З ЦИКЛУ ДЕРЕВА ПРОХОДЯТЬ (ІІ) – РОМАН БАБОВАЛ
“блискавицями – розорана”
“двері тріскають : то вечір”
“по книжках замешкали”
“чигає за дверми година”
“опівночі складаю тимчасові / вірші, …”
“коли повернешся, не буде вже”
“коли повернешся, напевно я”
“дівчата за плечима дзеркала”
* * *
Блискавицями – розорана
Земля до краю, тиша – вся
Пошита в срібло. і загублена
У сіні – твоя цнота.
Послухай, як дзижчить
В горісі щастя, як по
Стеблах вітер випікає
Літо. цить! не говори –
Тебе бджола учує!
Ріками – перегороджена
Земля. чи чуєш, як
Комахи стережуть
Границі ранку? (я
Люблю тебе, коханко
Невідома) чуєш? як
Траву скубе загнузданий
Дощ? не лякайся! : перед
Нами – ключ і вічність.
Хоч земля вся вже до краю
Блискавицями розорана.
* * *
Двері тріскають : то вечір
Прокрадається в мою кімнату
Між книжки, де множаться щораз
Густіше порошинки часу, між книжки,
Яких вже не читаю. літо никне трохи :
То ти відходиш передчасно,
То я не пізнаю тебе. вогонь
Великий – переплигуючи з-поза
Дерева у папороть – турбує
Духи лісові.
Земля бунтується : то гриб
Плянує безкінечні
Подорожі, то поспішно трави
Шепотять слова магічні.
Хіба мені забути все те, що
Я пережив на дні твоїх очей? хіба
Найкращих одректися споминів,
Ім’я запродуючи? прилипає
Спека до душі – я засинаю
Під лушпинням помаранчі.
* * *
По книжках замешкали
Водяники нахабні, поселились
Мавки боязкі. удосвіта
Дошукую ключів до
Істини, до спраги. спомин
Розкладає пам’ять на дрібну
Крупинку для птахів. я під самим
Дощем для тебе сплів,
Здавалося, гніздо найвигідніше.
Як тільки дощ ущух – тебе не стало.
А шкода сліз, й молитви шкода.
З горіхової шкаралущі вилущилася
Самотність, сіла на плече – нашіптує
Тривожні розповіді. нині
Я читаю вірші літеплі, не
Довіряючи проклятому пророкові,
Не довіряючи собі. моя хатина
Грузне в осінь, мов у болота.
Соломою забита трухла пам’ять,
Але ще зуб огню не розкусив душі.
* * *
Чигає за дверми година
Смутку і чигає за покосами
Мить щастя. розгорілося
Знов небо у запамороченні
Жуків. а чорний птах
Віщує всім нам закоротку старість.
Кульгаючи, вогонь проходить.
Огонь проходить крізь
Предмети, дотикаючись
Красунь і щуплих лицарів.
Огонь проходить серед жнив,
Зганяючи комах у світ
Рослинности, у вимір
Порошинок. за дверми пшеничну
Стеблину пильно доїть вітер,
Посвистуючи
Крізь зуби. непокоїться десь білий кінь,
Що поза час, що поза дощ каміння
Поведе тебе й мене.
Позаду нас огонь проходить – босий.
* * *
Опівночі складаю тимчасові
Вірші, вижидаючи гудіння
Джмелів. коли у трави падають
Грушки. коли жарить свята вода.
Качається у попелищі літа
Місяць, місяць нишпорить
По закутках моєї пам’яті.
Птахам невдячним я латаю
Гнізда. у бляшану скриньку
Всі свої настрої, всі свої літа складаю.
Вижидаючи відчай комахи, що вмирає
На моїм порозі. виглядаючи купців,
Що продають снотворні амулети
За три шаги. за крихітку
Розради. я складаю тимчасові
Казки про тебе – хоч як доцільніше
Було б тебе забути!
Хто ти? – не відаю і вже не пам’ятаю.
Вижидаючи години стукіт об чоло,
З тобою я давно вже розминувся.
* * *
Коли повернешся, не буде вже
В селі привітної криниці.
Птахів ніде
Не знайдеш. гнізда
Погоріли, гнізда вигнили.
Коли
Повернешся, мене
Не буде. як повернешся.
Сюди зійшлися упирі,
Опівночі зійшлися відьми
І виткали із кропиви простору
Самоту, розлогий розпач. як
Повернешся, в селі не буде й
Крихітки черствого хліба,
Найменшої краплиночки
Цілющої води. сюди
Вже конокради прибули –
І ми осиротіли.
Коли повернешся.
Коли повернешся.
* * *
Коли повернешся, напевно я
Вже не любитиму тебе.
Мабуть, вже й не впізнаю.
Налетіла сарана сюди
І вигризла жита й
Надію, розгризла моє
Ім’я, мою хатину. від-
Цурається тебе земля.
Коли повернешся,
Тебе заманить спека,
Розшматує самота.
Сюди на сизому коні
Примчало божевілля,
Що всі джерела потруїло.
Як повернешся,
Мене ти не
Впізнаєш, і тебе
Я не впізнаю.
Бо вже так надто пізно.
Бо вже так надто пізно.
* * *
Дівчата за плечима дзеркала
Навшпиньки ходять.
Дівчатам сниться голуб
Щастя за плечима
Дзеркала. стривайте!
Розкажіть нам казку
Про коханців нещасливих.
За плечима дзеркала
Літа проходять, греблі
Розриваючи, й птахи –
Такі несміливі. дівчатам
Неможливе обіцяю серед жнив –
За крихітку запаморочення.
Стривайте! за
Плечима дзеркала гудуть
Джмелі, немов плянети
Захмелілі. сонце розкидає
Зрадницькі стежки під ноги.
За плечима дзеркала – хтось
Самоті границю визначив.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)