НАВІЩО ПРО ТЕ ЗГАДУЮ? – РОМАН БАБОВАЛ
Роман Бабовал
НАВІЩО ПРО ТЕ ЗГАДУЮ?
(маленька вибірка віршів)
1969
ЗМІСТ
КІЛЬКА ВСТУПНИХ СЛІВ ВІД АВТОРА
НАЙПЕРШЕ…
Країна поетів
Смерть поета
Колізей
Нерон
Без спогадів
Крізь віддих кадила
Про контрасти
Ріст
“день / як сливка”
“розплутаймо сонце”
Джерело книжки
КІЛЬКА ВСТУПНИХ СЛІВ ВІД АВТОРА
1. Невеличка вибірка кількох віршів із першої книжки. Вона – для тих, яких цікавили б “археологічні розкопки” в авторських архівах. Але й також, просто, аби цілком і назавжди не пропав усякий слід за нею. Цій книжечці – одна лише химерна і скромна прикмета, а саме, що вона… “існує”. І нині автор взагалі не в силі зрозуміти, чому він на цій сторінці ще “про неї (і навіщо) згадує”. Та й чому так часто, так настирливо мовить, що від неї назавжди відцурався… Але з віддалі років, що пройшли і далі проходять, його кульгавий поетичний (ніби)-“досвід” ставить щоразу перед ним ті самі суттєві запитання, що інколи не дають йому до самого ранку смирно доспатися : невже, чи можна відректися свого першого кроку? відректися своєї (нехай і втраченої) молодости? А вже, ніби на заключення і в перегуку із самою назвою книжечки – немов від неї страшне й картаюче запитання : “навіщо ти мене писав” ?
2. Місцевість і дата написання тих кількох вибраних текстів, що нижче віддруковані, виразно і зумисне тут позначені, щоб (евентуальний) читач мав нагоду звернути увагу на ранній період життя автора (пригадуєтся, що він народився 2-ого вересня 1950-ого року), під час якого пристрасно писалися його найперші вірші. Автор тут передрукував ці поезії прямо з оригіналу – без жодних змін, без жодних правок. Іншими словами.- з усіма слабостями, ваганнями, інколи з неправильними наголосами (потоки, креслив і т. п.), неадекватними термінами (“лічити” замість “рахувати” …) тощо, яких справді у цій книжечці не бракує. Але архівного гріх торкатися, що-будь у ньому міняти. І ще одне – останнє. Автор абсолютно бажав на цій Web-сторінці також передрукувати передслово до цієї збірки (“Найперше”), деякі пасажі якого у свій час тут, на Заході (особливіше в Бельгії), викликали чимало різних полемік і “нападок” зі сторони нашого українського тодішнього політичного “естаблішменту”. У цьому передслові автор дозволив собі де-не-де справити кілька слів (не більше, як два-три).
НАЙПЕРШЕ…
Тематика книжечки – не строго накреслена. Здається, що не минуло перо жодного можливого випадку чи емоції, над якими здержалось просте, може, коли не наївне зацікавлення автора. І така саме риса “перелетності” друкованого хіба може якнайкраще свідчити про відносний розвиток творчості початківця, якому не до смаку всяка заангажованість і “рабство трубадурне”, яке, по щирості, не таке-то рідкісне в українській загальній (!!!) сучасній літературі.
Збірку випадало б краще і більш логічно назвати “Прологом” чи подібним терміном з огляду на те, що в її рамках згорнені найперші незрілі ще вірші. “Навіщо про те згадую?” – за М. Вінграновським – виглядає різносторонньо більш евокативним, асоціативно більш потенційним. З тим же нічого спільного не мають розподіл і релятивне розміщення писань : чотири згустки, що й виплигають на перший погляд з цілості друкованого, радше жанрового (і тільки) розрізнення. Подані дати під кожним віршем можуть насвітлити найвірніше напрям цього прогресивного (регресивного – коли приємніше комусь від цього прикметника – чи “статичного”) ходу, розвитку писаного.
І лишається врешті “остання воля” (тут – не засудженого), остання просьба автора – аджеж віддаймо і ми шану традиціям красного письменства; ставлення – одне : нізащо не просити читачів не цуратись друкованого початківцем (суттєва романтика далебі така далека!). Бажанням його лише – якнайбільш нескрито і субтильно передати частинку себе і оточення, себе і тим же самого зацікавленого читача, суб’єктивно перекладеного на слова, прості чи складні, наївні чи розумні. Автор віддав належне своє по можливості якнайчіткіше; лишається читачу додати відповідну раціональну компенсацію, надолуження в складній і суперечливій ролі індивідуального і суто суб’єктивного інтерпретатора.
Автор (1968)
КРАЇНА ПОЕТІВ
Існує на світі країна пророків,
Де кожний собі – власть і цар.
Немає в ній чорних плям світських пороків;
Панує незбагнений чар.
Поетам зсилає відмінні проміння
Весняного сонце пожар.
По ночах незнані легенди тремтінням
Розказує місяць-казкар.
Купаючись в барвах, їм рожа по бурі
Розказує поспіхом сни.
Невпинно про гори, сніги нездобуті
Шумлять їм дрібні потоки.
По довгім блуканні найшов я країну –
До брами крізь терня забрів.
Постукав. І ждатиму пильно віднині,
Докіль не відчинять воріт.
Рим, 18/4/1967 (стор. 7)
СМЕРТЬ ПОЕТА
Співали тужно зорі сірим сяйвом,
Посохле листя вітер колисав.
Ріка плила – віки лічила шумом,
А дуб поволі зморщений згасав.
Життя послідня іскра в ньому тліла,
Востаннє погляд свій довкіль водив.
Побачив місяць вербу, що шуміла –
В плачі листок єдиний опустив.
І чув він, як близькі дерева з вітром,
Як з зорями і місяцем ріка
Про близьку смерть його шептали нишком
І нарікали на старі літа.
Чув він плачі сусідів, але гордо :
“Не вмру, не вмру я!” – вітру заскрипів
Й сконав. А вітер на слова ці глумно
Лиш усміхнувся й дивно засвистів.
. . .
І довго ждали вітер, місяць, зорі,
Щоб до землі дуб неживий упав…
Та велетень і в найлютішій бурі
Не захитавсь й для всіх живим стояв.
Рим, 2/3/1967 (стор. 8)
КОЛІЗЕЙ
Дивлюся… Могучо стоїть Колізей,
Імперії мертвої свідок жорстокий.
В величності гордий, потужний. З очей
Моїх б’є до нього мій подив глибокий.
Вхопила ніч в темні обійми свої
Освітлену штучно фасаду гіганта.
Заснуло вже місто. У пізній порі
Не спить тільки велетня постать незламна.
І в тиші глибокої ночі чув я,
Як дико, скажено звірюки ричали,
Як грали мечі, як кричала товпа,
Як каторжних тихі молитви лунали…
Ввижались мені в снах роздерті тіла…
Прах змішаний з кров’ю… Побризкані лиця…
Прокинувсь – стояла незрушно німа
Злопам’ятна римська арена насильства.
Рим, 23/3/1967 (стор. 9)
НЕРОН
Як римські ярмарки ніч крижана залила,
І руки темноти давили денний крик,
З тяжкої сірості, що місто оповила,
Піднісся несподіваний вогню язик.
І полум’я заблимало ще в іншім місці
На пишних заспаних будинків чорнім тлі,
І, мов проказа, кинувся пожар по місті,
А хмарам гнів пробіг червоно по лиці.
Тривоги гамір вистрибнув з ліжок дрімання
І кинувся бігом по сонних вулицях…
Навкруг почулось паніки галасування,
І покотився рокотом холодний жах…
Зчинилась метушня… Гасали дико тіні
По лябіринті, де в вогні відчай палав…
І тріскотіли, наче смолоскипи, стелі,
Нелюдський плач байдужість ночі роздирав…
Безпечно з білої тераси на пожежу,
Що кров’ю відбивалася в його очах,
Самовдоволено глядів палій й про Трою
Понурий вився спів на всміхнених устах.
Рим, 26/5/1967 (стор. 10)
БЕЗ СПОГАДІВ
Присв. Україні
Часто при вогні в кустрату русу осінь
Дітям згадують батьки про далі літ.
І вертає в мріях молодості промінь,
Запах зрілих піль, огульний живопліт.
Часто позіхає соняшник ліниво,
Плутає незграбно сонячні смерчі.
Ніччю виліза на дерево сонливо
Місяць і завішує свої пісні.
Часто чули ми про дівчину вродливу,
Про кріпкі, могутні плечі рідних слів,
Про землі віддану щирість пліднодивну,
Про підпиті зеленню плеса степів.
І вітри осінні на кривавих крилах
Споминів вантаж несли. Несли батьків
Нарікань гіркий полин і докір слова :
– Тяжко жить в густій тернині спогадів!
Та коли з весни вагітності
Любові
Родиться примхливо чуйне немовля,
Я кричу, заманений в тенети долі :
– Тяжче ще… без спогадів стрічать життя!
Рим, 12/12/1967 (стор. 12)
КРІЗЬ ВІДДИХ КАДИЛА
По
Стінах
Пензель
Лисої вологості
Креслив
Ескізи
Тухлих
Років.
А
Канделябри
Неуважних
Молитов
Стирчали
В синім димі
Ранків.
В кутку
Темніло
Павутиння
Мрій.
Павук
Століть
Ловив
Настрашені
Тіла
Годин.
Літали
Комарі
Нудьги.
Я
Слухав,
Як
Налякано
Тікали
Дні.
Льєж, 5/9/1967 (стор. 31)
ПРО КОНТРАСТИ
Було
Я згадую,
Як ми вітали весну,
Як зустрічали молодість
Сердець
І уст.
І так бажалось нам
До дна
Допити пристрасть.
Ми думали
Про молодість,
Як про розгульний карусель.
Нас вабили
Контрасти кольорів,
Контрасти слів,
Контрасти вдач.
І хоч давно
Дзвіниця кинула
Лічити зорі,
Лічити ранки,
Дні,
Трамваї і сонця,
Ми знали, що
Застояність її
Нам сну
Не віщувала.
Ми знали,
Що контрастом вічності –
Весна.
Рим, 7/3/1968 (стор. 46)
РІСТ
Граби
Стирчали в гриві
Вітру,
На греблі хмар
Ковтали
Жовч громи.
Обсипали
Грудками неба
Груди
Холодний простір,
Сірий крик
І ми.
Росте кріслате віття кров’яних дерев.
Росте дуга кохань нечутно, як росте волосся.
Ростуть горби на спинах, на щоках, в очах.
Ростуть горбаті і сміються губою колосся.
Я бачив.
Ростуть мозольні ємкості твоїх долонь.
Ростуть вітри на небі, як в воді дерева.
Росте бажання здержатись й вже не рости.
Росте в кістлявім віддиху страх доростання.
Громи
Нагадують
Стінки гробів.
Гріхи
Грибами наростають
На
Узлуватому пні
Уст і рук.
Обсипали
Грудками неба
Груди
Холодний простір,
Сірий крик
І ми.
Льєж, 10/5/1968 (стор. 75)
* * *
День
Як сливка
З сонцем розмальованим
На спині
В пізній калюжі
Розжарена щока
Сонця
І губи позаростали
Зеленим
Віттям
Голубам
Під сніжні крила
Поприв’язано конвалії вітру
І руки
Як
Свіжі шлюбні постелі
А час блакитно якось застиг забутий
Як попсута іграшка
З порваною пружиною
В долонях здригається море
І тане подих години швидше
Від цигаркового сміху
День
Як сливка
З сонцем розмальованим
На спині
Льєж, 29/5/1968 (стор. 117)
* * *
Розплутаймо сонце
Червоне як кохання
Розплутаймо сонце
Схоплене часом
І заросле ліянами вечірньої тиші
Або
Телевізійної антени
Розплутаймо
І зрозуміємо чому вітер ніччю
Стає темним сховком
Чому
Дерево пахне
Нашим віддихом
Розкриються печери
Глибокі як ночі
Нехай – і тіні
Ми розплутаємо сонце
І забудемо його
І себе
Льєж, 1/6/1968 (стор. 129)
(2 votes, average: 2.50 out of 5)