ЖИВА ЛЕГЕНДА – АНДРІЙ МАЛИШКО

ПIСНЯ ПЕРША

Ходили ми свiтами немалими, _
Гвинтiвки ремiнь терся на плечi, _
В твоєму серцi лiнами ясними _
Дорiг i вод дзвенять важкi ключi. _

За бронзовим гарячим небокраєм _
Новi свiтанки руки пiдвели, _
В них досить є i слави, i хвали, _
А слiз i кровi їм не треба, знаєм, – _
Лиш неба цвiт i посмiх немовляти, _
I хлiб, i труд, i золото рiллi, _

I привiти синiв старенька мати _
На цiй землi.

– Ну, повернись, який ти є?
Не диха нiч, вогонь не б’є,
Блiндаж зарiс, затихнув бiй.
Молодший мiй, найменший мiй!
Тебе носив подiй потiк.
Либонь згадаю, – шостий рiк,

Як ти пiшов. Радянський дiм…
Який котився згар i грiм,
А вiн горiв, але не впав,
Земля ушосте зелень трав
Змiнила, вийшла з лихолiть,
А вiн вас жде, а вiн стоїть.

I син, двi краплi iз лиця –
В усьому схожий на отця,

Обнявся з батьком, на плече
Лягли долонi гаряче.
– Привiз ти щастя? – Я привiз,
Я кривдi йшов наперерiз
I заслужив його. – То так.
Це хто ж з тобою? – Це хлоп’як
Iз Кам’янця, нехай в сiм’ї

У нас живе… – Були бої,
I все минуло. Поїзди
Впряглись до iншої їзди,
Шумнi i свiтлi, як Дунай,
Пiшли iз фронту в рiдний край
Через вiслянськi два мости,
Через Перемишль, де пости
Погранзастав пильнують внiч

З вiтрами в полi вiч-на-вiч,
На Львiв, Тернопiль, Кам’янець,
I не один зiтхнув боєць,
Що скоро вгледить двiр, i дiм,
I те, що в серцi звав своїм
Коханням щирим. Всi шляхи
Вели додому. Дiтлахи
Iз школи вийшли в раннiй час.

– Зайдiть, ми просимо, до нас
Та розкажiть нам хоч одну
Iсторiйку, – чи про вiйну,
Чи про героя, чи про бiй,
Про нiчку на передовiй,
I взагалi, про все, про все!-

Що скажеш їм? Любов несе
Солдата в школу. Ось порiг.

Його забути я не змiг
З дитячих лiт. В метiль важку
Бувало прийдеш на снiжку,
А в школi тиша. Сторож-дiд
Змете з порога снiг i слiд
Твоїх чобiт: – Така ще рань,
А ти вже встав? Ну, йди, поглянь,
Як грубка топиться. Iди, –

А по снiгу новi слiди,
Десяткiв два хлоп’ячих нiг
Вже стугонить об той порiг.
Далеке юностi крило,
Тебе вiйною не змело.
I не зломило! В Кам’янцi
Я вперше був, i три бiйцi,
Герої нашого полка,

Ввiйшли у клас. Чиясь рука
Дала сигнал об тiй порi,
I дружно встали школярi,
Вiтали нас. Про нiч одну
Я розповiв, як на Дону
Мене присипало в землi,
Якi кривавi мозолi
I рани й радощi живi
Несли ми в ночi грозовi.

Хлоп’ята сiли за буквар,
Читали вiршика, як з хмар
Веселка сяє пiсля злив,
А колоски колгоспних нив
На сонцi спiють. Лиш одне
Бiлявочубе, мовчазне
Хлоп’я сидiло. Не в очах,
Не в молодих в’юнких плечах

Осмута тлiла. В мить яку
Загледiв я скупу й гiрку
Дитячу усмiшку. Вiд зла
Вона сковзнула й проповзла,
Чи вiд гiркоти? Зрозумiй.
– Чому мовчиш, маленький мiй?
А вiн буквар перегорта,
А вчитель каже: – Сирота.

Був час, у нього батько був,
Пiшов на фронт i не вернув.
Прийшли два слова горьовi,
Що носять пошти польовi.
Була у нього мати, вiн
Ходив у пiонерзагiн,
Вона йому пiснi плела,
Вона його в загiн вела,

Сорочка свiжа, мовби льон,
На лiжко клала в тихий сон,
А ранком кликала:- Синок,
Вставай, у школi вже дзвiнок
Ударить скоро. – I рука
Її ласкава i легка,
Його пiдводила: – Вставай,
Мiй кучерявий синiй май,

Вставай, пора! – її, вночi
Ввалившись, нiмцi-гримачi
I людолови, повели
I серед мiста, де гули
Вiтри осiннi, як бої,
Вночi повiсили її.

А вiн буквар перегорта.
А вчитель каже: – Сирота
Ходив по мiсту цiлi днi.

Рiднi нема, так ми ж зрiднi,
Ховали хлопця двоє лiт
Iз ночi в нiч, а ледве свiт
Забризка зорями в вiкно
I ранку сиве полотно
Застеле небо, вже й нема
Його на мiсцi, чи зима,
Чи снiг, чи осенi пiтьма.

Збере вiн хлiба – тих кришок,
Малий i сiрий, мов пташок,
I сяде, з’їсть, а чи не з’їсть,
А все чекає добру вiсть.
Вiн, може, сам усе повiсть?
Олексо, чуєш? – Нi, кажiть,
Ви краще вмiєте.
– А жить

Збирався хлопець, аж яснiв.
Було прокинеться вiд снiв:
“Наснились нашi! Я пiду”.
I в сотий раз по тiм слiду,
Що обходив, що обдивив,
Бiжить за мiсто й серед нив,
Де їх снаряд обмолотив,
Де їх зорали тягачi,

Гарячi кулi-сiвачi
Важким посiяли свинцем –
Стоїть з просвiтленим лицем,
Як сiрий стовпчик. Вигляда.
Чекать – бiда, двiйна бiда.
Листiвку знайде – принесе
I прочитає; над усе
Любив те слово: – Це лiтак

Над полем бою чи атак,
Вiд наших кинув! – Захова
I закарбує тi слова
В своєму серцi, де жива
Тремтить надiя. I за ним,
В’юнким, неспiйманим, малим,
Катiв табуння, мов слiпе,
Ходило. Вiн значок ЮП,

Червоний галстук приберiг,
Як давнє щастя, все, що мiг.

В сорок четвертiм день при днi
Гримiли залпи, i в огнi
Горiли обрiї, з моста
Завiса куряви густа
Щодень сивiла, з-над дубiв
Немов сто тисяч голубiв

Обсiли площу. Гомiн, гук,
Фашисти падають на брук,
Гранати рвуться з-попiд рук.

Мов кораблi, серед полiв
Хитались танки, ген лелiв
Потiк пiхоти, з-попiд хмар
Червоний стяг, наш перший дар,
Не стяг – стяжок, ясний, мов жар,

З’явивсь над школою. Була
В нiм перша дяка i хвала,
I крапля щастя й волi грiм,
I кров розстрiляних на нiм
Горiла трепетно-ясна.
I люди встали, наче сна
Збулись тяжкого в ночi злiй.
Поглянь, боєць, i зрозумiй!

Той прапорець поклав межу
Мiж днем i нiччю, не скажу,
Хто в нiч тривожну вiд безсонь
Пiдняв його, немов огонь,
Ви здогадалися либонь.
– Палай, сказав, i гнiвом сiй! –
То наш, малий наш Олексiй…

А в нього посмiшка iз вiч,
Неначе не про нього й рiч;
Сидить, буквар перегорта,
А вчитель шепче: сирота.

На п’ятий чи на шостий день
Свiтанком синiм, як ясень,
Приїхав батько. Сталiнград
I переправ букринських чад,

I даль пiдкиївська крута,
Бомбьожок чорна ряснота
Вiд нього дихала. З-пiд брiв,
Як тихий промiнь вечорiв,
Яснiло. Серця стук зборов:
– Мiй син живий? – Та жив, здоров.
– А жiнка?
– Тату! – крикнув син.

Припав до нього… Скiльки днин
Ходили вдвох, рука в руцi,
I щастя й смуток на лицi.

Ми пригощали щиро їх,
I не шукали слова втiх,
Бо горе – то стiна нiма,
Для нього слiв людських нема,
I треба ту стiну в роках

Лупать по крихтi, по частках, –
Само забудеться нехай.
Частина жде, боям не край.
Мотори хлопцi завели,
I диму сивого вали
Десь за Тернопiль попливли.
Лежать новi шляхи й мости.
Бувай здоров! Здоров рости,

Мiй сину! Скоро вже прийду. –
Про щастя мрiв, а стрiв бiду.

Оповiдають, що в бою
За Ельбою, в чужiм краю,
Останнiй вибух пролунав,
Фугас останнiй лiг мiж трав,
Останнiй крик припав к землi,
Останнiй танк поповз в iмлi

Якраз на батька. – Що ж, повзи, –
Сказав вiн тихо. Двi грози
Понiс в руцi, метнув в броню
I сам згорiв у тiм огню.
Iз страхом жить – прожить, як мрець.
Лягти в бою – святий кiнець,
Твого життя гiлля густе

Вiтчизнi в серцi проросте.
Бiйцi, що з ним разом були,
Ту звiстку нам передали,
Прийшли два слова горьовi,
Що носять пошти польовi,
I все. – Буквар перегорта
Малий смуглявий сирота.

А в мене серце б’є, як дзвiн,

Хлоп’ята з школи йдуть. А вiн?

Їм тепло, затишно в дому,
Є ласка отча, – а йому?

Їх мати в лiжко покладе,
У нього ж – хто? I мати – де?

I я обняв його, притис,
Як свого сина. Сонця спис

Кресав над поїздом огнi.
I, от ми вдвох, ми не однi.

Приймай нас, батьку, на порiг,
Постав на стiл, що приберiг,
Хильнем за молодiсть круту,
За мого сина-сироту,
За веснянi яснi шляхи!

…У двiр куряться порохи

З дороги другої.

ПIСНЯ ДРУГА
_
Вiдчиним дверi на широкi ниви, _
На обрiї, на води, на мiста, _
Нехай любовi вiковiчне диво, _
Катраном пахне, в серцi вироста. _
_
Нехай любовi сила розмаїта _

Хвилює дух i помисел живий, _
Цвiте, як сонце всерединi лiта, _
Стоїть при нас, як вiрний вартовий. _
_
I понесуть її жагучi руки _
Грозою й вiтром в сивiм ковилi, _
I з неї родяться сини i внуки _
На цiй землi!

– Теплушкою чи на конi,
Ти мчав у рiднiй сторонi?
Минуло лiто, стихнув бiй,
Мiй середульший, сину мiй!

– Усяк бувало, батьку, всяк,
Добро, що дома, що атак
Улiгся шал, що далина
Зернить колосся, наливна.

– Це хто ж з тобою? – Це жона. –
Воно ж стояло, те дiвча –
Зеленошумне смереча,
Так, мов зоря iз тьми столiть
Понад життям новим стоїть.
Повз нього б’ються ручаї
I чайка кличе: чий, чиї?
I неба раннього намет

Стрiча над нею сонця лет.

– А звiдки ж? – Звiдки? Бiлорусь,
Цю землю знаєте, ручусь,
Менi там кожен за сябра
Бажав i щастя i добра.

Там дiм навпiл, i свiт навпiл,
I лiс шумить, як рiдний дiл,

I що на серцi – те в життi,
I горе й радощi святi.

Радянське братство! Свiт пройди,
А приведуть тебе слiди
До мирних вйосок, до сялiб,
Де завше знайдеш сiль i хлiб.
I там, як тут, пройшла вiйна,
I там пливла боїв луна.

Iз тих країв моя жона.

– Щасливий з нею? – Я скажу.
Ми батькiвщину за межу
Уже проходили, в iмлi
Ширококрилi журавлi
У гнiздах клекотом своїм
Нам поворот вiщали в дiм.

I синь озер, i темiнь пущ,

I на шляху шипшини кущ,
I кожен камiнь на шосе
Немов кричав, що день несе
Нам перемогу. Так бува,
Що й мертве в вiрi ожива,
А ми живi, i грозова
Заходить нiч, заходить бiй,
Як звiсно, на передовiй.

I задвигтiла з жароти
Земля, нi звестись, нi пройти,
Хiба що руку простягти,
З баклаги випить, – так води
Нема нi краплi, – лиш слiди
Бронi жаркої, як в печi,
Карбують танки й тягачi.

З обслуги в нас бiйцiв ще два

Живих лишилось, i слова:
– Огонь! Огонь! – лиш чуть менi,
Тi ж зглухли в скреготi бронi.
За хвилю-двi накрив фугас
Обох бiйцiв, я в пiзнiй час
Знайшов одного, поволiк,
Пiдняв, понiс, на цiлий вiк
Це не забудеться! Принiс

У крайню хату, попiд лiс,
Поклав на лiжко, а дiвча
Менi рушницю iз плеча
Зняло, пiднесло каганець.
– Ти жив, боєць? Не вмер, боєць?

– Я ще живу, – шепоче вiн, –
Я не помру, – лице з одмiн
Не взнаєш, – чиста бiль-збiла.

Пакети нашi два взяла,
З плеча його i до плеча
Давай вгортать, як дитинча.

Схилилась – впали двi коси,
Загледиш їх – i вже неси,
I згадуй очi, рух, лице,
Тих кiс тугих важке кiльце.

Вона звелась – i теплий зiр

Мене опiк; вiд давнiх пiр
Я пам’ятаю в шумi нив
Весняне небо пiсля злив
I, наче пошуги жар-птиць,
Останнiй спалах блискавиць.

Можливо, блискавиць крило
Цi гордi коси заплело?
I, може, їхнiй синiй жар

Вiддав цим очам цвiт i яр?
Хто знає? Я стояв нiмий,
Не чув, як просять: – Руки змий, –
Мабуть, вдесяте. – Ось вода.
Вiн буде жити, не бiда.
Ти не журись, ти не хились,
Iще побачитесь колись. –

I вже я знав, її словам

Повiрить можна, я ж не сам,
А вдвох ми вiрили. Взяла
Рушник гарячий, до чола
Бiйцю поклала, а для нiг
Окрiп нагрiла, щоби мiг
Боєць зiгрiтись. При огнi
Зв’язала два бинти ллянi,
Немов зв’язала свiт менi!

А з слiв, нашептаних вночi,
А з того лiтепла в печi,
Що руки ставили її,
Неначе в серце ручаї
Текли гарячi. Друг-боєць
Шептав, наморений вкiнець,
В безпам’ятi: “Не пив, не їв,
Дарма, а зараз солов’їв

Послухав би”. I вже вона
Над ним, як рiдна сторона,
Схилилась кревно, з рук її
Летять, щебечуть солов’ї –
Смоленськi, мiнськi iз лiсiв,
Лади – на сотнi голосiв,
Спiвучi курськi, з-за Дiнця
Криллям ласкавим до крильця,

Полтавськi, сивi, наче дим,
Iрпiньськi тьохкають над ним,
I тиха посмiшка iз вiч
Йому не сходить в довгу нiч.

А попросив би вiн, щоб бiр
Шумiв йому до раннiх зiр,
Чи щоб Днiпра широкий бiг
Плескав човнами бiля нiг, –

Усе було б: з дiвочих кiс
Шумiв би вiковiчний лiс,
В очах засяяла б до дна
Днiпра блакитна тишина.

Я полюбив її. Якi
Слова безбарвнi i легкi
Ми в це вкладаєм почуття!
А треба ж, як мале дитя,

Його нести, глядiть, ростить,
В нещастi – не занапастить,
I жити з ним за кожним днем
Одною кров’ю i вогнем.
Я певно знаю, що любов
Не вимага клятьби й розмов,
А тiльки вiрностi потiк
Її живить iз вiку в вiк.

Вона мене в бою вела,
Оберiгаючи вiд зла,
Вона давала барви мрiй
Судьбi обстрiлянiй моїй,
З чола втирала стiльки лiт
Трудний, солдатський, чорний пiт,
Любов моя! В ту довгу нiч
Я не просив у неї стрiч,

А тiльки б згадку в свiтлi днi,
Якщо вернуся по вiйнi.

Вона сказала: – йди, вертай.
Твоїй дорозi ще не край,
Я ждатиму… – I до ворiт
Вела за руку, ще й на свiт
Не значилось. Ще димна даль
Бринiла в зорях, мов кришталь.

В солдатську знов попав сiм’ю,
Я ще не раз горiв в бою,
Не раз, не двiчi серед пiль
Залiзна плакала метiль.

I в тиху погiдь, чи в грозу,
Чи йду, чи ранений повзу, –
Далеке чую щоразу:
– Я ждатиму. – У тихiм снi

Бува спочину, i менi
Насниться дальнiй рiдний край,
Коханих кiс ясний розмай,
Її жагучих рук теплiнь,
I вже вона легка, як тiнь,
Стоїть: – Я ждатиму… Iди.

Минуло лiто. Вiд бiди
Ми свiт закрили назавжди,

Вiйна скiнчилась. Їдь, солдат,
До рiдних мiст, до пiль i хат.
I я поїхав. Я вертав
Крiзь тишу давнiх переправ,
Через окопчики, де ми
Лежали в них серед зими,
Через порослi блiндажi,
Де гiльзи тлiли на межi,

Через лiта, де бився гнiв
Забутих гроз, забутих снiв.

Здавалось, небо осяйне
Хотiло зупинить мене,
I кожен стовпчик переправ,
Немов чiплявся за рукав,
Траншея у травi густiй
Шептала вслiд: “Боєць, постiй,

Любов пожде, а я ж одна,
Самiтна в полi, мовчазна”.
I я з любов’ю рядом нiс
I гук дорiг, i шум берiз,
Мостiв розбитих тихий дзвiн,
Полкiв моїх крилатий гiн,
I незабутнi дружби днi,
I в чужинi й не в чужинi.

У ночi темнi й голубi
Я мрiю вигадав собi,
Що я приїхав, я зустрiв
Ласкавий зiр з-пiд темних брiв
I крик сердечний: “Любий мiй!”
На дальнiй станцiї малiй.

А вийшло все простiш. В дворi

Пiд жовтим виблиском зорi
Скрипiв колодязь в тишинi,
Попить схотiлося менi.
Ну, що ж, як так, то й пiдiйти.
– Водички можна? – Ой, це ти?
Далекий мiй! – I кiс кiльце
Менi на груди, i лице
В сльозах раптових щастя й мук,

I свiтлий трепет рiдних рук.
У ту хвилину цiлий свiт
Зi всiх садiв i росних вiт
В цвiтiннi колисав мене,
Стожарiв сяйво огняне
На мене сипалось, трава
Всiї землi, немов жива,
Менi шумiла, так бува…

Оце i все, не бiльш повiм.
Веди нас, батьку, в рiдний дiм,
Приймай нас, батьку, на порiг,
Постав на стiл, що приберiг.
Вшануєм рани у бою,
Жону мою – любов мою,
Яснi шляхи й труднi шляхи!

…У двiр куряться порохи

З дороги третьої.

ПIСНЯ ТРЕТЯ

I_ третiй день бреде поза туманом, _
Землi горбатiй свiтить береги, _
I сад зроста, як туча над лиманом, _
Iз наших рук, iз поту i снаги. _
_
Бджола, як промiнь, буде в нiм бринiти, _

I завихрить цвiтiння синiй дим, _
I яблунi крислатi темнi вiти _
Засиплють землю плодом наливним. _
_
Поклiн тому, хто вносить чесну зладу _
В людськi серця одвертi i незлi, _
Приходьте, пийте радiсть мого саду _

На цiй землi.

– I третiй мiй прибув з фронтiв,
Давай чоломкатись. Хотiв
Тебе спитати, як жилось,
Чи рiки там, як наша Рось,
Клекочуть-плинуть, чи земля
Пiд сонцем колос нахиля?
Та вже спочинь, а потiм. Ти

Зумiв те щастя зберегти,
Що в серцi мав? Не розгубив
Його мiж битв i чорних злив?

– Нi, батьку. Крiзь смертельний бiй
Доробок свiй, набуток свiй
Я внiс до нього, щоб колись
Воно розквiтло, подивись.

I син, – хай батько помiча, –
Здiйма повагом iз плеча
Мiшок солдатський. – Помiж плiч
Його я нiс не день, не нiч,
У сорок першiм день при днi
Збирав заграви огнянi,
I пил дорiг, i шум берiз,
I ручаї пекучих слiз,

Пшеницi силу наливну,
I площ померхлу сивину
В мiшок я клав. I важчав вiн.
У сорок третiм Краснодiн,
В пожарi київськi вали
Йому ваги ще додали.
Руїн хрещатицьких зотлiнь
Освєнцiма похмура тiнь,
I все, що гiрко на вiйнi, –

В моїм мiшку лягло на днi.

Щоб не розв’язувать повiк, –
Його в’язав стрiчками рiк,
А пилюгою ста дорiг
Припорошив його, як мiг,
Карпатським дубом закрутив,
Щоб вiн плеча не ваготив.
Здолали ворога – i це

Мiшок зробило, мов пiрце,
Його вже iншi днi трясуть,
Але це вiдступ – а не суть.

I син руками обома
На стiл мiшок свiй пiдiйма
I сипле з нього все, що є:
– Дивiться, – каже, – це моє
Багатство кревне. Двi малi

Лежать троянди на столi,
Прив’ялi, зсохлi, в пилюзi,
Калини кетяг, як в грозi,
Обламаний, i липи цвiт, –
Йому б жовтiть бiля ворiт, –
Ховає сiм’я. Чорний дуб,
З огню врятований i згуб,
Тугого жолудя кладе,

Сосни пагiння молоде.
Двi шишки бронзовi з Карпат
Знайшов солдат, принiс солдат.

А пiдiбрав ще на путi
Кленовi зерна золотi,
А обiрвав iз переправ
Колiсьми збитi стебла трав.

I на столi тому за мить,

Здається, бiлий сад шумить,
Карпатськi б’ються ручаї,
I на столi – чужi краї,
Мов на землi лежать тiснiй.
– Цей жолудь з дуба – свiдок мiй.

В малiй Моравiї вночi
Фашиста гнали, зiр ключi
Пливли над нами, батальйон

Розбиту роту взяв в полон.

Де дуб у небо свiй намет
Пiдняв, пiд дубом кулемет
Стояв холодний, а за ним
Видiнням згорбленим, нiмим,
Без крихти хлiба, без снаги,
На два прикутий ланцюги
До кулемета, наче мрець,

Лежав знесилений стрiлець.

– Ти хто? – питаю. – Я словак.
– Чому прикутий? – Для атак,
Як ви проб’єтесь перший раз,
Стрiлять до згину був наказ.
А щоб не втiк я – ланцюги
До рук, як бачиш, до ноги…

I оповив серця нам жаль,
Добро, що я старий коваль.
– Давай-но ношу, брат, свою,
Я дiло знаю, розкую.

I вiн пiдвiвся iз землi,
I двi сльози, як два жалi,
Текли по щоках, бив поклiн,
Неначе ми святi, а вiн

Невольник чорний, без рiднi.
Вiн, правда, й був таким в тi днi.

– Додому йди з бiди та лих,
Стрiчай жону, дiтей малих.
– Мене затримають? – Нiде.
I знай, що слово в нас тверде,
Як з дуба рiзьблене. Iди! –

I вiн пiшов, легкi слiди
Завiяв вiтер. Наш комбат,
Що це сказав йому, як брат,
Пiдняв i нас, бо й нам iти,
Бо треба славу берегти, –
Червоний стяг.
Сосна оця
Також посвiдчить за бiйця.

За Тарнобжегом на горбi,

Де в очеретах голубi
Од Вiсли заводi яснi
Колишуть сон старiй соснi,
Менi зустрiвся сивий дiд,
Чи – дзяд, як вимовити слiд
По-польському. Вiн розповiв,
Що мав i внукiв, i синiв.
I двох синiв, i трьох внучат

Майданека поглинув чад.

I вiн самiтний, без надiй,
На нивцi – смужцi пiсковiй,
Коню пiдклавши сiпа жмут,
Сам на пiдпряжку лiз в хомут.
Ту нивку плугом колупав,
Пiсок iз потом налипав
На руки, до очей, до брiв,

Як сiре шмаття сiрих днiв.
Ми коней пiдпрягли своїх:
– Давай поможемо, не грiх! –
I закурiв тiсний опруг,
I затремтiв благенький плуг…
– Ми, брат, не з цеї сторони,
В нас у колгоспi всi лани,
Там не пiском, зерном-разком,

Пшениця шепче колоском!

I вже нам снився рiдний лан,
Крiзь хмар гряду, крiзь даль-туман,
I житнє зерно у руцi,
Неначе сонця промiнцi,
Лягало в борозну суху.
Ще довго видивсь на шляху
Горбатий плуг i сонний кiнь,

I дiд, як довга сива тiнь.
За Тарнобжегом даль тiсна,
I нивка та, i та сосна…

– А ця троянда… – Син замовк.
Та я вже бачу: нiч, як вовк,
Бреде до нього вдалинi
У прикарпатськiй сторонi,
А вiн лежить, отак, як бiг,

Упав на кам’яний порiг.
I смерть холодна i нiма
Сiда на груди, i пiтьма
Iз вороном-вороначем
Кружляє тихо над плечем.
На чорнiй Тисi гомiн хвиль,
У головах – сухий ковиль,
Троянди дикої кущрк
Багрянцем тлiє бiля щок.

Її лелiтки осяйнi
Червоно-чорними в цi днi
За мить зробилися. Чорнiй
З його останнiх смертних мрiй,
Мала трояндо! Зацвiтеш
Новим цвiтком, як знак пожеж,
I в голубому громi пущ
Стоятимеш – огненний кущ,

Як вiчний пам’ятник, i дiм
Бiйцю, що лiг в краю твоїм.

Та вiн не вмер iще, бо дух
Надiї жив. Гуцул-пастух
Його знайшов, i муцi край, –
До турм своїх, на тихий плай
Принiс бiйця. – О, братку мiй,

То що то є, то жах, не бiй,
Смертоубивство! – Ложка й нiж
Лягли до хлiба: – Пий та їж,
Та оживай, мiй братку, в нас. –
I вiн ожив. А в раннiй час, –
Коли прощався, пастухи
Йому вказали з гiр шляхи,
I на прощання сто трембiт

Ревнули лунами у свiт.
Пробився в роту з полонин,
А був боєць той третiй син.
Вiн знов пiдвiвся над столом,
I знову прояснiв чолом,
I посмiхнувся, й витер пiт:
– А це, мiй батьку, липи цвiт. –
Зернят бурштиновi тiльця,

Мов грiлись у руцi бiйця, –
Це Югославiї дари.
Ми йшли згори i догори,
I темний шума й бiлий сад,
Майдани бронзовi Белград
Прослав для нас:- Спочинь, боєць,
Боям – кiнець, та не кiнець
Братанню нашому повiк! –

Дiвчат схвильований потiк
Пшеничним зерном обсипав
Знамена нашi, вiд заграв
Вони сивiли. Зерна ж тi
Зiрчастi, в складках золотi,
Стiкали вниз… Якi жнива
Знайшла їх туга вiкова!
Плескало, билося, пливло

Людських надiй ясне крило
Радянськi живiо! – гуло
На площах людних iз трибун,
Оркестри били в сотнi лун,
I у натхненнi про бої
Поет читав пiснi свої.

Мене ж обсипало дiвча
Жовтавим цвiтом, з-за плеча

Всмiхнулось щиро. – Це на здрав,
Щоб ти наш край не забував.
Запам’ятай-но цвiт iз лип:
В осiннiй день, мов смолоскип,
Багрiє липа, а ввеснi
Пагiння теплi i яснi
Пускає в небо, в снiжну ж нiч
Скрипiння в неї – бурi клич.

На цвiт поглянеш в гожi днi,
Згадаєш край наш – ми зрiднi
I в час цвiтiння, i в жнива,
Й тодi, як буря завива.
А це край дальнього села
Русинка-мати подала
В дарунок яблуко: iз’їж.
Крислата, в тьмi многодорiж,

Шумiла яблуня, її
Палили блиски-лiтаї,
Вiки снували воєн дим
Пiд темним стовбуром старим.

– Ми люди бiднi, лиш оту
Крислату яблуню в цвiту,
Опруг землi та жах тюрми –
То все, що маєм, бiднi ми.

А ти вiзьми, боєць, поїж,
А ти ще людям розповiж,
Що ми не скупимось, коб нам,
Чи вже не нам, то хоч синам,
Землi вдiлили. I нехай
Яблбня наша в цiлий край
Гiлля нахилить, крiзь туман,
На чеський лiс, на польський лан,

На руську землю. Щоб вночi
Її не краяли мечi
Вельмож мадьярських. їж синок!
А сонця промiнь, мов клинок,
Уже згасав, i з темноти
Заграви бронзовi щити
Горiли в горах. До сих пiр
Все сниться та обора-двiр

I материнський синiй зiр,
Що палить ночi темноту,
Що грiє яблуню в цвiту.

Оце i всi мої скарби.
Що хочеш, батьку, те й роби,
А я з мiшка свого до дна
Зберу до дного сiмена,
Не в пустирi, не на межу,

В колгоспнiм полi посаджу
Могутнiй сад. Нехай зiв’є
Любов мою, життя моє.

Нiхто пiд дубом до ноги
Кувать не буде ланцюги,
Троянди дикої кущок
Не оросить змертвiлих щок,
Нiхто над цвiтом в довгi днi

Ридать не буде при менi.
Приймай нас, батьку, як зумiй,
Людського братства – саду мiй,
Цвiти, скрашай земнi шляхи!

…У двiр куряться порохи
Путi четвертої.

ПIСНЯ ЧЕТВЕРТА

Несемо бурю й тучi понавислi _

У гудзуватих яросних руках, _
I сяє свiточ ленiнської мислi _
По голубих, земних материках. _
_
Серця налитi сонцем i жагою, _
Уста припали до глибин ключа, _
Легендою в столiттях дорогою _
Веде полки правиця Iллiча. _

_
I смертнi люди – у безсмертi чистi, _
Кують життя, як добрi ковалi. _
I комунiзму золотi горнiсти _
Вiщують щастя матерi-землi.

– Тепер найстарший мiй, сiдай,
Оповiдай, який то край,
Тебе приймав, з яких долин

Ти пив, де лiт гарячий плин
Поклав на чуба сивину,
А в очi – iскру огняну?
– Я, батьку, вам привiз добра.
Не золота, не серебра,
Не слави гук, не цвiт полiв,
А найдорожчих троє слiв
Привiз у серцi.

У бою
Свiй полк, як батькiвську сiм’ю,
Я згуртував у довгi днi
При тiм гвардiйськiм знаменi.

I троє слiв мiй полк вели.
Було журби, було й хвали,
I ран, i радощiв яса,
I пiт з чола, немов роса.

Було нам трудно в шостий день.
На фланзi бiй точивсь, лишень
Земля в жару, огонь i пил,
I небо сиве, мов ковил,
Вкривало нас. Тримайсь, боєць,
Невже впадем? Невже кiнець?
Свiтанком темним на межi

Бiйцi в розбитiм блiндажi
Вели розмову:

…От i йдуть,
А в полi – ночi каламуть,
Вiтри осiннi за плечем, –
Всi командири з Iллiчем.
Iдуть, а темiнь, тишина,
I стрiвсь їм, братцi, старшина.
Iллiч питає: – Все як слiд?

Який бiйцям даєш обiд?
Який приварок на бiйця?
Чи не жалiєш їм винця?
– Є хлiб i одiж, i табак? –
Питає ще раз. – Дай лиш знак,
Щоб не терпiв солдат в бою! –
I руку подає свою.

I старшина вiдповiла:

– Є тютюнець i єсть їда,
Та щось нiхто не п’є, не їсть,
Бо iз полка надходить вiсть,
Бо шостий день вогнем сiче,
Бо кров спливає гаряче.
Стоїть солдат, немов стiна,
Не лiчить ран, бо не одна, –
Сказав товариш старшина.

Замовк оповiдач. В iмлi
Свiтало свiтло край землi,
I полк пiшов у бiй, у сiч,
I очi мружив нам Iллiч,
Живi, ласкавi, у вогнi
На тiм гвардiйськiм знаменi.

I троє слiв мiй полк вело,
Як змаху дужого крило,

Я їх скажу, – ти зрозумiй:
В Москвi, на площi дорогiй,
У сопок першiм з темних пiль
Вихрила снiжна заметiль.
I вiтер б’є, i снiг несе,
I на Можайському шосе
Стоять за танками в iмлi
Фашистськi чорнi патрулi.

Мене бажання привело
Уздрiти ленiнське чоло,
I серце опалив, повiр,
Заплющений могутнiй зiр.
– Товариш Ленiн, скоро злам?
Товариш Ленiн, трудно нам!
Чи скоро наш удар, чи нi?
Бо днi пливуть, жорстокi днi,

З Дiнця й Орла до фiнських хат
Не спить солдат i жде солдат,
Товариш Ленiн! –
I тодi
Розверзлись сутiнки блiдi,
Iз чорних ночi берегiв,
У морi сивому снiгiв,
На площi Краснiй, мiж алей,
Як броненосець, – Мавзолей

Поплив у бiй. I на крилi,
Над центром рiдної землi,
У небезпеки на краю,
Пiднiсши руку вдаль свою,
Стояв живий наш Ленiн. Я
Збагнув усе: одна сiм’я,
Народiв братство вiкове
За ним, як мур, стоїть, живе.

I крикнув я через фронти:
– Товариш Ленiн, де пройти
Полку моєму в пломенi,
Якими бути нам в цi днi? –
I чую на передовiй:
– Солдате вiрний, зрозумiй:
Будь, як народ. – I троє слiв
З тих пiр у серцi я лелiв,

Як мрiї золоту рiку,
Ношу й нестиму на вiку
До крайнiх днiв.
– Брати мої,
Я знаю, ви пройшли бої,
Цих троє слiв i вас вели
Крiзь ночi й огненнi вали,
Цих троє слiв i в вас живуть,
Найвищим щастям стелять путь.

Чи так?
– То так! – i з-за стола
Синiв ця думка пiдвела,
Як свiтле сонце. Сироту
Один привiз, другий – святу
Любов велику, третiй – плiд
I зерна дружби в днi побiд.
А всi разом у днi крутi
Найвище щастя у життi.

Так, як народ наш – принесли,
Бо з ним i мрiяли й росли.
Четвертий вiв:
– У хвилю злу,
Смертельно ранений, в пилу,
Я умирав не раз вночi,
Надiї згубленi ключi
Всихали в серцi. Троє ж слiв
З огню ночей i з тьми полiв

Скресали iскрами в жару:
Будь, як народ. I не помру…

Стрiчав людей я в чужинi,
В лихiй, сумнiй самотинi,
На роздорiжжях вiкових,
У безнадiї, ледь живих.
Шкуринка хлiба їм крута
I день над ними – сирота,

Чому ж ти дивишся, кажи?
Будь, як народi Допоможи…

Я помiчав їх звiдусiль,
Дiлив по-братськи хлiб i сiль,
I троє слiв у їхнiй дiм
Летiли, як весняний грiм.
Я повертався в ранню рань
У рiдний край. Куди не глянь,

Руїни тлiють, димовiй.
О, рiдна земле, краю мiй!
Коли зiв’єш ти саду цвiт?
А троє слiв тих – заповiт –
Шумлять, мов зеленню дуби:
Будь, як народ! Надiйсь! Люби!
Люби її в тяжкiй порi,
Люби при вранiшнiй зорi,

В паланнi домен, в шумi нив,
Неси стремлiнь її мотив,
Як вiчну вiру у свiти,
Бо iншої не знайдеш ти
Вiтчизни милої. Борись,
Умри, а люди, знай, колись
Тебе згадають, як велiв.
I знову в серцi юмiн слiв:

Як Ленiн будь! Як Ленiн будь!

I син замовк. Вечiрня путь
Димками вiє, з-понад них
В вечiрнiх зорях молодих
Ширококрилi журавлi
Летять до матерi-землi.

ЕПIЛОГ

За вiкном курить легка пороша,

В срiбнi пальцi свищуть дерева,
Бiлими листами листоноша
Многотрудну землю засiва.

В хатi свiтло сяє, в хатi тиша,
I в сiм’ї, при батькiвськiм столi,
Сирота-хлопчак сидить i пише
Пiсеньку про щастя на землi.

Не виходить слово рiвно й гладко,
То нiчого, – хлопчик не дитя,
Пiонерська багряна краватка
Увiбрала кольори життя.

В другiй хатi пригасає свiтло,
I скрипить колиска, й нiч глуха,
Сон кошлатi пiдiймає мiтли,

З матiр’ю дитину колиха.

– Люлi, мiй маленький, люлi, люлi!
I зникає снiг, як зорепад,
Вже весна синiє, вже зозулi
Бiлим цвiтом обсипають сад.

Вiн шумить, могутнiй, попiд тучi,
Свiтлокорий в опадi росин,

Так, як руки пiдвели робучi,
Як гадав про щастя третiй син.

Не страшнi хмаровища навислi,
Не страшнi йому тумани злi,
Сяє свiточ ленiнської мислi,
На твоїй i на моїй землi.

1947

(2 votes, average: 4.50 out of 5)