ЗА ПТАХОМ-ПТАХ – РОМАН БАБОВАЛ
Роман Бабовал
ЗА ПТАХОМ – ПТАХ
(© Сова, 1999)
(на тлі неба і моря)
Присвячую Г. і П. С.
“шукаючи той легендарний скарб”
“поламаним крилом накреслив птах”
“а море тут чомусь пливе наліво : “
Ніби казка про ніби птаха
“по цілім вічному раю – шукай! : “
Ніби маленький кінець світу
“за птахом – птах і ще раз птах”
* * *
Шукаючи той легендарний скарб
Що (кажуть) криється
У філігранній щілині
Між небуттям і вічністю
В голизні запозиченої пам’яті
Я свій найбільший сумнів приховав
(інстинкт самозбереження?)
В найменшому із запитань :
“існую?”.
* * *
Поламаним крилом накреслив птах
Мов лезом викроїв чітку границю
Між темносинім плесом що у вічнім коливанні
Й блакитним простором що ніби нерухомий і без меж
Де той початок моря
Що кажуть безкінечне?
А небо – де кінчається
Якщо йому якесь зачаття?
Тоненька нитка висить між
Двома світами що призначені
Не дотикнутися ніколи
: її птах простягнув
Від дерева до дерева
Мов від початку до кінця того
Що не здійснилося понині
На ній сидить
І виглядає
Гіпотетичне чудо.
* * *
А море тут чомусь пливе наліво :
Ніхто не знає таємниці його дрейфу –
З якого джерела тече воно
Й куди?
Між хмарою і вітром заблукав останній
Птах обезкрилений
Що кожну хвилю моря ототожнював
З відродженням бракуючого необхідного крила
Наліво відплило –
І зникло
: ніхто відтоді вже не в силі
Сказати дітям шо
Це значить слово – “птах”.
НІБИ КАЗКА ПРО НІБИ ПТАХА
Умовна – невиразна та межа
Що поділила світ надвоє :
На океан і небо
Забувши що земля також існує
Зухвалий – птах покинув
Своє гніздо і зграю і пісок
Зірвався мов в останній вирій поза межу –
Шукати пшеничніших просторів
Злетів
Й ніхто не відає понині
Чи хоч до неї долетів
Чи може навіть і
Перелетів її
Ніхто не скаже чи
Добився птах туди де місця
Кінець кінцем
Для нього не було
Ніколи.
* * *
По цілім вічному раю – шукай! :
Не знайдеш дерева що родить яблука
Серед яких зло сусідує із добром
Нема (коли хтось задрімав)
Нагої жінки яку кременем хтось витесав
З того ребра що виявлялось зайвим
Бракує змій підступний що невпинно намовляє
Наївну овоч заборонений зривати
І ним ділитися – якою б не була за це ціна
Не видно бога – може не існує може лиш заснув?
Не чути бога – чи ж йому доречно
Когось карати потом і болотом
Вигнанням і кінцевим спопелінням
За гріх якого не було й не буде?
При брамі між водою і піском немає янголів
Що з сіркою в очах з огнем в руці
Всіх блудних проганяють за поріг едему
Без тіл без душ без плям без тіней
Безсмертні ми блукаємо від безпочатку
До безкінця безвихідної вічности
По тім раю що навіть і не наша власність
Хто скаже чи щасливі ми в цім позавимірі –
Коли не скуштували власними устами
Ані цикути заздрости ані спокуси меду
Хоч раз?
НІБИ МАЛЕНЬКИЙ КІНЕЦЬ СВІТУ
Покинув непривітний світ ікластих звуків
Замешкав у п’янливій порожні мовчання
Годуюсь голосними що не мають жодних барв
Колючих приголосних пильно уникаю
Хтось мимоволі кинув крик мов камінь –
Розбилася мов шибка оболонка протизвуку
Що небиткою й герметичною здавалася :
Далеко поза межі світу тисячі скалок розсипались –
І не знайти ніде нікого щоб їх відшукати
А навіть хтось зібрав би –
Чи
Після такого апокаліпсиса
Ще доживу бодай хоч день
До себе?
* * *
За птахом – птах і ще раз птах
За ним квилить ще інший птах
Подальше знову птах якийсь ширяє
І безкінечно кожен з них
По-свому оживляє непорушність неба
А ненароком в море впаде птах
То летом зморений то втративши крило –
Ніхто не вчує сплеску і не зблідне плесо
На нім не викроїться жоден шрам
І зморщок стільки лишиться скільки було
Цю з іншими аваріями море проковтне
Як вчора – все що існувало ледь секунду чи п’ятсот століть
Від неї знов зубожіє вміст неба незворушне море
Ревниво буде стерегти свою нову чаклунську здобич
Від берега по самий обрій –
Мов від початку світу до його кінця.