Жіночі образи в романі Червоне і чорне, або Виховання любов’ю – НА ЗОРІ РЕАЛІЗМУ – РОМАН ХІХ ст
На думку Стендаля, характерною ознакою XIX ст., була не лише пристрасть до дослідження, а й потреба в сильних почуттях, яка дедалі зростала. Пристрасть – рушійна сила романтичної оповіді, на ній будується сюжет, Матильда де ла Моль, героїня “Червоного і чорного”, розмірковує: “Мені випало щастя покохати… Дівчина мого віку, вродлива, розумна, – у чому ще вона може знайти сильні відчуття, як не в любові?”. Звісно, пристрасть – це не лише любов, а й ненависть, ревнощі, відчай і навіть політика. Головне, щоб почуття були сильними. Як романтик, Стендаль уважав, що “мистецтво живе тільки пристрастями”, він і сам був справжнім сином свого часу. Саме пристрасть і любов штовхали його на численні нерозважливі вчинки.
Як ви вже знаєте, Стендаль ще замолоду намірився вивчити “людське серце” за допомогою прийомів математики. Утіленням цієї ідеї, зокрема, став трактат “Про кохання” (1822), у якому автор намагається проаналізувати почуття любові й дослідити його видозміни в різних соціальних середовищах та епохах.
Письменник виділяє чотири види любові: любов-пристрасть, любов – потяг, фізична любов і любов-марнославство. Вищим видом він вважає любов-пристрасть. На думку Стендаля, саме таке почуття може виявити багатогранність, складність і непередбачуваність особистості. І саме таку любов пізнав головний герой роману “Червоне і чорне”. За словами І. Еренбурга, особистість Жульєна наполовину складається з любові й міркувань про любов. Те саме можна сказати й про Стендаля.
Попри внутрішню близькість із романтичним героєм зовні Стендаль не відповідав цьому образу. Він не вирізнявся вродою, був огрядний, коротконогий, мав червонясто-коричневий колір обличчя, м’ясистий, з роздутими ніздрями ніс, за що називав себе “італійським м’ясником”. Однак, незважаючи на непоказну зовнішність, письменник завжди подобався жінкам. Відгомін його любовних історій вчувається й у романі “Червоне і чорне”.
Так, захоплення Стендаля акторкою Мелані Гільбер, а також його стосунки з дружиною польського офіцера Метильдою Дембовською та дружиною впливового генерала Клементиною Кюріаль вплинули на образ пані де Реналь. А Матильда де ла Моль має риси пристрасної і мінливої кузини художника Делакруа Альберти та італійки Джулії Ріньєрі, яка сама освідчилася письменнику в коханні. Проте вважати когось із цих жінок прототипом пані де Реналь або Матильди де ла Моль неправильно.
А втім, літературні персонажі ніколи не бувають точними копіями своїх прототипів. “Герої роману завжди є чудовим сплавом: спостереження почасти доповнюються душевним досвідом автора”, – зазначав І. Еренбург. І найбільше це стосується образу Жульєна Сореля, щодо автобіографічності якого й нині сперечаються літературознавці.
Стендаль наділив Жульєна досвідом власної молодості. Цей герой “успадкував” від свого творця і хворобливу сором’язливість, і палку чуттєвість, і неприйняття Бога. Та найбільше їх споріднює те, що в житті обох надзвичайно важливу роль відіграли любов і кохана жінка. Образ Жульєна розкривається через його стосунки з жінками. Згідно з вимогами жанру, характер героя змінюється від початку до кінця роману, і відбувається це передусім під впливом любові. Стендаль “зводить” Жульєна з двома жінками. За теорією письменника, з пані де Реналь він переживає любов-пристрасть, а з Матильдою де ла Моль – любов-марнославство.
Кохані Жульєна зовсім різні. Водночас пані де Реналь схожа на пушкінську Татьяну. Обидві ці героїні, шляхетні провінціалки, – утілення ідеальної природної людини, оспіваної просвітителями.
Багата спадкоємиця, яку віддали заміж у шістнадцять років, дружина мера містечка Вер’єра пані де Реналь статками й суспільним статусом не хизується. Вихована в єзуїтському монастирі, до моменту фатальної зустрічі з Жульєном Сорелем вона зберегла “мирну душу”, “вільне від будь-якого кокетства й облуди” серце і “справжню чарівність”, яка “є природним даром”.
Жульєн Сорель у виконанні К. Р. Стюарта
Пані де Реналь у виконанні К. Буке
Матильда де ла Моль у виконанні Ж. Гордеш
Кадри з кінофільму “Червоне і чорне” (режисер Ж. Д. Верхак, 1997 р.)
Цікаво, що й у своєму трактаті “Про кохання”, і в романі “Червоне і чорне” Стендаль відмовляється від того виду любові, який Данте й Шекспір вважали найважливішим, – від любові Божої. Він пише, що пані де Реналь “за все своє життя ніколи не відчувала і не бачила нічого, хоч трохи схожого на любов”. І це про людину, виховану в монастирі?! Вирок Стендаля суворий: духівництво не прищеплює вірянам Божої любові. Навіть щирий у своїй набожності абат Шелан про любов говорить з пані де Реналь так, ніби “це слово в її поданні було рівнозначне наймерзеннішій розпусті”. У цьому розумінні жінка є жертвою єзуїтів так само, як і Жульєн, який бачив у семінарії що завгодно, тільки не любов.
Кохання, про існування якого дружина мера дізналася з кількох випадково прочитаних романів, здавалося їй чимсь нереальним. І ось її охоплює незнане доти почуття. Це щастя змушує жінку забути про подружню вірність. Вона навіть не замислюється над тим, що своєю зрадою може образити чоловіка, адже звикла до його “найтупішої байдужості до всього, що не стосується наживи, чинів і хрестів”.
Можливо, річ у тім, що кохання захопило пані де Реналь зненацька й вона не відразу зрозуміла, що відбувається? На відміну від героїні Стендаля, пушкінська Татьяна знала про небезпечність кохання з романів, і це допомогло їй уникнути докорів сумління й віднайти коли не щастя, то принаймні спокій. Пані де Реналь знехтувала обов’язком заради пристрасті і, переживши нетривале щастя, утратила свободу і спокій (чоловік стежить за нею, суспільство засуджує її вчинок).
Матильда де ла Моль – абсолютна протилежність і пані де Реналь, і Татьяні. Цю світську красуню ще не закоханий у неї герой називає “довготелесою білявою лялькою”, а її вдачу описує так: “марнославство, суха зарозумілість, незліченні відтінки самолюбства – і більше нічого”. Проте насправді Матильді властиві якості, що нечасто трапляються в жінок її кола: вона розумна й іронічна, має сильну волю й твердий характер. Навіть нудьга дівчини незвична – така, як у Чайльд-Гарольда чи Євгенія Онєгіна. Матильда розважається, глузуючи з “вищого світу”, і на власне майбутнє “дивиться з огидою”. їй подобається ризик, тож вона закохує в себе Жульєна, а відтак, попри трагічні наслідки, ні хвилини не шкодує про свій учинок.
Що таке любов, як має відбуватися любовне побачення, як писати любовні листи – про це Матильда знала з романів. Результат був такий: “Пристрасне кохання було для неї радше якимсь ідеалом, який треба наслідувати, ніж реальним почуттям. Мадемуазель де ла Моль вважала, що виконує обов’язок щодо себе і свого коханця”.
У цьому, власне, й приховується небезпека романтичного світосприйняття. Якщо робити все “за зразком”, та ще й коли цей зразок – пристрасті, можна домогтися чого завгодно, тільки не щастя, спокою і свободи. “Воістину, до такої любові можна було перейнятися огидою. Який повчальний урок для молодої необачної дівиці! Чи варто було ризикувати всім своїм майбуттям заради такої хвилини?” – вигукує Стендаль, який уже пережив романтичні ідеали молодості. До самої смерті Жульєна Матильда бездоганно грає роль романтичної героїні. Навіть з відрубаною головою коханого вона чинить, як французька королева XVI ст. Маргарита Наваррська. Королеву Марго, уславлену в однойменному романі Дюма-батька, Матильда знала за сімейними переказами (не випадково Стендаль дав їй реальне аристократичне прізвище): “Звісно, спогад про Боніфаса де ла Моля і Маргариту Наваррську наповнював її якоюсь надлюдською мужністю”.
А проте Жульен так і не зміг щиро покохати дівчину-“надлюдину”. Він навіть не вірить, що Матильда піклуватиметься про його дитину, тому доручає це пані де Реналь. Невідомо, чи дбала Матильда про дитину, але за могилою коханого, як і належить справжній романтичній героїні, вона доглядала. Зовні пристрасне, з обов’язковими романтичними атрибутами кохання Матильди до Жульена Стендаль називає розумовим.
Іноді автор перериває розповідь, аби висловити своє ставлення до того, що відбувається. Його коментарі такі доречні й стислі, що читачі сприймають їх як власні думки. Наприклад, розповідаючи про те, як Матильда під впливом музики зрозуміла, що закохана в Жульєна, Стендаль коментує її почуття одним реченням: “Розумова любов, звичайно, набагато розумніша за любов істинну, але в неї бувають тільки рідкісні хвилини самозабуття; вона дуже добре розуміє себе, безупинно розбирається в собі, вона не лише не дозволяє блукати думкам – вона й виникає не інакше як за допомогою думки”.
З погляду совісті
Кохання Матильди й Жульєна виникає внаслідок свідомого рішення обох героїв. Ось як пише про почуття Жульєна І. Еренбург: “Дві любовні історії Жульєна починаються з розважливих викладок, з марнославства, з бажання закохати в себе жінок того суспільства, яке для нього закрите; любов він розігрує як шахову партію; і в обох випадках, несподівано для себе, виявляється захопленим почуттям, перетворюється з гравця на фігуру”.
Це дуже точний образ: зародження, розвиток і спад стосунків Жульєна й Матильди справді можна записати як шахову партію (хід – хід у відповідь). Однак перед обличчям смерті Жульєн виходить з ролі романтичного героя, а Матильда залишається “в образі”. Тим часом пані де Реналь, далека від будь-якої гри, іде з життя як романтична героїня – не витримавши туги за померлим коханим.
Механізми подібності
Наприкінці роману Жульєн зрозумів, що любить пані де Реналь. Так само Євгеній Онєгін раптом усвідомив, що любить Татьяну. Схеми відкриття істинної любові в Стендаля і Пушкіна напрочуд схожі. Обидва їхні герої змушені визнати, що справжня любов не має нічого спільного зі зразками, створеними уявою романтиків, і виникає несподівано, поза волею та розумом. Саме таке почуття Стендаль називає любов’ю-пристрастю.
Перевірте себе
1. Які риси романтичного героя мав Стендаль? Які ознаки романтизму були притаманні його творчості?
2. Що споріднює головного героя та автора роману “Червоне і чорне”?
3. Чому Стендаль обдарував Жульєна Сореля відразу двома коханими? Який вид любові, згідно з теорією автора, пізнав Жульєн з кожною із цих жінок?
4. Групова робота. Складіть як найповнішу характеристику образів пані де Реналь і Матильди де ла Моль, дібравши з тексту цитати, які містять опис зовнішності героїнь, розкривають їхні внутрішні якості та відображають етапи розвитку стосунків із Жульєном.
5. Яку роль у житті героїнь “Червоного і чорного” відіграли романи?
(2 votes, average: 4.00 out of 5)