ПОДОРОЖ ПО-ЩОДЕННОМУ – РОМАН БАБОВАЛ
Роман Бабовал
ПОДОРОЖ ПО-ЩОДЕННОМУ
(© Світо-Вид, 1996)
“мед що став рідкісним”
“спроквола розтерзані – з кохання”
“розроблюю собі / маленьку смерть”
“ті що пронизують мене знають”
“маю рандеву з таким”
“та ж чуда тут / ніякого нема”
“тоді / як взагалі ніхто не сподівається”
“вітер що його кущі витісняють”
“як несподівано”
“це лиш німий старець”
“колись / зненацька як”
“в двозначності останніх порухів”
“ніхто ніколи”
“а чуда вже / ніде найменшого не буде”
* * *
Мед що став рідкісним
Спожито вже давно
До осаду всі вина випито –
Сп’яніння може починатись наново
Як вчора :
Спомини
Що залишилися не мають вже
Того засилля що колись.
* * *
Спроквола розтерзані – з кохання
Потайного в несповідане розчарування
Зраджені цими дзеркалами в яких ми
Прикидаємося незнайомцями
Щоб пробиватися вперед крізь темряву
Що за пожежами снується
До тебе простягаю свою руку
Рискуючи її занапастити.
* * *
Розроблюю собі
Маленьку смерть
Прозору і безсмачну що
Нікого не збентежить
Проводжу сміливі проїзди
До випадкового притулку
Де кожне місце
Вже зайняте.
* * *
Ті що пронизують мене знають
Що я піддаюся найменшому сумніву
При кожнім промасі затискаються пастки
Потвори що замешкали в мені –
Щоразу виразніші
Коли вони затихнуть –
Моїй малодушності не буде границь
Й тоді нарешті може стану я собою.
* * *
Маю рандеву з таким
Що міг би бути мною
Столи застелені
Карти розподілені
Густим вином налиті щедро келихи
І бог на цей раз
Пунктуальний :
До ставки
Свою душу додаю.
* * *
Та ж чуда тут
Ніякого нема
Все лиш
Докраю спрощене :
Злітати наче засинати
І прокидатися відтак
Мов птиця приголомшена
Що падає зненацька.
* * *
Тоді
Як взагалі ніхто не сподівається
День загоряється й зникає
В великому солом’яному полум’ї
Де ж ми точнісінько тоді
У тім що попеліє
На дні того
Чим бути мали б ми?
* * *
Вітер що його кущі витісняють
Вітер що творить порожню навколо себе
Вітер що покинуту хатину обступає
Ту в якій я міг би бути тим чужинцем
Якого завтра всі забудуть
Не запросивши ніколи.
* * *
Як несподівано
Все те мовчання що
Віддавна
Нетривкий лиш
Виворот того
Чого я не сказав тобі
Забракне –
Скільки нам життя ще лишиться?
* * *
Це лиш німий старець
Що креслить на піску
Ескізи слів
Яких ніколи не було
Це лиш дитя що на порозі
Родючих жнив лежить
Покинуте
Між голодом тих що
Його
Не знають
І
Своїм.
* * *
Колись
Зненацька як
Відійдеш – із лиця тобі
Найменшу рису дощ зітре
Найменшу плямочку того чим ти була
І більш ніхто не буде в силі
Відзрізнити бога від його подоби.
* * *
Для Марчелла
В двозначності останніх порухів
Коли бог замовкає
Все знов стає можливим
Повертаємо собі назад все те
Що нам було належне
Й вчорашня вічність
Наново стає тоді
Досяжною для всіх.
* * *
Ніхто ніколи
Його не бачив
Усе-таки
Він крадькома проходить
Не стукає в мої заперті двері
Не бентежить сну моїх дерев
Що вигадують себе безсмертними
Удосвіта – зникає
Але мене не забуває :
Він знову прийде завтра.
* * *
А чуда вже
Ніде найменшого не буде
Святі покинули календарі
За час молитви застарілої
Яку заледве хтось
Ще вимовляє
А де ж той янгол що
Нам вічність предрікав?
Бог не помер :
Він лиш вдає
Що не існує.