ПРИТУЛОК ДЗЕРКАЛА – РОМАН БАБОВАЛ
Роман Бабовал
ПРИТУЛОК ДЗЕРКАЛА
(© Світо-Вид, 1998)
“я – цей чужинець стриманий”
“пройшли усі / пожежі нескінченні”
“як позавчора завтра”
“те око що за нами стежить зблизька”
“не каже це оповідання”
“тебе я відчуваю жінкою яка”
“в осінній вітер розсіваю”
“житло моє – непевність розпливчастих форм”
“отим яких запрошую не докоряю”
“не знаючи що путнього вам пані”
“немов гроза що імпонується”
“я скрізь і я ніде”
“вогонь / проходить й за…”
“але це дзеркало не пожаліє жодного обличчя”
“та ж все / їм затаїти…”
“комаха що слідом за нами йшла”
“а інколи й / пускаюся таку шукати”
“це дерево якого віку я не знаю”
“все те що слід було тоді сказати – “
“приголомшлива мандрівка”
* * *
Я – цей чужинець стриманий
Бо вами не запрошений
До столу на якому не осталося нічого
За час пом’ятих жнив
За мить заломлення пшеничного стебла
– цей голодуючий
Що потопає в розпачі
Своєї ідентичности
– щораз нової осени
Неоминимий страхопуд.
* * *
Пройшли усі
Пожежі нескінченні
Й за ними всі
Потопи безугавні
Я вижив
В одинокім дереві
Що в силі ще було
Ходити.
* * *
Як позавчора завтра
Однісінька мала піщинка
Заїсть всі наші звички
І щіпка солі
Роз’ятрить рану що на мить приспала
Розбудить всі ті демони
Що нам спокою не дають
Але те дзеркало
В якім нарешті ми знайшли притулок
Чомусь невгавно не перестає
Спотворювати нам обличчя.
* * *
Те око що за нами стежить зблизька
Не бачить тої тіні що
Дарма у мене проникає щоб
До тебе уподібнитись
Те око що слідкує за тобою здалека
Обізнане до краю із найменшим закутком
Тієї ідентичности безформної
Що нам жорстоко так бракує.
* * *
Не каже це оповідання
Чи в тебе я закоханий
Не каже це оповідання
Чи дійсно-справді ти існуєш
В цій казці де заздалегідь
Призначене вже кожне місце
Навіщо ж знов
Про тебе безупинно говорити
Якщо тебе
Й немає може в ній?
* * *
Тебе я відчуваю жінкою яка
Розвівши руки у розбитий хрест
Нестримно потопає у завихренні
Свого зображення
Що в дзеркалі стає короткочасним :
Між спрагою життя
Й ілюзією що ніколи
Старітися не будеш.
* * *
В осінній вітер розсіваю
Осколки блискавиці від
Яких
Займуться землі недоторкані
Відтак
Здивований
Підстерігаю деревця
Що навмання блукають по
Моєму царству –
По втраченім раю.
* * *
Житло моє – непевність розпливчастих форм
Живу інтерними стираннями приручених предметів
Вигадую собі усеприсутню тінь
Яка за мною йде слідом
З загубленого кроку у
Загублений.
* * *
Отим яких запрошую не докоряю
Коли вони від мене ухиляються
Майстерний в мене хист розподіляти хліб
Не даючи його нікому
Вода якою наливаю чаші прісна
Для тих губ що рискуються до неї
Я гучно й надто говорю
До рідкісних гостей
Які одважуються слухати мене
Всі мої страви мають
Якийсь незвичний смак
Невизначений – щось
Між жовчю і цикутою
: свідомі всі вони
Що це остання їх
Вечеря.
* * *
Не знаючи що путнього вам пані
Розказувати безнастанно й знов –
Вигадую вас щоб оволодіти вами на
Узліссі дзеркала того в якому живете
Між правдою яку підозріваю
Й брехнею що вас робить імовірною.
* * *
Немов гроза що імпонується
Кінець мандрівки – на цей вечір
Обіцяна земля
Чи рай загублений?
Як примирити
Поспішність виїзду
Із зволіканням смерти?
* * *
Я скрізь і я ніде
Між імовірним та уявленим
Без жодного запевнення що дійсно я й існую
Підтверджую себе твоїми сумнівами між
Огнем що знехотя вмирає
Й водою що відроджується безупинно
Я той що тільки може бути
До жертв своїх у мене апетит жорстокий
Прецизний крок що й заразом підступний
Але моє терпіння теж безмірне
: довірливий
Вичікую себе
На епіцентрі
Того якому ти одвічно переконана
Була що ти тотожна.
* * *
Вогонь
Проходить й за
Собою все прожарює
Вода затоплює
Те що не прогоріло
Ми елементами
Оточені
Вже неможливий
Жоден відступ
Що вчора сховищем
Було
Сьогодні –
Пастка.
* * *
Але це дзеркало не пожаліє жодного обличчя
І жодна зморшка
Яку уникнути була колись можливість
Від нього не втече
Хто ж вам казав
Що поза ним
Ми
Живемо?
* * *
Та ж все
Їм затаїти зрадило б те мінімальне що
Секретним мусить конче залишитися –
Зізнання потайне води
Мовчання непрозоре каменя
Мости що от-от проломилися
Нікого з нас не пожаліють
А чим ти завтра стала б
Якби про тебе
Я несподівано заговорив?
* * *
Комаха що слідом за нами йшла
Раптово затихає
Й зникає – за собою не
Лишаючи найменшого сліду
Малесеньке ніщо яке
Розпачливе
Себе пізнало врешті
У вимірі такому що
Ніколи їй не був доступним.
* * *
А інколи й
Пускаюся таку шукати
Що схожою була б на тебе
Яку під сумнів взяти
Ніколи не одважився б
З одним-єдиним лиш
Орієнтиром –
Тим ледь відчутним відгомоном що
Снується за травинкою яку п’ятою мнеш
Щокрок від мене оддаляючись.
* * *
Це дерево якого віку я не знаю
Ані його сумнівних мандрів
Це дерево
Якому пам’ять розгризає комашня
Віддавна вже не пізнає мене
Хто я : чи сік? чи кров?
Це дерево
Що неушкоджене
Минуло всі непередбачені
Тенета лісоруба –
Цього мені не скаже.
* * *
Все те що слід було тоді сказати –
Хтось знехотя лише промимрив
Все те що слід було всім донести тоді –
Залишиться затаєним змістифікованим
Все те що слід було в той час розкрити –
Для всіх останеться прихованим
Й западе в забуття
Бездонне
А за все те –
Ніхто нас завтра не помилує.
* * *
Приголомшлива мандрівка
У повільну атрофію зримого
Марне вижидання бою вирішального
З ніччю що бариться
Жаль за побіжно побаченим крізь двері
Ледь прочинені які не
Одкриваючись скриплять
Довго це чекання не триватиме :
Вже за мною
Хтось нетерпеливиться.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)