Гуцульська легенда – ОЛЕГ РОМАНЧУК
Гуцульська легенда
Дзвінку тишу карпатського ранку розітнули ніжні переливи флояри – вербової сопілки. З полонини, зануреної в сизу купіль туману, скочувалися чарівні звуки. Гуцул-вівчар витинав звоїсту мелодію, вітаючи народження нового дня. Його мрійливо слухали гори і плаї, предковічні ліси, що наколющились кошлатим хутром-верховіттям, нагадуючи фантастичну істоту, яка ось-ось прокинеться.
Над високою безлісою горою-кичерею, немов з вселенської печі, вигулькнула гаряча паляниця, від якої враз повіяло м’яким теплом.
Минуло зовсім небагато часу, відколи я прокинувся, а в безкрайньому синьому морі вже сміялося сонце, немов спішило поділитися своїми радощами з землею, напоїти животворним теплом увесь світ.
Ліс прокидався… Стрічаючи сонце, він шелестів верховіттям, перемовляючись із свічадом лише обом їм зрозумілою мовою.
Аж ось золотаві промінчики почали просотуватися крізь щілини у заштореному вікні двомісного номера турбази “Беркут”. Один з них, мов палець-мацак, торкнувся моїх вій, погладив ліву щоку, сповз на підборіддя, відтак незбагненним чином опинився на кінчику носа й почав на ньому витанцьовувати, вистрибувати, аж я не втримався й чхнув. Рішуче скинувши ковдру на підлогу, я вискочив на балкон. Моїм очам відкрилася картина, яку щойно бачив, ніжачись у теплій постелі.
Я вдивлявся у навколишній краєвид. Його псувала безліса кичера, своєрідна похвала чиїйсь глупоті, осуд нерозважливості непоміркованих лісорубів. Сонячна купіль, в якій гора вмивала позбавлену рослинності маківку, зайвий раз підкреслювала цю дисгармонію.
Несподівано звідкись знизу долинули голоси. Перехилившись через поруччя, побачив гурт туристів, які вирушали в похід, точніше на екскурсію, бо мали з собою лише поліетиленові мішечки з їжею, фотоапарати і кінокамери. Це, вочевидь, була та сама група відпочиваючих, яка зібралася відвідати замок. Про це мене інформувала охоча до балачок ключниця турбази, коли я вчора ввечері переступив поріг романтичного притулку мандрівників.
Сюди мене, власне, і привело бажання під кінець відрядження познайомитися з недавно реставрованою старовинною фортецею-замком у самісінькому серці Гуцулії. Мені було відомо, що замок уже почав приймати туристично-екскурсійні групи. Отож відвідини цієї екзотичної споруди, в якій експонувалася виставка робіт умільців-горян, могли послужити чудовим доповненням до вже зібраного матеріалу про Карпатський національний парк.
Тим часом веселе і гомінке товариство вирушило на рандеву з підцивілізованою екзотикою. Я поглянув на циферблат свого “Корнавіна”. Розкрилля стрілок показувало п’ятнадцять хвилин по шостій. Знаючи, що дорога до замку неблизька, прожогом кинувся в кімнату й почав швидко збиратися. Вмившись і похапцем поснідавши, натягнув на себе побувалі в бувальцях вилинялі джинси, штормівку, взув нові австрійські туристичні черевики, відтак подався вслід організованим мандрівникам.
Наздогнав їх лише біля підніжжя порослої реліктовими соснами гори, на якій, немов гніздо величезного казкового птаха, примостився замок. Навіть здалеку від нього відчувався тягар вікового громаддя товстелезних мурів. Численні очі-бійниці похмуро дивилися на білий світ, а чотири вежі, немов вартові, стояли на чатах. Сама споруда, здавалося, навіки вросла у ці примарно синіючі гори і ліси.
* * *
Нашим гідом виявився молодий енергійний студент-практикант зі Львова, який досить кваліфіковано знайомив гостей Верховини з експозицією. В численних залах давньоруської твердині відвідувачам були представлені неповторної краси вишиванки, кошлаті, яскравих кольорів ліжники, обруси, різьба – метиковано інкрустовані дерев’яні тарелі і шкатулки, ручної роботи полив’яні кахлі, розписаний дивовижною фантазією народних художників глиняний посуд. В окремій залі стояли засклені шафи із гуцульською зброєю – пістолями, крісами, топірцями. І все це тонко інкрустоване шматочками перламутру, вкрапленнями кораликів, бронзовими дротиками. Тут-таки було виставлене і пишне вбрання верховинців – капелюхи-крисані, шкіряні пояси-черси, штани-гачі, спідниці-запаски (яскраво-жовті або ж червоні, а святкові – з парчі з золотою ниткою), розшиті кептарі, з орнаменту яких, виявляється, можна довідатися, з якого села людина. Одне слово, подивитись було на що.
…Екскурсія добігала кінця. Ми підійшли до виходу, де були виставлені народні вишивки. Чичероне підвів нас до стіни, на якій висів дивовижної краси рушник у тисовій рамі, напрочуд гарно інкрустованій цінними породами дерева. Наче відтинок неходженого гірського плаю, поцяткованого різноколірним квітом, порослого зеленою травою і ягодами, він скоріше нагадував картину живописця.
– А на завершення нашої двогодинної екскурсії ви маєте нагоду ознайомитися з реліквією замку – так званим “рушником Любави”, – гід указкою торкнувся експоната.
Можу побитись об заклад, що тієї миті не одному з екскурсантів пригадалася газетно-журнальна рубрика “Цікаве і смішне”, в якій можна прочитати про славнозвісні англійські замки з духами і привидами, котрі ночами полюбляють вигулювати в аристократичних покоях.
Тим часом студент з притаманною лише професіоналам напускною недбалістю пояснював:
– У відвідувачів нашої виставки особливе захоплення викликає триметровий рушник, вишитий невідомою майстринею. Орнамент складається впереваж з рослинних мотивів і виконаний у надзвичайно широкому діапазоні: від червоного до синього, не кажучи про десятки відтінків, притаманних лише живій природі.
– Яка гама барв! – чувся захоплений шепіт урбанізованого жіноцтва.
Одна з його представниць – симпатична, зграбна чорнявка, власниця довгого, майже до пояса, густого волосся, фірмових джинсів “Дакота”, картатої сорочки з закасаними рукавами, гарненького кептарика та цілого ряду принадних атрибутів, дістала з майстерно вишитої яскравої тайстри загальний зошит у клітинку, пакетик різнокольорових фломастерів і заходилася старанно перемальовувати хрещатий візерунок. Манера триматися підказувала мені, журналісту, що дівчина, як і я, не належить до екскурсантів з “Беркута”. Мабуть, студентка і, певно, тутешня. Приїхала на канікули додому, вирішив я.
– …використавши традиційні прийоми мережеплетіння, невідома вишивальниця досягла виняткової виразності за рахунок насичення кольорів, в результаті чого у свідомості глядача виникають додаткові зорові ефекти, – продовжував екскурсовод. – Простір у композиції орнаменту рушника стає багатовимірним. Крім основних параметрів існування орнаменту в просторі, виступає і відчуття його глибини та об’ємності.
– А чому ви назвали рушник “реліквією замку”? – не стрималась котрась із слухачок.
Студент загадково усміхнувся. Весь його вигляд немов промовляв: “Я знав, що вас це заінтригує”.
– Про це найкраще може розповісти сторож музею дідо Юра. Робить він це залюбки, особливо коли сюди прибувають екскурсанти.
З цими словами наш гід став обличчям до дверей. Те саме зробили й усі, хто був у залі, окрім чорнявки, котра старанно продовжувала перемальовувати взір.
При вході до зали стояв старий гуцул у чорній крисані, у кептарі і гачах, сивий, з довгими, опущеними вусами на зораному глибокими рівчаками смаглявому обличчі, все ще стрункий, мов легінь; він скидався на казкового героя Верховини – Дідо Велета, мудрого і сильного, який завжди приходить на поміч людям, боронить світ од лиха і нещасть. Вже вкотре я пожалкував, що мій “Київ-4” залишився без об’єктива в результаті необережного падіння на кам’яне дно Латориці.
– Майтеся гаразд, люди добрі, – вклонившись і трохи піднісши крисаню над головою, привітався старий.
І було в цих словах щось таке щире і тепле, що присутні заусміхались і так само приязно, з повагою відповіли: “Добридень вам”.
Спершись на одвірок, дідо Юра почав оповідь:
– Багато-багато літ тому газдував у тутешньому краї один князь. Помираючи, залишив замок у спадок синові Любодару, котрому довелося боронити його від нехриста-татарина. Більмом на оці стала фортеця руська чужинським завойовникам. Чого лише вони не робили, аби здолати кам’яну твердиню. Та все марно. На смерть стояли горді русичі, боронячи волю, рідну землю і віру. Тож змушений був ні з чим відступити поганин.
Настав у горах довгожданий мир і спокій. Як і колись, почав князь виїжджати на полювання. Не сиділось йому на самотині в кам’яній господі. А мав о тій порі вже сорок літ.
І трапилось якось, що, погнавшись за молодим і прекрасним оленем, Любодар збився з плаю. Довго блукав він гірськими стежками та ізворами, аж доки, знесилений, впав на землю. Розклавши ватру, заснув біля неї.
І приснився князеві сон, що прийшла до нього дівчина – лісова мавка. Вроди неземної: високочола, довговолоса, у зітканому з трав і квітів напівпрозорому серпанку, у вінку з лісових квітів, на шиї – червоні коралі.
Прокинувся Любодар від того, що хтось торкнувся його чола. Розплющив очі – і… не повірив їм! Обіч нього навпочіпки сиділа мавка. Та сама, зі сну. Аби переконатися, що не спить, князь голіруч вхопив розжарену довбешку. Аж скрикнув од болю. Проте видіння не щезло.
– Не бійся мене, князю, – тихенько засміялась мавка.
– Як тебе звати? – поспитав володар замку.
– Любава.
– Файне ім’я.
По хвилі, несподівано для самого себе, запитав:
– Підеш за мене?
– А ти не боїшся мавок? – струмочком проспівала лісова фея.
– Русинському князеві негоже чогось боятись. А ти жива людина.
– Але ж я мавка. І коли стану твоєю жоною, то сумуватиму за своїми…
– Нічого не матиму супроти, коли навідуватимеш їх.
Ось так і стала мавка володаркою замку. Того ж дня, коли Любодар і Любава побралися, вишила молода княгиня свому судженому золотим промінням сорочку краси небаченої. Розцвіли на полотні ніколи не в’янучим живим квітом волошки і нагідки. І всі, хто бачив князя в шлюбнім строї, не могли відірвати очей від такого дива. А для себе вишила також золотим промінням рушник, який ожив і заграв усіма барвами лісу, мовби відтинок гірського плаю, на який ще не ступала людська нога, де зеленіла трава, росли гогози й афіни.
Цією стежиною-рушником вибиралася мавка до своїх сестер. Коли зникала надовго із замку, то попереджала князя, щоб ніхто не займав рушника, бо інакше не зможе вона потрапити назад. Любодар ніколи не перечив жоні, не ставав напереп’ят прогулянкам до лісу, де зустрів своє кохання. Бо коли Любава вертала звідтіля, то ще прекраснішою, милішою і любішою здавалася йому.
Сусідив із замком старий мольфар-знахар. Умів він лікувати людину і худобу-маржину, розумівся на травах, ворожбі. Подейкували, що знався з нечистою силою, і тому його боялися. Коли ще не було Любави, то горяни, попри всі свої страхи, таки йшли до мольфара і шукали в нього помочі од недуги. Тепер добра душею і серцем молода княгиня давала людям цілющі трави і не просила за те плати.
Заробіток утік од мольфара. Але найбільше злостило його те, що втратив владу над людьми. Ось тоді довідався він про чарівний рушничок. І надумав учинити лихе…
А в Любави саме знайшовся первісток. Радості великої був повен князівський замок. Скликав Любодар силу-силенну гостей. Прийшов на банкет і мольфар, перебравшись у лицаря.
Коли веселощі були у розпалі, не втерпіла княгиня, щоб не похвалитися щастям своїм перед колишніми подругами. І попросила мавка свого чоловіка, аби відпустив її на хвильку до лісу. Неохоче погодився цього разу Любодар. Ніби відчував щось. Повагавшись, дозволив. Лише попросив не баритися.
А мольфар тільки й чекав цього. Підгледівши, як Любава ступала на рушничок, взяв та й непомітно зрушив його з місця, а сам щез із замку.
Чекає князь на жону, чекає, а її все немає. Вже й гості розійшлися, а Любава не повертається. Зрозумів князь, що трапилося лихо,- побачив, що хтось зрушив рушник з місця…
Довго горював Любодар. А коли отямився трохи, то наказав найкращому в краї мосяжнику зробити тисову раму і оправити в неї рушник мавки. З тих пір він і зберігається в замку. Оце ви й бачите його перед собою.
Екскурсанти по черзі підходили до реліквії. Уважно придивлялися до неї, немов шукаючи підтвердження щойно почутому. Дехто з жіноцтва розчулено зітхав. Оглянувши рушник, аматори туризму прямували до виходу. Проходячи повз старого, гречно дякували.
Тим часом “студентка” закінчила перемальовувати взір. І тепер вкладала зошит і фломастери до тайстрини.
Я підійшов до гуцула. Пояснивши, що пишу нарис про тутешній край, попросив старого додати кілька слів до розповіді, щоб повніше використати легенду в своєму матеріалі.
Дідо Юра пильно глянув на мене і, хитрувато примружившись, відказав:
– Можете повісти своїм чительникам, що мавка іноді з’являється в замку.
– Це що ж – привид чи дух? – спробував я пожартувати.
Гуцул осудливо похитав головою.
– Коли народжується молодий місяць, Любава з’являється у замку… Довго зорить на свій рушничок, а потім щезає.
– Ви бачили її? – запитав, щоб не образити старого.
– Один раз замолоду. Коли ще парубкував. А затим – відколи почав тут сторожувати.
Помовчавши, додав:
– Ви також можете побачити її… Якщо дуже захочете і коли й справді повірили у легенду. Нічого правдивішого немає на світі за давні перекази… Отож приходьте. Наступної ночі повинен народитися молодик.
Ми тепло попрощалися. Окрім мене та дідо Юри, в залі нікого вже не було. Гарненька чорнявка також встигла щезнути, а я неодмінно хотів з нею познайомитися. Здалася вона мені якоюсь незвичайною. Ще раз подякувавши старому за оповідь, заспішив до виходу.
* * *
Дівчину з писаною тайстриною я помітив, коли вона проходила крізь головну браму замку; трохи далі вертали до турбази екскурсанти. Сягнисто крокуючи, я подався слідом.
“Студентка” йшла попереду мене на відстані щонайбільше трьох-чотирьох метрів. Хода її була невимушена, легка. Здавалося, що дівчина не торкається землі, а летить над нею. Сама струнка, приваблива, вона ніби магнітом приваблювала мене до себе. Завваживши нежданого переслідувача, час од часу озиралася й іронічно всміхалась, її чорні, схожі на вуглинки очі немов щось промовляли. Мені здалося, що вона ЩОСЬ ЗНАЄ… Чи не кепкує часом зі столичного прибульця, який повірив у легенду?
Я наддав ходу. Порівнявшись, коротко відрекомендувався.
– А я мавка, – засміялась у відповідь дівчина.
– Жартівниця, бачу, з тебе нівроку.
– Легенда живе…
– Однак і мавки мають імена, чи не так?
– Мене зовуть Зоряною.
– Гарне ім’я – Зоряна.
– Усі мавки мають ладні імена.
– І, звісно, всі такі ж вродливі?
Дівчина легким порухом відкидає з очей волосся, яке розкуйовдив теплий вітрець. Насмішкувато вдивляється в мене.
– То, виходить, маю справу з журналістом?
– Нині так. Колись ним не був.
– А ким був, якщо не секрет?
– Шукачем.
– І кого ж шукав?
– Самого себе.
– Ну і як? Успішно?
– Ще не знаю. Ця філософська проблема віддавна допікала багатьох.
– Треба прислухатися, що підказує душа, і не завжди керуватися самим лиш розумом.
– Ти так гадаєш?
Моя знайома немов не чує запитання. Незмигно дивиться мені в очі, відтак сама перехоплює ініціативу:
– Що таке, на твою думку, творчість?
І тут же відказує:
– Особисто мені здається, що це не що інше, як намагання людини зберегти своє Я. Індивідуальне і неповторне у розмаї буття. Продовжити його в майбутнє.
Помовчавши, додала:
– А в творах мистецтва саме і проявляється жага вічного життя, невмируще бажання пізнавати навколишній світ, оспівувати його красу зрозумілою для всіх мовою. Можливо, саме в цьому і криється сенс життя, його стимул?
Я здивовано позирав на дівчину, віддаючи належне її способу мислення. А моя супутниця тим часом розвивала свою думку далі:
– Сьогодні майже всі відвідувачі замку відзначили, що рушник Любави – справді високохудожній мистецький твір. Чому? А тому, що в ньому відображене життя. Глибокі почуття, переживання можна відчути, лише спілкуючись з природою, добрими людьми. Саме стан природи – тиша, шум верховіття, шепіт хвиль – здатні надихнути на справжній твір. Я перемалювала орнамент з рушника. Чим він мене привабив? Він живий і промовистий, кожен його елемент існує за законами краси природи. Вже сам по собі він є дивовижною мовою навколишнього світу, призначеного не лише для очей, розуму, почуттів, але й для чогось більшого. Значно більшого і важливішого, що люди усвідомлюють далеко не завжди.
Якийсь час ми йдемо мовчки. Я першим порушую мовчанку.
– Якщо не помиляюся, твоя майбутня спеціальність – художник?
– Художниця?.. – якось дивно, сама до себе повторює моє припущення Зоряна.
І тут-таки, ніби збентежившись, сміючись відказує:
– Майже вгадав, майбутня вишивальниця.
– Прикладне мистецтво? – уточнюю.
– Еге ж.
Знову мовчимо, крок за кроком відміряючи дорогу, яка поступово переходить у гірський плай.
Смеркало. Червоне апетитне яблуко, дозрівши протягом дня в небесному саду, готувалося впасти десь межи гір, де його ніхто не встигне відшукати за коротку літню ніч, а на ранок знову вродиться в лазуровій вишині, щедро сіючи життя.
Вдалині, на фоні облисілої кичери, замаячів гостроверхий дах турбази. Коли до “Беркута” залишилось трохи більше кілометра, Зоряна зупинилася. І тут я помітив, що ми стоїмо біля ледь помітної стежини, що зміїлася в глиб оповитого таїною і присмерком заповітного букового лісу.
– От ми й прийшли, – мовила юна горянка. – Йдучи цією стежиною вниз, хвилин за тридцять можна натрапити на хатину лісника – мого вуйка. Сьогодні вже пізно, а завтра чекатиму в гості.
Сучасна мавка подала на прощання свою маленьку долоню. Розійшлися: вона в лісові нетрі, а я назустріч оазі цивілізації – модерному пристанищу туристів і мандрівників.
* * *
Вранці наступного дня, нашвидку з’ївши бутерброд з ковбасою і випивши склянку міцного чаю, я відчув себе морально і фізично готовим вирушити назустріч пригоді. А те, що вона неодмінно станеться зі мною саме сьогодні, не викликало сумніву. Журналістський досвід підказував мені, що відрядження у тутешні краї виявиться незвичайним.
Сонце визирнуло з-за кичері несподівано, скидаючись цього разу на запашний оберемок золотистого, аж червоного сіна.
Тихенько ступаючи, намагаючись не розбудити сусіда, якого пізно ввечері підселили до мене, я хутко збіг риплячими сходинами в хол, зайцем прошмигнув повз ключницю, яка солодко спала, і, опинившись на дорозі до замку, закрокував назустріч відкриттям і таємницям, яких, безсумнівно, побільшало на світі протягом ночі.
Поки дістався того місця, де вчора попрощався з Зоряною, стрілки годинника показували 7.06.
Над кичерею золотим німбом висів пломеніючий диск. Але сьогодні позбавлена рослинності гора серед темно-синього хвилястого дихання лісу здавалася особливо самотньою і розпачливою. Мені стало невимовно шкода її, бо знав, що лише літнє свічадо голубить і заспокоює забуту усіма колишню красуню – мізерна надто компенсація за порушену кимось Гармонію і Доцільність, творену Природою протягом тисячоліть.
…По цій стежині мало хто ходив. Вона заросла травою і рясним квітом. Варто було лише ступити крок праворуч або ліворуч, як миттю опинявся в густій, соковитій траві, в буйноцвітті, котре, невтримно прагнучи сонця і світла, з усіх сил тягнулося у вишину.
На зелених, тужавих стеблинах блискотіла роса, промінилася райдужним різноколір’ям. Вигравала й пустотливо хлюпотіла під пестливо-ніжними дотиками вранішніх променів, які з зусиллям пробивалися крізь густе верховіття букового лісу. Дихалося легко, до солодкої знемоги і приємного щему в легенях.
Ранкове марево напівдрімотливої природи діяло заспокійливо, заколисуюче. Неповторна гармонія лісових фарб ніби навмисне хизувалася перед нежданим гостем тим розмаєм життя, яке з деякого часу стало для урбанізованого людства, затиснутого в бетонні і цегляні вулики, блукаючого серед сили-силенної атрибутів цивілізації, чимось до болю ностальгійним, далеко-прекрасним спомином босоногого дитинства.
Я ступав якомога обережніше, боячись наполохати тишу, помережану щебетом, сюрчанням, стрекотом, дзижчанням – тисячами неповторних, ледь вловимих загадкових звуків верховинського лісу.
Несподівано моїм очам відкрилася полонина, на якій примостилася чепурненька, схожа на казкову, хатинка лісника. Саме такою я і уявляв її: характерні для тутешніх будівель одвірки, врізані в стіни лавки. В той же час мансарда і невеличка засклена веранда в поєднанні з гострокутною, викладеною традиційною гонтою покрівлею, робили хату схожою на модерне бунгало, вдало стилізоване під житло верховинця. Нещодавно збудоване, воно жовтим кольором свіжотесаних дощок і колод успішно конкурувало з кольором небесного свічада. Вітер доносив запахи свіжої соснової стружки, смоли.
Закопані стовпчики з покладеними на них жердинами символічно позначали присадибну ділянку. Господарських приміщень не було. Криницю заміняв стрімкий потічок, де вимочувались пухнасті ліжники, на яких витанцьовували червоні, зелені, чорні ламані смуги. Перестрибнувши гірський струмок, в кришталево-прозорій воді якого віддзеркалювались обриси стін і частина ганку, я опинився якраз навпроти входу до господи.
Ось тут я і помітив Зоряну. Вона сиділа на підвіконні, смішно чеберяла в повітрі ніжками і вишивала. Сонячні промені падали їй просто в руки, на полотно, і здавалося, що вона вишиває сонячними нитками. Моєї появи дівчина не завважила – була надто захоплена роботою.
Я мимоволі замилувався цією карпатською мавкою.
– Майся гаразд, газдине! – поздоровкався місцевою говіркою.
Од несподіванки дівчина здригнулася. Сонячні промені випорснули з її пальців, впали на землю, запалали червоним вогнем посаджені довкола будинку мальви та півонії. Впізнавши мене, розсміялась.
– Дякувать красно за зичення.
– Їй, які вони файні! Мов та ружа, – я не втримався від компліменту, зумисне вбравши його в дещо іронічну форму.
– Ігій на тебе, часописнику! – Зоряна сплигнула на землю.
Очі в неї блищали, і вся вона немов світилася, радіючи сонцю, гожій днині.
– Проходь, – мовила, відчиняючи переді мною важкі двері, прикрашені метикованою різьбою.
– Схоже, лісника немає? – запитав, переступаючи поріг.
– Вуйко пішли до Космача. Казали, що повернуться лише завтра надвечір.
Світлиця була прозора, сонячна. Чиясь майстровита рука гарно попрацювала над оздобленням кімнати.
– Хто цей мосяжник, який повирізьблював такі чудерні речі? – роззираючись довкола себе, запитав я.
– То все брат неня, – відказала.
Долівка була встелена домотканими килимами. В кутку стояв ткацький верстат, з якого звисав майже викінчений ліжник з овечої вовни. На стінах милували око сорочки-вишиванки, рушники.
– Не хата, а справжній міні-музей етнографії та художнього промислу, – захоплено вигукнув я.
І тут побачив незакінчену скатертину, яку перед моїм приходом вишивала юна горянка. Більше половини обруса було вишито. Це був той самий візерунок, який вчора перемальовувала Зоряна. Помилитися я не міг. Надто свіжі спомини про недавню екскурсію жили в мені.
Дівчина підійшла до вікна, взяла з підвіконня пучечок червоних маків, вернулася до столу і поставила букет у глечик. У світлиці враз оселився аромат полонини.
Аж ось мій погляд зупинився на стелажах з книгами. Побіжного знайомства виявилося достатньо, щоб скласти уявлення про вподобання мешканців бунгало. Впереваж це були книги з мистецтва, лісового господарства, екології.
– Це дядькова бібліотека чи твоя власна?
– Спільна. Ми любимо книги.
Несподівано перевівши мову на речі прозаїчніші, запитала:
– Щось вип’єш? Маю гарну настоянку з лісових трав.
– Певно, чаклунське зілля, – жартома відказав я. – Але якщо це трунок кохання, то скуштую з превеликим задоволенням.
– Саме такий, – змовницьки підморгнула і тієї ж миті щезла на кухні.
Повернулася хутко, несучи перед собою дерев’яну тацю, різьблену великими кленовими листками. На ній бундючливо примостилася пузата карафка з гутного скла і двійко напівпрозорих келишків. У лозовій плетінці лежали тістечка.
– Нівроку газдиня, – вихопилося в мене.
– Овва! – поклавши тацю на стіл, Зоряна сплеснула в долоні.- Та я ж не припросила до столу.
– Таки й правда,- я розсміявся.
Не чекаючи повторного запрошення, вмостився у різьбленому кріслі.
– З дитинства чомусь уявляв, що саме в таких кріслах, хіба що менших, сидять гноми і чаюють.
– Це англійські гноми полюбляють файв-о-клоки, а тутешні, верховинські, віддають перевагу козячому молоку.
– Справді?
– Особливо вони люблять мед з молоком.
– Певно, ти з ними добре знайома, коли так говориш?
– Айно, – Зоряна ствердно кивнула.
Ми п’ємо настоянку з трав. Вона й справді смаковита. Чи то, може, дійсно напій кохання? Весело балакаємо про всяку всячину. Все більше причаровує мене чорноволоса горянка.
…Ми ходили лісом, плаями, полонинами. Здавалося, були знайомі вічність. Говорили здебільшого про навколишню природу. Радикалізм Зоряниних поглядів на оточуючий світ спершу мене тішив, але дедалі частіше я ловив себе на тому, що дівчина ПРИМУШУЄ ДУМАТИ.
– Біда людства в тому, що воно, збудувавши потужні заводи і фабрики, сконструювавши атомні реактори і електронно-обчислювальні машини, зробивши перші кроки в космос, все ще залишилося дитиною, переконаною в тому, що впокорило природу. Ця наївність з часом може перерости у фатальну помилку, якщо вчасно не схаменутись. Природа нікому не дозволить владарювати над собою. Вона може лише погодитись на розумний компроміс, на мирну співпрацю з людством.
Не то жартома, не то серйозно Зоряна додала:
– Тільки добрі лісові духи можуть змагатися на рівних з природою, втручаючись у біогенез.
Я розсміявся. Образність Зоряниної мови відніс на рахунок надміру емоційності. І лише згодом зрозумів, що за цією алегорією крилося щось значно більше…
А тоді я висловив упевненість в тому, що природа своєю повсякчасною невидимою діяльністю врешті-решт спроможеться нейтралізувати збитки, яких нерозважливе людство їй завдає.
– Це глибока помилка. Охоронна здатність природи далеко не безмежна. Прикладів цьому безліч. Ось хоча б наша безліса кичера, над якою сходить сонце і починає свої щоденні перегони з часом.
Повчальний тон мені не зовсім сподобався, тому я уїдливо мовив:
– Чи не здається вам, чарівна добродійко, що для більшої користі людства слід брати уроки в якомусь екологічнішому закладі, ніж займатися прикладанням декоративних латок на пощипану та поскубану антигуманним людством природу?
– Ви самовпевнений раціоналіст, який нічого не бачить довкола, або ж робите це навмисне. Маленький Принц, якого добре знав Сент-Екзюпері, любив казати: “Тут є таке тверде правило… Підвівся зранку, вмився, опорядив себе – і одразу ж упорядковуй свою планету”.
У голосі Зоряни ледь чутно забриніли нотки образи, і я пошкодував за свій необдуманий коментар. Тоді я не надав належного значення її словам. І, як виявилось згодом, цілком даремно…
Ми попрощалися досить стримано. Реабілітовувати себе я не став. Всі мої помисли в цей момент переключились на те, щоб не загаятись і встигнути в замок до того, як зійде місяць-молодик.
Йдучи до замку, я картав себе за хлопчачий вибрик і водночас давав собі слово, що завтра обов’язково попрошу вибачення.
* * *
Помітивши мене, сторож ще здалеку помахав крисанею, немовби припрошуючи до величної кам’яної господи, яку він вартував од пітьми. Гуцул стояв біля підйомного мосту, очікуючи пізнього візитера.
– Я знав, що ти прийдеш, синку, – мовив старий, коли я зупинився за крок од нього.
Ми поручкалися.
– За години дві має народитися молодик,- почав я розмову.
– Айно, – гуцул вузлуватими кореневищами рук дістав з рота файку на довгому чубуку.
– Ти побачиш те, за чим прийшов, – задумливо мовив він. – Лиш би повірив.
Дивлячись туди, де холодна мріч насувалась на сині, вже почорнілі від браку світла ліси і гори, дідо задумливо проказав:
– Ти ніколи не питав себе, чому в Карпатах так багато лісу?
І тут же сам відказав:
– На світі ніхто і ніщо не зникає безслідно, синку. Ніколи. Стрункі і ніжні смереки, міцні і сильні дуби, буки – всі вони були колись людьми, файними легенями і чічками. А по смерті обернулися в дерева. Навіть колючі тернові кущі мали в собі щось людське. Так казали старі люди, коли я ще був малим. А тепер кажу я: світ навколишній – то є казка, сповнена таїни, чаклунства. Колись люди теж були мудрі і знали чимало такого, про що ниньки дехто лише здогадується. Повідають старі діди, що за давніх часів у лісових нетрях та ізворах, на полонинах і між скель завше мешкало добре і людяне керівництво, яке слугувало лише Добру. Світ – це напівзабута легенда. Чуєш, легеню? І слід лише уважно прислухатися до шепотіння сивого минулого, давніх переказів, легенд та оповідок.
…Я блукав замком, куди впустив мене дідо Юра, з нетерпінням чекав появи на нічному небі золотого ріжка.
Западав вечір. Тут, за товстелезними мурами давньоруської фортеці, оповитий синювато-чорним присмерком ліс здавався пристанищем казкових духів, де повно лісовиків, які починали виганяти на пасовиська худобу-маржину, де насмішники-щезники причаїлися між скелями, чатуючи на вандрувача, щоб покепкувати з нього. Чекають свого часу лісові красуні-мавки. Здавалося, оживають тіні минулого, ось-ось з’явиться володар замку князь Любодар. І мені вже вчувається брязкіт мечів, шум бойовиська, крики, стогони – це мої предки боронять рідний край від завойовників…
Час од часу тишу замку порушували глухі удари, долинав якийсь стукіт, човгання, подібне до людських кроків; сердито прошмигував вузькими галереями і коридорами протяг; чулося рипіння, важкі зітхання вітру, що стугонів у потаємних замкових переходах; стінами шастали химерні тіні. Мо’ й справді пробуджуються древні склепіння, прокидаються від довгого сну незмінні атрибути зачарованого замку?
Нарешті я зважився. Штовхнувши ковані залізом двері, опинився в залі, де вчора прозвучала легенда про мавку Любаву. Стояв заворожений, спостерігаючи, як місячне сяйво падає на раму із замковою реліквією. І раптом я відчув, що в самій залі сталася якась зміна.
З долини піднімалася холодна ніч, яка поступово заповнювала прямокутник віконця, ховаючи у широкий рукав туману жовтий серп нічного кружала.
І тоді ЦЕ СТАЛОСЯ… Звідти, де щойно сиротів молодик, крізь загратовану шибу заглядало обличчя молодої жінки. У відблисках холодного місячного свічення, яке із зусиллям пробивалося крізь сиву пелену, обличчя це дробилося, немов відбиваючись у гранях кристала.
Скільки часу тривала ця фантастична ява, я не завважив, бо видіння раптом почало розпливатися і поступово розчинилось у пітьмі. В залі знову посвітлішало. Ріжок місяця ніби підглядав за мною. Сам того не бажаючи, він освітив мавчин рушник, і… він ожив! Здавалося, все було те саме: той же хрещатий візерунок, ті ж квіти, трава, на якій щойно лежало опале листя, але… ТАМ було життя. У невідоме, у таїну, у далекі ізвори і лісові нетрі кликав і манив чарівний плай.
Перш ніж ступити на нього, я довго в нерішучості вибирав, куди поставити ногу – вся стежина була всіяна квітами. Нахилившись, зірвав кілька білих квіточок, навіщось поклав невеличкий букетик до кишені, відтак ступив на рушник, назустріч легенді, назустріч вічній феєрії.
Нагледівши під високою реліктовою сосною зручне місце для криївки, я зупинився і став напружено вдивлятись, що діється попереду. Кроків за десять моїм очам відкрилась полонина, осяяна блідим тремтливим холодним місячним сяйвом. Там, серед низеньких кущиків ялівцю, у густій високій траві, на пеньку сиділо химерне створіння з борідкою і ріжками, яке щосили дмухало у вербову сопілку, лупало маленькими очицями-жаринками, що світлячками миготіли в напівтемряві. Поруч смішно підскакував на одній ніжці оброслий шерстю-мохом, в сухому торішньому листі, з сучками на тілі маленький бородатий дідок. Перший, напевно, був не хто інший, як Щезник, а завзятий танцюрист – Лісовик. Трохи далі, як я встиг помітити, за всією цією чудасією спостерігав опецькуватий черевань, на вигляд смішний і добродушний. Він тряс своєю довгою бородою у такт музиці, притримуючи обома руками крисаню. Округлі від задоволення очі, здавалося, ось-ось викотяться з очниць. Не інакше, як Чугайстер – усіх чудес невигаданий майстер.
Взявшись за руки, водили танок мавки. Лісові красуні з’явилися несподівано, немов виросли з-під землі. Довговолосі, уквітчані вінками, у прекрасних строях – напівпрозорих серпанках, зітканих з туману і місячного сяйва, – вони наповнювали життям нічний ліс і робили це так вправно, щоб не розбудити інших лісових мешканців, які завзято трудилися протягом дня. Захватне видовисько…
Скільки часу тривала ця феєрія, я не знаю. Час немовби зупинився. І лише коли небо засіріло, Чугайстер цитьнув на своїх підданців і щось швидко-швидко залопотів. З легеньким вереском мавки кинулися врозтіч, але невдовзі повернулися, тримаючи в руках чималий шмат білого полотна. Розстеливши його на землі, вони наготувалися до роботи.
І ось перший, за ним другий, третій сонячні промінчики торкнулися землі, полотна, опинилися в ніжних пальчиках лісових фей, а серед них – Зоряна!.. Затанцювали в їхніх вправних руках нитки-промені. Стібок, ще стібок – і оживає полонина. Оживають на ній квіти, на їхніх ніжних пелюстках з’являються краплини вранішньої роси, то тут, то там зеленим вогнем спалахує травичка. Таки мали рацію косівські діди, твердячи, що всі мавки – знамениті вишивальниці.
* * *
Замок далеко позаду. Під даленіючим лісом можна розрізнити шпичастий дах турбази. Але я туди не поспішаю. Мені нетерпеливиться побачити Зоряну, мою оцивілізовану мавку.
Ось і те місце, де починається стежина до хатини лісника. Я прискорюю кроки. Позираю на годинник. Незабаром десята.
Що сталося зі мною? Як я опинився на ТІЙ полонині?.. Поки трапив на дорогу, відтак повернув до замку, щоб розшукати дідо Юру, добряче наблукався. Сторож кудись запропастився, хоч я його шукав. Отож так і не зміг ще раз оглянути Любавин рушник після дивовижної пригоди. Був понеділок, і при вході до замку на головних воротах висіла табличка, на якій було написано, що сьогодні тут вихідний день.
Не гаючи часу, я заспішив до Зоряни, певний, що розгадка цієї історії блукає біля неї, поблизу лісової хатинки. Але що це? Куди подівся будинок лісника? Ні, я не помилився. Ще вчора саме на цій полонині стояло модерне бунгало. Щодуху біжу на те місце, звідкіля спостерігав, як вишиває Зоряна. Ось мій слід – те місце, де мало не оступився, перестрибуючи потічок.
Гірський струмок нікуди не щез. Я дивлюся на воду, і мені здається, що вона насмішкувато дзюркоче: “Ви-ши-ва-ю…”
Щось примушує підвести голову. Очима шукаю між знайомих уже обрисів гір безлісу кичеру. Але що за мана? Куди поділася облисіла вершина? Натомість жовта паляниця сонця освітлює уквітчану прекрасним килимом гору, яка соромливо міниться в легенькому мареві ранкового туману, немовби ніяковіючи перед навколишнім світом за неждану обнову. А пухнастий килим, уквітчаний буйноцвіттям барв і відтінків, здається, дихає.
Я дивлюся на гору і раптом помічаю в цьому зеленому килимі той самий хрещатий візерунок, що і на рушнику Любави. ТОЙ САМИЙ ВІЗЕРУНОК…
“Тут є таке тверде правило… Підвівся зранку, вмився, опорядив себе – і одразу ж упорядковуй свою планету”,- так вчора Зоряна цитувала Маленького Принца…
“Вона ставила квіти у вазу”, – кажу собі вголос.
Квіти… Звідки квіти?.. Квіти були на підвіконні… На підвіконні лежала невикінчена скатертина… СТІЙ! Вона – Зоряна – зірвала УЖЕ ВИШИТІ квіти! Квіти, вишиті сонячними променями…
Як я міг про це забути? “Всі мавки напрочуд файні вишивальниці”, – казали косівські діди.
У легенді мовилося, що Любава вишила судженому золотими променями сорочку, яка цвіла живим квітом, що ніколи не в’янув. В такий же спосіб вишила і диво-рушник.
А мені ненароком вдалося підгледіти, як мавки вишивали обрус-полонину сонячними променями, одягали гори в прекрасні літні строї.
І мені на гадку несподівано спала звідкілясь почерпнута інформація: “На основі закону взаємозв’язку маси та енергії доведено, що електромагнітне поле – це якісно своєрідний тип матерії, котрий здатний перетворюватись на речовину”. А світло – це ж і є потік електромагнітного випромінювання!
Виходить, Зоряна одягла кичеру в нове вбрання?.. Хто вона, Зоряна?..
(1 votes, average: 5.00 out of 5)