ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ (1830) – Фредерік Стендаль (Анрі Марі Бейль) 1783-1842 – ФРАНЦІЯ – РОМАН XIX століття

Роман (Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

Правда, сувора правда.

Дантон

Коментарі

У першій частині роману події відбуваються в місті Вер’‎єрі. Пан де Реналь та його дружина шукають гувернера для своїх дітей. Їм порекомендували молодого Жульєна Сореля, який мав здібності до навчання. У ті часи все визначали гроші й марнославство. Тому батько Жульєна, господар лісопилки, торгується з мером за платню, яку буде отримувати його син. Чи про це мріяв юнак? Ні, він хотів виїхати з Вер’‎єра, знайти собі дорогу в житті, тому роботу в домі пана де Реналя сприйняв тільки як початок своєї майбутньої кар’‎єри. Усвідомивши, що найбільші прибутки отримували в той час священнослужителі, Жульєн готується стати одним із них. Однак його ніколи не залишали почуття внутрішньої гідності та мрія досягти вершин у житті.

Батько і син

Е sara mia colpa.

Se colie?

Мachiavelli

(…) Підходячи до лісопилки, дядько Сорель голосно гукнув Жульєна; ніхто не озвався. Він побачив тільки своїх старших синів, справжніх велетнів, що, озброївшись важкими сокирами, обтесували ялинові стовбури, готуючи їх до розпилювання. (…) Він попрямував до сараю, але, увійшовши туди, не знайшов Жульєна на тому місці, біля пилки, де він мусив бути.

1Чи ж винен я, що так воно є? (Макіавеллі) (італ.).

Нарешті він помітив його за п’‎ять чи шість футів вище: той сидів верхи на бантині. Замість того щоб уважно стежити за пилкою, Жульєн читав книжку. Ніщо не могло завдати старому Сорелю такої прикрості; він ще так-сяк міг би дарувати Жульєнові його делікатну будову, непридатну для фізичної праці й таку неподібну до будови його старших синів; але ця пристрасть до читання була йому ненависна: сам він не вмів читати.

Він гукнув Жульєна два чи три рази, але марно. Юнак так заглибився в книжку, що це навіть більше, ніж звук пилки, заважало йому почути громовий голос батька. (…) Сильним ударом він вибив із рук Жульєна книжку, і вона полетіла в струмок; від другого удару, не меншої сили, по потилиці, Жульєн утратив рівновагу. Він мало не впав із висоти дванадцяти чи п’‎ятнадцяти футів на важелі працюючої машини, які його розчавили б, але батько на льоту схопив його лівою рукою.

– Ну, ледарю! Ти що ж, завжди читатимеш свої проклятущі книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай їх увечері, коли ти марнуєш час у кюре1, скільки влізе!

Жульєн, хоч і приголомшений ударом і весь у крові, усе ж пішов на вказане місце біля пилки. Сльози виступили в нього на очах – не так від болю, як від смутку, що пропала улюблена книжка.

– Злазь, тварюко, мені треба з тобою поговорити! (…)

За останній рік його гарне обличчя вже почало викликати симпатії дівчат. Усі зневажали його, як кволе створіння, і Жульєн усім серцем полюбив того старого полкового лікаря (…).

Цей лікар інколи відкупляв у старого Сореля його сина на цілий день і давай йому уроки латини й історії, тобто того, що сам знав з історії, – це була італійська кампанія 1796 року. Умираючи, він заповів йому свій хрест Почесного легіону, несплачені залишки його маленької пенсії та три-чотири десятки книжок; найдорогоцінніша з них тільки що шубовснула в міський потік (…).

Як тільки вони ввійшли в дім, Жульєн почув на своєму плечі важку руку батька; він затремтів, чекаючи, що його зараз битимуть. (…)

Переговори

Cunctando restituit rem.

Ennius2

– Кажи мені, та не бреши, якщо можеш, звідки ти знаєш пані де Реналь, коли ти з нею розмовляв.

– Я ніколи з нею не розмовляв, – відповів Жульєн, – ніколи не бачив цієї дами, крім як у церкві.

– Ти, мабуть, задивлявся на неї, підлий нахабо!

– Ніколи! Ви знаєте, що в церкві я не бачу нікого, крім Бога, – додав Жульєн, прикидаючись святошею, бо думав, що це врятує його від стусанів.

(…) – Ти якось утерся в довіру до пана кюре чи ще там когось, і тобі виклопотали тепле місце. Іди складай речі, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дітей.

– А що я за це матиму?

– Харчі, одяг і триста франків платні.

– Я не хочу бути лакеєм.

– Тварюко, та хто тобі каже, щоб ти був лакеєм? Хіба я хочу, щоб мій син був лакеєм?

– А з ким я їстиму? (…)

В. Домогацький. Ілюстрація до роману Стендаля “Червоне і чорне”. 1969 р.

1У Франції парафіяльний католицький священик.

2Загаянням урятував справу (Енній) (латин).

Боязнь, що доведеться їсти зі слугами, не була природна для Жульєна. Щоб вийти в люди, він міг би витримати й куди тяжчі злигодні. Цей страх він підхопив із “Сповіді” Руссо. То була єдина книжка, яка малювала йому світське життя. (…)

Крім полум’‎яної душі, Жульєн мав надзвичайну пам’‎ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, юнак вивчив назубок увесь Новий Заповіт по-латині. (…)

Другого дня рано-вранці пан де Реналь послав по старого Сореля; примусивши почекати на себе годину або й дві, той нарешті прийшов, почавши із самого порога перепрошувати й розводити церемонії. Після довгих розпитувань манівцями Сорель переконався, що його син їстиме з хазяїном і хазяйкою, а в ті дні, коли будуть гості, – в окремій кімнаті з дітьми. (…)

– Ну добре, – спроквола мовив Сорель, – тепер нам треба тільки порозумітися про одну річ: скільки ви йому платитимете.

– Тобто як? – скрикнув обурений пан де Реналь. – Адже ми вчора домовилися: я даю триста франків; думаю, що цього досить, а може, і забагато.

– Ви пропонували стільки, я не заперечую, – сказав старий Сорель, ще більше розтягуючи слова, і раптом йому сяйнула геніальна думка… Він пильно подивився в очі панові де Реналю й проказав: – В іншому місці ми знайдемо й краще.

На ці слова обличчя мера пересмикнулося. Але він опанував себе (…). Було обмірковано всі численні пункти, що мали визначати нове становище Жульєна; платня не тільки була підвищена до чотирьохсот франків, але її мусили видавати наперед, першого числа щомісяця.

– Гаразд, я видам йому тридцять п’‎ять франків, – сказав пан де Реналь.

– Щоб заокруглити суму, такий багатий та щедрий чоловік, як наш пан мер, – промовив селянин улесливо, – дасть уже тридцять шість франків.

– Гаразд, – відповів пан де Реналь, – але покінчимо на цьому. (…)

Жульєн, дивуючись, що його не б’‎ють, поспішив з дому. Однак, ледве відійшовши з-перед батькових очей, хлопець уповільнив ходу. Він вирішив, що для його лицемірства буде корисно зайти до церкви.

Це слово вас вразило? Перше ніж удатися до такого жахливого слова, душа молодого селянина пройшла чималий шлях.

З раннього дитинства, коли він якось побачив драгунів 6-го полку в довгих білих плащах, у касках із довгими чорними султанами, – ці драгуни поверталися з Італії й прив’‎язували своїх коней перед гратчастим вікном його батька, – Жульєн марив військовою службою. Пізніше він захоплено слухав розповіді старого полкового лікаря про бої біля мосту Лоді, під Арколем і Ріволі, помічав палкі погляди, що їх кидав старий на свій орден.

Та коли Жульєнові було чотирнадцять років, у Вер’‎єрі почали будувати церкву, яку для такого маленького містечка можна назвати розкішною. (…)

Раптом Жульєн перестав говорити про Наполеона; він заявив, що хоче стати священиком, і його тепер постійно бачили на лісопилці з латинською Біблією, яку дав йому кюре, – він вивчав її напам’‎ять. (…) Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лише проторувати собі дорогу.

В. Домогацький. Ілюстрація до роману Стендаля “Червоне і чорне”. 1969р.

Для Жульєна це означало насамперед виїхати з Вер’‎єра; він ненавидів свій край. Від усього, що він тут бачив, холонуло серце.

З раннього дитинства в нього бували хвилини надзвичайного піднесення. Він із насолодою поринав у мрії, уявляючи, як його будуть знайомити з паризькими красунями, і він зуміє привернути їхню увагу якимсь надзвичайним вчинком. Чому б одній з них не покохати його, як покохала Бонапарта, коли він ще був бідним, блискуча пані де Богарне? Протягом багатьох років у житті Жульєна не було, здається, жодної хвилини, коли б він не повторював собі, що Бонапарт, нікому не відомий бідний лейтенант, став володарем світу за допомогою тільки своєї шпаги. Ця думка втішала його в нещастях (…).

“Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Франція боялась іноземної навали; військові доблесті були необхідні, і вони були в моді. А тепер священик у сорок років одержує платню сто тисяч франків, тобто втричі більше, ніж уславлені генерали Наполеона. Священикам потрібні люди, які допомагали б їм. Ось і цей мировий суддя, така світла голова, такий раніше чесний старий, – а від страху не догодити молодому тридцятилітньому вікарієві ганьбити себе. Треба стати служителем культу”.

Одного разу, саме в розпалі свого удаваного благочестя, коли він уже два роки студіював теологію, Жульєн раптом виказав себе несподіваним вибухом вогню, що пожирав його душу. Це трапилося в пана Шелана: на обіді, де були присутні священики, яким добрий кюре рекомендував Жульєна як чудо премудрості, він несподівано почав захоплено звеличувати Наполеона. Щоб покарати себе за це, Жульєн прив’‎язав до грудей праву руку, удаючи, що звихнув її, перевертаючи ялинову колоду, і носив її в такому незручному положенні протягом двох місяців. Після цієї тяжкої кари він сам себе простив.

Ось який був цей вісімнадцятирічний юнак, такий кволий на вигляд, що йому можна було дати не більше сімнадцяти років, який з маленьким клуночком під пахвою входив тепер у розкішну вер’‎єрську церкву.

Вона була темна й порожня. З нагоди свята всі вікна були запнуті червоною тканиною, і сонячне проміння, проходячи крізь неї, створювало разючий світловий ефект, величний та суворий. Жульєна пройняв трепет. Він був сам у церкві. Хлопець опустився на лаву, яка здалася йому найкращою; на ній був герб пана де Реналя.

На лаві Жульєн помітив клаптик друкованого паперу, немов навмисно покладений тут, щоб його прочитали. Він глянув на нього й прочитав: “Подробиці страти й останні хвилини життя Луї Женреля, страченого в Безансоні…” Папірець був розірваний. На звороті можна було прочитати два слова рядка: “Перший крок”.

“Хто міг покласти сюди цій папірець?” – подумав Жульєн.

– Бідолаха, – додав хлопець, зітхнувши, – його прізвище закінчується так, як і моє… – І він зібгав папірець.

Коли Жульєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці блищить кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалася кров’‎ю. Зрештою, Жульєнові стало соромно за свій таємний страх. “Невже я такий боягуз? – сказав він сам до себе. – До зброї!”

Цей заклик, що так часто лунав у розповідях старого лікаря про битви, здавався Жульєнові героїчним. Він устав і швидко попрямував до будинку пана де Реналя. (…)

VII. Спорідненість душ

(…) Холодний, справедливий, байдужий, хоча й улюблений, бо його прибуття до певної міри розвіяло в домі нудьгу, – він був добрим вихователем. У глибині душі він відчував тільки ненависть і відразу до вищого товариства, куди був допущений, – допущений тільки до краєчка стола, – чим, мабуть, і пояснювалися його ненависть і відраза. Інколи, сидячи на званих обідах, він насилу стримував свою ненависть до всього, що його оточувало. (…)

Еліза, покоївка пані де Реналь, незабаром закохалася в молодого гувернера; вона часто говорила про нього своїй пані. Через те кохання мадемуазель Елізи один з лакеїв зненавидів Жульєна. (…)

Навіть після стількох років пані де Реналь не могла звикнути до цих товстосумів, серед яких їй доводилося жити. У цьому й була причина успіху селянського юнака Жульєна. У симпатії до його благородної й гордої душі вона пізнала якусь солодку втіху, що сяяла принадністю новизни. Пані де Реналь скоро простила йому незнання найпростіших речей, яке робило його для неї ще милішим, і грубість манер, яку їй удавалось потроху виправляти. Вона вважала, що Жульєна цікаво слухати, навіть коли він говорив про щось звичайне, хоч би мова йшла про нещасного собаку, який, перебігаючи вулицю, потрапив під колеса селянського воза. Страждання тварини викликало б у пана де Реналя тільки грубий сміх, а тут вона бачила, як болісно супляться чорні, так красиво вигнуті брови Жульєна. Потроху їй стало здаватися, що великодушність, душевне благородство й людяність властиві тільки цьому юному абатові. Йому єдиному віддавала вона всю ту симпатію й навіть захоплення, що їх збуджують ці чесноти в благородних душах. (…)

Часто, задумуючись над бідністю молодого гувернера, пані де Реналь розчулювалася до сліз. Якось Жульєн застав її, коли вона плакала.

– Ах, пані, чи не трапилося з вами якого нещастя?

– Ні, друже мій, – відповіла вона. – Покличте дітей і ходімо прогуляємося.

Вона взяла Жульєна під руку й сперлася на неї якось так, що це здалося йому дуже дивним. Вона вперше назвала його “друже мій”.

У кінці прогулянки Жульєн помітив, що пані де Реналь раз у раз червоніє. Вона уповільнила ходу.

– Ви, мабуть, чули, – сказала пані, не дивлячись на нього, – що я єдина спадкоємиця дуже багатої тітки, яка живе в Безансоні. Вона мені постійно присилає всякі подарунки… Мої сини роблять такі успіхи… просто дивовижні… Отож я хотіла вас попросити прийняти від мене маленький подаруночок, на знак моєї вдячності. Це так, дрібниця, кілька луїдорів вам на білизну. Тільки… – додала вона, почервонівши ще більше, і замовкла.

– Що, пані? – спитав Жульєн.

– Тільки не треба говорити про це моєму чоловікові, – прошепотіла вона, опустивши голову.

– Я бідний, пані, але я не лакей, – відказав Жульєн, гнівно блискаючи очима, і, спинившись, випростався. – Про це ви не подумали. Я був би гірший за останнього лакея, якби дозволив собі приховати від пана де Реналя будь-що з того, що стосується грошей.

Пані де Реналь почувала себе знищеною.

– Пан мер, – провадив далі Жульєн, – п’‎ять разів видавав мені по тридцять шість франків з того часу, як я живу в його домі. Я можу показати свою книгу витрат панові де Реналю чи кому завгодно, навіть панові Вально, який ненавидить мене.

Після цього пані де Реналь ішла поруч із ним бліда й стурбована, і до кінця прогулянки ніхто з них не міг знайти приводу, щоб поновити розмову. (…)

Коментарі

Порівнюючи себе з Наполеоном, Жульєн ставився до вищого товариства, у якому він опинився, як до битви, яку мусить виграти. Незабаром він самостійно домігся підвищення платні від пана де Реналя до 50 франків на місяць. Пані де Реналь оточила Жульєна турботою. Між нею й молодим гувернером спалахнуло пристрасне кохання, яке спочатку юнак сприймав як важливу перемогу у своєрідному двобої з марнославством і багатством. Однак з часом щире кохання жінки заполонило його серце, по-новому відкрило йому себе та навколишній світ. Суспільні забобони, соціальна нерівність, шлюбний обов’‎язок пані де Реналь і принижене становище Жульєна Сореля не давали можливості їм досягти щастя, та все ж таки сила почуттів була нездоланною.

XII. Подорож

(…) Несподівано для себе Жульєнові захотілося побачити пані де Реналь (…). Ця щиросерда жінка явно хвилювалася. Якась вимушеність, навіть гнів порушували властивий їй вираз спокійної ясності, яка немов підносила її високо над звичайними життєвими інтересами й надавала її небесним рисам стільки чарів.

Жульєн поспішив підійти до неї. Він захоплено милувався її гарними оголеними руками, напівприкритими накинутою наспіх шаллю. На свіжому ранковому повітрі, здавалося, що ще яскравіше палали її щоки, на яких після пережитих за ніч хвилювань грав гарячковий рум’‎янець. Ця скромна та зворушлива краса, одухотворена думкою, немов збудила в Жульєні таку грань його душі, про яку він і сам не підозрював. Захоплений цією красою, якою так жадібно упивався його зір, він не мав сумніву, що його зустрінуть приязно. Тим більше його вразила її підкреслена крижана холодність, у якій він запідозрив бажання поставити його на місце.

Радісна усмішка завмерла на його устах; він знову згадав, яке місце посідає в суспільстві, особливо – в очах знатної дами й багатої спадкоємиці. (…) Розум Жульєна не був затьмарений пристрастю, а тому він зумів показати пані де Реналь, що не вважає їхні стосунки дружніми: він нічого не сказав їй про свій від’‎їзд, поклонився й пішов. (…)

Коментарі

Покоївка Еліза розповіла пану Вально про любовні стосунки пані де Реналь і Жульєна. Це була помста Елізи за те, що Жульєн відмовився взяти шлюб із нею. Пан Вально, який заздрив мерові й хотів зайняти його місце, радо скористався нагодою, і незабаром пан де Реналь отримав анонімний лист про любовні стосунки його дружини. Розпач обманутого чоловіка пригасила думка про безансонську спадщину пані де Реналь. Пані де Реналь і Жульєн написали інший анонімний лист, кинувши тінь на пана Вально.

Незважаючи на небезпеку бути викритими, пані де Реналь і Жульєн кохали одне одного. У домі пана де Реналя він був щасливий, бо міг думати, мріяти й писати. Поруч із дітьми Жульєн почувався вільним і ніби очищувався від бруду вер’‎єрського товариства, де потрібно було постійно лицемірити. Але думка про кар’‎єру не залишала юнака. Поступово Жульєн Сорель став “модним” у Вер’‎єрі. Його запрошували на різні зібрання, розум і здібності допомогли йому здобути популярність. Але раптом життя Жульєна кардинально змінилося. Покоївка Еліза на сповіді в абата Шелана розповіла про любовні пригоди Жульєна, і священик вирішив послати Жульєна на навчання в семінарію, подалі від Вер’‎єра. Пані де Реналь переконала чоловіка дати Жульєнові 600 франків на навчання в семінарії, але Жульєн відмовився. У пані де Реналь були заховані 1000 франків у печері, у горах. Вона запропонувала їх йому. “Невже ви хочете, – сказав Жульєн, – щоб спогади про наше кохання стали для мене огидними?”

У семінарії Безансона для юнака розпочалося зовсім інше життя.

XXVI. Світ, або Те, чого бракує багатію

(…) На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: мислив, міркував сам, замість того, щоб сліпо коритись авторитетові. (…)

Для цих семінаристів, як для героїв романів Вольтера, щастя полягає насамперед у тому, щоб добре пообідати. Майже в усіх Жульєн помічав також природжену повагу до всякого, хто носить одяг із тонкого сукна. (…)

Спочатку Жульєн мало не задихався від почуття зневаги, але нарешті він відчув жаль, адже батькам більшості його товаришів, мабуть, не раз доводилося, повернувшись увечері взимку до своєї халупи, не мати там ні хліба, ні каштанів, ні картоплі. “Що ж тут дивного, – казав собі Жульєн, – коли в їхній уяві щаслива людина – це насамперед та, що добре пообідала й має гарний одяг? У моїх товаришів цілком певне покликання: тобто вони переконані, що духовне звання дасть їм отаке тривале щастя: добре обідати й мати взимку теплий одяг”. (…)

XXVII. Перший життєвий досвід

(…) Жульєну не щастило в його спробах лицемірити жестами, траплялися хвилини, коли його проймала огида й навіть справжній відчай. Він не мав успіху, та ще й у такій мерзенній кар’‎єрі. Найменша допомога зовні його підбадьорила б, адже труднощі, які треба було подолати, були не такі великі; але він залишався сам, як човен, покинутий серед океану. “Навіть коли я чогось доб’‎юся, – казав він собі, – доведеться проводити все життя в такій брудній компанії. Серед ненажер, що думають тільки про яєчню із салом, яку жертимуть за обідом, або отаких абатів Кастанедів, які не спиняються перед найогиднішим злочином. Вони доб’‎ються влади, але якою ціною, Боже великий! (…) Видатним людям було легко робити подвиги: хоч би яка грізна була небезпека, – вона здавалась їм прекрасною; а хто, крім мене, може зрозуміти всю бридоту того, що мене оточує! (…) Як часто я, через свою самовпевненість, радів тому, що я не схожий на інших молодих селян. Ну, а тепер я досить прожив на світі й бачу, що відзначатися – це значить викликати ненависть”. (…)

Його обминали, як паршиву вівцю. Він бачив, як у кожній групі учні один по одному підкидали монету, і коли той, хто кинув, угадував – орел чи решка, його товариші казали, що він незабаром дістане одну з таких прибуткових парафій. (…) “Треба мені, – думав Жульєн, – призвичаїтися до таких розмов”. Коли не говорили про сосиски та хороші парафії, то розмова заходила про церковні доктрини, про сутички між єпископами й префектами, мерами та кюре. (…)

Коментарі

Абат Пірар порекомендував маркізу де ла Молю Жульена Сореля як здібного юнака, який зможе виконувати обов’‎язки секретаря в Парижі. Жульен був надзвичайно вдячний абатові Пірару за підтримку: “У вас я знайшов батька”. Так Жульен опинився в столиці, у домі заможного й впливового дворянина. Події другої частини роману відбуваються в Парижі, у палаці маркіза де ла Моля та в інших місцях, де багатії марнували час. Для того щоб увійти у вище товариство, Жульєнові довелося опанувати мистецтво “жити в Парижі”. У маркіза де ла Моля була дочка Матильда, яка зацікавилася юнаком, який надто відрізнявся від її звичного кола.

ЧАСТИНА ДРУГА

Чутливість і побожна знатна дама

Вона негарна, бо не нарум’‎янена.

Сент-Бев

(…) У палаці де ла Моль самолюбство Жульєна ніколи не було ображене, а проте часто в кінці дня він був готовий розплакатися. У провінції, якщо з вами що-небудь трапиться при вході в кафе, гарсон виявить до вас співчуття. Але якщо в цій пригоді є щось прикре для вашого самолюбства, він, жаліючи вас, десять разів повторюватиме неприємне для вас слово. У Парижі через делікатність сміються тільки за вашою спиною, але ви завжди залишаєтеся чужаком.

Обійдемо мовчанням безліч дрібних пригод, що могли б зробити Жульєна смішним. Надмірна чутливість штовхала його на тисячі всіляких промахів. Усі його розваги були, по суті, заходами самозахисту: він щодня вправлявся на стрільбищі, був старанним учнем одного з найвидатніших учителів фехтування. Кожної вільної хвилини він, замість того, щоб сідати за книжку, як колись, біг у манеж і брав найноровистіших коней. Під час їзди з берейтором він майже щоразу падав з коня.

Маркізові подобалася його вперта працьовитість, його мовчазність, розум, і потроху він передав йому всі більш-менш важкі й заплутані справи. Будучи завжди в курсі всіх новин, він успішно грав на біржі. Він купував будинки, ліси, але при цьому легко роздратовувався: переплачував сотні луїдорів і судився за сто франків. Багата людина з широкою натурою шукає в справах розваги, а не користі. Маркізові був справді потрібний, так би мовити, начальник штабу, який привів би в ясний та зручний для огляду порядок всі його грошові справи. (…)

VIII. Що відрізняє людину

(…) Жульєн був тепер справжнім денді й цілком опанував мистецтво жити в Парижі. Він тримався з мадемуазель де ла Моль з вишуканою холодністю. Здавалося, у нього не збереглося ніяких спогадів про ті далекі часи, коли вона так тішилася, розпитуючи його про те, як він упав з коня. (…)

Її прекрасні очі, у яких застигла глибока нудьга, і навіть гірше – зневіра знайти будь-яку втіху, – спинилися на Жульєні. Він був принаймні хоч не зовсім такий самий, як усі інші. (…)

– Приїздіть на бал разом із братом, – додала вона дуже сухо.

Жульєн шанобливо вклонився. “Отже, навіть на балу я зобов’‎язаний звітувати перед членами сім’‎ї, – подумав він, – та хіба мені не платять за те, що я веду їхні справи? Бог знає, може, те, що я розповім дочці, не збігатиметься з інтересами батька, матері, брата! Це справжній двір самодержавного володаря. Тут треба бути довершеною нікчемою й разом з тим не давати нікому приводу для нарікань”.

“Як мені не подобається ця довготелеса дівиця! – подумав він, проводжаючи поглядом мадемуазель де ла Моль, яку покликала мати, щоб представити її кільком своїм приятелькам. – Вона дотримується моди; плаття її зовсім спадає з плечей… Вона ще блідіша, ніж була до своєї подорожі… Яке безбарвне волосся, біляве, наче світиться наскрізь… Скільки пихи в її манері вітатися, у погляді! Які величні жести!” (…)

Коментарі

Незабаром юна Матильда де ла Моль покохала Жульєна, побачивши в ньому героїчну особистість. У її душі тривала складна внутрішня боротьба – пихи й почуття. А Жульєн, який теж віддався пристрасті, з болем відчував Матильдине приниження й прикрощі.

XIX. Італійська опера

(…) Роман – це дзеркало, з яким ідеш уздовж битого шляху. Іде людина з дзеркалом, а ви обвинувачуєте її в аморальності! У дзеркалі відбивається бруд, а ви звинувачуєте дзеркало! Обвинувачуйте вже скоріше битий шлях, з його брудними калюжами, або ще краще дорожнього наглядача, який допускає, щоб вона застоювалася та утворювала болото. (…)

Протягом усього наступного дня Матильда шукала нагоди пересвідчитися, що справді перемогла своє шалене кохання. Головна мета її була в тому, щоб усе робити наперекір Жульєнові, але при цьому вона стежила за кожним його рухом.

Жульєн був надто засмучений та надто схвильований, щоб розгадати такий складний любовний маневр; ще менше міг він помітити в ньому щось сприятливе для себе. Він став просто жертвою; ніколи ще він не доходив до такого розпачу. (…)

Ніч була темна, він міг віддаватися своєму горю, не боячись, що його побачать. Не було сумніву, що мадемуазель де ла Моль кохає одного з цих молодих офіцерів, з якими вона щойно так весело розмовляла. Свого часу вона кохала і його, Жульєна, але побачила, що він нічого не вартий.

“Справді, я нічого не вартий! – казав собі Жульєн з глибоким переконанням. – По суті, я нецікава, звичайна істота, нудна для інших, нестерпна для себе”. Йому страшенно набридли всі прекрасні якості й усе те, що він раніше так дуже любив. І в цьому стані, коли уява його немов перекинулася з ніг на голову, він аналізував своє життя. Такої помилки може припуститися лише людина незвичайна.

Уже кілька разів його спокушала думка закінчити життя самогубством. Смерть здавалася йому сповненою глибокого зачарування, – це був немов солодкий відпочинок, немов склянка холодної води, піднесена до уст нещасного, що вмирає в пустелі від спраги й спеки.

“Та ні, моя смерть ще збільшить її зневагу до мене! – подумав він. – Яку пам’‎ять я залишу після себе!”

У цій останній безодні розпачу людина має єдиний порятунок – мужність. Жульєнові не вистачало духу на те, щоб сказати собі: “Треба ризикнути”. Але ввечері, дивлячись на вікно Матильди, він побачив крізь жалюзі, що вона загасила світло, уявив собі цю чарівну кімнату, яку він бачив, на горе, тільки єдиний раз у житті. Далі уяви його не вистачало.

Пробило першу годину; почувши цей звук, він у ту ж мить сказав собі: “Піднімуся по драбині! (…) Вона розсердиться, зневажатиме мене, та що з того! Я поцілую її, поцілую востаннє, а потім піду до себе й уб’‎ю себе… Перед смертю мої губи торкнуться її щоки”.

Він злітає по драбині щодуху, стукає у віконницю. Матильда почула, вона хоче відчинити віконницю, але драбина заважає; Жульєн хапається за залізний гачок, що тримає віконниці, коли вони відчинені, й, тисячу разів ризикуючи зірватися, сильним ривком зсовує драбину набік; тепер Матильда може відчинити віконницю.

Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.

– Це ти! – каже вона, кидаючись йому в обійми.

Хто міг би змалювати щастя Жульєна? Матильда була щаслива, мабуть, не менше за нього. (…)

В. Домогацький. Ілюстрація до роману Стендаля “Червоне і чорне”. 1969р.

Коментарі

Матильда та Жульєн вирішили взяти шлюб. Маркіз де ла Моль був приголомшений цією звісткою. З листа Матильди він дізнався про те, що його дочка завагітніла й прагне оселитися з коханим у Швейцарії. Маркіз де ла Моль дав десятитисячну ренту для Жульєна, пізніше він здобув для нього патент на чин гусарського поручика кавалера Жульєна Сореля й послав його в Страсбург.

XXXV. Гроза

(…) Жульєн написав із Страсбурга панові Шелану, колишньому вер’‎єрському кюре: “Не маю сумніву, що Ви з радістю почули про події, які спонукали моїх рідних збагатити мене. Надсилаю Вам п’‎ятсот франків і прошу розподілити їх негласно, не називаючи мого імені, серед знедолених і бідних, яким і я був колись; напевно, Ви допомагаєте їм так само, як колись допомагали мені”.

Жульєн був у сп’‎янінні від честолюбства, але не чванливості; усе ж таки він приділяв багато уваги зовнішності: його коні, мундир, лівреї його слуг були в такому бездоганному порядку, що зробили б честь найвимогливішому англійському вельможі. Ставши якихось два дні тому, та ще й по протекції, поручиком, він уже підраховував, що для того, щоб стати командиром полку в тридцять років, ніяк не пізніше, як усі видатні генерали, треба вже у двадцять три мати чин вищий, ніж поручик. Він тільки й думав, що про славу й про свого сина.

І ось саме коли він з усім запалом віддавався цим честолюбним мріям, до нього з’‎явився з листом від мадемуазель де ла Моль молодий лакей.

“Усе загинуло, – писала Матильда, – приїздіть якнайшвидше, покиньте все, дезертируйте, якщо треба. Приїхавши, чекайте мене в фіакрі біля садової хвіртки… на вулиці… Я вийду з Вами поговорити, можливо, удасться провести Вас у сад. Усе загинуло, боюся, непоправно. Покладіться на мене, я буду відданою Вам і стійкою в злигоднях. Я люблю Вас”.

Через кілька хвилин Жульєн, діставши в полковника відпустку, щодуху мчав із Страсбурга. (…)

– Усе пропало: батько, боячись моїх сліз, виїхав у четвер уночі. Куди? Ніхто не знає. Ось його лист, читайте. – І вона сіла поруч із Жульєном у фіакр.

“Я міг би пробачити все, крім заздалегідь обдуманого наміру звабити Вас заради Вашого багатства. Ось, нещасна дівчино, ось у чому жахлива правда. Даю Вам слово честі, що ніколи не згоджуся на Ваш шлюб із цим чоловіком. (…) Прочитайте лист, якого я отримав від пані де Реналь. Я не буду читати жодного Вашого рядка, що стосується цього чоловіка. (…) Зречіться щиросердо цього підлого чоловіка, і Ви знову знайдете батька”.

– Де лист пані де Реналь? – холодно спитав Жульєн.

– Ось він. Я не хотіла показувати його тобі, не підготувавши тебе.

Лист

“Обов’‎язок мій перед святою справою релігії та моралі примушує мене, пане, зробити надзвичайно тяжкий для мене вчинок. (…) Бідний та жадібний, цей юнак прагнув завоювати собі певне становище у світі й вийти в люди, удаючись з цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабку й нещасну жінку. Тяжкий обов’‎язок змушує мене також визнати, що пан Ж… не визнає ніяких законів релігії. По совісті кажучи, я змушена думати, що одним з його способів добиватись успіху в тому чи іншому домі є зваблення жінки, яка користується в цьому домі найбільшим впливом.

Прикриваючись удаваною безкорисливістю і фразами, вичитаними з романів, він прагне одного – оволодіти довірою хазяїна дому та його багатством. Він сіє скрізь нещастя й вічне каяття…” (…)

Жульєн помчав у Вер’‎єр. (…) Він приїхав у Вер’‎єр у неділю вранці й одразу ж зайшов до торговця зброєю, який привітав його з несподіваним збагаченням. Ця новина хвилювала все місто.

Жульєн ледве розтлумачив йому, що хоче купити пару пістолетів. Зброяр на його вимогу зарядив їх.

Пролунали три удари дзвона; це добре відомий у французьких селах благовіст, що після різних інших ранкових передзвонів сповіщає про початок обідні.

Жульєн увійшов у нову вер’‎єрську церкву. Усі високі вікна будівлі були запнуті червоними завісами. Жульєн опинився на кілька кроків позаду крісла пані де Реналь. Вона, здавалося, ревно молилася. Коли він побачив цю жінку, яка так кохала його, рука в нього затремтіла, і він спочатку не мав сили здійснити свій намір.

В. Домогацький. Ілюстрація до роману Стендаля “Червоне і чорне”. 1969р.

“Не можу, – казав він сам собі, – це понад мої сили”.

У цю мить молодий причетник, який прислужував священикові, задзвонив до виносу святих дарів. Пані де Реналь похилила голову, яку майже не видно було за згортками шалі. Тепер Жульєн не відчував так виразно, що це вона. Він вистрілив з пістолета і промахнувся; вистрілив удруге – вона впала. (…)

Коментарі

Жульєн опинився у в’‎язниці. Хоча пані де Реналь, яка щиро кохала його, пробачила Жульена, на нього чекала смертна кара. Жульєн переосмислює у в’‎язниці все, що відбулося з ним. Він відмовився від апеляції. Ані пані де Реналь, ані Матильда не змогли переконати його боротися за себе. Жульєн усвідомив, що насправді він кохав лише пані де Реналь, хоча й жалів Матильду де ла Моль, яку знеславив. Героєві відкрилася правда про суспільство, у якому талановиті люди не можуть знайти свого місця.

ХLI. Суд

Нарешті настав день, якого так боялися Матильда й пані де Реналь. Незвичайний вигляд міста викликав у них ще більший страх; навіть мужня душа Фуке була збурена. Уся провінція з’‎їхалась у Безансон, щоб послухати цю романтичну справу.

Уже за кілька днів у готелях не залишалося жодного вільного місця. Панові голові суду не давали проходу, випрошуючи вхідні квитки, усі міські дами хотіли бути присутніми на суді. На вулицях продавали портрети Жульєна. (…)

– Панове присяжні! Страх перед людською зневагою, який, здавалося мені, я зможу перебороти перед смертю, змушує мене взяти слово. Я не маю честі належати до вашої касти, панове, у моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану.

Я не прошу у вас ніякої милості, – промовляв далі Жульєн твердішим голосом. – Я не плекаю райдужних надій, – на мене чекає смерть, і це буде справедливо. Я вчинив замах на життя жінки, гідної найбільшої пошани. Пані де Реналь була для мене майже матір’‎ю. Злочин мій жахливий, і зроблений він умисно. Отже, панове присяжні, я заслужив смерть. Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі й раз назавжди тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, унаслідок чого вони насмілилися проникнути в середовище, яке мовою чванливих багатіїв зветься вищим світом.

Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буде покараний суворо, по суті, мене судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а тільки самих обурених буржуа.

Протягом двадцяти хвилин Жульєн говорив у такому тоні; він висловив усе, що накипіло в нього на душі; прокурор, який запобігав перед аристократами, підстрибував у кріслі, проте, незважаючи на трохи абстрактний характер промови Жульєна, усі жінки ревно плакали. Навіть пані Дервіль піднесла хусточку до очей. Перед тим, як закінчити промову, Жульєн ще раз згадав про умисність злочину, про каяття, про безмежну синівську відданість і повагу, яку він відчував колись у минулі часи, до пані де Реналь… (…)

ХLIV

(…) “Якби мене не засліплювала показна зовнішність, – казав він собі, – я б побачив, що в паризьких салонах повно таких самих чесних людей, як мій батько, або таких спритних негідників, як оці галерники. І вони мають рацію: адже ніхто із світських людей не

Прокидається вранці з думкою: “Як би мені сьогодні пообідати?” А ще пишаються своєю чесністю! Але стануть присяжними – і будуть засуджувати людину за те, що вона вкрала срібний прибор, щоб не померти з голоду. Та коли йдеться про те, щоб завоювати прихильність при дворі, щоб здобути чи відібрати міністерський портфель, наші чесні світські пани підуть на будь-які злочини, точнісінько такі самі, які робили ці двоє галерників через злидні…

Ніякого природного права не існує, цей вислів – застаріла нісенітниця, цілком гідна прокурора, що цькував мене сьогодні. (…) Право виникає тільки тоді, коли оголошується закон, що забороняє робити певну річ під страхом кари. Поки немає закону, природною є тільки лев’‎яча сила або потреба живої істоти, яка почуває голод і холод, одне слово – потреба… Ні, люди, що користуються загальною повагою, – це просто шахраї, яким пощастило не пійматися на гарячому. Обвинувач, якого суспільство нацьковує на мене, розбагатів через підлоту… Я вчинив злочин, і тому справедливо засуджений, але, якщо не враховувати цього єдиного мого злочину, Вально, який засудив мене, у сто разів шкідливіший для суспільства, ніж я. (…)

Де ж істина? У релігії… Так, – додав він з гіркою посмішкою, сповненою невимовного презирства, – в устах Маслонів, Фрілерів, Кастанедів… А може, у справжньому християнстві, пастирям якого не треба платити грошей, як не платили апостолам?.. (…) О, якби на світі існувала істинна релігія! (…)

Це вогке повітря каземату навіяло на мене думки про самотність… Але навіщо ж я, проклинаючи лицемірство, сам лицемірю? Адже ж гнітить мене не смерть, не каземат, не вогке повітря, а те, що зі мною немає пані де Реналь”. (…)

І він зареготав, як Мефістофель. “Що за божевілля – міркувати про ці великі питання! Я лицемірю, наче тут хтось є та слухає мене. Я забуваю жити й кохати, коли мені залишається так мало днів… Яке горе! Пані де Реналь немає зі мною; чоловік, напевне, не пустить її більше в Безансон, щоб вона не знеславила себе.

Ось звідки моя самотність, а зовсім не від того, що немає справедливого, усемогутнього Бога, не злого, не мстивого… О, якби він існував!.. Горе мені! Я впав би перед ним на коліна й сказав би: “Я заслужив смерть, але, великий Боже, добрий, великодушний Боже, поверни мені мою кохану!”” (…)

(Переклад Єлизавети Старинкевич)

Обізнаність. 1. Про яку кар’‎єру мріяв Жульєн Сорель? 2. Який шлях і під впливом яких обставин він, урешті-решт, обрав? 3. Розкажіть про стосунки героя з: а) батьком і родиною; б) паном де Реналем; в) пані де Реналь; г) Матильдою; г) священиками. 4. Скільки грошей заробляв Жульєн Сорель на різних етапах свого життя? Який період був для нього найбільш вдалим? 5. Що допомогло героєві піднятися з низів до верхівки суспільства? 6. Які висновки про суспільство зробив Жульєн Сорель? Покажіть динаміку цих спостережень. Читацька діяльність. 7. Дайте власне тлумачення назви роману. 8. Жульєн Сорель порівнює себе з Наполеоном, Матильда бачить у героєві нового Дантона, автор порівнює героя з Тартюфом і Дон Жуаном. Поясніть ці аналогії. Знайдіть в образі героя риси, подібні до рис цих історичних і літературних персонажів. Чим він відрізняється від ни х? Людські цінності. 9. Розкрийте пріоритети Жульєна Сореля: “уміння жити”, “вийти в люди”, “мистецтво жити в Парижі”. Дайте їм власну оцінку. А що означає для

Вас “уміння жити” і “вийти в люди”? Комунікація. 10. Розкрийте значення слова лакей (пряме й переносне). Поясніть, чому Жульен Сорель не хотів бути лакеєм. Кому й за яких обставин він це каже? Чи вдалося це героєві? 11 . Дискусії: “Що завадило успішній кар’‎єрі Жульєна Сореля?”; “Що таке кохання?” (для Жульєна Сореля, пані де Реналь, Матильди). Ми – громадяни. 12. Які аспекти французького суспільства відображено в романі “Червоне і чорне”? 13. На які соціальні вади спрямована критика письменника? 14. Поясніть, чому такі герої, як Жульєн Сорель, не могли знайти місця в тогочасному суспільстві. 15. Які риси персонажів обумовлені суспільними обставинами? Наведіть приклади. Сучасні технології. 16. Подивіться художні фільми за романом “Червоне і чорне” (реж. С. Герасимов, СРСР, 1976 р.; реж. Ж.-Д. Верхак, Німеччина-Італія-Франція, 1997р.). Який із них найкраще відображає дух роману? Поясніть. Творче самовираження. 17. Намалюйте обкладинку до роману “Червоне і чорне”. Прокоментуйте. 18. Напишіть лист Жульєнові Сорелю у в’‎язницю від імені одного з персонажів: а) пані де Реналь; б) Матильди; в) пана де Реналя; г) маркіза де ла Моля; г) Фуке; д) абата Шелана. Лідери й партнери. 19. Уявіть, що ви берете участь у суді надЖульєном Сорелем. Підготуйте виступи від імені: а) адвоката; б) присяжних; в) судді; г) прокурора; г) свідків. Довкілля та безпека. 20. Охарактеризуйте середовище, у якому опинився герой (Вер’‎єр, Безансон, Париж, Страсбург). Які події сталися з ним у цих містах? Визначте причини та наслідки цих подій. Заповніть у зошиті таблицю.

Навчаємося для життя. 21. Фуке, друг Жульєна Сореля, говорить: “Краще заробляти сто луїдорів на чесній торгівлі деревом і бути самому собі господарем, аніж діставати чотири тисячі франків від уряду, хоч би його очолив сам цар Соломон”. Чи скористався цієї порадою Жульєн Сорель? Прокоментуйте. 22. Які ще поради й хто давав герою? Чи допомогли вони йому в житті? 23. Уявіть, що ви – автор роману. Дайте власні корисні поради героєві. 24. Проаналізуйте успіхи й помилки Жульєна Сореля.

ПІДСУМКИ

“Червоне і чорне” Стендаля – реалістичний соціально-психологічний роман, у якому поєднано елементи романів біографії, випробування, кар’‎єри, виховання та хроніки. Роман “Червоне і чорне” засвідчує взаємодію романтизму й реалізму з перевагою останнього. У романі Стендаля зображено різні соціальні типи доби – чиновники, аристократи, буржуа, священики, селяни та ін. Жульєн Сорель є втіленням образу юнака свого часу, який жив романтичними уявленнями, але під впливом буржуазного суспільства втратив ілюзії й вимушений був пристосуватися до світу, де кар’‎єру людини визначали гроші, походження, розрахунок.

(2 votes, average: 3.00 out of 5)