ПРОМЕТЕЙ – АНДРІЙ МАЛИШКО

Як зараз бачу: з-за рiки –
Двi кручi, наче маяки;
Одна зелена, чорна друга.
Чи лiтнє сонце, чи зав’юга, –
Вони стоять собi вiки.

На чорнiй кручi чорний дуб,
Як добрий воїн-вiтролюб,
Весь посмаглiлий, обгорiлий,
Стоїть на кручi потемнiлий.
Кому б сказати все? Кому б?

А тиха пристань ожива:
В артiлях виспiли жнива,
Вантажать динь багрянi кулi.

I кавуни лежать поснулi.
За човном човен пiдплива.

Од цигарок снується дим,
I пахне житом молодим,
I рибним виловом багатим,
Сухим засмоленим канатом
I тютюном, як спирт, мiцним.

Чому ж та круча нависа?

Чому лиш чебер та роса
Лежать на схилi одиноко
I стовбур спалений високо,
Як меч, ввiгнався в небеса?

I_
_
Отож на пристанi, як сон
Зморив, узяв собi в полон
Артiль вантажникiв i тиша,
Замкiв закованих мiцнiша,

Лягла на кручi й на затон,

П’ятiрка сивих плотарiв
Сидiла в тiнях яворiв.
Варили кашу на тринiжку,
А молодий козячу нiжку
Смоктав i рiч сповага вiв.

Я теж пiдсiв до них…- тодi
Дощi пройшли i на водi

Ще хвилi в’юнились, ще зорi
Стояли тихi та прозорi,
Як першi маки молодi.

Ще вечiр спав в очеретах
I полохливий мокрий птах
Шукав гнiзда. Об тiй годинi
Знайшли їх трьох в оцiй долинi:
Один юнак, а два – в лiтах.

Знайшов їх хлопчик iз села
Iз нашого. Смертельна мла
Ще молодого не зв’ялила,
А двох старiших обпалила,
Холоднi очi сповила.

Вони уткнулися в пiсок,
Немов заснули на часок,
I землю грiли пiд собою,-

Шматок землi, одбитий з бою,
Плацдарм – на метр а чи на крок.

То добре – нiмцiв нi душi.
Шумлять пошерхлi комишi.
Бiйцiв тих два, прийнявши муку,
Плече в плече, рука на руку
Лежать. Видать, товаришi.

А третiй попросив води,
Хлопчинi каже: – Пiдведи,
Я ще живий, пiдходь-но ближче.-
Його сховали на горище,
I ранок змiв його слiди.

То був юнак не з ближнiх мiст,
Чи комсомолець, комунiст,-
Нiхто не знав. Знайшли солдатом,

То вже й мовчок. Немов за братом,
За ним дивились. Падолист

Iще не вийшов iз дiбров,
Ще жовтень лiта не зборов.
I в тi години, яснi й гожi,
Юнак вже зводивсь насторожi,
Вiдчув живу, гарячу кров.

Кажу, вiн був не з ближнiх сiл,
А десь з Смоленщини, де стiл,
I хата, й люди – всiм привiтнi,
Зайди у лютому чи в квiтнi,
То хлiб i сiль – завжди навпiл.

I в нас, i в них – цвiте в маю,
Жита однi, в однiм краю,

А вечорами – хлопцiв гулi,
А влiтку в них такi ж зозулi
Кують в дубовому гаю.

Днiпро iз їхнiх шум-борiв
Тече до нас. А в матерiв
Такi ж смуглявi, чеснi руки,
А в довгi днi боїв i муки
I їхнiй край, як наш, горiв…

Отож у темiнь зорову
На в’ялу, скошену траву
Його поклали у стодолi,
Забинтували груди кволi.
Нiчого,- каже,- оживу.

Неначе з тяжкого труда,
В пилу сорочка – аж руда.
А вiн хазяйцi: – Що там, мати?

Смертям двом,- каже,- не бувати,
Одну ж обдурим, не бiда.

Сусiд одежину дає:
Своє знiми, бери моє,
Ось, ось-бо нiмцi будуть скоро.-
Вiн гляне скупо i суворо:
Нi, каже,- буду вже як є…

Лежить – в пiлоточцi своїй,

У гiмнастьорцi польовiй,
З кишенi вийняв бiлу хустку,
Неначе їхав у вiдпустку,-
Затримавсь на передовiй.

П’янить ромашкою трава,
I вiн, неначе у жнива,
Прилiг спочить, сказати слово,
А тiльки рана випадково

Йому дихання забива.

Заснув. I сниться сон. Як тiнь,
Все метучи у пил i тлiнь,
Виходить смерть, старенька сваха,
З мiшком дорожнiм, костомаха,
Бреде мiж часу й поколiнь.

А проти неї вiтер-птах,

Отой, що вирiс у житах,
Що гне дуби, як буйнi конi.
Питає смерть: – Боєць на сконi?
Я з ним пограюсь попервах.

– Нi, не пограєшся, стара,-
Говорить вiтер,- не пора,
Давай-но битися з тобою,
Як переможцем вийдеш з бою,

Кульгай, бери його з двора.

Як свисне щерблена коса,
Аж кров’ю бризнула роса,
А вiтер: стiй – i вище в тучi,
Метнув на неї гори-кручi,
Аж захитались небеса.

Вона на нього – слiз потiк,
Полки журби, – збирала ж вiк.

А вiн – цвiтiнням, лiтнiм громом,
Огнем любовi, всiм вiдомим,
Стару у пiджилки пiдсiк.

Та смерть смiється: – Братку, бре! –
За косу й знову за старе.
А вiн снаги узяв мiж люди,
Гарячим щастям їй у груди,

Та смерть i щастя не бере.

Вiнблискавицею до нiг,
Хлiбами, плодом, все, що мiг,
Зiбрав. А смерть жує охоче,
А костомаха, знай, регоче,
Кульгає в двiр i на порiг.

I просить вiтер у бiйця:
Постiй зi мною до кiнця,-

I людським серцем – в очi смертi,
Спалив, стоптав кiстки потертi!
Ще є в людей такi серця!

Смiявсь юнак о другiм днi.
Це, каже,- в ротi по менi,
Мабуть, скучають. Сни на руку.-
А за вiкном земля од гуку

Тряслась i корчилась в вiйнi.

II_
_
Ви чули, як шумлять бори
У вересневi вечори?
I кожен вечiр – у шоломi,
В шинельцi – в далi невiдомi
Несе багрянi прапори.

Де вiн спочине на землi,
Пiд курним небом, в ночi злi?

А з ним за дальнiми мiстами,
За рiками i за мостами
Курличуть мирнi журавлi.

Бiйцю полегшало, вiн мiг
Вже пiдвестися на порiг,
Картоплю, зварену в “мундирах”,
Вже їв, як є, в розмовах щирих

Летiв, як птиця, в даль дорiг.

Вiн думав часто, що в полку
В таку годину, в нiч таку
Об нiм забули. Про кончину
Сам комавдир в сумну годину
Промову висказав палку.

Що, може, на передовiй
Його шукав весь перший рiй.

Та де ж? I дощечку з зорею
Йому зробили, й над землею
Вона над iншим кличе в бiй.

А вiн живий, дивись, живе!
Чуття бринить легке й нове,
Ще день чи два – i вiн, нiвроку,
Глибiнь Днiпра, ясну, широку,

Не в човнi – сам перепливе.

За ним – до смертної межi
Нiмецькi кулi, як ножi,
А з ним услiд – днiпровськi бурi,
I смiх радий, i днi понурi,
Й вiтрiв осiннiх мятежi

Перепливуть. Такi дива.
То буде радiсть, а слова

Самi поллються.- Як ти? Звiдки? –
А рани двi – важкi, як свiдки,
Та ще в сивинах голова…

Чекай, це все в потоцi мрiй.
Заходить хлопчик, вiрний твiй
Товариш. Вiн тебе нiмого
Знайшов iз матiр’ю й до свого

Двора принiс. Живи. Радiй.

Ну що там, хлопчику? Сiдай.
А що казати? Нiмцю край!
Година, бачите, сувора,
Не сплять учора й позавчора.
Гелгочуть, шепчуть. Що там – знай!

Видать, капут? – Мабуть, капут!

Гармат наставили он тут,
За нашим садом в огорожi,
Блукають тихо на сторожi,
Один другому: – Гут? Не гут!

А щоб вас чорт узяв, сичi!
I ще що бачив? – Що? Вночi
Вже осiнь глянула до двору.
Менi б до школи в цюю пору,

Та школу замкнуто, й ключi

Украли нiмцi. А в лiску
Кленове листя по пiску
Лежить багряною габою,
А чорногузи мiж собою
Клекочуть на старiм мiстку.

I ти Смоленщини поля
Згадав обкошенi. Рiлля

Бiлiє в бабинiм тiм лiтi,
Немов по всiм широкiм свiтi
Полотна бiлi простеля.

Калина в пурпурi, дуби,
На отчiй хатi голуби
Злiтають в синь, гармошка грає,
I так-то грає – серце крає,
Що вмри,-а згадуй i люби!

Снується вечором легка,
Глибока й тиха, як рiка,
Забута пiсня за пороном:
“Звезда полей над отчим домом
И матери моей рука…”

Ах, свiте вольний, грозовiй,
Як я люблю тебе! В нiчнiй

Осiннiй тишi хоч книжчину
Ти почитай менi, хлопчино,
Свiти лiхтарик, хлопче мiй!

А що читати? Книг нема.
Тут за листiвку – всiм тюрма,
А ви про книгу. Де та книжка?
Хiба “Кобзар”…- В очах усмiшка.

Побiг, руками обома

Несе. Сухий листок-папiр
У книжцi, видно, з давнiх пiр
Не раз прочитаний, жовтавий,
А жар його, а поклик правий
Легкою мiрою не мiр.

I вже бреде слiпий кобзар,
I Гонта кличе на пожар,

Кавказькi гори, в млу повитi,
Рясною кровiю политi,
Чолом пiдводяться до хмар.

I Катерина пiвжива
Дитя в хуртечi сповива,
Снiги колишуться над нею,
Орел жадiбний Прометею
Криваве серце розбива.

То хто ж вiн був? – То був юнак,
Що в бога вкрав вогонь i знак
Того вогню принiс людинi.
Читай-но далi.- Мерхлi тiнi
В кутку хитаються, як мак.

I бог убив його? – Нi, нi,
Скарав довiчно, в єдинi

Прикув до скелi, мов к порогу.
То й що? – Вiн не скорився богу.
Ото людина!..- Так однi

Собi удвох у пiзнiй час
Щось гомонять. Лiхтар погас.
Вони вже сплять ополуночi,
I Прометея зорнi очi
Їм в снi ввижаються не раз.

III_
_
Облава нiмцiв по дворах,
Як та чума, ходила. Жах,
Нiмий, холодний, до свiтанку
Гримiв прикладами на ганку,
Стрiляв, свистiв, палив у прах.

Повзли машини по шляху,
Стерню збиваючи суху,

Веселий пiвень на загатi
Мовчав, кричали дiти в хатi
В тривожну нiч, у нiч глуху.

Ворота впали; од ворiт
Слiди пiдкованих чобiт,
Чужих чобiт, чужого слова.
I мiсяць в небi, як пiдкова,
Безумно котиться у свiт.

Уже моргає лiхтарець,
Уже в стодолi, де боєць
Заснув, – стоять, як сiрi круки,
Уже кричать, падуть на руки:
Ти звiдкiля? Ти хто? – Кiнець

Коли ж виводили за двiр,
То на ворота впав твiй зiр
На двi обiрванi ворiтнi.

Здалося, зваленi, самiтнi,
Вони шепочуть: “Нам повiр,

Ми цю обiйдемо бiду,
Ми ще скрипiтимем в ладу,
До нас хазяїн хлiб везтиме,
Весiлля бубнами густими
Стрiчати буде молоду.

А ти приходь, як будеш жив,

До нас у гостi пiсля жнив,
I щоб твоє зрадiло око,
Ми так вiдчинимось широко,
Щоб ти й сучечка не вчепив!..”

IV_
_
Коли ж розвiявся туман,
Його з комiрки на майдан
Вели з-пiд допиту на люди,

Можливо, хто жалом огуди
Роз’ятрить бiль зажитих ран.

Як важко першi кроки йти!
На ланцюгах бiжать хорти,
Дорогу нюхаючи, звiрi,
I вартовi мовчазно-сiрi,
I офiцери – два кати.

Про що ти думаєш в цю мить?

Про те, що день твiй одшумить,
Що згасне погляд на пiвсловi?
Що, може, першої любовi
Не дочекатись, не допить?

Людських облич, можливо, жаль?
Чи неба лiтнього кришталь
З дубами й сонцем у долинi
На серце лiг, як жар, однинi,

Як лiт юнацьких тепла даль…

Чи, може, смертi лютий крик
Лiг нiмотою на язик,
I ти прокляв i сонце, й трави,
Вечiрнiх зiр м’якi заграви
I все, до чого здавна звик?

Нi… Як же можна проклясти

Те, що живе в тобi для мсти,
Для воскресiння, як вiдбиток
Душi твоєї. Сонця злиток,
I правду, й гнiв – тобi нести.

Тривожить iнше: стане друг
Людей розпитувать навкруг,
Чи хто розкаже, як з собою

Не взяв зневiри я з журбою,
Не похиливсь од ран-недуг,

А чесно вмер. Вiд цих долин
Чи зайде воїн хоч один,
Чи занесе в смоленську хату
Про мене звiстку скупувату,
Що не верне додому син.

Що з ним не стрiнеться сiм’я.

Чи мати знатиме моя,
Що iнша мати в iншiм домi
Мене доглянула в утомi,
Неначе син для неї – я…

Що iнша мати при свiчi
В’язала рану на плечi,
Поїла чаєм, з вишнi соком,
А одвернувшись, ненароком

Тихенько плакала вночi.
Ну от i все. Б’є барабан.
Мовчить юрба. Завмер майдан.

Стоять жiнки у три ряди,
Дiвчата й згорбленi дiди,
I хлопчаки побiля тину
Злетiлись, стихли на хвилину,
Почувши подихи бiди.

А вiн – в пiлоточцi своїй,
У гiмнастьорцi польовiй,
В юхтових чоботях – напроти,
В очах нi крику, нi скорботи,
Таким ходив, мабуть, i в бiй.

Лиш похилився раз чи два…
Чи закрутилась голова?

Вiд рани стомленого тiла
Уся сорочка потемнiла,
Вся порудiла,- не нова…

Це ваш? – Це наш,- говорить дiд.
Це наш,- хлопчак за дiдом вслiд.
Це наш,- дiвча ступа охоче
I щиро дивиться ув очi,
Щоб не хитнувся, не поблiд.

Iдуть мовчазно ковалi,
I в хлопця руки в мозолi.
Вiн, може, теж коваль? I знову
Клепав би плуг чи гнув пiдкову.
– Це наш,- i клоняться к землi.

А тесля теслi: – Пiдiйдiм,
Вiн, може, теж возводив дiм,

Сушив кленину в ночi лiтнi
Чи ставив тесанi ворiтнi.
Це наш, ми клянемось на тiм!

I матерiв гiрка любов
Пiдводить їх без перемов
До юнака, бо ясночолi
I їх сини воюють в полi.
– Це наш, ми кров дамо за кров.

I вже земля, пiднявши цвiт,
Вiд круч, вiд поля, вiд ворiт,
Уставши камнем i травою,
Вiтрами й нiччю грозовою,
Кричить: – Це наш! Iду на звiт…

Ах, як вiн мить оцю зустрiв!
Немов не дихав, не горiв…

I тiло – так! Своє це тiло,
I сонце iнше засвiтило
У кронах чорних яворiв.

I навiть сiрi горобцi
Здаються – срiбнi промiнцi,
Дiвочi очi, карi й синi. Вiн жив.
Вiн житиме однинi,
Ховай же муку на лицi!

– Це ваш? Ви брешете. Не ваш!
Чому ж у нього патронташ
I п’ять гранат знайшли в соломi?
Вiн ночував в чужому домi,
Вiн двiчi ранений. Вiн – наш!

Ми з ним по-своєму. А вам
Я все сторицею вiддам:

В теплушки всiх, гайда в дорогу.
Хати ж – з порогу до порогу
Спалю, стопчу – вiддам чортам.

Ну, як? Це ваш? Замовкли ви? –
Як лан колючої трави,
Хитнулось, втихло. Тiльки очi
Горять дiдiвськi i дiвочi,

I сльози в матерi-вдови.

Боєць пiдвiвсь, як бiль iз ран,
На цей осуджений майдан,
Побачив даль – не теплий вирiй,
Теплушок ряд у ночi сiрiй,
Свiтанку смертного туман.

В теплушках люди без води,

Оцi хлоп’ята i дiди,
Цi матерi – i в тебе ж мати,-
А ген за ними тлiють хати,
Пожежi чорної слiди.

А кожен з них – сестра i брат.
Нащо їм холод ржавих грат?
Нащо їм слiз гiркi потоки?
I вiн вперед ступив два кроки:

-Стрiляй! Розвiдник я. Солдат.

V_
_
Чотири ночi й довгi днi
Без сподiвань, в самотинi,
У кам’янiй, як лiд, комiрцi…
Лиш гострий окрик на повiрцi,
Лиш милi спогади однi.

Про що тi спогади? Про свiй

Гвардiйський полк i перший рiй,
Про друзiв лагiдну розмову,
Про тиш днiпровську вечорову,
О краю мiй! Радянський мiй!

I з тої злої тишини
Здавалось, друзi? – Ось вони,
Iдуть i падають в тривозi,
I вже в комiрцi на порозi

Пливуть понтони i човни.

Вже не пiдлога – клекiт хвиль,
Крутих i сивих, мов ковиль,
I видно бою панораму.
Кленова гiлка б’ється в раму
Туга, як матерi тужиль.

А по сухiм календарю
Свiтанок вiв свою зорю,

I день, пустивши буйнi конi,
Ставав у хмарнiй оболонi
З високим вереснем на прю.

Яких думок, яких казок,
Яких-то спогадiв разок
Ти нанизав у довгi ночi?
Надiя в сни твої пророчi
Котила свiй легкий вiзок.

У дверi стукають: – Вставай!
Надiї край. Чеканню край.
Бери свої немудрi речi,
Бери життя своє на плечi…
То вiтер свище? Нi, нагай.

Короткий день, короткий вiк.
Кому вiн бiль важкий зарiк?
Кому розклав огонь на кручi?

То гомонить потiк спiвуче?
Нi, люди стали як потiк.

I барабани б’ють згори,
I вороння – як прапори
Жалоби чорної у хмарi.
Тi ж людськi очi – синi, карi –
Чекають, просять: говори.

I повели його на шпиль.

Над рокотанням юрб i хвиль,
Ремiнням скручений при згубi,
Високо пiднятий на дубi,
Живий, дививсь на сотнi миль.

Он – бiлий парус з-за рiки
Пливе, як чайка, у вiки,
Полiв нескошених безмежжя,
Он – видно все Лiвобережжя,

I рiднi армiї, й полки.

Свої там хлопцi на межi,
Новi зайнявши рубежi,
Ще не обралися клопоту.
Парторг зайшов у першу роту,
Чита газету в блiндажi,

А кашовар зварив обiд,
Веде до кухнi димний слiд,

Листи доставили в траншею.
Земля повернеться, й над нею
Умитий день зiйде без бiд.

А в тебе нiч побiля нiг.
I що ти мiг? I що не змiг?
Огонь сухими язиками
По чорнокор’ю, мiж гiлками,
До рук, звиваючись, побiг.

…Юнацькi руки молодi,
Вам добре б тiшитись в трудi,
Тесать, копать, залiзо б гнути,
Садити сад, зеленi рути,
Плоти гонити по водi.

Кохання б в серце полилось –
Вам гладить золото волось,
Своє тепло коханiй дати.

Ви ще не вмiли обнiмати,
А воювати – довелось…

Огонь сяга тобi до вiч,
Палає дуб в мiльйони свiч,
I сушить груди мука люта.
Ти руки звiв – i трiсли пута,
Ремiння спалене iз плiч.

Над зойк людей i даль узвиш,

У димну нiч, у мертву тиш
Глибiнь очей твоїх iскриться,
Ти не людина – ти вже птиця,
I не палаєш, а летиш.

Трiпоче серце: я люблю
У спразi, в радостi, в жалю.
Огнем напоєне до краю,
Горю, м’ятежне, не згоряю!

I не прошу, i не молю…

Дивiться, люди, по менi
Устануть iншi в пломенi,
Ставайте й ви в труднi походи.
Не вип’ють проклятi заброди
Живущу кров мою. О нi!

Уже не видно нi лиця,
Нi засмаглiлих рук бiйця.

Димить димовище пiд хмару,
I дуб трiщить, ясний од жару,
Зотлiлий з серцем до кiнця.

Ущухло вогнище, злягло.
Людей погнали у село,
А з ними йшли надiї вiщi…
Лише хлопчак на попелищi
Пiдвiв засмучене чоло.

Десь журавлiв пливли ключi
А вiн, самотнiй, уночi
Ще довго в вогнище дивився,
Не витримав, i похилився,
I впав на землю у плачi.

Жаркi вуглини пiдiбрав
Для iнших, радiсних заграв,
Бо вже й йому сурмили ранки.

I серця стлiлого останки
Зiбрав, на груди приховав.

-Живiть мене теплом своїм,
Я понесу вас в кожен дiм,
Щоб знов життя людське розквiтло,
Чи ж ваше горде, яре свiтло
Не вмре, як одинокий грiм?

–Ой хлопчику, хороший мiй,
Чому ти плачеш? Зрозумiй,
У добре лiто, в гожу весну
Я знову встану, я воскресну
Цвiтком людських ясних надiй…”

Свiтало. Хлопцi-плотарi
Вже пiдтягали якорi,
I дуб об тiй яснiй годинi,

Як чорний меч, на верховинi
Торкнувся бiлої зорi.

Менi здалося, що то я
Стою, горю й душа моя,
Моя надiя опiвночi
Згоряє, б’ється i трiпоче,
Пливе, як неба течiя;

Що вже я спалений стою

В тривожнiм вiцi на краю
I людям серце простягаю.
Чи я живий, чи нi,- не знаю,
Не вiдаю i не таю…

I тiльки спогад з далини,
Як рiднi вiдгуки луни,
I тiльки зорi над землею.
О мiй русявий Прометею,

Загублений в ночах вiйни!..

1946

(2 votes, average: 5.00 out of 5)