ПОДОРОЖ ПО-ЩОДЕННОМУ – РОМАН БАБОВАЛ

Роман Бабовал

ПОДОРОЖ ПО-ЩОДЕННОМУ

(© Світо-Вид, 1996)

“мед що став рідкісним”

“спроквола розтерзані – з кохання”

“розроблюю собі / маленьку смерть”

“ті що пронизують мене знають”

“маю рандеву з таким”

“та ж чуда тут / ніякого нема”

“тоді / як взагалі ніхто не сподівається”

“вітер що його кущі витісняють”

“як несподівано”

“це лиш німий старець”

“колись / зненацька як”

“в двозначності останніх порухів”

“ніхто ніколи”

“а чуда вже / ніде найменшого не буде”

* * *

Мед що став рідкісним

Спожито вже давно

До осаду всі вина випито –

Сп’яніння може починатись наново

Як вчора :

Спомини

Що залишилися не мають вже

Того засилля що колись.

* * *

Спроквола розтерзані – з кохання

Потайного в несповідане розчарування

Зраджені цими дзеркалами в яких ми

Прикидаємося незнайомцями

Щоб пробиватися вперед крізь темряву

Що за пожежами снується

До тебе простягаю свою руку

Рискуючи її занапастити.

* * *

Розроблюю собі

Маленьку смерть

Прозору і безсмачну що

Нікого не збентежить

Проводжу сміливі проїзди

До випадкового притулку

Де кожне місце

Вже зайняте.

* * *

Ті що пронизують мене знають

Що я піддаюся найменшому сумніву

При кожнім промасі затискаються пастки

Потвори що замешкали в мені –

Щоразу виразніші

Коли вони затихнуть –

Моїй малодушності не буде границь

Й тоді нарешті може стану я собою.

* * *

Маю рандеву з таким

Що міг би бути мною

Столи застелені

Карти розподілені

Густим вином налиті щедро келихи

І бог на цей раз

Пунктуальний :

До ставки

Свою душу додаю.

* * *

Та ж чуда тут

Ніякого нема

Все лиш

Докраю спрощене :

Злітати наче засинати

І прокидатися відтак

Мов птиця приголомшена

Що падає зненацька.

* * *

Тоді

Як взагалі ніхто не сподівається

День загоряється й зникає

В великому солом’яному полум’ї

Де ж ми точнісінько тоді

У тім що попеліє

На дні того

Чим бути мали б ми?

* * *

Вітер що його кущі витісняють

Вітер що творить порожню навколо себе

Вітер що покинуту хатину обступає

Ту в якій я міг би бути тим чужинцем

Якого завтра всі забудуть

Не запросивши ніколи.

* * *

Як несподівано

Все те мовчання що

Віддавна

Нетривкий лиш

Виворот того

Чого я не сказав тобі

Забракне –

Скільки нам життя ще лишиться?

* * *

Це лиш німий старець

Що креслить на піску

Ескізи слів

Яких ніколи не було

Це лиш дитя що на порозі

Родючих жнив лежить

Покинуте

Між голодом тих що

Його

Не знають

І

Своїм.

* * *

Колись

Зненацька як

Відійдеш – із лиця тобі

Найменшу рису дощ зітре

Найменшу плямочку того чим ти була

І більш ніхто не буде в силі

Відзрізнити бога від його подоби.

* * *

Для Марчелла

В двозначності останніх порухів

Коли бог замовкає

Все знов стає можливим

Повертаємо собі назад все те

Що нам було належне

Й вчорашня вічність

Наново стає тоді

Досяжною для всіх.

* * *

Ніхто ніколи

Його не бачив

Усе-таки

Він крадькома проходить

Не стукає в мої заперті двері

Не бентежить сну моїх дерев

Що вигадують себе безсмертними

Удосвіта – зникає

Але мене не забуває :

Він знову прийде завтра.

* * *

А чуда вже

Ніде найменшого не буде

Святі покинули календарі

За час молитви застарілої

Яку заледве хтось

Ще вимовляє

А де ж той янгол що

Нам вічність предрікав?

Бог не помер :

Він лиш вдає

Що не існує.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

ПОДОРОЖ ПО-ЩОДЕННОМУ – РОМАН БАБОВАЛ