УКРАЇНО МОЯ – АНДРІЙ МАЛИШКО
Запалали огнi за долиною синьою неба,
Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти.
Україно моя, менi в свiтi нiчого не треба,
Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти.
Як росли ми iзмалку? Скрипiла у хатi колиска,
Загасав каганець чи горiла воскова свiча,
Ти нам шлях показала, який пiд зiрницями блиска,
I промiння багряне подiбне було до меча.
Люлi, люлi, дитино, засни, мiй синочку, нiвроку,
Люлi, люлi, засни…- так спiвали синам матерi.
Ми ж виходили внiч на закурену стежку широку,
I сестра наша, доля, вела од зорi до зорi.
Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата?
Мо’, й житам квiтувать? На отаву позве сiножать?
Повертались батьки на хвилину до рiдної хати,
Щоб навчити синiв, як гвинтiвки на бiй заряджать.
Журавлi пролетiли: а може, є вiстi вiд брата
Iз карпатських долин, з полинових потоптаних меж?
Розкололась земля. Наставала велика розплата.
За лужком-бережком багрянiли картини пожеж.
То iшла революцiя в сiрiй тужавiй шинелi
Iз окопiв грязьких, iз-пiд куль на ромашковий шлях.
Гомонiли солдати: – Ми з’їли доволi шрапнелi,
Хай ще нiмець куштує на зритих снарядом полях.
Поминули лiта. Зацвiтає Шевченкова круча,
Домни плавлять метал. Поднiпров’я колише човни.
Україно моя, напливає загрозлива туча
I дзюбатi шулiки з чужої, як смерть, сторони.
В них на крилах не зорi барвистi, веселi, гарячi –
На пiдкриллi в них бомби i чорнi зловiснi хрести.
Спостерiг я вночi: загоряються очi юначi
I виходять полки на залiзнi й дубовi мости.
I шулiки тi падають, полум’ям бiлим повитi,
Танки, димом закутанi, трупом залiзним лягли,
I трасуючих куль золотi розтiкаються нитi.
Смерть за смерть ворогам! На шулiк вилiтають орли!
Я в Днiпра запитаю:
– Скажи менi, сивий Славуто,
Ти, забомблений сталлю, свинцевого звiдав дощу? –
I Днiпро заревiв:
– Мною кривду стару не забуто,
А нової наруги я вiчно катам не прощу!
Та й запiнився дужий, i час пригадавши Батиїв,
I нiмецьких зажер в вiсiмнадцятiм лiтi, в бою.
-Здрастуй, Києве любий!- I каже, всмiхнувшися,
Київ:
Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою.
Україно моя, далi, грозами свiжо пропахлi,
Польова моя мрiйнице. Крапля у сонцi з весла.
Я вiддам свою кров, свою силу i нiжнiсть до краплi,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
То ж палають вогнi за долиною синього неба,
Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти.
Україно Радянська, у свiтi нiчого не треба,
Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти.
Тiльки б бачить тебе у народiв привольному колi,
Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.
Iз синами Росiї на грiзному ратному полi
Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!
II_
_
Ти iзнов менi снишся на стежцi гiркої розлуки
Синiм лугом, ромашкою, птицею з канiвських круч.
Так вiзьми ж мою кров i вiзьми моє серце у руки,
Тiльки снами не муч i невипитим горем не муч.
Я топтав кiлометрiв не сто, i не двiстi, й не триста,
Все в похiд, у похiд, в небезпеки на правiм краю.
Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:
– _Що ж ти став, як нiмий, надивляйся на землю
Свою!
Надивляйся на землю, де сизi орли клекотiли
Iз могили високої в димнiм безмежжi дорiг.-
I лежала земля, в попелищi земля чорнотiла,
Я дививсь – i нiмiв, i прощавсь, i прощатись не мiг.
Я iзнов тебе вгледжу в народiв привольному колi,
Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.
Iз синами Росiї на грiзному ратному полi
Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!
III_
_
Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпiзнала?
Знов прошу: озовись! Молода i далека моя!
Може б, вiтром я став, тiльки ж хмар налягає навала,
Може б, спiвом покликать,- так де ж його взять
Солов’я?
На днiпровськiй долинi ромашка зiв’яла побита.
Тополина скрипить. Догоряє мiй батькiвський дiм
I не хочу я вiтром лягати пiд кiнськi копита,
Соловейком спiвати на чорному горi твоїм.
Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,
Бо великий наш гнiв, бо дорога рiвнiшою є.
Я вiзьму твого смутку i горя важку половину
Розтерзане, горде, нескорене серце моє!
I пiду, як Микула, пригнусь, потемнiю вiд ношi,
Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на слiду,
Але бачити буду: цвiти зацвiтають хорошi
У твоїм, Україно, зеленiм i вiчнiм саду.
Тiльки бачить тебе у народiв привольному колi,
Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.
Iз синами Росiї на грiзному ратному полi
Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!
I_V_
_
Вставай, моя рiдна, розлуки доволi,
Якi ми з тобою ще будем багатi –
Веселкою в небi, барвiнком у полi,
Розплатою-люттю при спаленiй хатi.
Торкнусь тебе нiжно – i рук моїх дотик
Забурха вогнем, i я взрю опiвночi:
Дитини забитої змучений ротик,
Залiзом обпеченi очi дiвочi,
Дiдiвську сльозу, закривавлену з жалю,
Сорочку стару на розстрiлянiм тiлi.
Простiть, якщо словом кого запечалю,
Далекi мої, дорогi, помарнiлi!
Свисти не свисти, проклятуща нагайко,
Не бачив катюга розплати такої:
У димному полi встає Наливайко
I землю стрясає страшною рукою.
I тiнь його вiща в залiзнiй заковi
Випростує плечi пiд хмари невмитi.
Озброєнi Дiти Залiзняковi,
Ми пройдем шляхами при стиглому житi.
I прийдем до тебе, солдати-звитяжцi,
У дружбi великiй, в братерствi святому:
Сухар у торбинцi, вода у баклажцi
I зустрiч сестри бiля отчого дому.
Радянська Вкраїно! Розлуки доволi,
Якi ми з тобою ще будем багатi –
Веселкою в небi, барвiнком у полi,
Розплатою-люттю при спаленiй хатi!
V
Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.
Он вiн лежить пiд тином, скроня злегка в кровi.
I меркне зимовий вечiр, утiха твоя єдина,
А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi.
Чого ти журишся, батьку, що хату спалили клятi?
Брата забили в пута, сивiє, бач, голова.
Пожитки твої хорошi, радостi небагатi-
Усе димить в попелищi i тлiє, не дотлiва.
Iржали конi в артiлi, ворота скрипiли новiї,
Забрали овець i коней – кривавий слiд по травi…
I меркне зимовий вечiр в далекiй сивiй завiї,
А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi.
Он ту яблуневу гiлку, де снiгу замети бiлi,
Ти сам щепив iз сусiдом, цвiти, мiй веселий дiм!
Ми знаємо, знаєм, знаєм! – кричать пеньки обгорiлi
Iз хати, з комори, з клунi в сльозах i в горi твоїм.
Повiшених вiтер гойдає. Гармата б’є опiвночi.
I тлiє все в попелищi: i радiсть, i труд, i пiт.
Дивляться зорi з неба, немов замучених очi,
Немов розстрiляних очi бiля кленових ворiт.
Не плачте, мамо, не треба, i ви не журiться, тату,
Друзi iдуть зi сходу, сурма не грає – б’є!
Катiв поведуть на страту, на нашу святу розплату,
I в них не вистачить кровi за грiзне горе твоє!