастовим суспільством, французький письменник-реаліст Стендаль у романі “Червоне і чорне” неначе розсуває сюжетні рамки і вплітає в наскрізну дію сцени та епізоди, що змальовують звичаї, побут суспільства цілої епохи, причому як провінції, так і столиці. Те саме бачимо і в романі Гюстава Флобера “Пані Боварі”, де історія головної героїні тісно пов’‎язана з життям французького провінційного суспільства.

Французькі романісти-реалісти XIX ст. (Стендаль, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер та ін.) внесли до жанру роману пафос пізнання, мало не наукового дослідження закономірностей взаємовпливів особистості та суспільства.

Загалом ці тенденції притаманні й англійському реалістичному роману XIX ст., хоча він мав специфічні риси. Так, англійських романістів передовсім цікавили морально-етичні проблеми, що яскраво втілилося в творчості найбільшого письменника-реаліста Чарльза Діккенса. Він запропонував своєрідний “еталон” людського щастя: затишок родинного тепла, який часто протистоїть багатству і кар’‎єрі (“Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син”, “Великі сподівання” тощо). Морально-етична проблематика є важливою складовою роману Оскара Вайльда “Портрет Доріана Грея”.

На цьому тлі вирізняється філософський роман – великий епічний твір, у якому безпосередньо подається світоглядна і/або етична позиція автора, порушуються важливі філософські проблеми, вирішенню яких підпорядковані сюжет, характери та вчинки персонажів. Визнаним майстром філософського роману був росіянин Федір Достоєвський.

ІВАН ФРАНКО ПРО РОЗВИТОК РОМАНУ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЛІТЕРАТУРАХ

…Розуміння тієї істини, що людина – це продукт свого оточення, продовження своїх предків, природи та суспільства… є заслугою французьких реалістів: Бейля-Стендаля, Бальзака та його наступників – Флобера, братів Гонкурів і насамперед – Еміля Золя… Сучасний роман, створений цими великими письменниками, обіймає все, що називається людським життям. Він не нехтує минулим, але передусім цікавиться сучасністю… А метод цей вимагає передусім правди, тобто змалювання дійсності такою, якою вона є, чи краще такою, якою її бачить поет крізь призму своїх здібностей, навичок і темпераменту… Романіст став не тільки психологом і соціологом, він мусить бути тепер і природознавцем, і промисловцем, і лікарем, і юристом, і ремісником, і хліборобом, щоб зрозуміти, заглибитися і відтворити надто диференційоване суспільство… Його очі мусять бути в деяких випадках мікроскопами, здатними помітити й відобразити найменші… порухи, імпульси або гру кольорів… Його почуття мусять мати також здатність миттю опановувати найрізноманітніші середовища й ситуації і відтворювати в деталях те, що відоме авторові як сирий матеріал чи то з власних спостережень, чи добуте з книжок…

Сьогодні все, що тільки спостерігаємо в природі, в суспільстві, може бути предметом поезії (художньої літератури. – Авт.) і передусім роману, який, розвиваючись, поглинає всі інші її види.

Іван Франко.

“Походження сучасного роману” (1891)

СТЕНДАЛЬ (АНРІ МАРІ БЕЙЛЬ). Роман “Червоне і чорне”

Закони математики і людське серце

“І так мене занесло до цієї холодної, варварської країни?” – роздратовано думав інтендант армії Наполеона, щільніше закутуючись у шинель і спостерігаючи крізь віконце карети безмежні засніжені простори, трупи замерзлих французів і росіян, згарища спалених війною російських міст і сіл. Армія Наполеона відступала, а разом з нею і цей інтендант. Звали його Анрі Марі Бейль, це була майбутня гордість Франції, одна з найпомітніших постатей світової літератури – письменник Стендаль…

Смерті Стендаля Франція не помітила, як не помічала його творів за життя. А зараз важко навіть уявити якусь розвідку про французьку літературу XIX ст. без детального аналізу творчості письменника. Хоч, здається, сам Стендаль до такого повороту подій був готовим: “Я беру білет лотереї, головний виграш якої такий: щоб мене читали в 1935 році”. Письменник виграш отримав – навіть більший за той, про який мріяв.

Готуємось до діалогу

СТЕНДАЛЬ (1783-1842)

Анрі Марі Бейль, майбутній письменник Стендаль, народився на півдні Франції, у Греноблі, в освіченій і заможній родині. Революція похитнула звичний розпорядок життя, остаточно зруйнувала родинне вогнище смерть матері, а батько став занадто побожним.

Позбавлений материнської любові, хлопчик не зрозумів батька, який убачав свій обов’‎язок у прискіпливій увазі до його звичок, уподобань, поведінки. Через багато років у своїх мемуарах Стендаль розповість про образи дитинства так, начебто все це було вчора.

Але свого діда Анрі Ганьйона він любив. Дід познайомив Стендаля з творами Вольтера, Дідро й Гельвеція.

У Центральній школі Гренобля Анрі зацікавився математикою, що в поєднанні з літературним хистом допоможе Стендалю стати одним із зачинателів класичного реалізму: “Застосувати прийоми математики до людського серця.

Олоф Йохан Содермарк. Портрет Стендаля. 1840

Шляхетна душа діє в ім’‎я свого щастя, проте найбільше її щастя полягає в тому, щоб робити щасливими інших людей.

Стендаль

Покласти цю ідею в основу творчого методу та мови пристрасті. У цьому – все мистецтво”.

У Франції початку XIX ст. важко було знайти молоду людину, яку б так чи інакше не захопили шал Великої французької революції і карколомна кар’‎єра Наполеона, цього безрідного корсиканця, перед яким схилилася Європа. Стендалю імпонувала його пристрасть – властивість характеру, яку юнак ставив понад усе. Можливо, саме через це майбутній письменник вирішив після закінчення школи вступити до Політехнічного училища, яке готувало офіцерів-артилеристів та військових інженерів (Наполеон і сам був артилеристом). Проте замість училища юнак за протекцією потрапив до Міністерства військових справ. Перший військовий похід перетворився на нудьгу гарнізонної служби в містечках Північної Італії, бо воєнні дії вже скінчилися.

Після відставки Бейль знову опинився в Парижі. Він мріє писати комедії, як Мольєр, займається філософією, літературою, бере уроки декламації, відвідує театри, складає плани комедій і трагедій. Батькові таке життя здавалося дивним, тож він не поспішав допомагати синові. І тоді юнак вирішив стати банкіром. А щоб набути комерційного досвіду й навчитися орудувати мільйонами, поїхав до Марселя і найнявся до торговця. Щоправда, найімовірніше, Бейль опинився в Марселі через одну акторку, в яку був закоханий і яка отримала ангажемент у цьому портовому місті. Та кохання минуло, як і його бажання стати банкіром. Бейль знову попросився до армії. Цього разу він потрапив до інтендантських військ. За вісім років військової служби він зробив непогану кар’‎єру, супроводжуючи армію Бонапарта, об’‎їздив майже всю Європу, бачив, як палала Москва, а після відречення Наполеона пішов у відставку.

Свій шлях до літератури Стендаль почав як мистецтвознавець. Він писав про Моцарта та Гайдна, про визначні італійські міста, про історію італійського живопису. У Франції Стендалю запропонували написати путівник по Риму, що мало вивести письменника з матеріальної скрути. Так виникли “Прогулянки по Риму” – цікава книжка яскравих оповідей про римські старожитності, мистецтво, звичаї та побут. Саме тоді почав визрівати задум найважливішого твору письменника – роману “Червоне і чорне”.

Напровесні 1828 р. Стендаль прочитав у “Судовій газеті” замітку про плебея Антуана Берте, який стріляв у церкві в свою коханку, матір його колишніх учнів. Ця кримінальна історія лягла в основу сюжету роману “Червоне і чорне”, що вийшов друком через кілька місяців після липневої революції 1830 р. Здається, це помітили лише три людини: Гете, Бальзак і Пушкін, бо літературна критика мовчала. Революція дала змогу Стендалю повернутися на службу.

Служба для Стендаля була, ймовірно, засобом для існування: він із радістю отримував відпустки, іноді на кілька років, і без ентузіазму повертався до місця роботи. Він починав безліч творів, та закінчив лише декілька, у тому числі роман “Пармський монастир”. В Італії письменникові бракувало Парижа з його напруженим інтелектуальним життям, а в Парижі – Італії.

П’‎єр Вігнал. На терасі квартири Ганьйона. 1920

Обстоюючи романтизм, називаючи себе романтиком, Стендаль у своїй творчості, по суті, закладає основи нової, реалістичної, літератури:

“Я намагаюся розповідати: 1) правдиво, 2) ясно про те, що відбувається в серці людини”. Ще у 1805 р. він саркастично порадив своїй сестрі:

“Обов’‎язково займися вивченням людей; простеж, ціною яких зусиль ці люди стали такими дурнями, якими вони є, якою мірою їм у цьому шляхетному прагненні сприяли обставини і що для цього вони зробили самі”.

Невідомо, чи повною мірою це усвідомлював тоді сам Стендаль, але ця фраза містить у собі квінтесенцію того, що згодом стало мистецьким символом доби й отримало назву “реалізм”.

Між тим життя добігало відміряне коло… Та письменник не хотів здаватися ані хворобі, ані часові. Його вмінню жити, за будь-яких обставин зберігаючи бадьорість духу і життєрадісність, які сам Стендаль називав “бейлізмом”, міг позаздрити будь-хто. Елегантний костюм, франтівський стек, підфарбовані бакенбарди, задум нового роману… Все це скінчилося на паризькій вулиці 23 березня 1842 р., коли письменник упав, підступно скошений другим апоплексичним ударом…

На його надгробку написано: “Бейль. Міланець. Жив. Писав. Кохав”…

Давід д’‎Анже. Медальйон із профілем Стендаля. 1892

Роман “Червоне і чорне”

На початку 1831 р. відвідувачів книгарень Парижа заінтригувала загадкова назва нового роману тоді нікому не відомого автора – “Червоне і чорне”. За звичкою вони починали шукати пояснень у підзаголовку твору. Але, прочитавши так само, на їхню думку, беззмістовну фразу – “Хроніка XIX століття”, – здивовано знизували плечима. Ну, ще якось можна зрозуміти формулювання на кшталт “Хроніка або історія правління Людовіка XIV”. Жила якась історична особа, і хтось із придворних написав хроніку її правління та славетних діянь. Але який сенс у “хроніці” століття, та ще й сучасного? Тож і не дивно, що твір Стендаля не привернув увагу читачів, звиклих до класицистичних творів із “високими” героями та античними темами або до романтичних творів про далекі омріяні світи. Вони не виявили зацікавлення ані до соціальних проблем XIX ст., ані до далеких від ідеалу персонажів, узятих із гущі тогочасного життя (що є такого “літературного” в описі теслі чи лакея?), ані до наукового копирсання автора у щонайменших порухах душі героя-плебея.

Це цікаво

СИНДРОМ СТЕНДАЛЯ

Названий на честь письменника, який у книзі “Неаполь і Флоренція: подорож із Мілана в Реджіо” описав свої відчуття під час візиту до Флоренції – часте серцебиття, запаморочення. Такі симптоми у Стендаля викликала безліч церков, музеїв, пам’‎яток старовини, шедеврів мистецтва епохи Відродження. Більш ніж за півтора століття пізніше цей синдром описала психолог Г. Магеріні у книзі “Синдром Стендаля”, а згодом було вперше офіційно поставлено такий діагноз. Хворі дуже гостро переживають зустріч з якоюсь картиною і навіть ототожнюють себе з її героями. У групі ризику – дуже вразливі люди, які довго чекають на зустріч із високим мистецтвом.

Лілія Хомишинець

І лише дехто з письменників-сучасників тоді побачив, що з’‎явився літературний шедевр. До їхнього числа належить Гете, до рук якого ще 1818 р. потрапила книжка “Рим, Неаполь і Флоренція” за підписом “Офіцер французької кінноти Стендаль”. “Він прибрав чуже ім’‎я. Це – француз, мандрівник, сповнений гострої життєвості, пристрасний прихильник музики, танців і театру. Він приваблює і відштовхує, він захоплює і хвилює нетерпінням, і, зрештою, від його книжок не можна відірватись. Він здається мені одним із тих великих талантів, що виникли у вирі війни й революції і ховаються під виглядом офіцерів, урядовців або шпигунів, а може – усіх трьох разом”.

Здавалося б, Стендаль вирушив у путь уторованою стежкою, адже його твір – це добре відомий “роман одного героя”, в центрі якого – єдиний персонаж, із яким пов’‎язаний розвиток сюжету (недаремно перша, робоча, назва твору – “Жульєн Сорель”), Особлива увага автора до персонажа, саме до його світосприйняття теж тоді була вже традиційною. У такому типі романів усі події, проблеми, персонажі подані крізь призму сприйняття героя, читачі дивляться на все зображуване неначе його очима.

Але свого героя Стендаль вибрав геніально. Жульєн Сорель – син теслі, наділений непересічними рисами. В іншій історичній ситуації, коли життєвий успіх людини більшою мірою залежав би від її особистих якостей і чеснот, а не від походження, можливо, на нього б чекала блискуча кар’‎єра. Та й часи ті були не такими вже далекими, про них ще добре пам’‎ятав Стендаль і його сучасники: це доба блискучих перемог Наполеона, який, на думку родовитих європейських аристократів, був вискочнем, “парвеню” (з фр. “досягти успіху”), що вивищився завдяки революції, а в інший час, мабуть, залишився б одним з-поміж сотень тисяч нікому не відомих офіцерів. Отже, героїчний час потребував і отримав героїчних особистостей.

Але в добу Реставрації ситуація у Франції змінилася докорінно. До влади повернулися аристократи, які цінували людину не за її особистими якостями та чеснотами, а за походженням. Ось як абат Пірар, напучуючи плебея – провінціала Жульєна Сореля перед входженням до кола паризьких аристократів, характеризує дружину маркіза де Ла-Моля: “Ви побачите там пані маркізу де Ла-Моль. Це висока білява жінка, дуже побожна, погордлива, надзвичайно ввічлива і зовсім нікчемна. Вона – дочка старого герцога де Шона, що уславився своїми аристократичними забобонами. Вона навіть не вважає за потрібне приховувати, що єдина заслуга, гідна поваги в її очах, – це мати в своєму роду предків, які ходили в хрестові походи” (Стендаль. “Червоне і чорне”.

Тут і далі переклад Єлизавети Старинкевич).

Схожі критерії ставлення до людей притаманні також її синові, дев’‎ятнадцятирічному графу Норберу, що його пророкували Жульєну в “друзі”:

“Молодий граф де Ла-Моль спочатку зневажатиме вас, бо ви тільки міщанин, а його предок був придворним і мав честь бути страченим на Гревській площі двадцять шостого квітня тисяча п’‎ятсот сімдесят четвертого року за якусь політичну інтригу”.

Сільвестро Валері. Стендаль у консульській формі. 1830-ті

Постає закономірне запитання: що мав робити Жульєн Сорель, син простого вер’‎єрського теслі? Отож і став він не сином, а пасинком свого часу, не маючи шансів на гідну самореалізацію та достойну кар’‎єру через своє “низьке” походження. Тому гордий плебей у фіналі твору і кидає виклик кастовому суспільству: “Перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану”.

Ця романна ситуація була виграшною вже сама собою. Адже у згаданій неможливості реалізувати талант юнака, що становить конфлікт твору, прихована потужна сила, яка й вибухнула у його фіналі. І не лише пострілами Сореля прямо в церкві, а і його полум’‎яним монологом на суді як вироком тогочасному французькому суспільству і його несправедливому влаштуванню. Саме тут і спрацювала формула “хроніка XIX століття”, адже згаданий конфлікт стосувався не лише особисто Жульєна, це був конфлікт епохи.

До того ж якраз у цій романній ситуації Стендаль нічого й не нафантазував, оскільки взяв за основу сюжету вже згаданий злочин Антуана Берте. Це яскрава ілюстрація джерел і механізму реалістичної творчості, коли письменник може вихоплювати героїв і події свого твору безпосередньо з гущавини життя. Тож невипадково епіграфом до роману Стендаль обрав слова Дантона: “Правда! Сувора правда!”.

Стендаль майстерно вибудовує сюжет, який дає змогу крок за кроком, сходинка за сходинкою відтворити панораму життя всієї Франції XIX ст. Він проводить Жульєна Сореля щаблинами його кар’‎єри (у цьому сенсі твір Стендаля – це ще й “роман кар’‎єри”): від провінційного містечка Вер’‎єр (від гувернера дітей мера містечка пана де Реналя) – через значно більше місто Безансон і семінарію (здобуття духовної освіти) – аж до Парижа (дім одного з найвищих сановників Франції маркіза де Ла-Моля). Це дає змогу зобразити побут, мораль і звичаї різних верств суспільства як у провінції, так і в столиці держави.

Але як же в такій ситуації, коли в пошані були лише дворянські титули та гроші, потрапив до дому пихатого мера Вер’‎єра плебей Жульєн Сорель, який не мав ані першого, ані другого? Виявляється, що своїм успіхом Сорель зобов’‎язаний… дорогим норманським коням пана де Вально, іншого вер’‎єрського посадовця й конкурента пана де Реналя. Протистояння цих двох персонажів – справжнісінький “ярмарок марнославства” (це назва ще одного реалістичного роману XIX ст., автором якого є англієць Вільям Теккерей): “Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника, – сказав пан де Реналь, – щоб доглядав дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик чи готується ним стати, добре знає латинь і примусить дітей учитись, у нього, як казав кюре, тверда вдача. Я йому платитиму триста франків на наших харчах. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало взяти до дітей тесляревого сина; але… Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски. Але в його дітей немає гувернера”. Отже, і тут марнославство, заздрощі, пиха. Пан де Реналь не може позбутися цих якостей, навіть коли йдеться про освіту власних дітей. Якщо до цього додамо вже згадану жагу до збагачення, орденів і кар’‎єри, ненависть до інакомислення, то отримаємо досить непривабливу картину звичаїв і моралі французького провінційного містечка епохи Реставрації. Принагідно варто зауважити, що це нагадує світ філістерів, а особливо правителів князівства Керепес із повісті-казки Е. Т. А. Гофмана “Крихітка Цахес”. Але в художньому плані від поетики романтичної казки не залишилось нічого – її замінив реалістичний опис, вигадка змінилася на “правду, сувору правду!”.

Проте повернімося до долі Жульєна Сореля.

У житті буває так, що єдиним прихистком людини залишається сім’‎я. Якими ж були стосунки в родині Сорелів? Батько ненавидить сина за те, що той не схожий на грубезних старших братів, що читає осоружну книжку, а це вже саме собою дратує “затятого і грубого селянина”. 1 навіть перед стратою сина він не підтримує, а вичитує його, і “лагіднішає” лише тоді, коли Жульєн обіцяє відписати йому й братам спадок. Отже, і в сімейних стосунках усе вирішують не любов, повага, тепло родинного затишку, а гроші.

Переїхавши до Безансона, Жульєн Сорель бачить ті самі інтриги, заздрощі, шпигунство, що й у Вер’‎єрі. Чого вартий факт порпання у його валізі, коли нишпорки-семінаристи знайшли там карту із запискою Аманди Біне. Це стосується і суто єзуїтського питання екзаменатора до Жульєна про творчість Горація і його підступне 20-хвилинне вислуховування семінариста, яке скінчилося тим, що талановитого Жульєна було відкинуто аж на 198-ме місце за рейтингом: “Екзаменаторова каверза навіть у семінарії всім здалася підлою, але це не перешкодило спритному абату де Фрілеру поставити своєю владною рукою навпроти прізвища Жульєна № 198. Де Фрілер з насолодою робив цю неприємність своєму ворогові, янсеністові Пірару”. Отже, де Фрілер помстився своєму ворогу Пірарові, це була їхня війна. Але до чого тут Сорель? І хіба це справедливо – поставити за знання низьку оцінку? До того ж діється це не де-небудь, а в духовній семінарії, яка покликана не лише бути осередком духовності, а ще й готувати священнослужителів! Отже, і у Безансоні та сама брехня й лицемірство, та ще й під машкарою священної сутани “тартюфів XIX століття”.

У семінарії сповідували культ сліпої покори владі, а здібності, інтелект, здатність мислити самостійно засуджувалися: “На думку семінаристів, він (Жульєн. – Авт.) завинив у найжахливіиіому гріху: він мислив, міркував сам, замість того, щоб сліпо коритись”.

І лише в Парижі Жульєн побачив бодай якісь шпарини у цій безпросвітній завісі тупої підлоти та гонитви за наживою, прибутком, капіталом. З одного боку, там, як і у Вер’‎єрі та Безансоні, людину також цінували не за її особистими якостями, а за походженням, зв’‎язками та статками. Але, з іншого боку, гроші там не вирішують абсолютно всього, як це було в провінції. Мало того, багату людину там навіть можуть зневажати. У цьому зв’‎язку досить згадати хоча б роздуми маркіза де Ла-Моля щодо суми, якою йому доведеться ощасливити Жульєна і Матильду в разі їхнього шлюбу. Просто, щоб бути чи стати своїм у вищому світі столиці, самих лише грошей замало.

Перше видання роману Стендаля “Червоне і чорне”. 1831

Але в Парижі, як і в провінції, панують та сама затхла духовна атмосфера, ті самі або навіть більші пиха й зарозумілість, та сама зневага до особистості, передусім – неприйняття самостійної думки. Ось яку вбивчу характеристику дає паризьким салонам іспанський граф Альтаміра, який став натхненником революції, але відмовився від влади будь-якою ціною і тому не погодився на страту інакомислячих і розкрадання туринської казни. Після розкішного балу Жульєн не в змозі стримати свого захвату, “сам того не усвідомлюючи, він був захоплений музикою, квітами, вродливими жінками, витонченою розкішшю, яка його оточувала, і – найбільше – своєю власного уявою: він мріяв про славу для себе і про свободу для всіх. – Який чудовий бал! – сказав він графові. – Чого тільки тут немає! – Думки,- відповів Альтаміра. І на його обличчі відбилася зневага, ще дошкульніша через те, що з чемності він вважав за обов’‎язок її приховувати. – Але тут є ви, графе; хіба це не втілена думка – думка, що виплекала змову? – Я тут тільки завдяки моєму імені. Але у ваших салонах ненавидять думку. Вона не повинна підноситись вище дотепів водевільного куплета – ось тоді вона дістає нагороди”.

Жульєн усе життя виховував у собі лицемірство, бо вважав його єдиною зброєю слабких. Він досяг у цьому таких успіхів, що вмів здаватися холодним і незворушним у найнапруженіших життєвих ситуаціях. Тож коли він став лейтенантом, його бліде обличчя не мало жодного відтінку почуття, що з перших днів привернуло до нього увагу. У Лондоні, серед славнозвісних англійських денді, він знайшов справжніх поціновувачів своєї холодної маски. “В Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці. – Ви обранець долі, дорогий Сорелю, – казали вони, – сама природа вас нагородила таким холодним обличчям, наче ви за тридев’‎ять земель від своїх почуттів, – тобто те, що ми лиш намагаємося вдавати…”. Отже, бути “за тридев’‎ять земель від своїх почуттів”, постійно грати роль холодного манекена – ось “справді світське фатівство”, ось що намагаються вдавати аристократи, ось фінал їхніх бажань. А якщо така штучність і страх виявити свої справжні почуття є ідеалом аристократів, то чим вони кращі за неотесаних мужланів, “затятих і грубих селян” на кшталт старого Сореля, які цих почуттів не мають взагалі?

Із кожною прочитаною сторінкою роману “Червоне і чорне” стає зрозумілішим сенс його підзаголовка – “Хроніка XIX століття”. Сучасне йому суспільство Стендаль гостро критикує. Але не так, як це робили романтики: він ані міфологізує сучасність (бунтар і влада – Прометей і Зевс), ані застосовує казково – умовні паралелі в зображенні конфлікту творчої особистості з тупою бюрократичною машиною (“Крихітка Цахес” Гофмана). Натомість у реалізмі домінує пряме, неміфологізоване відтворення дійсності та гострих соціальних проблем.

Як мало хто з письменників, Стендаль дає сучасному читачеві інтелектуальну насолоду точністю й правдивістю психологічного аналізу, нещадним розкриттям тих пружин людської поведінки, що пускаються в дію соціальною системою життя. Стендаль стоїть у першому ряді художників-реалістів, які тверезо досліджують основи й потенції людського єства, характеру, прагнення до свободи й повного самовияву як індивідуальності, так і цілого народу. Ставши письменником, Стендаль у глибині душі залишився тим самим, що і в п’‎ятнадцять років, коли взявся за вивчення математики, вважаючи, що це єдина не заражена лицемірством наука. Він виводив образи героїв, приречених на лицемірство й пристосовництво, він витворив майже точні етичні формули такої поведінки, але як письменник Стендаль ніколи не показував безсовісності й аморальності за гарною ширмою, ніколи сентиментально не зарожевлював егоїзму, легкодухості чи пристосовництва, яке усвідомлює себе як мало не громадянську доброчесність. Один з найістотніших уроків Стендаля – це наука тверезо бачити речі і явища та називати їх своїми іменами.

Євген Сверстюк

Так, на сторінках роману чи не вперше у французькій літературі зображені реальні механізми нечесного збирання голосів виборців. Коли пан Вально отримав титул барона і готується балотуватися на посаду мера Вер’‎єра замість пана де Реналя, він прямо просить Жульєна вплинути на батька перед голосуванням: “Жульєн був ушанований дуже дивним візитом: до нього з’‎явився пан барон де Вально, що приїхав у Париж висловити вдячність міністрові за свій титул і домовитися з ним іще про дещо. Його мали призначити мером Вер’‎єра замість пана де Реналя. Він попросив у Жульєна батьків голос на майбутніх виборах. Жульєн обіцяв написати”. Навряд чи така “невисока” і “прозаїчна” тема знайшла б місце у творах класицистів чи романтиків. Проте це було “життя як воно є” – капіталізм із його виборчим механізмом ставав реальною силою в Європі.

Сорель домовлявся із впливовим політиком маркізом де Ла-Молем, щоб він прийняв Вально, а коли той погодився і пообіцяв новоспеченому барону місце префекта, наш плебей-вискочень одразу виторгував “тепленьке містечко і для свого батька: “Жульєн усе розповідав маркізові, отже, ввечері він сказав йому й про бажання Вально. – Ви не тільки відрекомендуєте мені завтра ж нового барона,- сказав пан де Ла-Моль дуже серйозно,- але й запросите його обідати на післязавтра. Це буде один з наших нових префектів. – В такому разі, – холодно зауважив Жульєн, – я прошу надати моєму батькові місце директора притулку для бідняків. – В добрий час,- сказав маркіз і повеселішав, – згода! Признатись, я чекав моралізування. Ви робите успіхи”. Отже, з точки зору паризького можновладця доби Реставрації, успіхи Жульєна полягали у відсутності “моралізування”, інакше кажучи – у неприхованій аморальності. Бо в чому ж полягали згадані “успіхи” молодого провінціала? У тому, що він “проштовхнув” свого батька на вигідну посаду, абсолютно не переймаючись тим, як старий тесля впорається з нею і чи стане від цього краще біднякам?

Критика режиму Реставрації в романі переліченими випадками не обмежується. Ситуація владного хаосу доходить до абсурду, коли лише з власної примхи Жульєн привів до влади жалюгідну особу, перекривши шлях достойній людині (тобто зробив якраз те, проти чого так полум’‎яно боровся сам!): “Пан де Вально повідомив Жульєна, що особа, яка тримала у Вер’‎єрі лотерейну контору, нещодавно вмерла. Жульєнові здалося потішним дати це місце панові де Шолену, отому старому дурню, що його прохання він колись знайшов у кімнаті пана де Ла-Моля. Як тільки пан де Шолен був призначений, Жульєн дізнався, що депутація від департаменту вже зняла клопотання про призначення на те місце пана Гро, славетного математика; ця великодушна людина жила на тисячу чотириста франків ренти і щороку давала по шістсот франків сім’‎ї покійного управителя лотерейної контори, щоб трохи допомогти дітям небіжчика. Жульєн сам був приголомшений тим, що накоїв. А родина покійного? За що ж вони тепер житимуть? Серце його стиснулося від цієї думки. “Дарма, – подумав він, – коли вже я вирішив пробитись у вищий світ, доведеться чинити й не такі кривди, та ще й прикривати їх красивими зворушливими фразами. Бідолаха пан Гро! Це він заслужив орден, а одержав його я, і тепер я мушу діяти в дусі того уряду, який мене нагородив””. Тут Стендаль не лише зриває всі маски з механізму суспільного зла (“коли вже я вирішив пробитись у вищий світ”, треба “чинити кривди, та ще й прикривати їх красивими зворушливими фразами”), а й прямо називає першоджерело цього зла – суспільний устрій, уряд.

Гостра критика режиму Реставрації пронизує увесь текст роману. Так, у фіналі твору, коли Матильда намагається врятувати Жульєна від смертної кари, вона відверто купує всю піраміду французької судочинної системи, хіба що крім ката. “Матильда побувала в найвідоміших місцевих адвокатів і образила їх, одверто й без церемоній запропонувавши їм золото. Але зрештою вони взяли гроші. Вона швидко зрозуміла, що в Безансоні всі заплутані й важливі справи залежать від абата де Фрілера. Матильда вже привернула в Безансоні загальну увагу, коли нарешті, після тижня клопотань, їй удалося добитись аудієнції в пана де Фрілера. – Я прийшла порадитися з вами про можливість улаштувати втечу панові де Ла-Верне… Я можу негайно передати для підкупу нижчих службовців п’‎ятдесят тисяч франків і зобов’‎язуюсь оплатити пізніше ще вдвічі більшу суму. Нарешті, я і мої рідні не спинимося ні перед чим, щоб віддячити людині, яка врятує пана де Ла-Верне”.

І як же реагує на це хранитель законності? Пан де Фрілер із неприхованим честолюбством починає хизуватися своєю владою, в тому числі над правосуддям: “Якби навіть список з тридцяти шести присяжних складали жеребкуванням чотири чи п’‎ять разів підряд з почесних громадян нашого департаменту… я вважав би, що мені дуже не щастить, якби не нарахував у кожному списку вісім чи десять друзів, і до того ж – найспритніших з цілої групи. За мною майже завжди буде більшість, яка навіть перевершує те, що потрібно для ухвалення вироку”.

Отже, головним героєм роману Стендаля “Червоне і чорне” є Жульєн Сорель, який, попри своє низьке походження, зробив у соціально замкненому французькому суспільстві блискучу кар’‎єру, пройшовши за короткий час шлях від провінційного Вер’‎єра до Парижа. Проте, досягши майже всього, що було омріяне його фантазією, закінчив цей шлях не тріумфом, а гільйотиною.

Стендаль писав, що юнаки, схожі на Жульєна Сореля, якщо їм таланить здобути гарну освіту, змушені трудитися й переборювати справжню бідність, і тому зберігають здатність до сильних почуттів і вражаючу енергію. Проте ця енергія не потрібна була закам’‎янілому кастовому суспільству.

Уже з першого знайомства з Жульєном Сорелем автор підкреслює різкий контраст між його фізичною слабкістю і внутрішньою силою: “Це був тендітний, невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев’‎ятнадцяти років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, а коли він гнівався, лице його набирало неприємного виразу. Серед безмежної різноманітності людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своєрідністю. Гнучка й струнка постать свідчила скоріше про спритність, ніж про силу. Ще змалку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім’‎ї. У святкових ігрищах на міській площі він завжди був битий”. Проте блідість і тендітність, які так мало асоціюються з чоловічою силою, були лише оманливою зовнішньою машкарою. “Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу”.

Чи то через цю фізичну неспроможність, чи то через те, що він занадто вже відрізнявся від своїх сильних і витривалих братів і сприймався як “біла ворона”, чи то ще з якихось причин, але “усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька”.

А коли Жульєн став гувернером дітей пана де Реналя, ставлення братів до нього ще погіршилось. Можливо, це було виявом заздрощів до брата, який вивищився в суспільстві: “Жульєн, повторюючи молитви, прогулювався на самоті в гаю. Ще здалеку він побачив двох своїх братів, які простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зустрічі з ними. Гарний чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жульєна і його відверта зневага до братів збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили, мало не до смерті, і кинули непритомного і скривавленого”.

Ще одним каталізатором ненависті до Жульєна була його любов до читання, адже книжка “була для нього єдиним учителем життя й предметом захоплення, в ній він знаходив і радість, і натхнення, і розраду в хвилини зневіри”. Цього не могли зрозуміти й прийняти неграмотні неотесані батько й брати. “Хлопець так заглибився в книгу, що зосередженість навіть більше, ніж гуркіт пилки, заважала йому почути гучний батьків голос. Нарешті, незважаючи на свої літа, старий спритно скочив на розпилювану колоду, а звідти на балку. Сильним ударом він вибив із Жульєнових рук книжку, і вона полетіла в потік; від другого дошкульного удару по потилиці Жульєн утратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п’‎ятнадцяти футів на важелі машини, які його розчавили б, але батько на льоту підхопив його лівою рукою”.

Однак зауважте, що унікальна пам’‎ять і та сама любов до книжки, до читання, які, з одного боку, так дратували батька і братів, з іншого боку, якраз і допомогли Жульєну зробити кар’‎єру. Відчуваючи, що від рівня освіченості залежатиме його життєвий успіх, він зробив майже неможливе, для початку вивчивши напам’‎ять товстелезну Біблію, причому не французькою, а латиною: “Крім полум’‎яної душі, Жульєн мав надзвичайну пам’‎ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, юнак вивчив назубок увесь Новий Завіт по-латині”.

Можна собі уявити, з яким величезним напруженням душевних сил Жульєн переступив поріг будинку мера. Адже він чудово розумів, що справити враження можна лише першого разу, іншого разу просто не буває. А на кону була вся його кар’‎єра, усі сподівання безсонних ночей і мрії всього життя. Тож коли його познайомили з дітьми, “він заговорив до них тоном, що здивував навіть самого пана де Реналя. – Я тут для того, панове, щоб навчати вас латини. Ось перед вами Біблія. Ви завжди будете відповідати мені уроки по цій книзі, а тепер спитайте мене, я вам відповім свій урок. Старший хлопчик, Адольф, узяв книгу. – Розгорніть її навмання, – провадив Жульєн, – і скажіть мені перше слово першого-ліпшого вірша. Я проказуватиму напам’‎ять цю святу книгу, доки ви самі не спините мене. Адольф розгорнув книгу, прочитав перші слова, і Жульєн проказав напам’‎ять цілу сторінку з такою легкістю, наче він розмовляв рідною мовою. Пан де Реналь поглядав на жінку з переможним виглядом. Діти, побачивши подив батьків, теж повитріщали оченята. До дверей вітальні підійшов лакей; Жульєн все розмовляв і розмовляв латиною. Лакей спочатку завмер на місці, потім зник. Незабаром на дверях з’‎явились покоївка пані й куховарка. Адольф уже встиг розгорнути книгу на восьми різних сторінках, і Жульєн все читав напам’‎ять з тією самою легкістю”.

Микола Єременко в ролі Жульєна Сореля. Кадр із фільму “Червоне і чорне”. Режисер Сергій Герасимов. 1976

Звісно, цей нічим не показний прибулець, який з легкістю цитував Святе Письмо з будь-якого місця, та ще й мертвою латиною, що нею користуються лише науковці та священики, справив на присутніх глибоке враження. Якщо додати до цього потішене самолюбство пана де Реналя (він же казав, що Сорель підійде на роль гувернера, і їм ще позаздрить цей пихатий Вально!), а також трохи заспокоєну скупість мера (він таки недаремно платитиме цьому молодикові аж триста франків!), то ефект був величезним. Отож, “слуги все ще стояли біля дверей, і Жульєн вирішив, що іспит слід продовжити. – Ну, а тепер,- сказав він наймолодшому з хлопчиків, – хай і Станіслав-Ксав’‎є вкаже мені місце зі Святого Письма. Маленький Станіслав, сповнений гордощів, прочитав сяк-так перше слово абзаца, і Жульєн проказав усю сторінку. На довершення тріумфу пана де Реналя в цю мить увійшов пан Вально, власник чудових нормандських коней, і пан Шарко де Можірон, супрефект округи. Увечері до пана де Реналя збігся на це диво увесь Вер’‎єр. Слава про нього так швидко облетіла місто, що за кілька днів пан де Реналь, побоюючись, аби хтось не переманив до себе Жульєна, запропонував йому підписати контракт на два роки”. Звернули увагу, що автор ужив слово “тріумф”? Справді, цей іспит для Жульєна Сореля закінчився тріумфом, абсолютною перемогою. Але чи не найголовнішим для молодого честолюбця стало те, що “ця сцена затвердила за Жульєном право на звання “пан”; навіть слуги не наважились відмовити йому в цьому”. Тут знову виявився тонкий психологізм і глибоке знання Стендалем життя усіх прошарків населення. Адже, здавалося б, плебей повинен боротися за те, щоб його назвали “паном” передовсім самі пани, чи не так? Але автор каже, що в цьому званні Жульєну не могли відмовити “навіть (!) слуги”. Недаремно народ каже: “Не так пани, як підпанки”… Плебеї не можуть пережити успіх не так панів, як плебеїв. Зрештою, саме завдяки своїм особистісним якостям – феноменальній пам’‎яті, витримці, почуттю власної гідності – “Жульєн зумів так поставити себе, що менше ніж за місяць після його появи в домі навіть пан де Реналь став поважати його”.

Другий свій іспит Жульєн також витримав з успіхом. Запрошений у дім Вально, у присутності провінційних посадовців: “збирача податків, акцизного інспектора, жандармського офіцера і ще двох чи трьох урядовців”, – він “був змушений знов повернутись до своєї ролі… Член-кореспондент Безансонської і Юзеської академій звернувся до нього з другого кінця столу з запитанням, чи правда те, що розказують про його дивовижні успіхи у вивченні Нового Завіту. Враз запанувала мертва тиша; немов якимись чарами в руках ученого члена двох академій опинився Новий Завіт латинською мовою. Тільки-но Жульєн встиг відповісти йому, як той прочитав початок якоїсь латинської фрази. Жульєн продовжував її напам’‎ять, пам’‎ять не зрадила його, і це диво викликало загальне захоплення, що виявилось із тим галасливим запалом, який виникає в кінці обіду. Цей другий іспит довершив його успіх”.

Успіх Жульєна тим більш цінний, що його визнали саме в його рідному місті і оцінили ті, хто ще вчора, зустрівши цього юнака у Вер’‎єрі, швидше за все не звернули б на нього анінайменшої уваги, а то й зневажливо відвернулися б від сина теслі.

Будинок, у якому народився Стендаль. Гренобль, Франція

Отже, лише успішно склавши ці “іспити”, Жульєн отримав можливість піднятися вище – потрапити на навчання до Безансонської духовної семінарії. Там йому теж довелося складати іспити: “Абат Пірар проекзаменував Жульєна з теології і був вражений його знаннями. Ще більше він здивувався, коли почав докладно питати юнака Святе Письмо… Але директор семінарії був приголомшений остаточно, коли запитав Жульєна про духовну владу папи і почув точний переказ мало не всієї книги пана де Местра. Марно ставив він запитання, щоб дізнатися, чи справді Жульєн вірить в доктрину де Местра. Юнак відповідав точно за книжкою, напам’‎ять. Після тривалого іспиту йому здалося, що суворість пана Пірара до нього була тільки удавана. І справді, якби не правила надзвичайної суворості, ректор семінарії розцілував би Жульєна в ім’‎я логіки, – такі чіткі, точні й ясні були його відповіді. – Це сміливий і здоровий розум, – думав він, – але тіло кволе”.

Зверніть увагу також на те, що Жульєн Сорель постійно працював над собою. Так, під час уже згаданого першого свого іспиту в домі пана де Реналя творів Горація він ще не знав, хитро прикрившись тим, що, мовляв, “священний сан, до якого він готується, забороняє йому читати такого нечестивого поета”. Але в Безансоні, коли “у кінці іспиту один лукавий екзаменатор… заговорив про Горація, Вергілія та інших світських авторів”, Жульєн уже був готовий відповідати, бо потайки від товаришів вивчив напам’‎ять багато рядків з їхніх творів. “Захоплений своїми успіхами, він забув, де знаходиться, і на повторні запитання екзаменатора з запалом став читати напам’‎ять і переказувати своїми словами оди Горація”.

Отже, Жульєн багато читав, і з-поміж іншого – навіть заборонених у семінарії авторів-язичників, тобто ризикував бути покараним. Та й, власне, його-таки покарали: з одного з перших місць його “скинули” аж на 198-ме. Але справедливості заради зазначимо, що тоді ж, у Безансоні, за те саме знання римських класиків, за працю, за любов до читання та книжки його було щедро винагороджено: “Прелат схотів розпитати Жульєна про його навчання. Він поставив Жульєнові кілька запитань з догматики і був вражений. Потім прелат перейшов до класиків – Вергілія, Горація, Цицерона. “За ці імена, – подумав Жульєн, – я дістав свій сто дев’‎яносто восьмий номер. Тепер мені нічого втрачати, спробуймо блиснути”. Йому пощастило: прелат, сам чудовий знавець класиків, був у захопленні. – Ви засвоїли знання якнайкраще. Прелат звелів принести йому вісім томів у чудовій оправі і зводив власноручно написати на титульній сторінці першого тому кілька слів Жульєнові Сорелю латинською мовою”. Після такого розкішного подарунка – восьмитомника давньоримського історика Тацита – перед Жульєном почали запобігати ті семінаристи, які незадовго перед тим його підкреслено зневажали. А вже в Парижі, потрапивши в дім маркіза де Ла-Моля, який мав розкішну бібліотеку, Сорель у цьому книгосховищі почав буквально раювати. “Через кілька хвилин Жульєн опинився на самоті у розкішній бібліотеці. Яке це було щастя! Щоб ніхто не застав його таким схвильованим, він забрався в темний куточок і звідти захоплено розглядав блискучі корінці книжок: “І все це я зможу прочитати! – сказав він собі. – Ну, як мені тут могло б не сподобатись?”. Покінчивши з роботою, Жульєн насмілився підійти до книжок. Він мало не збожеволів од радощів, побачивши твори Вольтера. Він з насолодою розгорнув кожен з вісімдесяти томів. Вони були розкішно оправлені – справжній шедевр найкращого лондонського палітурника. Цього було більш ніж досить, щоб захопленню Жульєна не було меж”.

Крім любові до книжки, прагнення до самовдосконалення, розумових здібностей, Жульєнові притаманні щирість і доброта. Це відзначив, наприклад, ректор Безансонської семінарії Пірар: “Пан абат Ша-Бернар дуже хвалить вас у своєму листі до мене. Я загалом задоволений з вашої поведінки. Щоправда, ви дуже необачні, навіть нерозважливі, хоч це відразу й непомітно; проте до цього часу серце у вас добре, навіть великодушне, розум видатний. Загалом я бачу у вас іскру, якою не слід нехтувати”.

І завжди суворий абат Пірар не стримався, “голос його затремтів. – “Так, сину мій, я полюбив тебе. Господь знає, що це сталося проти моєї волі… Мій обов’‎язок бути справедливим і не почувати ні до кого ні ненависті, ні любові. Тобі судилася нелегка доля. Я бачу в тобі щось таке, що ображає ниці душі. Тебе скрізь переслідуватимуть заздрощі й наклепи. Куди б не закинуло тебе провидіння, твої товариші завжди ненавидітимуть тебе. А якщо вдаватимуть, ніби люблять, то лише з метою погубити тебе ще певніше. Тільки одне може тобі допомогти: не покладайся ні на кого, крім Бога, він дав тобі на покарання твою самовпевненість, щось таке, що викликає до тебе зненависть. Хай буде твоя поведінка бездоганна; у цьому твій єдиний порятунок. Якщо ти неухильно триматимешся істини, рано чи пізно вороги твої будуть поборені”. Жульєн так довго не чув дружніх слів, що – пробачимо йому цю слабість – розридався. Абат Пірар обняв його. Це була солодка хвилина для обох”.

Кумиром Жульєна Сореля був Наполеон Бонапарт. І вже це стало невичерпним джерелом конфліктів палкого юнака з довколишнім світом. Коли Жульєнові його товариш Фуке зробив дуже вигідну пропозицію стати компаньйоном у торгівлі, той її не прийняв. І не через те, що не оцінив щирих поривань друга, а тому, що міряв час, сказати б, “за годинником” доби Бонапарта: “Як? Змарнувати сім або й вісім років? Та мені ж буде двадцять вісім; а в цих літах Бонапарт уже здійснив величні діла! Поки я, нікому не відомий, набуду трохи грошей, тиняючись по торгах і запобігаючи ласки якихось жалюгідних шахраїв,- хто знає, чи збережеться ще тоді в моєму серці хоч іскра священного вогню, необхідного для здобуття слави?”.

Попри низьке походження і бідність, Жульєн був надзвичайно гордою людиною. Особливу напруженість твору надає його постійна боротьба за те, щоб не дати себе принизити. З цією думкою він розмовляє з провінційними й паризькими аристократами, цим страхом – бути приниженим – пояснюються його дивні приготування до побачень із жінками, як до військових дій. Він збирається до коханок так, неначе його улюблений Наполеон до якоїсь битви, а потім, намацуючи в кишенях пістолети, довго розглядає місце побачення (заглядаючи навіть під ліжка в присутності коханок!), неначе полководець оглядає поле бою – чи немає, бува, якоїсь засідки, з якої може виникнути небезпека.

Недаремно, коли абат Пірар рекомендує молодого плебея маркізу де Ла – Молю, то попереджає паризького можновладця: “Я забув зробити одне застереження,- сказав абат,- цей юнак хоч і дуже низького походження, але гордий, і з нього не буде ніякої користі, якщо ви зачепите його самолюбство; ви зробите його тупицею”. Ця його риса подобається надзвичайно гордій та зарозумілій Матильді, яка, мимохіть підслухавши зневажливу оцінку Жульєном атмосфери, що панує за обідом у домі де Ла-Молів, робить про провінціала такий висновок: “Цей не народився, щоб стояти на колінах…”.

На думку Стендаля, визначальною рисою тогочасного французького суспільства було лицемірство.

Жульен Сорель винятком із цього правила не став. Розумний (“В ньому є Божа іскра, він може піти далеко; він енергійний, розумний”) і гордий (“цей юнак хоч і дуже низького походження, але гордий”), він не міг не відчувати огидності цієї риси. Тож і виправдовувався сам перед собою: “На жаль, це єдина моя зброя,- казав він собі. – В іншу епоху я заробляв би на хліб ділами, що промовляли б самі за себе перед лицем ворога”. Але “іншої епохи” вже не було. Тож, як кажуть, не маючи змоги бути “левом” (народитися аристократом, мати їхні можливості для самореалізації), він був змушений ставати “лисицею”, тобто хитрувати, приховувати свої справжні почуття, кривити серцем.

Звісно, увесь час лицемірити і не мати жодної віддушини дуже важко. Такою віддушиною була мрійливість юного плебея. Свої мрії він, звичайно, не пов’‎язував із провінцією: “Пробити дорогу для Жульєна означало насамперед вирватись із Вер’‎єра; він ненавидів свій край”. Ненавидів, бо там кожен знав, що він син простого теслі, бо цей сірий, “кольору плісняви” духовний світ провінції викликав нудоту в молодого честолюбця. Отож Жульєн, як герої літератури романтизму, поринав у світ своєї фантазії. Але його “фата моргана” була значно реальнішою, ніж омріяна екзотика романтиків. Це були мрії про життя в столиці: “В безмежній, непроглядній темряві Жульєнова душа поринула в споглядання картин його майбутнього життя у Парижі. Насамперед він уявляв собі таку “прекрасну й розумну жінку, якої не зустрінеш у провінції”. Вони палко кохають одне одного. Якщо він розлучається з нею на кілька хвилин, то тільки для того, щоб здобути славу й стати ще гіднішим її кохання. Можливо, в цьому одна з причин того, що він згодом зацікавився Матильдою де Ла-Моль, образ якої збігався з його мрією?

З одного боку, він начебто й досяг успіху в мистецтві лицемірства. Так, він навчився приховувати свої почуття, бути незворушним у будь-якій ситуації. Найбільше це було поціноване в Лондоні, про що ми вже вели мову, а особливо в гусарському полку, куди він улаштувався за допомогою протекції та грошей маркіза де Ла-Моля: “Його байдужий вираз, суворий, мало не лихий погляд, блідість і незмінна холоднокровність – все це вже з перших днів привернуло до нього увагу. Незабаром його бездоганна й стримана чемність, його вміння володіти пістолетом і шпагою, яке він виявив без будь-якої похвальби, відібрали в дотепників бажання голосно кепкувати з нього. Після п’‎яти-шести днів вагання громадська думка полку склалася на його користь”.

Але, з іншого боку, мріючи пробити собі шлях за допомогою лицемірства, він швидше сприймав бажане за дійсне: “Перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе – за неперевершеного лицеміра. Його засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі за успіхи в цьому мистецтві, до якого вдаються безсилі люди”.

Та чи не найголовнішою розплатою лицеміра є те, що постійне насильство над своєю природою, навіть смакування дволичності призводить до того, що маска облудника прикипає до обличчя: “Постійне лицемірство довело його до того, що він не міг відчувати себе вільним навіть з Фуке”.

Тож недаремно перед смертю Жульєн Сорель виносить вирок не лише лицемірству, а й усьому XIX ст.: “Вплив моїх сучасників дається взнаки! – сказав він голосно з гірким сміхом. – В розмові з самим собою, за два кроки від смерті я все ще лицемірю… О дев’‎ятнадцяте сторіччя!”

До того ж перед стратою Жульен усвідомив химерність честолюбних прагнень і марність пройденого шляху. Він визнає, що щастя йому принесла зовсім не кар’‎єра, а жінка, в яку він стріляв, а також спілкування з другом Фуке.

Сюжетним стрижнем роману “Червоне і чорне” є зовсім не історія карколомної кар’‎єри плебея в умовах Реставрації, не зображення любовних пригод із двома аристократками, а детальний опис постійного конфлікту головного героя з тогочасним французьким суспільством, з його мораллю, законами та звичаями. Саме тому у творі відчувається певна нерівномірність: деталізована фіксація найменших порухів душі героя раптом переривається стрімкими лаконічними згадками про певні події.

Цей конфлікт починається з сім’‎ї й не обмежується згаданою роллю “білої ворони”, яку грає Жульєн. У в’‎язниці, безпосередньо перед стратою Сореля, коли вже не було часу на довгі розмови, його батько остаточно доводить своє ставлення до сина: “Коли Жульєн іще спав, старий сивоволосий тесляр з’‎явився у його казематі. Жульєн занепав духом, він чекав найтяжчих докорів. На довершення його терзань, він цього ранку гірко докоряв собі за те, що не любить батька. “”Доля звела нас на землі докупи, а ми зробили стільки зла один одному, що більше й бути не може. Тепер, перед смертю, він прийшов завдати мені останнього удару”. Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків. Жульєн не міг стримати сліз. “Яка ганебна легкодухість! – казав він сам до себе з люттю. – Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз””.

Взагалі-то, за нормальних стосунків у сім’‎ї, якщо вже складається така ситуація, то батько мав би морально підтримати сина, а не дошкуляти йому. Але старий Сорель докоряє синові за витрачені на нього гроші, а Жульєн не може бути самим собою і змушений грати свою роль навіть у такий драматичний момент: “Як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’‎єрі! Адже це могутні люди у Франції; в їхніх руках усі суспільні блага, всі переваги. До цього часу я принаймні міг сказати собі: хай вони загрібають гроші, хай користуються всіма почестями, зате в мене мужнє серце. Але тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер’‎єру, ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом”.

Тож Жульєн був мало не в розпачі. Він не знав, як випровадити батька, а грати так, щоб обдурити цього проникливого старого, було зараз понад його сили. І раптом до нього прийшло осяяння: єдине, що насправді любив його батько і що може заволодіти його увагою – це гроші! “В мене є заощадження! – раптом вигукнув він. Цей вигук, що вихопився в нього так до речі, вмить змінив і вираз обличчя старого, і становище Жульєна. – Як мені розпорядитись ними? – продовжував Жульєн уже спокійніше; враження, яке справили його слова, розвіяло його почуття приниженості”. Розрахунок виявився правильним – батько нарешті почув те, що його цікавило насправді. “Старий тесляр тремтів від жадібності, боячись прогавити гроші, частину яких Жульєн збирався залишити братам. Старий довго й палко говорив про це. Жульєнові захотілось покепкувати з нього. “Ну, так ось: Господь Бог напоумив мене щодо заповіту. Я залишу по тисячі франків моїм братам, а решту – вам”. – “От і добре, – сказав старий, – решта належить мені по праву; але раз милосердний Господь пом’‎якшив твоє серце і ти хочеш вмерти добрим християнином, то повинен розплатитися з усіма боргами. Скільки довелося мені витратити на твоє харчування й навчання – про це ти не подумав…” “Ось вона – батьківська любов!” – повторював сам собі Жульєн з болем у серці, залишившись нарешті сам”.

О. Яковлев. Семінарія. 3 циклу ілюстрацій до роману Стендаля “Червоне і чорне”

Але, як мовилося, головним у романі є конфлікт між “рівнем життєвих претензій” Жульєна Сореля і неможливістю їх реалізувати через його низьке походження. Тож його відомий монолог на суді звучить як вирок соціальній несправедливості, кастовій замкнутості французького суспільства: “Я не маю честі належати до вашої касти, панове, в моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану… Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом”.

Жульєн – герой дуже суперечливий. Іноді він і сам себе не розуміє. Так, кривлячи душею, він засуджує облудність інших: “Але навіщо ж я, проклинаючи лицемірство, сам лицемірю?”

Так, насолоджуючись своїм визнанням, яке він отримав від вищого світу Вер’‎єра, “забувши свою сумну роль повсталого плебея”, споживаючи дорогі наїдки та напої в домі Вально, Жульєн водночас із презирством ставиться як до самого цього товариства, так і до способів його збагачення. Може виникнути запитання: якщо це товариство заслуговує на зневагу, то для чого прагнути до нього потрапити? І такі запитання Жульєн ставить сам собі постійно. Так, він чудово розуміє і прямо називає джерела збагачення вер’‎єрської аристократії – “гроші, вкрадені в нещасних бідняків, яким до того ж не дають співати”. І далі робить висновок: “Ну й компанія! Хай би вони дали мені навіть половину накраденого добра, я все одно не погодився б із ними жити. Рано чи пізно я б не витримав, мимоволі виявив би до них усю свою зневагу”.

По суті, добра порядна людина, Жульєн постійно розривається між кількома прагненнями чи оцінками. Так, його “поганий настрій став ще гірший, коли йому спало на думку, що поруч з їдальнею за стіною сидять нещасні мешканці притулку і що вся ця позбавлена смаку пишнота, якою його хотіли приголомшити, була, напевне, придбана на гроші від махінацій з їхнім м’‎ясним раціоном. “Мабуть, вони голодні зараз”, – подумав він, і йому стиснуло горло; він не мав сили їсти, ледве міг говорити”.

Звісно, це було важким моральним тягарем для героя, адже в своєму прагненні вивищитися, проникнути у середовище аристократів він був далекий від їхньої ідеалізації і чудово розумів, що не схожого на них вони до свого кола не приймуть. Коли пан Вально наказав лакеям забороняти біднякам співати пісню, яку було чутно гостям, Жульєн відчув, що це вже було для нього занадто: “Він засвоїв манери, але ще не пройнявся почуттями цього товариства. Незважаючи на все лицемірство, до якого Жульен так часто вдавався, він відчув, як у нього по щоці скотилася велика сльоза. Він намагався сховати її за зеленим келихом, але не в змозі був віддати належне рейнвейну. “Забороняти людям співати, – казав він сам собі. – Боже праведний! І ти терпиш?””. Отже, суперечність між гуманізмом, доброю душею головного героя і законами тогочасного суспільства є джерелом постійної душевної напруги, внутрішньої драми Жульена Сореля. Тож не дивно, що він робить такий гіркий життєвий висновок: “Я любив правду… А де вона?.. Скрізь саме лицемірство або принаймні шарлатанство, навіть у найдоброчесніших, навіть у найвищих. – І уста його гидливо скривилися… – Ні, людина не може довіритись іншій людині”.

Але уважний читач засумнівається: це сам Сорель думає, що успіх йому приносить лицемірство, бо насправді найбільші успіхи є наслідком не лицемірства, а навпаки – щирості почуттів і душевного благородства. Якби він “виконував хитрий план” зваблення пані де Реналь, то швидше за все спіймав би облизня, до такої міри незграбним залицяльником він був. А ось його щирі (а не облудно продумані) монологи, непідробне страждання спонукали цю жінку до того, що вона стала йому співчувати, а потім і покохала плебея. Те саме і щодо Матильди де Ла-Моль: вона покохала його за справжні, а не імітовані сміливість, наявність власного судження, здатність “плисти проти течії”. Лицемірство вимагало б від нього зрадити або покинути опального абата Пірара. Якби він це зробив, то міг би розраховувати на підвищення в Безансонській семінарії. Натомість він відверто співчуває старому янсеністу, але замість піти на дно, потрапляє до Парижа, тобто вивищується. У нього навіть на думці не було торгувати секретами впливового маркіза де Ла-Моля (“Може статися, що яка-небудь стара дама або якийсь пан з вкрадливою мовою натякнуть вам на можливість величезних вигод або простісінько запропонують вам золото за те, щоб побачити листи, адресовані маркізові…”). Отже, свою кар’‎єру в ту облудну добу Жульєн Сорель зробив, хоч як це дивно, не завдяки лицемірству, а припиняючи лицемірити.

У чому ж полягає непоборна привабливість прози Стендаля? Чим він вирізняється з-поміж десятків письменників, які працювали в царині й “роману одного героя”, і “роману кар’‎єри”, і вже згаданої домінантної теми французької літератури XIX ст. “жінка і гроші”? Чому пам’‎ятають саме роман “Червоне і чорне”?

Стендаль сповідував синтез художньої творчості та науки: “Мистецтво завжди залежить від науки, воно користується методами, відкритими наукою”. І оця залюбленість Стендаля у математичні логічність і лаконічність відчувається навіть у стилістиці розгортання психологічної характеристики образів роману. “Математично” точна фіксація душевних порухів героїв, конкретних виявів конфлікту їхніх почуттів і розуму, боротьби між ними створюють неповторний шарм психологізму в індивідуальному стилі Стендаля. Попри те, що психологічний аналіз у Стендаля, як і в улюблених ним просвітників, ще позначений впливом раціоналізму (почуття рухаються приблизно за тими самими траєкторіями, що й думка, хоча в реальному житті картина суттєво складніша), читати роман надзвичайно цікаво.

Крім того, безумовною знахідкою письменника є те, що в Жульєні Сорелі ніби поєднані дві людини: одна – діє, а інша за нею спостерігає, не завжди схвалюючи думки й дії свого “двійника”. Саме після появи роману “Червоне і чорне” психологічний аналіз та самоаналіз стали характерною ознакою реалістичного роману.

Водночас у творі наявні і соціальні, й політичні проблеми, про які вже йшла мова. До того ж тонкий психологізм у Стендаля напрочуд гармонійно поєднується з якісним аналізом соціальних і політичних проблем тогочасної Франції.

Доба Реставрації – час зустрічі двох цивілізацій – аристократичної та буржуазної (феодалізму й капіталізму) – давала багатий матеріал для художнього дослідження та узагальнень, майстром яких був Стендаль. Російський письменник Максим Горький, відомий як чудовий знавець психології буржуазії і “свинцевих мерзот життя”, зазначив, що “Стендаль був першим літератором (виділення моє. – Авт.), який майже на наступний день після перемоги буржуазії проникливо і яскраво зобразив ознаки неминучості внутрішнього соціального розкладу буржуазії та її тупувату короткозорість”. Справді, у галереї персонажів роману вирізняється, наприклад, Вально, який, на відміну від Рена – ля, вже не соромиться “мануфактурних прибутків”, а його дружина безцеремонно коментує прямо при гостях, скільки грошей витрачено на обід (“пані Вально не пропустила нагоди докинути, що це вино коштує по дев’‎ять франків за пляшку, без доставки”), не знічуючись обкрадає бідних (“Жульєн відчував у тих розкошах щось огидне, від чого тхнуло краденими грішми”) і, зрештою, фактично купує баронський титул. Вально – це не “перефарбований” аристократ (“шляхтич-міщанин”) на кшталт Реналя, а вже власне буржуа, новий “герой свого часу”. І, зверніть увагу, – саме він стає мером Вер’‎єра, відтісняючи Реналя. Це дуже символічно – отже, майбутнє не за Реналем, а за Вально, за буржуазією. Правда, якщо не назріє нова революція і Сорель не стане новим Дантоном, а отже, страхіттям для таких, як Вально.

Особливо яскраво політичні аспекти окреслено на судовому процесі, який є кульмінацією роману. У пристрасному монолозі Жульєн Сорель заявляє, що судять не лише його, а передовсім повсталих плебеїв, юнаків, які наважилися попри кастову нерівність пробиватися “нагору”. І його виклик було негайно почуто. Відповіддю плебею-бунтарю став несподівано жорстокий (адже до цього монологу всі чи майже всі присутні на судовому процесі співчували злочинцю) вирок – смертна кара. І абат де Фрілер відверто й цинічно (а навіщо лицемірити, якщо Жульєн – практично труп, а перед ним сидить чарівна Матильда, на яку він накинув оком?) заявляє: “Що це спало на думку вашому другові збуджувати й дратувати дрібну чванливість цієї міщанської аристократії! Навіщо говорив він про касти? Він сам підказав їм, що вони мусять робити в своїх політичних інтересах, ці йолопи й не думали про це і вже готові були пустити сльозу. Але кастові інтереси заслонили в їхніх очах жах смертного вироку. Треба визнати, що пан Сорель дуже наївний у справах. Якщо нам не вдасться виклопотати йому помилування, смерть його буде свого роду самогубством…”.

Таким чином, Стендаль дав психологічний портрет талановитого юнака, активної людини, якій затісно й душно в затхлій атмосфері доби Реставрації, у замкненому кастовому суспільстві, де “в людях однаково ненавидять як правду, так і енергію”. Письменникові судилось започаткувати у світовій літературі велику й вічну тему, яка в російській літературі втілилась в образі Печоріна, в українській – в образі Чіпки Вареника. Це тема даремно й трагічно загубленої сили. Називають її по-різному: темою “зайвої людини”, “пропащої сили”, але суть залишається незмінною.

Важливим композиційним прийомом у романі “Червоне і чорне” є антитеза, закладена і в системі образів твору (плебей – аристократи), і в протиставленні провінція – столиця, і в характері головного героя (щирі почуття – холодне лицемірство; талановитість – неможливість її реалізувати; високі поривання – ница дійсність), і у назві твору.

Передовсім зауважимо, що червоний і чорний кольори – це не просто контраст, а різкий контраст, не просто протиставлення, а протиставлення максимально можливе. Вичерпної відповіді на ці питання немає ані в тексті роману, ані у щоденникових записах чи листах Стендаля. Як один із варіантів тлумачення можна запропонувати такий: “червоне” – це щирість і душевна чистота Жу – льєна Сореля, а “чорне” – це його честолюбство, холодний розрахунок. Є й певна модифікація цього ж варіанта: конфлікт у душі героя природного (щирого) й цивілізаційного (лицемірного). Згадаймо принагідно ще й одну з провідних опозицій просвітників “природа – цивілізація”. Які існують підстави для висунення цієї гіпотези? Жульєн Сорель – головний герой у “романі одного героя”, тому саме його образу автор приділяє найбільшу увагу. Те саме стосується і назви твору, яку письменники зазвичай ретельно вибирають, іноді по кілька разів змінюючи її. Тож логічно припустити, що назва роману передовсім (але не лише, звичайно) стосується образу Жульєна Сореля.

Існує й інша версія: червоне – колір мундира військ Наполеона, чорне – колір сутани священика. Іншими словами, це символ вибору Сорелем життєвого шляху. Цей варіант теж небезпідставний, адже для Жульєна Наполеон був кумиром, і його образ червоною ниткою проходить через увесь твір, дарма що його історичний прототип на час написання і дії роману був уже мертвий. Іноді Стендаль прямо протиставляє кар’‎єри, з одного боку, військову (та червоний мундир Наполеона як її зримий атрибут) і, з іншого, – духовну (і чорну сутану як її певний символ). Ми вже говорили про те, що доба Наполеона, тобто час домінування військових, минула, а їй на зміну прийшла епоха Реставрації, коли священики почали заробляти більше, ніж офіцери. Та й пробитися плебеям стало легше не у війську, а в церковному служінні. Саме з цієї причини, а не з високої духовної потреби чи чеснот Жульєн обирає сутану священнослужителя й духовну семінарію: “Насолода перемоги над маркізом де Круазнуа остаточно заглушила голос доброчесності. Жульєн не міг більше стримувати радості. “Я, бідний селянин з Юри, – повторював він раз у раз, – приречений завжди носити цей похмурий чорний костюм! А проте двадцять років тому і я носив би мундир, як вони! Тоді такий, як я, або був би убитий, або став би генералом у тридцять шість років”. Лист, якого він стискав у руці, наче додавав йому росту, він почував себе героєм. Тепер, щоправда, цей чорний костюм може дати до сорока років посаду на сто тисяч франків і синю орденську стрічку, як у єпископа Бовейського. – Ну що ж! – сказав він з якоюсь мефістофельського усмішкою, – виходить, я розумніший, ніж вони. Я зумів вибрати мундир, що відповідає добі. – І він відчув новий приплив честолюбства й прихильності до духовного сану. – А скільки кардиналів ще нижчого походження, ніж я, добилися влади!”” Цю версію підтверджують і такі, наприклад, слова Матильди: “Жульєн викликав у них страх навіть у своєму чорному костюмі. А що було б, якби він носив еполети”.

Висувають також припущення, що в романі Стендаля червоне символізує революцію, а чорне – реакцію. Для такої версії також є певні підстави. У творі весь час згадуються персонажі, які співчувають ідеям Великої французької революції (старий полковий лікар, сам Жульєн), а також імена її найвидатніших ідеологів: Вольтера, Руссо, Дантона. З великою симпатією зображено герцога – революціонера Альтаміру та багатьох інших. Протилежний табір утворюють прибічники монархії, реакціонери: Вально, Реналь, абат Шелан, де Фрілер та ін.

Варто також зауважити, що існує така закономірність життя художнього тексту: якщо якісь слова використані в назві твору, то вони в ньому набувають особливої ваги, символізують якісь нюанси, які не встигає зафіксувати жоден тлумачний словник. Тож не дивно, що слова “червоне” і “чорне” у тканині роману Стендаля стають ключовими. Так, червоний колір міцно “прив’‎язаний” до церкви: це й святкова оздоба храмів (“Його величність зійшов біля гарної нової церкви, яка з тої нагоди була пишно прикрашена яскраво-червоними заслонами”), і натяк на те, що колись саме в церкві проллється кров: “Хто міг покласти сюди цей папірець? – подумав Жульєн. – Бідолаха,- додав хлопець, зітхнувши, – його прізвище закінчується так, як і моє…” – І він зібгав папірець. Коли Жульєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці блищить кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалась кров’‎ю”. У насправді художньому творі випадковостей немає: саме в цій церкві він згодом проллє кров пані де Реналь, і саме внаслідок цього проллється його кров на гільйотині.

А чорний колір міцно асоціюється з одягом Жульєна: “Ви одягатиметесь у чорний костюм, але не такий, який носять духовні особи, а такий, який носить людина в жалобі”. Недаремно також Стендаль детально описує пояснення жалобного вбрання на Матильді де Ла-Моль в день страти її пращура Боніфація. Як ви вже знаєте, за влучним висловом А. Чехова, “якщо у першій дії п’‎єси висить рушниця, то в останній вона повинна вистрілити”. Те саме і з жалобою Матильди: в середині роману вона згадує, як відрубану голову Боніфація де Ла-Моля власноруч поховала королева Маргарита Наваррська, а у фіналі сама вона в жалобі поховала голову Жульєна Сореля.

1. Якими є характерні ознаки соціально-психологічного роману? Чи є роман “Червоне і чорне” соціально-психологічним? Відповідь аргументуйте.

2. Чому образи Наполеона та Італії стали наскрізними у творчості Стендаля?

3. Як позначилося на творчості письменника захоплення математикою? Як ви розумієте вислів Стендаля: “Застосувати прийоми математики до людського серця. Покласти цю ідею в основу творчого методу та мови пристрасті. У цьому – все мистецтво”?

4. Чому, на вашу думку, Стендаля не влаштувала перша, робоча назва роману – “Жульєн Сорель”, якщо саме цей персонаж залишився головним героєм твору?

5. Чи можна назвати Жульєна Сореля “героєм свого часу” (тобто доби Реставрації у Франції)? Чому він часто згадував про добу Наполеона?

6. Ким би ви назвали Жульєна Сореля: “сином XIX століття” чи “пасинком XIX століття”? Відповідь аргументуйте.

7. Який з-поміж конфліктів роману можна назвати “конфліктом доби”?

8. Як оцінює Стендаль головний “принцип” Вер’‎єра – “давати прибуток”? А як до цього принципу ставиться Жульєн Сорель? Чому?

9. Порівняйте ідеали й життєві цінності: мешканців Вер’‎єра; семінаристів Безансона; аристократів Парижа.

10. Чи випадково Стендаль поділив свій роман на дві частини, об’‎єднавши в першій життя Сореля у Вер’‎єрі та Безансоні? Відповідь аргументуйте.

11. Чи можна стверджувати, що в романі “Червоне і чорне” автор зобразив панораму життя французького суспільства XIX ст.? Чому?

12. Які епізоди роману свідчать про те, що Стендаль гостро критикує режим Реставрації і виносить суворий вирок кастовості, бездуховності й аморальності тогочасного французького суспільства? Відповідь проілюструйте прикладами з тексту.

13. Яке виховання отримав Жульен Сорель у Вер’‎єрі, чого навчився в Безансоні та як на нього вплинув Париж? Чому він вирішив обрати кар’‎єру священика, відмовившись від спокусливої пропозиції Фуке зайнятися “бізнесом” і швидко розбагатіти? 14. Основним засобом кар’‎єрного зростання юнак вважав лицемірство. А які особистіші риси допомогли йому досягати успіху насправді? Чи справдилися розрахунки Сореля, що лицемірство – найкоротший шлях до соціальної вершини? Відповідь аргументуйте цитатами з тексту.

15. Як ви думаєте, чому Жульєн, досягши в добу Реставрації в кастовому французькому суспільстві нечуваного для плебея успіху, закінчив свій шлях на гільйотині?

16. За що батько й брати ненавиділи Жульена? Яку роль у його житті відіграла любов до читання? А якою є роль книжки, художньої літератури в наш час?

17. Чи мав рацію Жульєн, що “кожен живе для себе в цій пустелі егоїзму, що зветься життям”? Чому в фіналі твору він відмовився боротися за своє життя?

18. Проаналізуйте виступ Жульена під час суду. Чи згодні ви з висновками, до яких він дійшов? Порівняйте словникове значення слова “каста” з його змістовим наповненням в останньому монолозі Жульена Сореля на суді. Що спільного та відмінного є в цих двох варіантах?

19. Чи нагадує конфлікт Жульена в родині його конфлікт із суспільством у Вер’‎єрі, Безансоні та Парижі? Відповідь аргументуйте.

20. Чому загалом обережний Жульєн Сорель постійно ризикував, тримаючи при собі портрет Наполеона?

21. Чому, на вашу думку, граф Норбер сказав про Жульена: “Якщо знову почнеться революція, він усіх нас пошле на гільйотину”? Чи пов’‎язане це з тим, що на гільйотину, зрештою, послали самого Жульена Сореля? Відповідь аргументуйте.

22. Чи вирішено порушену просвітителями у XVIII ст. проблему “рівності всіх людей від народження” в наш час і в нашому суспільстві? Чи можливо її вирішити взагалі? Відповідь проілюструйте фактами та/або прикладами з творів.

23. Чи можна Жульена назвати “пропащою силою”? Чому? У яких літературних творах ви зустрічали героїв, до яких можна застосувати це означення? Порівняйте риси характеру цих героїв і Жульена Сореля.

24. Які філософські погляди вплинули на проблематику та систему образів роману “Червоне і чорне”? Відповідь проілюструйте цитатами з тексту.

25. Поясніть багатозначну символіку назви “Червоне і чорне”, сенс підзаголовка “Хроніка XIX століття” і епіграф до розділу роману “Правда, сувора правда”. Як ці складники роману Стендаля пов’‎язані між собою?

26. Знайдіть у романі “Червоне і чорне” риси романтизму. Чим, на вашу думку, зумовлена їх наявність?

27. Знайдіть у тексті роману епізоди, де особливу роль відіграють червоний і чорний кольори. Чи можна вважати їх символічними? Відповідь аргументуйте.

28. Порівняйте екранізації роману “Червоне і чорне” з текстом роману. Чи змогли виконавці головних ролей відтворити психологію та характери персонажів твору?

29. Чому, на вашу думку, твори Стендаля були оцінені лише після його смерті? Чи є в його романі “змалювання характерів і психології їх розвитку” (Іван Франко)?

30. Напишіть твір за романом Стендаля “Червоне і чорне” на одну з тем: “Трагедія гордого серця в ницому суспільстві”; “Що привело Жульєна Сореля до злочину?”; “Чи можна поєднати честолюбство й кохання?”; “Чи може лицемірство й честолюбство привести людину до вершин влади?”.

31. Підготуйте мультимедійні презентації: “Роман “Червоне і чорне” Стендаля – широка панорама життя Франції періоду Реставрації”; “Доля Жульєна Сореля і формування його характеру”.

(2 votes, average: 4.00 out of 5)